Вірші українською

Зміст

Тарасів зліт

Від Сяну до Дону холодні очі,
Безкрила осінь та скляне небо.
В колисці болю, у кризі жалю,
Громадо мила, чекав на тебе.
І не пускали мене до Бога
Те скляне небо, холодні очі
І безнадія.

Луснуло небо. Стає громада.
Людськеє море співає, плаче.
Солоні очі і серце стогне.
Нестримний, лечу, мій Боже,
Тепер до Тебе. Молитися
За діточок старого Тараса.

"Свободу народам і людині" - Степан Бандера

"Свобода" — найпростіше слово в світі,
Це подих, мрія, листя золоте,
Це те, що по воді мене веде,
Єдине, задля чого варто жити.

Навіщо боротьба,— мені казав один.
Мовляв, дарма її шукати по майданах,
Бо завтра вранці буде все те саме —
Прокинешся холоп, холопів син.

Неправда твоя, повінь не спинити.
Моє вино і хліб, свідомість і буття —
Шукать не треба те, що маю все життя.
І ми зійшлися греблі потрощити.

Степанова думка

Линуло, ніжилось
Розхристане небо до пана Степана,
Вливалось у вічі, цілувало груди, шепотіло думку.
Думку гарячу, думку нестерпну, думку сталеву.
Думку про волю.
Та й запалило. Затанцювали
Коні під паном Степаном, сиві від піни,
Рожеві як зорі від крові, від диму.
Перша прийшла ніжна, тихесенька, люта
Цвяхи вбивати у його душу.
Друга прийшла веселкова, мінлива
Мрії вбивати у його тіло.
Третя прийшла холодна, невпинна
І поховала за три кордони від степу за обрій,
Де розхристане небо,
Пана Степана.

Степанова думка, бумерангова, суперова

Я, под утро взорванный, разлетелся пеплом
Водомётомётлами взметен километром.
Километром поверху, заблевавшим ветром
Расплетён на сто сторон, располощен в ретро.
…Притомила рифмовка… А без понтов — в зелень серым осколком рта.
И стою, распахнутый, а таможня режется
Белым треугольником между мной и стременем.
И моя лобная доля - ревущие горы, чёрно-белый Карпат.
Так я ж и продерусь, да не продраться сквозь коржи
матеревших лесов. Якщо той, з небувшого життя, русько-львівський хлопчина, не поріже та не продасть.
Летючий, летючий, летючий —
Да это же про меня. Хотя не пою. Не вмію я, діду, що мушу робити…
Так, це жито і я сіяв, віяв десь в Україні.
Стою, с паном Степаном бьющимся в вихрях нейроново-запутавшихся дремучих мозгов,
Давлю из таможни её грёбаное добро.
Ацетоновую зубную пасту.
— Кто здесь?
— Я — пан Степан.
— Welcome to Ukraine…
— Sure, I've come back to see the mucking days of orange, apple, and God knows what colors (especially the Cezannesque ones) ain't dropped by my brothers in Happy Everything (and Just Leave Me Alone, Please).
— Whatever.
Зі мною тільки мої особисті речі, never mind they are parts of the killing machine,
Бо задмухавсь відскубатися від тих поліціянтських торкання-тискань до гарменту наче до dirty criminal garbs.
Бо я вдома. Бо в мене є білі небесні крила, осатанілі від злив антифрізу, що скочуть по хвилях,
Що цілують миле розхристане небо так само у крижані кохані вуста як він і за нього.
За пана Степана.
PS — eng. for москальського ЗЫ. Тут одна напів-полум'яна пані, кажуть, затанцювала з кімнатними вовками. Це що ж я тепер красивий пророк у весінньому лісі? Користуюсь, парафія моя: чекайте-но, Месія невдовзі прискаче пластатися на рівнолапому павуці хреста. Готуйте срібло для панів, що прийдуть blindfolded вцупившись у Його ім'я. Готуйте сиру любов на снідання. Як пан Степан.

Тарасів зліт, зовнішній простір

Щасливий, бачив уві сні,
Чи то примарилось мені, —
Літери ще живі від фарби
горять оранжевим вогнем
на брамі тесаній з тих дошок
подраних з веслових галер:
"Рабам прохід до Раю — зась!"
Гуртами їх до пекла тягнуть,
В олії шмалять, що тече
З колишніх хазяїв ріками.
І журналюги — ті кати,
Що думці обривали крила,
Що мозок жерли у ночі
Тепер по груди у вугіллі
З тортурами на самоті.

Прокинувся легкий, нестримний,
Прозоре небо пригадав і
Сон пророцький свій, мов пісню,
під теплим струменем співав.
І тішився, що буде кара
Царям, царятам і рабам.

Анігіляція часу: Будда та пан Степан

Сижу в придорожной пыли,
Мешаю в кастрюльке время.
Мой вождь, учитель и брат —
Аккуратно-безумный моряк Эшер.
Поэтому время в текущей вселенной
Сделать я должен симметричным
И иллюзорным. Симметричное время
Привьёт нам всем комплекс Будды.
О, мой Будда, окуни свои пальцы в кастрюльку.
Ты забудешь, что был просветлён,
И стал светел, ты захочешь стать мной
И глотать симметричное время,
Пока наши герои притворно восходят над степью.
Над Степом великим, де є лише три
Володарі часу і вітру: ми з паном Степаном
Та Будда хрещений. І ми п'ємо час,
І святимо вітер, вони ж такі симетричні,
Такі бездоганні, як Степ, де ми — кам'яні баби
Довічні, а ви всі — безвісні степові герої.

Різдво Будди: "Будеш кращій на всім світі, по всій Україні"

Скільки їх було… Кожну замело…
Червоним по сірому, червоним
По білому. Хутко, дико, захміліло
Вітрюганом понесло.

Що надбали, роздавали,
Що у спадку, розкидали,
Тільки б крила, що наснились
Мить єдину нас тримали.

Жовтозубий Будда ходить,
Обзивається Степаном,
Ходить, грюкає в паркани,
Зазирається у вічі.

Вигризає з грудей камінь,
Насипа у дірку попіл —
Де-інде блисне червоним:
Народився новий Будда.

Співи останньому читачеві

Мій брате, де ти? Твій нечуваний спів
Б'ється в кулаці мого спертого розуму.
Не лякайся, братику, це лише тиша.
Це я вминаюсь у білий екран. Це твоє
Плече колисає мене. Це твій дім, це
Мій дім. Я не хотів тебе вбивати.
Я не вагався тебе вбивати.
Я — твоя смерть.
Я — твій фюрер.
Я — твої білі, небесні крила.
Сенс життя.
Я піднесу тебе на пик безодні,
І ти захлинешся сірим ранковим повітрям,
Коли падатимеш у глибоку, найглибшу вишину,
Яка є на землі.
І коли ти загинеш зайшовшись моїм ім'ям,
Як човни проривають шкіру своєї смерті
Ревучим списом SOS,
Ти ожиєш, світлий, високий, безмежний:
"Це я, Господи, це я."

Ю

Сіра дівчинка з фікусом та кішкою,
Твій сріблястий, мертвий сміх
Занесе мою надію.
…На княжім тілі помарнілім…
Твій сміх пісками пустелі Гобі
Катає в асфальт обличча моєї нової віри.
…Тією чайкою вдовицею…
Я впізнав твої промені, і вони були інфра-червоні.
Пізнав їх із першої хвилі атаки.
Ти ще не сказала ані єдиного слова,
А гробаки вже в'ються у павутинні
Солодкого рота.
День за днем.
Я впізнав тебе з першого подиху,
Тільки курган не може відвернути біду.
І тому, інфра-червона, срібляста, чорна
Як зграя, гнучка зміївна,
Я дивитимусь в серце пану Степану,
Який не видасть і не продасть
…Омию кров суху, отру…
Розхристане небо та жовтозубого Будду,
А не тобі.
Я ніколи не молитимусь тобі, зміївно.

Профайл

Батька називали Тарасом,
Брата називали Степаном,
Сонце йшло в каталозі
Під літерним кодом.
Того, хто продав, як себе знав.
Того, в кого вірив,
Не зустріне ніколи в житті.
Чомусь вважав: шлях і шляхетність —
Одне і те саме.
Чомусь благав: не ховайте, а підпалить,
І нехай дме до самого Бога.

Кулеметна весна

Кулеметна весна, амбразурна, химерна
В перехрестя спіймала розгублене тіло твоє,
Пробивала долоні твої, березневою кішкой
Стрибала у скроні, і вагалась, чи вбити,
Чи в рабство продати тебе.
В самоті проревіли по рейках твоїх ешелони
І бійців напувала сльоза, і коней напувала вода,
Залишала ти спокій, як своїх забувають в полоні,
І летіла загострена куля в живіт — кулеметна весна.

Подніпровська весна

Повертаюсь додому і в халяві ножа не тримаю,
І на крилах не зорі, не сонця, не ніч, не війна.
Зустрічає "Слов'янка" мене і благає: не стій за ціною,
Вальсом ріже дороги, і вени, і сни подніпровська весна.
Подніпровська весна розгортається чорна, невпинна
І як кобра стає на хвоста і несе по ґрунтовці в двобій.
Подніпровська весна — запашна, підсолоджена стерво
Розірвала мене і розвіяла попіл по кулі земній.

Харків - моє Місто Мрій

Ми, харківські слонопотути, відомі всьому світові
Ми несемо радість людям, звірям і травинкам.
І кожен, хто чує наш небесно-красивий говір
Знає, Харків насувається, немов кара господня
А про Чикаго буду перекладати мого улюбленого
Карла Сендберга — співака Чикаго і взагалі
Американської республики.

Сни луснули навпіл

Файне місто Харків має на собі такий пагорб. Великий, крутенький, він географічно локується понад Бурсацьким спуском. Як підіймаєшся, там така бруківка йде, те саме, що й на Сумській, але так дерешся собі, вітерець потихесеньку тече тобі назустріч (бо ж ця гірка не проста, вона кумедна і живить підніжний люд ласкавим повітрячком, котре генерується на маківці усілякими приладами та машинерією). Отже йдеш, з правого боку хатки невеличкі за парканами із зеленими або синіми брамами та дверцятами, зліва вербички й верандочки, що з них видно залізницю і ринок та церкви, там сидять за пивком іранські хлопці, а вони нічого, нормальні хлопці, дарма, що зі Сходу. І височенько йти треба, сонце шкварить, але й тінь від зеленого лагідного верболозу неабияка. Дочалапаєш на самісеньку гору, аж бач, там цегляна будівля якась неймовірна, сірим тиньком зашпарована й плетіння чорного чавуну, так що треба зійти на топтану доріжку ліворуч та огинати лівий кут тієї незрозумілой споруди, щоб дістатися до невеличкого майданчику, котрий наче нависає над файним містом Харків, і там стоїть старовинна амфора, грецька, пузата, здоровенна, потріскана, череп'яна, жовтої глинки, а поряд з нею невеличка гарматка. Схил звідти трав'яний, зеленкуватий. Дійшов, коли там дві паняночки, дуже симпатичні, не знаю, навіть - звідки, карі веселі очі, стрункі, волосся пряме, кольору коштанового, у плащиках-дощовиках сіреньких. Потеревенькали ми трішки про цю амфору, те-се. Коли раптом прокинувся. Бо та дивовижна гора мені тільки наснилася.

На перон "швидкий" приходить, в ньому їде комісар
Ми чекаємо на нього, кулі йому загатимо аж у серце,
Краще так, чим стати першою столицею катів
І летять кулі. Тільки він живий-живучій. І не вб'єш
Його без срібла. Та нема в небоги срібла
Отже, хвиля відкотила. Скочив з тамбуру, сміється:
"Што, кулацкоє отродьє, ви слюною захлебньотєсь
Пулємьотною слюною. Вистєлім Сібірь ми струпьєм
Вашим гноєм Украіну ми удобрім, штоб в Союзє
Она звьоздамі сіяла." Так він казав. Веселий, красивий,
Хвацький. Так і зробили. А потім у метрі я сказав їй —
Не плакай, як хочеш, то підемо далі, в дискотечному сяйві
Топити свої кораблі. Хтось тримає дверцята —
Рабів не пускає до раю. Я б пустив, бо ні люті, ні гніву,
Один тільки жаль. Бачиш, це я для тебе Петра на колінах
Благаю. Чуєш, це я для тебе стару колискову співаю:
"Дворник — мёртвый февраль, дворник — мёртвый февраль"

Безглуздість чужого вірша не потребує доведення

Підійди, я маю для тебе слово
Підійди, я маю для тебе світло
Підійди, я проллю на тебе силу
З круговертя білих пісків
Для тебе вже складено пісню
Слухай мій голос, я кажу саму правду
В загрубілій руці тепло, візьми
Воно знадобиться тобі у двобої
Візерунки довгих, холстяних думок
Дзвонитимуть талісманами в твої груді
Зривая дешеву оболонку шкіри
З серця, котре спить під сьома вітрами
Завтра я знатиму про безпорадність дійства
Йтиму додому і знатиму про безнадійність
Ти ще в обіймах, але крадеться вигнання
Я бачу майбутнє кожен момент часу, і в ньому
Для нас не знайдеться комфорту
Та все одно підійди, підійди, підійди до мене

Квітка ненависті

Брате мій, в твоїх очах розквітає прекрасна квітка
Квітка лютої ненависті
Вона така красива, наче сідає червоне сонце
Наче дівчина моя лине на небо
І я це бачу
Гаряча квітка люті, як біле, як червоне, як чорне
Лелітка, що пропалює душу
І горить тіло, і горить, рветься тіло
Брате мій, така твоя іскра гніву
Цвях у моє чоло, цвях у моє око, цвях у мое Я
Летить твоє вістря пекельне на крилі урагану
І просто в мої груди
Квітка лютої ненависті
І коли ти спалиш моє тіло
Коли сморід обвуглених кісток
Обвугленої скроні в епіцентрі вибуху
У камері повільного падіння у газову безодню
Вріже по твоїх легенях
Прошу тебе
Зірви квітку зі своїх очей назавжди
Та йди з миром
Мій брате

Божевілля її

Божевілля її — коромисло вітрів
Розгойдаються плечі під ним
Круком чорним
Злітає волосся духмяне
Тільки дим
Божевілля її — тільки дим
На розбитих шляхах
Де Хорезму пройшли каравани

Веслові
Рвуться в гавань галери її
Дерев’яні, солоні, жорстокі
Напружені груди
Мед і відчай в орнамент
Заплетених ніг на спині
Чернь на вікна, на очі, на світ
Се удар баракуди
Божевілля її — коромисло вітрів…
Божевілля її — коромисло вітрів…
Божевілля її — коромисло вітрів…
Примітка: може здаватися, що у вірші рваний ритм, особливо, в першій строфі. Насправді, вірш є ритмічний, тільки треба трішки подвигати бігунок ритму в голові, коли намагаєшся промовляти його подумки. Так зроблено навмисно, бо ритміка мусить підтримувати тематику. Взагалі, тут є нагода відмітити, що в усіх або переважній більшості моїх віршів ритм НЕ зламано, просто іноді він не очевидний. Для мене віднайти правильне ритмічне рішення віршу, який складаю — те саме, що для колориста визначитися з палітрою для побудови картини, тому що це не менш важливе (а може й більш важливе) за зміст.

Лечу

Якби я воду черпав та й нахиливсь
Якби блукав цегляними дворами
Якби я воду пив з долонь, з долонь твоїх
І крапля чиста впала, на землю впала

На чорну мою, биту землю крапля впала
Хей-йа-а-а, я лечу, Боже мій
Лечу я

Лечу я
Розірваний, розп’ятий, але живий
Живий, завжди живий
Лечу я

Дзвінки в п’яти кутах
Листи в поштових скринях
Старе тепло у вени мої ллють
І рвуть, вони намети мої рвуть

То злива
Північна, довга злива
То крапля впаде на моє чоло
Твоє чоло, твій голос
Лечу я

Дивись на мене: в фокусі проміння
Лечу я
Лечу за тобою…

Три Люсії

Над Мадридом тиха, свіжа ніч
З вуст її іспанська як лелека
Р і л ріллям прозорим, дивним
Чорне її чорне так далеко
Боже мій, яка ж то над Мадридом ніч

Скло, її психоделічне скло
Чорне скло тримають теплі руки
Над Мадридом плаче ніч сполуки
Р і л вплітали в неї чорне скло
Триєдина — мати, доня й свята
Чорне каравелою спливло

Поміж двох смертей

Руде та чорне — щоб не писати довго
Руде та чорне — Реформація кольору слова
Руде та чорне у червоному коридорі
Срібло піску поглинає руде та чорне
Обличчя мадонн затьмарює жага фарби
Ти взнаєш: візьме тебе руде та чорне
Пекельне руде й тонке ненажерливе чорне

Оране море

Я — темний, я чорний на дворі
Я скляний між небом
Де сяє три тисячі сонць
Та небом, де ніч розлякала
Холодну, застиглу дорогу
Де люди краплинами поту
Повзуть по моєму чолі
Піхота, поранена вістрям боїв
Проповзає піхота
Вітаю вас, пані, гостріть лезо
Ваших гвинтів. Ми море зораємо
Риба жадає повітря
Ти — бідна, я — темний
Я — скляний, і ти — очевидна
І ріже кордони морські
Лезо ваших гвинтів
Що ж, здрастуйте, пані моя…

Відступ удвох

Хей, де я ходив, котився в площині яких степів
Братався з ким, та все одне залишив
Хей, зростив, на тугу я тебе в собі зростив
І здав, і вимкнув долю наче світло
Рожеве, біле, жовте, таке яскраве, різнобарвне
Світло
Заплющив очі. Та й полетів
Ти. Я здав тебе. Так холодно, натхненно
Чого ж прийшла? Не розумієш — здав?
А ти приходиш у старому ультра-синьому жакеті
На тонких, твердих плечах
Крихти крейди, крейда падає зі стель
Зі стель осяяних в електриці печер
На твоїх плечах крейда наче зорепад
Щоб я торкався і зметав її на землю
Серед тіней людей, що відступають від печер
Бо піна, з нижніх рівнів жива
Сіра піна
Видавлює людей
І ми стоїмо
Серед тіней
І знов торкаюся твердих твоїх плечей
Старого ультра-синього жакету
І метушня, і виходу нема із темряви
Сирих печер, і рейки темні зникли
Під тіньми в безодні, і ти стоїш — тонка, тверда
І тепла
Долоні складені у ясному човні
І більш не вірю я, що тебе здав
Кіньми стоптав, і злетів:
Ти ж прийшла
То здрастуй, мила

Хвиля на мене

Се жах, мій Боже, нащо ти наслав на мене
Сей жах, чому я у полоні, і дзьобом б’є
У колі світла птах, залізний птах
Затьмарює мій розум
І жадаю вбити
Боже, се стіна, пресується на очі чисті
Мої, і спалює мене у сірому вогні
Я – чистий, рве мене і накриває хвиля
Гніву
Я – вільний, але рве мене і накриває хвиля
Гніву
Боже, а вона, моя весна
Я – смертний, а вона безсмертна
Добра, ніжна, тепла, жива
Натхненна, і захоплює мій дух
Дорога моя
І якби я не писав, то вбив
Я – тихий, але сталева куля – я
І мозок мій – граната гніву
Вбити, Боже мій,
Чи жити, пити, живе срібло пити
Пити…

Плакун-трава

Сила твоя, доля твоя, твої слова
Твої бажання
І почуття
Штампом вона, медом вона
Оком вона наче востаннє
І як не жила
І як не жила
І як не жила
Не була, не спала
Не чекала на дворі
Лине вона, запашна намела
Снігу білих небес на пробиті долоні
А ти заспівай
На-на-най, на-на-най
Ти ж бо на призьбі
Старий дивак
І кинеться кішка, і кинеться кішка
В обличчя твоє, будеш битий
У дурні пошитий, будеш такий
А вона, на-на-най, начувай
А вона промайне і засяє
І по схилах злетить
Полонині в обійми
Буде кружляти волосся
То плакун-трава
Буде вона, не мертва, не жива
То плакун-трава

Листопадова ніч

Ляснули руки у вікні там
Скло затремтіло, темна кімната
Сірого тиньку, луснули руки
Дощ, падає дощ
Летіла зоря в прозорому небі
Чистая зоря морозного неба
Падає дощ, десь там, понизу дощ
Поміж дощем, довгим дощем
І зорею падала я
Падали руки мої, руки холодні
Тонші ніж перша крижана осіння
Негадана ніч
Плакала я
Стилі сльози і кров на губах
Листопадова ніч
Падала серед домів
У цегляних домах тлів вогонь
Падала серед дахів
З губ лизала солоне
Мене тримав
Часу не знав, кам’янів, забував
Мене тримав
І солоне стирали долоні
І падала я, тихо-тихесенько падала я
У негадану ніч
У руде та чорне, що вбрали мене
Падала я

Зоряна осінь — Миргородський переспів

Бог сидів за столом, пив гірку з чарчини
Старий та кремезний, жартував над світом
На Нього задивився, став не похилився
Пригорнув дівчину – аж до серця, вийшов на світ божий
У зоряну осінь
І впав на коліна
Чого благав, про що плакав
Що питав у Нього
Що гукав у небо чорне, українське
Я не пам’ятаю
А воно й добре, а воно й на краще
Спати, забувати, що молив у Бога
Високого мене народила мати
Ходжу – зачіпаю головою небо
Зоряне, без краю небо українське
Дзвоню зірочками – викликаю долю
Загубивши долю, граюсь зірочками
Кленовий віночок червоного листя
Повінчав високе
Чоло мого Бога

Горіла зоря

Горіла тиха
Горіла моя
Високо, світло
Горіла зоря

Понад кострами
Понад Карпатом
Ясна, співоча
Горіла зоря

Постріли чула
Як заганяли
В гранатовий спалах
Вся розквітала

І в чорному небі
Крізь дошки вагонів
Мила, прощальна
Горіла зоря

Дротом колючим
Навпіл порвала
П’яною люттю
Бараків палала

В небі Сибіру
Над сивиною
Рідна, дніпровська
Горіла зоря

Груди зламавши
Зійдеться коло
Зоря не згасне
Полине додому

Кохання до Чорної Мавки

Тривожна, чорна, блиск її крила
Різані рани креслив над водою
Між старих буків тихою ходою
Пливли рамена тої, що спала

Примружив очі, посміхнешся, мавко
Перлини ночі – то твої вуста
Зміївною зів’єшся, золота
Так легіт в танці обійма фіранка

Ах, я там був, я бачив, я літав
Насичений гірким, шаленим соком
Чув, стрільна чар її ревли жорстоко
У мрійних снах надтріснутих дзеркал

Під ранок стала поволока над рікою
Лахмата мла спокутою гливкою
Прошепотіла в русі наді мною:
Хто чорну мавку стрів, на вік пропав

Моління у колі

Впади, впади на мене, зливо
Розбий крихкі мої думки, розвій
Багаття слів-мерців оманних
Печуть, вони торкаються холодними
Кінцями рук, і тавра закарбовують
В мою
Безсмертну чисту душу
Червоного заліза тавра
Вугілля – шкіра, сморід, на чолі
Ковзає крапля рудої,
То передвістя рік, рік димних
Паморочних, рік, що тхнуть рудою
Наглою кров’ю
Мерці, русалки, синя голота
Песиголовці, вії – всі на мене
Баранячі копита, дух печер
Подертих у павуччі сотень ніг
Їх пазурі все ближче, підлогу рвуть
На тасьми, я живий, я ще живий у колі
Світла, ламп, лампи стікають жовтим воском
Ліси, глухі ліси дорогу заплели
Сухим гіллям, а там, серед гілля птахи залізні
Очима звірять
Слова-мерці затьмарюють мене
Пугачики дзьобами орють м'ясо
І крилами повітря розбива
Жахливий фенікс – речник небуття
І вогняної пастки
Зливо моя, прийди і сріблом білим
Запороши, сховай, сховай назавжди
Легку мою душу в обіймах чистих
Прохолодних вод
Перед тобою впаду на коліна
І райдужним Мамаєм оживу
Зливо свята, зливо моя, зливо безсмертна

Український рахунок

На збіжжя праведні діди
Життя завзято братні жали
Чубами гордими в світи
Двом ворогам поклони клали
Ви скорострілами змели
Червону в чорний день калину
Ви княжім тілом помарнілим
У ямах братських полягли
І святість заповітних мрій
І ваші села на поталу
Йдучи у свій останній бій
Вождям імперій залишали
Зірки, хрести та ордена
Нащо цяцьки на одностроях
Не мали зброї крім чужої
І вбила вас чужа війна

Понад рікою та у тінь дерев

П’ять синів засинають у п’яти кутах
У ставках, у садках, у негаданих снах
Заблукали звірятка печер на зеленій дорозі
Або смак, або жах, або сивий дивак
Гонтів яр тихі трави розвіяв
Похилий жадати не в змозі
Ах, страждати, ховати, співати
Він більше не…
Він більше не…
Ах, то привіт
Привіт, світло моє, привіт, сонце моє
Привіт, зоре моя, привіт, дика дівчисько
Повінь площі залив, повінь тебе збудив
Човен наче підплив, бриз висмоктує листя
У каналах вода, під мостами вода
Під гондолою жнив у рослинах морських
Ясен вечір лягає
Нам на двох та війна, кам’яна завела
Рве нас біль на шмати, на крижані кістки
Відчай щастя нас рве, тільки долі немає
І не буде її, вже не буде її
І дівчиська солдат під шинеллю се знає
Знає все. Гей-йа-а-а.

На "Не здамся без бою"

Я пишу, що пишу, не кажу
Але голос дзвенить у хрумких
Барельєфах.
Кожну ніч не доспав,
Хіба вістря шукав
І на вістрі атаки пробив
Зачароване листя
Не проси, не наллю
Ані з медом вина, ані
Димного світла шаманського зілля
Хто вона, кров’ю п’яна
Чи тілом сумна
Мені байдуже те
І адреса її – не моє передмістя
Мій слід – смуга холодних очей
Прогорілих думок і руки,
Що тримає сей світ у згрубілій долоні
Мій спів – жах, часом згорблений птах
Примх забутих приймак
У квітковій короні

Вчора буде війна

Завтра була революція,
Вчора прийде війна,
А що вона скаже, як вона ляже
Зі мною ляже,
Прихована, колискована,
На схід її ноги
У дах її груди
Вчора буде війна
Чистим весіллям п’яна
Ще до пролісків, ще по снігу старому
Сірому, вапняному
Чи не рано рядити в червоне?
Саме те – бо чекає вона
Тече сукою кам’яна
Під машкарою запашна
І солона в зубах, і солона в губах
І солодка на дотик
Скаже мені, - привіт, чом про мене забув
Ти, що, сонце, заснув?
Як гукала, свистіла, співала, не чув?
Маю сукню червону із чорним обводом
Ти бачиш?
Пізнаєш кольори? - не мовчи, говори
І що завтра надбав, все сьогодні ти втратиш
А я легкий, я тривожний, стурбований
З нею ляжу, з нею любитимусь, з нею встану
З нею молитимусь
Тому, кого обере вона
Вчора єдина з тисячі
Прийде остання війна

Барви мого видіння

Не певен, не варто, а холод під скронею тане
І бачу видіння крізь райдужний, байдужий біль:
Схилилась до мене, а очі її в окулярах
Дивної барви, що є помаранч теплих хвиль
Руда, тендітна, біла, струнка
І очі її в окулярах
Дивної барви, що є помаранч теплих хвиль
Не певен, не вірив, не вийшов, шикований строєм
І знав та не вірив – вона ж напувала коней
Морозом прибитий хрумтів під коліс перебоєм
Невдаха безкрилий писав на долоні – «ой, вей!»
Я бачив видіння, то темне, то ніби прозоре:
Вона вальсом била у щелеп портових биків
А потім схилилась до мене
І очі її в окулярах
Дивної барви, що є помаранч теплих хвиль
Руда, тендітна, біла, струнка

Передчуття

Зростали в картопляних днях сирого, сірого бетону
Очеретяних островах над каламутною водою
У ріках давніх, що несуть тіла розп’яті в море Чорне
У ріках мертвих, лишень нас таких на всеє зле проворних
Не поглинала та вода

І листопадовий наш квіт на мить єдину, гураґанну
Вхопив нас на руки, зігрів вугіллям чистого талану
І заспокоївся, приспав, забув, зневірою спокутав
Ми віддзеркалені у снах, занурені по серце в руту

Прогледимо як прийде звір у ризах Сходу білокрилих
І так на смерть нас поведуть як наших прадідів водили

The Tribute to Milla Jovovich

Кіноплівка асфальту сточена, стоншена коловертям
До м’язів на кістках неба
Тому
Сірі його, тихі, напівзаплющені очі так легко тримають
Контакт з розширеними, розритими, розрідженими
Зустрічним потоком повітря
Очима тих, кому сила земного тяжіння
Кому сила земного тяжіння є
Реактивна сила
І яка різниця, куди летіти
Невагомість однаково
Пробиває голкою серце
Фігурки вим’ятої з червоної глини
Тотема ірраціональної віри
Останніх шаманів Індоєвропи
Куди летіти… За яким співом вітру
Ірраціональність віри
Накладається на
Ірраціональність істини
Хрестом як сходинкою до трону
До трону сіроокого Будди
Хрестом як базовим елементом
Плетіння клітки
Проміж котрим паростю крізь стоншену кіноплівку асфальту
Пробиваються пальці і цілують
Житнє живе волосся на дівочому краніумі божевільного неба

The Third Tribute to Milla

Пісня заліза ревла у її оці
Бодай на тендітність нарубані срібні підкови
Її тендітність, строката тендітність тонкої засіки
Пальців
У них прослизала пісня заліза
Стертий на наночастки оксамит долонь колисав
Пісню заліза
Птаха живого, що лупав дзьобом путь під ніщо
Пробивався крізь теплі, тонкі долоні
Рожеві під сонцем
Рожеві як коні від крові, від диму
Целофан оболонки птаха пісні заліза
А вище її божевільне око
Писанка ока кольору чорного сонця
У простріленому коридорі
Вона більше не є вітрило на обрії останнього моря
…Січена дощами, ще й вітрами гнута…
Вона більше не є острів Гольфстріму шабельних рубок
…Мов лелечий клекіт…
…Обернеться сміхом, обернеться щирим…
…А відлунить плачем…
Вона більше не є сурма великого степу мого народу
…Доки на схід сонця, доки на схід сонця сурма не сурмила…
Ні, братику, це знов замкнене писане коло
І вона стала чиста електромагнітна хвиля
У котрій рветься, палає безоднею пісня заліза

Жартівливий В'єтнам

Fucking A сидів в болоті
Він читав вірші піхоті
А піхота як піхота
Їй окопи - насолода
Їй багно рідніш од мати
Бо рятує від гармати

Стрільна пугачами уха
Хлопак віршика не слуха
Крапле кров з пробитих вух
Він повітря чує рух
Соколом снаряд літає
Кульки-дітки він скликає:
Любоньки летіть до мене
На кохання на шалене
На ту пристрасть до нестями
Що тіла вкидає в ями

Під гранітні оболонки
У крижані ополонки
У вапні згниє піхота
Мовляв, чистая робота
Чисті най злетять на небо
Брудне Богові не треба

Сни понад євшаном

Будда стоїть на кургані
Марить низовим степом

На списі червлені знаки
Різаний шрам оселедця -
Змій завиває сонце

Кам'яний баба Будда
Череп на вістрі кургану
Диве як сяють хрестами
Шамани Індоєвропи

Будда нарікся Мамаєм
З ним поєднався двобоєм
Плине над спаленим степом
Чорно-малинове око
Летючого Запорожця

Плине мелодія сталі

За Тарнавським

На шкірі лева, на вістрі списа
Шаріє серце щитом черленим
Щербленим, битим, і поруб ллється
Кров’ю дніпровою рве свавільно
Щита свічадо дзеркалить хвилі
Либонь то хмари ізчорно-сині
Либонь зліталася мертва зграя
Лани орати, сіяти кістки
До небокраю, лютою смертю

Думка

Сірома, голота, летіть, соколята
Летіть, сірим листям під п’ять вітрів чистих
Знов ви самітні, знов у дорозі
Знов оку ніде зір притулити
Здалося, блиснуло
Булава блиснула…
Ні, сіль блиснула у нещадному сонці
Бо кров висихає, сіль зостається
Бува, що й смерть гине, а зрада – ніколи
Ночі співають, гарчать, змова бризне
Бризне, покропить на щит червлений
І таке настане, час прийде, голову вхопиш у руки
Та буде пізно

Полтавське золото

Не буде, не буде пісень, ані хати
Ні чорної тризни
Не вийде вперед
Задихнеться розп’ятий
А буде так чорно
І спека проходить і вулиці гне на сміття
І спека, і голос блатних
Кряче й сипле у вуха
У самі вуха землі

А на землі…
А на землі таке щастя
Жовта солома лягає пухка
Ніжить землю
Ячмінь - продихає ячмінь
І весілля гудуть на землі
І веселі дядьки сиплять ячмінь
По оклунках
І небо горить
На землі

І густиться чорне за обрієм
На тугу, на прозору сльозу
За небокраєм, за рисою
Синьо-жовтих тисячів душ
Густиться диявольська ніч

І таке щастя, і золото Полтавщини
І золото України
Золото моє
І кожна християнська срібна душа
Відгук заповідної Украйни
Вбрана у золото пшеничних доріг
І загорнута в шати заповідної цноти дріткого лану

І густиться негадана, незвана ніч
І я стою проміж чорнивом і спекотним маривом золотих
Злив у смарагдовому карбунку давніх князів мого краю
І все простягло до мене солоні м’які
Тверді долоні
Все як чисте, легке моє дівча горне серце моє у тверді долоні
І я бачу світ химерний, як він є

І ніч
Насувається ніч

Аніґіляція часу ІІ

Тінь тризуба на землю пала
І борозна його прийняла
Як наречена

Лани розкреслив по межі
У тиші жевріє, живе
І серце б’є його залізне
Та тінь як кріс

А вище, в небі
Плаває шуліка

І так буде завжди

Сингулярність: Я ash E

Всесвітній лахматий собака часу
Кружляє навколо і обіймає
Мене
Чорна ворсяна шкіра
Дихає на струни
Кобзи-я-знав-се-про-тебе
Спеченого мозку
Час не лінія
Ти схибив, старий друже єврею
Час є пухка тепла чорна земля
Є лахматий собака
Спанієльської вдачі
Земля-собака-кінь-воли-степ-небо
Ізоморфний вирущий вихор
Гуде довкола
Спеченого мозку

Зустріч на межі сингулярності

Тане дощ за вікном, синій дощ
Серпень відходить з боями
Як тут писати вірші…

Мій дід – український Бог
Ким це робить мене
Не знаю

Традиція передбачила
Лишень сина
Та син за три всесвіти від хреста

Така плутанина
Хто я, хто я?!

Я – ніщо
І ціла безодня земна спочиває у мене в обіймах
Русяво-біляво-чорнявою головкою на грудях
Недарма я є теж ash
Недарма і мої кучері
Шелестить вітер

Але годі шукати золотого
В них
Моя голова – не руно
Аргонавтів змив синій дощ

Чому тоді на асфальті
Тече червоне?
Червоне та чорне
Руде та чорне
Дощі – кольори українського Бога

Привіт, Люсіє
Тебе не замулили мінливі течії світу
Той-таки темно-синій жакет
Триєдина як і раніше
І з вуст іспанська як рвучка лелека
Ніжна, прозора

Здрастуй, Люсіє
Се я
Впізнаєш профіль мого серця?
Направду тепер на спекотному
Чорніє тамга «нація»
І навкруги сірувате наче ніч марево
рядів – Фата Моргана
Красиво, Люсіє?
Ми назвемо результат
Художнім примітивізмом

Прощавай…

Вільно

Вільно зрадити Україну
Вільно нам
А затим сам не гам
Перегодом продам
На крам
Теє ламане серце

Досвітанок — о третій ранку

In a real dark night of the soul it is always three o'clock in the morning, day after day. — F. Scott Fitzgerald
Грюк-грюк
У серці твоїм павук

Ним стиха
Пів лиха
Притягнено павутинням

Свінув світ
Чкурнув кіт
Пройняв піт
Упало відтяте на брук

Достигле до болю
До поту
До крові
До волі
Насіння

Оране срібне поле©

Ти! Твоя сорочка у болоті
Ти! На чужині, в тиші,
На розграні, при смерти
Чого навчився ти од них
Дорогоцінну душу жерти
Ти!
Онук, син, батько яничарів
Ти!
Лежати годі, там Господь по твою душу
Стоїть за хвірткою
А з ним дядько Мамай
Ти підіймайся, курвій сину
Любий друже
Та не займай

Сонце сідає
А там до схід сонця
До бою
Жінці цілунок
Тілу козацьке вбрання
Чи такий я?

Де Україна моя?
Де?
Я її бачив, я знаю
Я вірив, я жив там
Душу зоставив
У чорняві битих доріг
Де вона?
У труну живцем заховали
Її груди стерті
Мила моя

Ах, не чула…
Ні, знала, горіла
Знала…
Пророки її догоряли в бензин
Осатаніла
Свята
Жива, безневинна

Ллється рікою мертвою
Сивим дощем

33

У небо сальви лупа калина
Яса шаріє
Захмарний велет над полем крові
Стоїть, німіє
Крицеві кігті вп’ялись у гори
Понаддніпрові
Солодкий сморід плине, віщує
Скон козакові
Упала серцем на землю люту
Аж прихистилась
Було їй чашу сю проминути
Та не судилось

Монолог нового Енея

Не боюся я наглої смерти
Ані власної, ані твоєї
Що той славний Венерин син
Я проворний на всеє злеє
Помирати нас ворог учив
Хутори штурмуючи Трої
Куті всі на один копил
При порозі падали вої
Просякав чорнозем глевкий
Гній полеглих у братських ямах
Щоб пишніли рунню лани
Молодят-троянців хупавих

Постаніґіляція часу - десь у степах Осту

Я бесідую з моїми братами - жовтозубим Буддою, дядьком Мамаєм, паном Степаном, новим Енеєм та старим Тарасом, сидячи ув альтанці спорудженій на маківці давньої степової могили. Поза часо-простором. Перехожі та змії думають, що я сам-самісенький, а частіше проходять повз могилу, очі долі і мене не бачать

Коли я бачу трохи рядків,
Що ось дівчина, що народилася коли
Коли (коли я вже був – я, і давно), померла…
Що ось у нього чи в неї такі й такі буденні справи
З перетворення світу, а він чи вона народився чи
Народилася коли
Коли, коли я вже був – я…
Струмки чисел, що позначають роки, повз очі
І всі ті роки я пам’ятаю

Тоді, тоді, тоді
Тоді я починаю знати серцем
Що я старий

І власне, на щирий погляд людства
Мене сливе на світі не було
Такий короткий слід пунктиром
Манівцями
Що й не побачиш

Та мені…
Мені те не болить
Бо жив як міг, робив і знав, що мусив
Якби по-іншому – то вже не я був жив
І сподіваюсь доконати як Бог дасть
Ото і все.
А час на доторк тихий, прохолодний,
Прудкий та пружний
Час

Мій сон

Я бачив дивний сон

Степ днює – жовте курченя під сяйвом соняшним
Хати, дорога бита поміж житами
Курява дме з гостинця

І наче обірвалося у грудях

Я біля хати
Довкола люди в давньому вбранні

Богун! Де Богун? – гукаю відчайдухом
У відповідь – Богун з кіннотою пішов навперейми
Королівське військо йде

Я третім оком бачу – насуває
Зі Заходу стіна

Я зважуюсь на щось
Я немов не я, немов уві сні розтулив рота

Аж різкий, грізний вигук із юрби голів до мене:
Змінивши ймення власне
У неволю вічну душу запроториш
Стережись!

Ні, я волю здобуваю на ваші душі
Колишній вірний слуга короля Речі Посполитої
Я нарікаюсь Богдан Зиновій Хмельницький!
Гримає над степом

І тиша…
У далині займалися жита

Незбагненне інтермецо

Що там писати…
Рядки як вінки за водою
Той, що рве греблі
Побрався гатити Йордань

Що там співати
Знецілені співи без сорому
Співано їх
Щоб розрадити твою печаль

Мандрую степом моїм

А в яснім небі три зорі
Одна твоя
Одна моя
Одна між нами

Ти говори зі мною
Говори
Цілими днями

Ах, сонце сходить
Він вітрила розгорта
Киплива піна
З неї ніжна Україна
Вистремлюється
Знов
Бо знов війна
Війна як щастя
Війна як небо

А в яснім небі
Три зорі
Одна
Твоя
Так треба

Яка розкішна сукня, моя пані
Ні, парубійку, то розкішна — я
Ти!
І зоря одна між нами

У небі поєднались три зорі
Зорали чорнозем тієї ночі
Нам підборіддя колос залоскоче
Ти ж говори зі мною, говори

Катрен

Мистецтво задля мистецтва
Ждання заради ждання:
Камеддю прив'ялого ремства
Зліпляти рядки навмання

Серпанок слів, коловорот ілюзій…

Серпанок слів, коловорот ілюзій
Великих теплих рибин
Спливлих з глибини
Поломеніє згубленим намистом
Засмаглої до блиску бранки при дорозі
Що пил м’який шурхоче брунатними ногами
Йдучи на схід, на південь чи на північ
Нема різниці стомленому тілу
Нема отруєній биттям душі різниці
Серпанок снів біля багаття проти ночі
Коловерть тулубів застиглих у вогні
Спитай-но, що засмучує її
Що продув вітерцю із саг наврочить
У відповідь стускнілий тихий жар
Ні згуку, ані поруху
До болю
Заціплі м’язи плинуть у неволю
Веде на скон їх мертвий паламар
І ватра гостра протинає плав
Зеленкувато-тьмяного повітря
Де спить вона несхибно, непохитно
Відлунивши лицем дзвінкий стожар

Країна мрій

Ах, цю країну рвуть припадки параної
Ці люди — янтарі зі вкрапленням сміття
Ах, там що не герой, то дуля за спиною
Пісні що гострий ніж, і зрада як життя

І кращого за край той повік не назнати
І порятунку в тім краю душі нема
Де просто неба білий кендюх хати
Де провесна і вічна знов зима

Ламантин

Колись я вийду з темної води
На руки Ваші теплим ламантином
Я випливу, я виплесну, долину
Колись, умащений краплинами води

Крізь рукави, ажурні рукави
Диви, як прозирає квіт на сливах
Отак мій вогник тихий і щасливий
До Вашої доторкне голови

Колись, ніколи… А тепер терпи…
Де вечорів ятриться локон синій
Де посивілі пасма вітер віє
Де голос хриплий в прузі зерня сіє:
«Жди — перед сконом, в домовині — жди…»

Під ніччю, під дощами, під бураном
Жди в тисняві невимовлених фраз
І перетерплюй біль
Незавданих ударів
Гаси вогонь
Непалених
Пожарів
Доки він п’є
Допоки манить Вас

Діалог Гамлета, полковника данського

Що, друже Гамлете, поменшало питань?
Не втриматися масці на пухлині
Розверзлої душі,
Що не кажи…
Ти чув і бачив все,
Поменшало питань?

Поменшало, мій брате,
І чотири капітани,
Уж призвані,
Стоять біля воріт

Жартують з молодицями в чеканні,
Коли до тіла,
Що позбулося питань
Єдиним безперечним робом,
Прийнявши смерть, як батько молодий
Бере дитя на руки — остаточний доказ,
Їх покличуть

Відповідь така, яке й питання
Не питайте суддів — не чутимете вироків
Ось в тім моє знання
Не спокушайте вбивцю — не матимете кого хоронити
Не зваблюйте — не втратите чеснот
Ось в чому
Моє нове знання, мій любий друже

Сліпе!
Сліпе твоє знання, мій брате
І мертве
Як ти сам

Сліпе, зате правдиве
Доведене, крицеве, кам’яне
З ним і піду, веселий, в домовину
Покину гори, і лани, і Україну
Зітру і слід, що й дідько не верне

Так він мовив
І затих
Полковник данський Гамлет
На могилі
Десь над Дніпром ревучим
В Україні
Затих…

Стіна

У темнім коридорі стояти мені
У тім коридорі холодні сни
Іти, іти коридором мені
Поки не дійду
Холодні сни
Понад стіною стояти мені
Понад бетонкою сірі сни
Сира вода, чоло до стіни
Чекати, як прийдуть
Холодні сни
Куля летить мільйон століть
Повітрям стиха вогким шелестить
Ближче й ближче до стіни
Де я стою
Де холодні сни
Лампа гойдає тінь на стіні
Улучить куля в холодні сни
Німіє чоло моє до стіни
Жде-завмирає холодні сни

Дике поле

Брати мої на дорогах запалили вогні
На степових дорогах, де сонце пада
Де сонце падає в шорсткі, пружні, теплі груди полину
Груди полину до моїх грудей
І переповзти, перейти степ і небо і твої дороги
І мої дороги
Мені
І глянути аж туди, де брати мої
На дорогах запалили вогні
І де в огні ти
Ти — сотня облич
Ти — тінь на моїй стіні
Стіна у степу
Ти — лист тонкий
Ти — моя смерть
Я вмирав стільки разів
Що Будда став мені братом
І палить вогні на дорогах
На степових
Я стою над багаттям
Я занурив серце у полин
Я повінчався зі степом
Я став ченцем смертної волі
Я присягнувся
Стояв пліч-о-пліч
З паном Степаном
З Мамаєм
Старим Тарасом
Буддою
Стояв на горі
Що її не існує ані уві сні
Пліч-о-пліч стояли ми на горі
І милувались тобою
Як мінялись, крутились, летіли твої кольори
Твої обличчя, рухи, очі, твої кольори
Ми
Ми
Ми
Мій новий вірш
Що він співатиме просто в душу
Просто в теплий камінь душі під серцем
Під серцем лютим
Під степовим серцем
Під українським
Де ти ще почуєш такого вірша
Де ти ще проріжеш очима в огні на дорогах
Де ти ще, стопивши віск, намацаєш метал
Живе срібло, та крицю, та щире золото
Золото українське
А підійди-но до мене, дівчино
А підійди, подиви
Диви, я горожу для тебе поле черленими щитами
Тисяча літ як один день
І знов там, де дике поле безкрає кохало смертним коханням
Моїх пращурів
Стою я
І горожу його черленими щитами
Для тебе
Черленими щитами

Тарасові

Папір ожива рожевим
Чорним жаром душа ожива
Понад тихим, холодним мревом
Ріки лави — його слова
І над реплим огруддям трун
І над річищем загрубілим
Сяє ясно чоло із рун
Немов тиснене склом спітнілим
Дрібно тремтить земля
Провіщує смертне диво
І реве між стеген немовля —
Приведене гроно гніву

Смислове кільце

Ірисці з Тернополя

Літа орел сизий, погляда на землю
Погляда на море, на море веселе
Човни морем ходять, вітрила широкі
Здіймають до неба, орла викликають

Човнів руки сірі упнулися в небо
Жили набрякають, завивають руки
Човнам не літати, човнам ревти ревма
Гостре небо в сукров рве смолені щогли

Сизому орлові вільне небо — тепле
Розкошує, диве як, налляті кров’ю
Сірі, зчервонілі, моляться на небо
Кораблеві очі

Співи надії

Як сидиш ти, один, у сірім, холоднім домі
Як з вікна визираєш на воду
Не нап’єшся достоту води
Не протопиш чорнилом дороги
Ти снігами пройшов
Ані сліду
Звітрило сліди
Ти в дорозі, в тривозі, в борні
Ти заплутав у тих коридорах
Сонце в очі не б’є
Електрична сякає роса
Повертайся додому, мій брате
Вставай
Повертайся додому
До прозорих джерел
До левад, де яріє коса
Повертайся і душу омий
Най загояться гострії рани
Літнім присмерком серце м’якши
Віск, і тепле звіря, і гарячий, нестерпний рубін
Пригорнися, спочинь…

І розпрямся, щоб знов кулаками шибати
У шерхлі, безжалісні брами
Щоб, розперши плечем їх,
Ковтати нову далечінь

Диво-риба

Диво-риба — Україна
У смарагдовому морі
У Гольфстрімі у дніпровім
Срібною блищить лускою
В затінку кошлатих гір
Ока риб’ячого сонце
Жовте-жовте аж червоне
Мигтить ніжно і далеко
З фіолетових глибин
Я — Сезанн твій, моя рибо
Все життя фарби мішаю
І малюю на пленері
Грозовий твій силует
Я — старий, навколо море
І спина горить від поту
В блискавицях сонцепаду
Ми єднаємось з тобою
Де вода блищить нестерпно
Де гаряче небо спить

Країна мрій ІІ

Панків — до біса, і холопи
За гроші совість продають
А так — рай раєм, центр Європи
Тут п’ють, як кажуть, тут і ллють

Держава, бездержав’я… Долі
Барвінок стелиться в тернах
Що б не прийшло, не ждіте волі
Чабан-отаман, сивий птах,

Лежить, розкинувся. Наругу
Чини, хто хош, хто перехож
І скільки «пугу!» не кажи
Більш не приїде козак з Лугу

Межі пси не загасне пря
Тут мабуть до Страшного суду
Поет вінчатиме псаря
І цар плекатиме іуду

Сонце

Сідай та випий, що ж тобі іще
У баняку щось вариться, вирує
Промовиш слово, тебе ніч почує
Сиди і пий, чого ж тобі іще

Ґламурне стерво — сонце над ставом
Прокурене, серпанком зайнялося
Дихнуло нікотином на волосся
Торкнуло до губів теплим чолом

Воно тебе випалює, диви
Під відчайдушним пасмом мружить око
Глузливо ліпить із лайна пророка
Червоним нігтем розпускає шви

Десь спів — «сміються, плачуть солов’ї…»
Десь під віконечком милує вечір синій
А груди розтинає сонце нині
Розжарені, під ребра сипле дні

І ти приріс ногами до землі
Ти прикипів очима до омани
Червоно-жовті літаки-тумани
Розтоплюють лице в спекотній млі

Ти — сам в собі, а ще вона-воно
Приводить золотаві лисенята

Смерть козака

Розійдуться шляхи клинами
І дике серце розіпнуть на степовім хресті
Зав’ють прозорі очі полинами
Як ребра на залізний гак
На їхній дух орлині ніздрі
Насадять. Землю в головах
В житті якої не спізнав
Насиплють, підгорнуть. В колисці
Присплять, гойдаючи. Твій прах
Розвіють на сімох вітрах
О півночі відбудуть тризну
І все
Розтанеш. Ні тебе, ані біди, ні України
Не буде більше, лиш долине
До Бога тихий-тихий жаль
Прошепче, — втратив я дитину
І ляже на чоло печаль

Панна

Джинси, сорочка, зірка на чолі
У револьвері тіла барабанне серце
Клацає, провертаючись на стрижні
На тобі
У люстра кульових кінчиків задивишся
Ці гіпнотичні матові люстерка
Не стримаєшся і чолом об них
Бац!
У скалки луснуло, гримнуло
І красиво, і ніжно у червоне зайнялось
Багаття снів, коловорот ілюзій
Твоя сорочка біла, моя панно
Виплескуєш на землю лебедине
У пасма перевите молоко
І падає асфальт на тебе, панно
Кутом гострішим за мою любов
Щоб розірвати
Те
Що надірвано

Столярка

Прорізалася рима зморшками
Та слів немає
Екранна свіжина задимлює
Кіптявою, порубаними смужечками
Чужих літер
Пишуть
Телетайпують мільярдові мільйони телеграм
Та слів немає
Слів
Немає слів
Потесані, на циркулярці висиненій
Порізані випурхують жовтаві шальовки
Мені на руки смаглі.
Я їх беру, і кожна пахне вітром і сонценебом
Заплуталим у терен наїжачених борів
За небоколом.
Кружляє тирса вимушених слів навколо промінця
Та осідає
На прохолодну топтану підлогу
Під штабелі думок копичаться слова
Лежать, лежать, лежать
Прийшла машина. Пахнула газоліном
Стала.
Відімкнено борти
Думки вантажимо
Важкі думки, веселі, запашні
Як піхта, як сосна, як дуб терпкий
Живиця липне як останній спомин
Як поцілунок на останній спомин
Пацаночки, якої і не знав.
І завантажено, зачинено, забуто
Поїхало
Заходиш
У порожнечу самоти
А в промінці танцює стара тирса
Жовтавий гомін залежалих слів
І подих вітру, сонценеба, терну
Далеких наїжачених борів.

Сніг і світло

Минеться сніг і світло
І тоді
Із присмерку
Зчорнілий гострий лан
Насуне в парі
Розсікаючи зелене осердя трав, посадок, гущавини
Чарівний корабель
Що зберігає в глибині відчуток
Металу, чистого металу
Що викраяв його з порожніх снів землі

Минеться сніг і світло
Я зітру тривогу ранішню з чола свого
Рукою
Із присмерку
Спливу у мерехтінні таємних вогників
Малинових глибин
Ступлю на лан зчорнілий
Із присмерку
Неясним бронтозавром
На лан зчорнілий
І стоятиму один
Вгрузатиму в пухку земляну памороку
І розчинятимусь
У корабельних дзвонах

Чуже сонце

«Ви можете тренуватися стріляти без зброї, навіть їдучи в міському транспорті або ніччю, лежачи в ліжку. Уявіть, що в вашій правій руці пістолет і вказівний палець торкається спускового гачка. Помірно дихайте і подумки лічіть до трьох. На три рівномірно і повільно згинайте і потім розгинайте вказівний палець, затаївши подих. Виконуйте цю вправу постійно.» – З пояснень викладача вогневої підготовки

Запрограмований на втечу
Інфрачервоний погляд
Шукає чужого неба
Лазерний погляд наводиться
На чуже сонце
Стримай подих,
Плавно тисни на гачок
Клац, тренування з незарядженою зброєю
Клац, клац, клац
Добре, товаришу курсанте
Наступний — на позицію.

Тридцять

Що я залишу по собі?
Віршів фотографічні строфи?
Розтерті до кісток жалі?

За тридцять.
Запізно.
Продався
За тридцять літ
Дзвінко-порожніх літ
Та й ті розтринькати
Галасвіта б подався

Межа

Ну що, ось і межа, ось і дійшов
І крок, останній крок
Під вирок
І під страту
І рване серце
Так у ребра б’є
Немов підштовхує
Жене вперед
І світлий по тортурі
Очищений залізом і вогнем
Шепочу вільним криком смертощастя — ось і кінець…
Кінець!
Copyright © 2005-2007, Andriy Shapochka. Last modified: Sat Sep 15 04:02:37 2007. Site Map