Я маю кохання,

І дитя,

Банджо,

І тіні.

(Втрати Божі,

Все зникне,

І одного дня

Ми триматимем

Лише тіні.)

I have love

And a child,

A banjo

And shadows.

(Losses of God,

All will go

And one day

We will hold

Only the shadows.)

З матернього сну я впав у Державу

І я горнувся у її лоні аж поки моє вологе хутро закрижаніло

За шість міль від землі, вільний від її марення життям

Я прокинувся у чорняву зенітного вогню і жах винищувачів

Коли я сконав, мене вимили рукавом із турелі

Джарелова нотатка: Кульова турель то плексигласова сфера вмонтована у черево B-17 або B-24, всередині якої мешкали два кулемети п’ятдесятого калібру і одна людина, низенька, невеличка людина. Коли цей стрілець відстежував кулеметами винищувач, що атакував його бомбардувальник зісподу, він обертався разом із туреллю; скорчений ногами догори у маленькій сфері, він мав вигляд зародка у лоні. Винищувачі, що атакували його, були озброєні гарматою з вибуховими набоями. Рукав був паровий.

Randall Jarrell (1914-1965)

The Death of the Ball Turret Gunner

From my mother’s sleep I fell into the State,

And I hunched in its belly till my wet fur froze.

Six miles from earth, loosed from its dream of life,

I woke to black flak and the nightmare fighters.

When I died they washed me out of the turret with a hose.

Jarrell’s note: A ball turret was a plexiglass sphere set into the belly of a B-17 or B-24 and inhabited by two .50 caliber machine guns and one man, a short, small man. When this gunner tracked with his machine guns a fighter attaching his bomber from below, he revolved with the turret; hunched upside-down in his little sphere, he looked like a foetus in the womb. The fighters that attacked him were armed with cannon firing explosive shells. The hose was a steam hose.

Гей, Олександре Сергійченку, милий

Чом, далебі, ви нам ніц не повіли

Про те, як тримали, шукали, любили

Останньої осені що зрозуміли

Осінь остання, е-ге-ге-гей

Останняя осінь…

Ці очі – крайнеба осіннього мла,

У небі вогню не майне,

І тисне, і гне небо – сили нема –

Ось так вона любить мене

Бувай. То назавжди. Прощення не жди!

І чую, пітьма не мине,

Що порожньо в грудях, що нікуди йти –

Ось так вона любить мене.

Було відійти на дорогу свою,

Гартуючи серце німе!

Та старий солдат, непохитно стою.

Ось так вона любить мене.

Протопи мені лазню по-білому

Я од білого світу одвик

Учадію, й мені очманілому

Пара душна розв’яже язик

Протопи мені лазню, молодонько

Розпечу я себе, розпалю

Прихистившись на приполок знишенька

Сумнів я у собі причавлю

Розімлію нехай до неґречності

Ківш холодний замиє сліди

І наколка часів «культу лічності»

Засиніє на лівій груди

Силу лісу та віри повалено

Доста звідано лиха й трас

А на лівій груди — профіль Сталіна

А на правій — Маринка анфас

Та й за віру мою самозречену

Богував я довгенько в раю

Проміняв на недолю, приречений,

Я нечувану дурість свою

Спогадаю, як вдосвіта раненько

Лиш до брата гукнув — «Підсоби!»

І мене ловкі два охоронники

Повезли зі Сибіру в Сибір

На прогної, в кар’єрі одкопанім

Сирець змивши сльозою з лиця

Аж на серце кололи ми профілі

Нехай чує, як рвуться серця

Продира оповідка печальная

Пара думку жене од ума

Я з туману холодного давнього

Поринаю в гарячий туман

Стукотить мені думка під тім’ячком

Вийшло — я його марно носив

І стьобаю березовим віничком

Спадок давній похмурих часів