Lebe hoch, wer Leben schafft! —

Das ist meine Lehre!

Wie beherzt in Reim und Prosa

Redner, Dichter sich ergehn,

Soll des Lebens heitre Rose

Frisch auf Malertafel stehn.

Ich, der Lehrer, bin ewig jung und liebe die Jungen.

Altklug lieb ich dich nicht! Munter! begreife mich wohl!

Fin de siècle

Я б прокрався до своєї любки,

тільки ж замкнені у неї двері.

Ох, коли б то мав ключа в кишені,

аби стиха увійти до хати.

Дівчини не стрів би я в світлиці,

не знайшов би і в її кімнаті,

поки аж покій не прочинивши,

я побачив би, як до канапи

моя люба голову схилила.

За роботою вона заснула,

не пускаючи із ніжних пальців

ні ниток, ні шпиць, ані в’язання.

Сів би я скраєчку на канапі,

сну її сполохати не смівши.

Чарувався б спокоєм чудовним,

подивляв би склеплені повіки,

губи, на котрих спочила вірність,

щоки, що милують погляд рідним.

Тільки щире й безневинне серце

злегка зворушає сонні перса.

Розметалося дівоче тіло,

сповнене солодкого бальзаму.

“Розбуджу“ — причаєне бажання

налягло б на душу звеселілу

і заслало б мій бентежний погляд.

Як же, моя люба, напівсон твій,

кожен погляд твій зрадливий може

не подати звістки, що на тебе

ніжний погляд милого чекає?

Вічка золоті твої закриті, —

ті, що поглядом мене чарують,

І вуста солодкі не зворушить

ані мова, ані поцілунок.

Розв’язалася чудовна стрічка,

нерухомі твої ніжні руки,

що мене так часто обіймали,

і долоня, подруга чарівна

милих поглядів твоїх скрадливих.

Від кохання я утратив певність,

хто це — я ачи Амур крилатий?

Із очей відкинувши запону,

так закохано тобою мріє!

Довго б так сидів я і втішався

цим любовним скарбом свого серця,

що у сні здавався ще милішим.

І не зважився б її збудити,

а поклав би двоє померанців,

дві троянди я поклав би стиха

і навшпиньки вибрався б із дому.

Ти відкрила б вічка, моє щастя,

враз помітила б дари барвисті

і, напевне б, дуже здивувалась

дружньому данню й закритим дверям.

Стріну янгола я, ледве смеркне.

І вона сторицею віддячить

за офіри ніжного кохання.

Поранок із ходою голосною

солодкий сон з моїх очей зігнав.

Лишивши хижу, брався я горою

і вільгість пив, і радість прочував,

коли квітки, обтяжені росою,

горнулися до мене межи трав.

Як юний день повнів од насолоди,

так і душа — розкошами природи.

З долин здіймались хмари пелехаті,

внизу рікою плив легкий туман,

мене він прагнув вільгістю дойняти,

тож бив крильми і брав мене у бран,

в моєму погляді став почезати

гірських шпилів далекий караван.

Небавом весь я потонув у хмарі,

що пойняла мене з пітьмою в парі.

Нараз проміння темінь пронизало

і сонце виринуло із імли,

туманні пасма скоро почезали

або розкудлані над гори йшли,

яка відрада серце обійняла!

Мов перемиті, взгір’я ожили.

Іще клубочилося хмаровиння,

сліпило погляд вранішнє проміння.

Зібравши силу, я розплющив очі,

коли завзяття серце пойняло,

легкий мій погляд в хвилю ту урочу

завважив, як все грало і цвіло

і сяла богоматір з оболоччя,

ясне видіння понад хмари йшло,

неначе кружеляючи довкола.

Такого ще не бачив я ніколи.

“Не пізнаєш?“ — і голос той коханий

зичливістю й любов’ю струменів.

“А хто ж усі твої життєві рани

цілющою водою був кропив?

До кого своє серце полум’яне

ти так довірливо був прихилив?

Хіба ж ти, хлопче, у сльозі горючій

не звав мене — так часто й так жагуче?“

“Так, — я гукнув, припавши на коліна, —

усеблага, тебе я знав давно,

мені дала ти спокою хвилини,

коли бурунивсь дух мій, як вино.

У літню спеку ти мені, мов сину,

чоло студила, пресвята жоно,

усі земні дари я брав од тебе,

все щастя, що зазнав, — спадало з неба.

Тебе усі для себе одкривають

і всі по-своєму своєю звуть,

засліплені тобою, зір склепляють

та здивлених очей не одірвуть.

Та те, що всі вони про тебе знають,

я можу тільки сам-на-сам збагнуть.

Хай сяєво твоє благословенне

з довірою світитиме до мене“.

Вона всміхнулася: “То не дарма,

що людям поприспала ця запона,

хіба ж дитячих пристрастей юрма

збагнула, що то значить заборона?

Хіба ж для тебе зваб уже нема

і ти вже непорушний, як колона?

Хіба ж ти не такий, як інші? Годі,

пізнай себе й зі світом будь у згоді“.

“Даруй, — гукнув, — я прагнув лиш добра!

Хіба ж не так я бачив світ видющий?

Як вабила мене весела гра!

Твої щедроти знав я всюдисущі.

Для мого хисту визріла пора

роздаруватися межи прагнущих,

навіщо б день при дні я стежку бив,

коли б не мріяв вивести братів?“

І поки мовив я, високе око

дивилося на мене з співчуттям,

мовляв, я знаю, як ти рік за роком

в гріху й добрі справляв своє життя.

Потому усміхнулась з оболоку,

я ж пов’язав відраду з майбуттям,

і піднімалася в мені довіра,

була вона близька, і проста, й щира.

Рукою прогорнувши хмари білі,

вона і сизий морок одвела.

Нагірній здавшись волі, яснокрилі

пасемця чезли. Радість повела

мій зір туди, де доли аж ряхтіли,

де синь небесна д’горі підійшла.

Лиш тріпотіли у руках богині

об’яснених небес сувої сині.

“Я знаю всі достойності і вади

ті, що твоїми сховані грудьми. —

Здалось, я чув оддавна ці поради. —

Все, що призначено тобі, — візьми.

Щасливому ж бо жоден дар не вадить

аби ти норов свій держати міг,

бо тчуть поетові ясне одіння

рукою правди — з теміні й громіння.

Коли ж докучить полудня спекота,

то напусти одіння на вітри,

і свіжий легіт заструмує потай,

і благовонні прийдуть вечори.

І повщухають всі земні турботи,

і склепи вознесуться догори,

і віща мить, що стане над тобою,

день зробить лагідним, а ніч — ясною“.

Хай вам не буде спину, юні друзі,

коли тяжкий тягар подовжить шлях.

Вам благовість, неначе квіти в лузі,

простелеться по тораних стежках.

Ходімо ж далі, збратані в союзі,

все наше щастя — в молодих літах.

І хай любов’ю гріті наші спадки

подовжать дні вщасливлених нащадків.

Бачте — грає гір

водовир

рине, мов зоря

з високості,

юнь його плекали

добрі духи

межи кручами в чагарях.

Ніби птах,

він спадає з хмари

з крем’яної скелі в долину

ошалілий лине

радісно д’горі.

Стежкою гірською

рінь визбирує барвисту,

рухом раннього призвідці

братні підбере струмочки —

і вперед.

Під його ступою

криють квіти всю долину

гойним духом,

оживають луки.

І його не вдержить паділ,

ані квіти,

що колін його сягають,

пестячи його очима.

Змієм-полозом стремить він

на рівнину.

Притулились

коло нього всі потоки,

він рівниною срібліє,

і рівнина аж жахтить,

навіть ріки по долині

і струмки, що з гір несуться,

кличуть радісно: “Візьми ж нас,

брате, всіх своїх братів,

до старого свого батька,

адже вічний океан

з розпростертими руками

вже чекає —

тих, що ох! — спішать намарне

всіх спрагнілих обійняти:

нас поглине жар пустелі

і піски. Жаждиве сонце

виссе нашу кров. Узгір’я

нам заступить плеса. Брате,

забери ж братів з собою

і з рівнини, і з узгір’я

і до батька проведи!

Гайда разом!“

Накотилась,

ніби повінь, вся родина

дружно княжича понесла

далі, вгору і вперед.

Із ясою голосною

він дає країнам назви

і підборкує міста.

І нестримно рине далі

попри веж високі зорі,

повз будинки мармурові,

вщерть наповнені добром.

На Атлантових раменех —

з кедру тесані хороми,

майорять над головою

тисячі напнутих стягів —

як клейнод його звитяг.

Разом з ним — брати і діти,

і скарби. Стужілий батько

сина жде, а серце тому,

як од щастя не зайдеться.

Душа людини

схожа на воду:

походить з неба,

на небо сходить

і знов на землю

упасти мусить

в вічній онові.

Ясне проміння

струмує з висі,

із крутояру,

заки на порох

його не витруть

хмари об щовби.

Крите серпанком,

воно мандрує

з шемранням тихим,

прагнучи глибу.

Стриміють скелі

супроти вітру,

воно ж похмуре

спадає звільна

в безодню.

Стиха крадеться

туди, де луки

м’яко прослались,

туди, де зорі

аж задивились

в озерне плесо.

Вітер — то хвилі

щирий коханець,

спіненим водам

нуртує надра.

Душа людськая!

Ти схожа на воду.

Ти ж, людська доле,

така, як вітер.

Срібним сяєвом заллєш

доли і кущі

і спочинути даєш

стомленій душі.

Прохолодний пестиш луг

поглядом своїм,

мов пильнує любий друг

за життям моїм.

Гуки радісні й сумні

серцем наслухай,

лиш тепер в самотині

ними душу край.

Плинь же, тиха водо, плинь,

о журбо моя!

Роки любощів-радінь

змила течія.

Що були то за скарби!

Їм губився й лік.

Ні, не збутися журби

вже повіки-вік.

Тож вируй, ріко, шалій,

бо тобі текти,

і до мого співу свій

голос доплети.

Бо, набухла, восени

хвиля аж реве,

а невтримний шал весни

першу бруньку рве.

Хто од світу одвернувсь,

зла не мавши, — свят,

хто ж до себе пригорнув

любого — стократ,

хто подалі од людей,

їх не зовучи,

лабіринтами грудей

бродить уночі.

Коли прадавній

батько всевишній

певною дланню

з хмар кучерявих

благословенні

блискавки сіє,

тоді цілую

край його ризи

з дрожем дитячим

в вірному серці.

Бо не осміє

смертний з богами

стати на прю.

Хай він і в небо

здійметься й зорі

чолом зворушить —

ступам непевним

ні на що спертись,

ним уже грають

хмари й вітри.

А як упреться

він, твердокостий,

в цю добродайну

землю тривку —

рівних до нього

в світі не знайдеш,

міццю він — з дуба

або з вино.

Люди й богове,

чим ви одмінні?

Йде вам назустріч

хвиля по хвилі —

вічна ріка:

зносять нас хвилі

чи поглинають

назавсіди.

Роки людські —

то як перстень маленький.

А покоління

нижуться міцно

на нескінченний

ретязь буття.

Генію, кого ти любиш,

той ні бурі не боїться,

ані грому, ні дощу.

Генію, кого ти любиш,

радо привітає

бурю з градом

і дощову хмару,

ніби жайворон

піднебесся.

Генію, кого ти любиш,

того на вогненних крилах

ти знесеш над баговинням

і потопом Девкальйона,

той ступатиме несхибно,

мов слідами квітів,

і Пітона знищить

пружний і дебелий

Аполлон-Пітон.

Генію, кого ти любиш,

ложе вимостиш із вовни,

коли той на скелі спить,

і крилом його окриєш

серед ночі у гаю.

Генію, кого ти любиш,

того в снігових наметах

ти укутаєш в тепло,

до котрого подадуться

музи та харити.

Тож витайте наді мною,

музи та харити!

Ось вода, а ось і твердь є,

ось і син — води і тверді,

а над ними я блукаю,

богорівний.

Ви єсте такі пречисті,

мов серця води і тверді.

Тож витайте наді мною,

я ж витатиму над вами —

над водою і над твердю, —

богорівний.

_______

Має він вернути —

малий, палючий, чорний хлібороб,

вернутись має, отче Бромію,

твоїх дарунків сподіваючись

та тепло-променистого вогню?

І має повернутись мужнім?

А я, проваджений

вами, харити й музи,

кого чекає все, чим ви,

харити й музи,

вінчаєте і славите

усі розкоші життьові,

я маю повернутись підупалий?

Отче Бромію!

Ти ж бо геній єси,

геній віку,

ти єси, чим для Піндара

був жар серця,

чим для світу є

Феб-Аполлон!

Горе! Горе!

Теплі груди,

ти, душе моя гаряча,

серце, ти —

привітайте Аполлона,

бо інакше

свій нагірній погляд

він не спинить на тобі,

або, заздрий,

спинить око на могутнім кедрі,

що зелений

повсякчас.

__________

Чом же мій приостанній спів

славить тебе, Юпітере Плювію?

Тебе, ким він почався,

тебе, в кому скінчиться він,

тебе, ким він струмує.

До тебе лине мій спів!

І Кастальського джерела

рине притока

до безтурботних

щасливих смертних,

поруч з тобою рине,

хто в обіймах мене ослонив,

Юпітере Плювію!

Не під в’язом

ти навістив його —

на ласкавій долоні

мавши двох голубів —

того Анакреона,

знаного пустуна,

що, як квітка, втішається,

сам трояндою клечаний,

Господи громодайний!

Ні, не між тополь,

там, де Сибаріс,

ні на чолопку

золоченому

ти зустрів його —

квітоспівного

медоустого

ніжнозвабного

Теокріта.

Як колеса гримотіли,

скільки сили до мети пустившись,

висі прагнув

юнаків, сп’янілих перемогою,

голосний із вилясками бич,

аж котився порох,

ніби з гір високих

рінь пустилась на долину.

Квітла, Піндаре, твоя душа

мужністю й бентежністю.

А квітла?

Бідне серце!

Там, на пагорбі,

міць небесна!

Жару сам собі додай,

аби стало сили

дочалапати додому.

Вода шумить, вода кипить,

але рибалка жде.

Уважно з вудкою сидить —

і ока не зведе.

Отак сидів і слухав він —

аж рознялась вода

і виринула із глибин

русалка молода:

"Рибалко, на сестер моїх

не напускай ману,

бо ще, облесний, ввергнеш їх

в геєну вогняну.

На дні так вільно рибкам жить —

коли б ти тільки знав,

до нас би кинувся в ту мить

і не пошкодував.

Яке тут сонце серед плес!

А місяць уночі

з води сягає до небес,

ще кращим стаючи.

Чи ж неба світла голубінь —

то не сама краса?

Ану ж, зирни в морську глибінь,

де вічності роса“.

Вода вирує, вже ось-ось

укриє хвилею,

а серце тугою взялось,

немов за милою.

Солодкий знадив його спів

і геть причарував.

Він до русалки ледь ступив —

і слід йому пропав.

Як б’ється серце! Миттю, брате,

в стремена. Мчи, немов стріла!

Став вечір землю колисати

і ніч до взгір’я прилягла.

В імлу вгорнувшись, дуб високий

у небо велетом стримів

і, причаївшись, смерк стоокий

за ним дивився з чагарів.

На небо місяць отужілий

підбився, тліючи в пітьмі.

Вітри зловісно гоготіли,

ледь-ледь тріпочучи крильми.

Нічні вовтузились химери,

мені ж одваги додалось,

вогнем пашіла кров артерій,

і серце палом пойнялось.

Солодкий погляд твій, кохана,

мене у радості скупав.

Тобі я серце полум’яне

із кожним подихом оддав.

Любов’ю квітне пелюсткове

обличчя милої ясне.

Своєю щедрістю, богове,

ви іспитуєте мене.

День опаде нас чорним лихом,

відчує серце біль розлук.

В твоїх цілунках — стільки втіхи,

в твоїх очах є стільки мук.

Стече обличчям сумовитим

сльоза — і вже! І — прощавай!

А все ж — який то рай — любити.

Та й любим бути — справжній рай.

Немов коршак той,

котрий над тучею поранку

так вільно крила розплатав,

пильнуючи на здобич, —

мій спів ширяє.

Бо лиш господь

накреслив кожному

свою дорогу,

нею щасливий

радісних мет

швидко сягає.

Кому ж нещастя

серце обляже,

той опирається

надаремне

спижевій нитці.

Лиш раз єдиний

її втинають

жорстокі ножиці.

В зловісну хащу

пролізе дикий звір,

і з горобцями

давно багатії

в своїм багні втопилися.

Нетяжко йти за возом,

який везе фортуна.

Так безтурботний почет,

куди б не їхав князь,

бруківку чує

в себе під ногами.

А хто ізбоку йде?

Його стежина губиться в кущах,

за ним змикається гілля,

трава підводиться,

його жере пустеля.

Хто ж погамує біль

того, кому й бальзам — отрута?

Хто з щедрої любові

людську ненависть пив?

Тільки власною гідністю

погордує гордливець

і нишком пожере її

надмірне самолюбство.

Батьку любові!

У псалтирі твоєму

жодного звуку нема,

який би досяг його вуха

і серце йому покріпив!

Розкрий йому очі потьмарені

на сотні й сотні джерел,

що пробивають пустелю

коло спрагнілого!

Скільки ж ти твориш радінь

і кожному їх роздаєш

долонею щедрою!

Благослови ж братів

дичину вполювати

із молодечим завзяттям

і жадобою мордування —

пізніх месників кривди,

од котрої

намарне борониться

селянин із дубцем у руках.

Тільки самотнього,

твого поета, любове,

золотом хмари сповинь,

заклечай вологе волосся

зеленою глицею зим,

допоки заквітнуть троянди!

Посвіти йому путь

смолоскипами присмерку —

по вибоїнах стежки

і пагорбах ночі,

і розлогих пустелях.

Веселкою вранішніх барв

звесели йому серце сміхом,

шпаркою хвищею бурі

його до узвиш піднеси.

Зимові гірські потоки

увіллються в його псалми.

За вівтар найсолодших подяк

стануть йому верхогір’я,

щедрими вкриті снігами,

відстрашливі чолопки,

які увінчали люди

у тьмяному передчутті

сонмищем духів.

Груди твої загадкові

сповнені таємниць.

Ти стоїш над здивованим світом

і озираєш з-за хмар

пишні його розкоші,

яким ти даєш

живодайну вологу

із артерій братів своїх,

що юрмляться знадокола.

Котрому з богів несмертельних

найвища впаде нагорода?

Сперечайтесь собі.

Я ж віддаю її

вічно рухливій

і завжди новій

чудовій дочці Йовія, Зевеса,

його найулюбленішій дитині —

фантазії.

Бо виділив він їй

химерну вдачу,

котру, напевне ж,

приберігав для себе.

І це пусте дівчисько —

його відрада.

Ось у вінку із троянд,

вона, тримаючи лілею,

квітчастим лугом лине,

чинячи волю свою

над літнім птаством,

або живлющу росу

спиває устами бджолиними

з духмяних квітів.

Або з похмурим поглядом,

геть розкуйовджена,

вихором пролітає

вздовж крутояру,

чи, тисячобарвна,

мінлива, мов рання зоря,

смертним вона видається

сяєвом місяця.

Віддаймо ж шану

усевишньому старому

своєму батькові,

хто вічно юну

гарну дружину

смертним у подруги

подарував.

Тільки ж бо з нами

він поєднав її

божим вінчанням

і наказав їй

у радості й злиднях

завжди держати

вірності в шлюбі.

Інші ж господні

бідні створіння,

чиє багатство

тільки у дітях,

бродять землею,

маючи радість

з темних жадань.

Тьмарені болем,

вони відчули

власне життя

скороминуще,

ніби неволі

тяжке ярмо.

Він бо сподобив нас

своєю дочкою,

отже, втішайтеся

із пещеної витівниці,

радо стрічайте

свою кохану

і за дружину

в хату ведіть.

І хай премудрість —

стара свекруха —

ніжного серця

їй не вразить.

Знаю я також

старшу, статечну

її сестричку

подругу тиху свою.

Не відверни ж од мене

світла життя,

о шляхетна спонуко,

втішачко-надіє!

Як же пораннім сяйвом

ти навкруги палаєш,

весно кохана!

Сотні любих розкошів

у мене в серці вирує —

вічного твого тепла

святе почуття,

красо неокрая!

О як би я тебе

в обіймах стис!

Ох, на твоєму лоні

лежу я, спрагнілий,

а твої квіти, трава,

пнуться до мого серця —

студиш палючу

спрагу моїх грудей,

любий вітре поранку!

Солов’їний солодкий спів

кличе в туманні луки.

Я йду, іду вже!

Куди? Ох, куди?

Угору, вгору стреми!

Хмари запрагли

долу, схиляються

над тужінням любовним!

Ближче! До мене! Сюди!

Щоб разом — угору!

Обійманий, обіймаю.

Вгору,

тобі на груди,

отче вселюблячий!

Заволочи своє небо, Зевсе,

хмарною імлою

і так, як хлопчик

будяки стинає,

стинай верхів’я

взгір’ям і дубам.

Та маєш ти мені

лишити рідну землю

і хижу, не тобою зведену,

і вогнище,

на чий вогонь

ти заздриш.

Нещасніших за вас, богове,

немає на землі!

Ви б ледь перебивалися данням

та димом від офір,

жили б у злиднях,

коли б не діти й жебраки,

ці дурні, повні сподівання.

Коли я був малим хлопчам,

котрий не знає, що й до чого,

я погляд свій заблуклий навертав

до сонця, буцімто над ним

є вухо, щоб мої почути скарги,

чи серце, що скидається до мого

і може зглянутись над тим,

хто в скруті.

Хіба ж не ти усе це довершило,

святе пломінне серце?

Ачи, ошукане,

ти, добре й молоде,

не дякувало за свій рятунок

отому, хто вгорі там спить?

За що ж тебе я маю шанувати?

Чи ж ти бодай-коли

полегшив муки тих,

кого зігнув тягар нещастя?

Чи ж будь-коли ти стишив сльози

настрашеному?

Хіба зробили з мене мужа

не всемогутній час,

не вічна доля —

мої й твої владики?

Ти що — сподієшся,

що я зненавиджу життя,

втечу в пустелі,

від того, що не всі мої збулися

рожеві мрії?

Ось я сиджу,

витворюючи люд

за власною подобою,

щоб рід цей був до мене схожий

в стражданні, радості,

у горі й насолоді,

І щоб тобою гордував,

як я.

16. МАШТАЛІРОВІ КРОНОСА

Кроносе, поспішай!

Гайда, клусом прогуркочи!

Узвозом береться путь.

Мало не б’є мене млість

від люті на дляння твоє.

Хутко ж!

Проторохкочи прожогом,

скільки сили — в життя.

Що там іще тобі?

Геть задихався?

Тяжко під гору?

Тільки вгору! Лише не трать

рвіння і віри.

Чудовий життя виднокіл

далеко прослався —

від гори до гори

вічний ширяє дух,

вічне життя провіщаючи.

Геть від альтанки тінистої

зваблює погляд дівочий,

обіцяючи прохолоду

там, за хатнім порогом.

Утішся! “Втіш і мене,

дівчино, пінявим трунком

свого погляду, що додає

здоров’я і свіжості“.

Бач, уже сонце сідає!

Тож — скільки мога — на діл

заки не смеркло й мене,

беззубого сивого діда,

того, що клацає щелепою

і торохтить кістками,

імла не забрала в багно.

Коли ж мене, зовсім осліплого,

із поглядом, спіненим морем вогню,

п’яного сяйвом останнім,

уже й на ногах не триматиме —

спровадь мене в темінь пекельну.

Грай, машталіре, на дудку,

розсип гучного клусу гамір.

Хай Орк почує: ми в дорозі,

і хай коло воріт

корчмар нас радо стріне.

Вже давно вітрильник ми наладували

з вірним товариством. І вітрів попутніх

виглядаємо, з чекання п’яні,

дні і ночі.

І терпець урвався товариству:

"Радше б ти подався якнайшвидше

в скору подорож. Таж там, у світі,

жде тебе нелічене багатство,

а повернешся — в обіймах наших

честь і слава“.

Почалась відрання біганина,

моряки зчинили дружний гамір,

все живе, як вир, завирувало —

квапиться плисти з найпершим вітром.

І під леготом цвітуть вітрила,

сонце вабить пристрастю й любов’ю,

і вітрила плинуть, наче хмари,

а при березі шаліють друзі.

Пісня сподівання, гуки, радість —

все вістує мандри і плавбу поранню,

і ночей високі дивні зорі.

Та з путі знакованої змінний вітер,

богом насланий, його збиває.

Він, немов чужій піддавшись волі,

нишком прагне вітер ошукати,

певний цілі й обраного шляху.

Та далечини імла задушна

вже звістує бурю-громовицю,

пригнітає птаство аж до хвилі

і гнітить людські серця набухлі.

Ось і буря. Від її шаленства

позгортав стерничий всі вітрила.

Бавляться опукою страшною

хвилі й вітер.

А на тому березі, на суші,

аж тремтить від жаху товариство:

"Ох, чого ж він з нами не лишився!

Це ж і буря! Пропаде, сердешний,

це ж він, бідолашний, і загине!

Ну, чого й за чим було? На бога!“

Але мужньо він стерна пильнує,

буря носить корабель, мов тріску,

тільки серце бурям непідвладне.

Владно він зорить у глиб скажений,

здавши божій волі порятунок

чи загибель.

Південь, захід почезає,

царські трони страх стрясає.

Утікай на схід, прагнущий,

де прадавній дух цілющий.

Там любов, вино і співи

дні продовжують щасливі.

Там пралюдства суть глибинна

в чистоті і правді зрине,

як нагірні маєстати

люди взнали шанувати,

щоб господні ці скрижалі

їх провадили надалі.

Щоб і предків шанували,

свого шляху пильнували.

Юним знати це корисно:

вірі — простір, думці — тісно.

Бо зерно, а не полова

кожне вимовлене слово.

Міг би чабаном прожити,

по оазах свіжість пити,

торгувати з караваном

чаєм, шовком і шафраном.

Всі дороги, всі оселі

знав би в місті і пустелі.

Братимусь на взгір’я з дрожем —

вірш Гафіза допоможе,

тільки, всівшись на верблюді,

провідник співати буде,

щоб і зорі зворушати,

і грабіжника злякати.

В чайхані, у лазні — всюди

спів Гафіза повнить груди.

Паранджу одхилить мила —

од парфум дихнуть несила,

та співця любовний шепіт

і її введе у трепет.

Може, східня ця задуха

неприємна вам для вуха?

Знайте ж, що поет рядками

прочиняє райські брами,

годен виблагати в неба

вічного життя для себе.

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,

від забуття до світла перейти,

перепинити путь мою щасливу

і мужньо погляд мій перенести.

Мені здається, жив ти на світанні,

в однім степу кропила нас роса.

Нам, струдженим за день, були жадані

в повечоровій барві небеса.

Я став коло межі, ти — за межею,

і не журився долею своєю.

Яка то світла доля — в світі жить!

Така велична ніч! Так день зорить!

А нам незвично, живши в благодаті,

просвітлим сяєвом розкошувати.

Бо ми, раби своїх бажань непевних,

воюєм проти себе або кревних.

Ніщо не вдовольнить тебе повік:

надворі смерк — а ти до світла звик,

надворі день — а ти в журбі живеш.

Хай щастя поруч — як його збагнеш?

А вірив, що збагну! Любовна міць

подвигне в коло славних чарівниць,

коли юнак — зовсім іще дитя —

лише вступає в провесну життя.

Він як володар справжній цих світів,

де хтось йому настачив стільки див,

а він нестримно в далечінь стремить

і жодна перепона не страшить.

Мов птах, що шурхаючи між гіллям,

чого шукає — то не знає й сам,

бо лиш господнє око в небесах

йому химерний прозначає шлях.

Невчасні голоси пересторог —

він у тенетах, сповнений знемог,

і прагне зустрічі під час прощань,

вже марячи порою повертань.

Себе в надіях тішить молодий,

та почезають збіглому сліди.

Втішається життям мій юний брат,

та вславили тебе дороги втрат.

Тяжким нещастям шани ти зазнав,

як нам свій біль і радість полишав.

Та вабить шлях, котрого не збагнуть:

по лабіринтах серця — наша путь.

І ми, твоїх пильнуючи доріг,

колись на смертний станемо поріг.

Який зворушливий поета спів,

що смерть своїм натхненням одмінив.

Тому, хто знав це горе і розпуку,

дай, боже, повісти про власну муку.

Коли людину біль онімував,

дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,

ця нерозпукла квітка поранкова?

Тепер ти вільний в пекло й рай ступати,

та в’яже дух вагання загадкове!

Геть сумніви! До райських брам, увись

твої шляхи за нею возмоглись.

І чи ж тобі спізнати раювання,

хоч і зажив на ті розкоші вічні,

як ні надій, ні прагнень, ні бажання,

а тільки б рухи стежити величні,

пасти очима найдорожчі кроки —

і враз усохнуть сліз гіркі потоки.

Здається, день вернула прудкокрила

та вечорова радісна хвилина,

як ти мене цілунком одарила.

Був знак мені, що й завтра сонце зрине,

ішли години ніжною ходою

такі подібні, як сестра з сестрою.

Цілунком тим пекельним обірвало

чудовний ретязь спільної любові.

Ні на поріг нога вже не ступала,

як херувима крила шарлатові

надійно прихистили браму й мури.

Снує по стежці погляд мій похмурий.

Стулилось серце, нібито ніколи

не розпукалось. І в часи щасливі

не бачило, як знакували кола,

в погіднім небі зорі мерехтливі.

Ці докори, жалі, турботи, втрати

затисли серце у цупкі лещата.

Ачи ж не годі? Натрудились руки:

шумлять сади — там, де стриміли скелі.

Хіба врожай не визрів? Сині луки

лямують річку, займища, оселі.

І чи не надимають безмір світу

твоїх фантазій виплекані діти?

Мов зітканий із райдужних мережив,

ширяє серафим над сонмом хмар,

небесної прозірності одежі

гнучкого стану повивають чар,

і стежиш ти, як кружеляти стане

з усіх твоїх видінь найбільш кохане.

Задосить миті, щоб тривку подобу

впіймати в мерехтливому видінні.

Старе, вернись, аби одну оздобу

я відрізнити міг у миготінні

забутих лиць. Нехай рука напише

лиш те одне, що серцю наймиліше.

Пригадую — вона спішить до брами

в час зустрічі, як птах, тріпоче щастя.

Востаннє доторкнулася устами

до губ моїх — чи ж то забути вдасться?

Ті найсолодші спогади шалені

горять в душі, мов письмена вогненні.

І серце, наче мур зубчастий, нею

бережене, її й оберігало.

Заради неї тішилось своєю

постійністю, котру і їй являло

і, звільнене в’язницею кохання,

жило для дяки, для офірування.

Зникає дар любити, чезне спрага

взаємного кохання, виникає

жадання добрих замірів, відвага

благих чинінь, котра усе здолає.

Любов, котра закоханих підносить,

мені натхнення достарчає досить.

І все вона! Обліг і душу й тіло

важкий тягар непрошеної туги,

жасне видіння душу оступило,

а пустка серця сушить, як недуга,

і ледь надія жевріє у бозі —

її ще вгледжу я на тім порозі.

Нам мир господній щастя провістує,

але не розум — знане це достоту,

його щасливий од кохання чує,

як поблизу кохана є істота.

Стихає серце. Як запраг тепер ти

заради неї жити або вмерти.

Цнота щедротних наших душ воліла

пречистої сягнути високості,

щоб вічно безіменне появило

чарівні назви й таємниці прості.

Як вабила нас благість! Емпіреї

мені одслонювались біля неї.

І повесняним подихом зігріта,

у літеплі очей її розтала

душа оклякла, що, снігами крита,

у крижаному склепі довго спала.

Хода кохана розігнала чари

корисливості зі свавіллям в парі.

І видалось, немов вона сказала:

Наш вік — то дар. Не легковаж дарами,

бо і минуле впевнює замало,

а те, що буде, — за стома замками.

Хай я надвечір чую страх і скрушу —

ще взнає сонце, чим я тішу душу.

Отож, чини, як я, і миті в вічі

дивися завжди радо й без вагання.

Приймай її з подякою у віщі

хвилини щастя і часи кохання.

Нехай твоя дитинність світ огорне,

бо ти — то все і все непереборне.

О так, подумав я. Тобі в дорогу

подарував господь зичливість миті.

І коло тебе кожен має змогу

почутися найщасливішим в світі.

І знак мені — цю дружбу полишити.

Хай скаже мудрість, як без неї жити.

Я так тепер далеко! Чим же мушу

заповнити свій час? Хіба я знаю?

Ачи в робітні дотрудити душу?

І це мені затяжко. Не бажаю.

Так непоборна туга водить мною,

що тільки умиваюся сльозою.

Тож риньте, сльози! Стриму вам немає,

як і вогню не загасити в серці.

Хтось усевладний душу всю стрясає,

життя і смерть зійшлись в затятім герці.

О, трути дайте — витишити болі,

бо бракне духові одваги й волі.

Як він без неї животіти стане?

В його уяві образ той мигоче,

то дляється, то чезне, то неждане

із цяточки вогню запалахкоче.

Але нема найменшої відради —

приплив — відплив, піднесення — і спади.

Полиште мене тут, о друзі вірні.

Я буду сам брести драговиною.

Ви ж — далі йдіть. Для вас цей край безмірний,

ця незглибима вись над головою.

Досліджуйте, збирайте по дрібниці

світ, що сховав правдиві таємниці.

Усесвіт у мені, я в ньому зник без сліду,

аджеж я був улюбленець богів,

котрі на мене насилали біди,

я ж радощами й горем багатів.

Тепер боги мені склепили губи,

підносять вгору й віддають погубі.

Де пристрасть, там і мука! Хто притишить

цей біль душі, що стільки загубила!

Де ви, часи, для серця наймиліші?

І найдорожче вже тобі немиле.

Гнітиться дух, утрачені бажання,

де ж ти, мій світе щедрого кохання?

А д’горі лине музика. Достоту,

ця злагода гучання над тобою

прониже наскрізь всю людську істоту,

її пойнявши вічною красою.

Твоїх очей благословенні муки

приймають сльози за небесні згуки.

І раптом від душі відляже туга:

ти ще живий, ще серце в грудях б’ється,

що, музикою впившись, хай недуга,

а щиро дякує, гучить, сміється.

Тож хай повік святиться це чудове

подвійне щастя — музики й любові.

На взгір’ї грядку

обліг моріг,

бринять дзвіночки,

неначе сніг.

Вже жар шафрану

чарує сад,

крутіший крові

цвіте смарагд.

Первоцвіт гордий

з своїх одінь,

фіялка хитра

втекла у тінь.

Весна чарує

життя нове

і в ріст погнала

усе живе.

Та найніжніше

душа цвіте,

бо серце любки —

мов золоте.

Зорять їй очі

за мною вслід,

словам — відрада,

пісням — привіт.

Хоч квітка серця —

мов у вогні,

та доторкнутись —

ані-ні-ні.

Цвітуть троянди,

лілеї теж.

Та чим кохану

мою проймеш?

Снігами землю вкрито,

напевне, ще не час,

аби весняні квіти

аби весняні квіти

порадували нас.

Убоге сонце всує

проглянуло — дарма:

і ластівка менжує,

і ластівка менжує.

Чому? Бо лиш сама.

Невже ж бо самотою

судилось весну стріть?

А буде нас аж двоє,

а буде нас аж двоє —

і літо надлетить.

Кущ троянди в лузі цвів,

шарлатові квіти,

і мов ранок паленів,

хлопчик враз його уздрів

і — до нього бігти.

О трояндо лугова,

шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе зломлю,

шарлатовий цвіте!

Кущ: а я тебе вколю,

вік не збудешся жалю,

бо ж нащо ломити.

О трояндо лугова,

шарлатовий цвіте.

Та пустун таки зломив

шарлатові квіти,

враз долоню наразив,

гострий біль його доймив —

сил нема терпіти.

О трояндо лугова,

шарлатовий цвіте!

Дні пожадані,

ось ви і знов:

сонце весняне,

гомін дібров.

І швидкоплинні

води шумлять.

Що це — долини?

Луки ряхтять?

Свіжістю віє

з синіх небес,

став золотіє

рибою весь.

Гамір пернатих

криє весь гай.

Ну-бо, співати,

пісне, лунай.

Взгір’я квітують

цвітом рясним,

бджоли ласують

медом густим.

Трепет струмує

хвилі тепла,

серце чарує

сонна імла.

Стануть злітатись

зграї вітрів,

щоб заховатись

між чагарів.

Вітер на груди

ніжно беру.

Музи, вже буде:

з щастя умру.

Що це зі мною

сталось тепер?

Вабить любов’ю

краща з сестер.

Так, немов би я в раю —

любо мені стало.

А чи ж ти не до зірок,

серце, так запрагло?

Ні, я краще лишусь тут,

щоб музики грали,

щоби чара із вином

круг стола кружляла.

Не здивуйтеся, брати,

на незвичну мову —

найкоханіша мені

ця земля чудова.

Всім, чим маю, присягнуть

я й тепер готовий,

скільки житиму — повік

не зламаю слова.

І коли ми всі гуртом

тут зійшлися з вами,

слав, поете, нам у тон

білий світ піснями.

Друзі йдуть уже в світи,

будуть за морями.

Поки ж за одним столом —

вдаримо чарками.

Хай щасливий буде той,

хто життя справує,

першу чару за царя —

він того вартує,

адже нас від ворогів

він один рятує,

давні добра береже

і нових пантрує.

Зараз другу вип’ю я

за одну-єдину,

хай згадає кожен з нас

за свою дівчину,

а коли ж котора з панн

вгадує причину —

хай за свого козака

п’є до дна чарчину.

Третю чару п’ю за вас,

друзі мої милі,

щоб із нами в добрий час

ви життю раділи,

щоб руками розвести

всі напасті вміли,

давніх друзів берегли

і нових любили.

Тож вируй, ріко, шалій,

хвилі знось, як гори,

побратимам не страшне

це житейське море,

бо, згуртованих, повік

нас ніщо не зборе —

ані щастя гожі дні,

ані люте горе.

Хай ми разом зберемось —

буде нас багато,

хай іще зуміє хтось

так, як ми, гуляти.

Хто життя нам дарував,

слід віддарувати.

Для вселюдського добра

жиймо, пане-брате!

О ласкавице сумна,

сестро ранку, що шаріє.

Срібна мла пливе і мріє

круг журливого чола.

Тихе сяєво ясне

будить сховані в яскині

душі тьмяні самотинні,

птаство ночі і мене.

Пильно прозираєш ти

піднебесся неокрає.

Вознеси ж мене, благаю,

дай блаженства засягти!

Ніби вершник, що летить

аж під небом, я хотів би

зазирнути через шиби,

де там люба моя спить.

А побачивши яву,

легше винести й розлуку.

Я беру проміння в руки,

очі ж — мало не порву.

Розвидняється з ослон

тіло любки, майже голе,

надить, надить мене в доли,

як тебе — Ендиміон.

Фіялка у степу росла

і непомітна, і мала,

але собою славна.

Аж тут дівчатко молоде

услід за чередою йде.

Сюди, сюди

веселий лине спів.

Фіялка думає: біда!

Була б я гарна й молода,

а не сумна фіялка,

то знала б, що дівча знайде,

зірве й притулить до грудей.

Бодай, бодай

хоч на коротку мить.

Ой-йой! Надбігло вже дівча,

фіялочки не поміча

її маленька ніжка.

Стоптала фіялковий цвіт,

а та і в смерті шле привіт.

Хвала, хвала,

тобі, дівча, й за це!

Цар Тульський, поховавши

дружину, вірний їй,

взяв з рук її назавше

цей келих золотий!

На трапезах урочих

він тільки з нього пив,

слізьми поймались очі,

а серце біль душив.

Як час прийшов останній,

він дітям відписав

всі добра достославні,

лиш келиха не ’ддав.

В високій отчій залі,

над морем, вище круч,

в оточенні васалів

цар дав останню з учт.

Востаннє хміль шалений

він на губах відчув

і келих свій священний

в безодню вод метнув.

Ще пильно подивився,

де келих той упав,

і погляд йому склепився.

Вина ж — і в рот не брав.

Серце, що тобі, кохане,

ти неначе у вогні.

Це життя, нове й незнане,

не збагнути вже мені.

Щезло все, що ти любило,

що тебе коли смутило —

порив твій і спокій твій.

Ти неначе й сам не свій.

Ачи душу полонили

молодечі любі сни,

ачи добра, щедра мила

позирає з давнини.

Я б волів її забути,

щоб пірвати давні пута,

а вона мені в житті

заступила всі путі.

Всі стежки зачарувала

ця пустунка дорога,

щоб од неї не ступала

ні на крок моя нога.

В зачарованому колі

я корюсь дівочій волі.

Геть інакша стала путь.

О любове, дай дихнуть!

Як же нездоланно ти до себе

вабиш погляд мій.

Чи ж не був щасливий я без тебе

в безвісті нічній.

У кімнаті довге безгоміння,

марення і сон,

місячної ночі мерехтіння

душу йме в полон.

Золоті години пропливали

мрії і снаги,

потаємно серце прочувало

риси дорогі.

Чи мене ти гостем мала вчора?

Скільки тих облич

там було! Один — сама потвора,

другий — ніби сич.

Ти ж мені, як весен квітування,

янголе святий.

Ти моє добро, моє кохання

і природа — ти.

О гожий дню! Дібров одвічна синь!

Я знову щиросердно вас вітаю.

Хай наді мною пагілля звисає.

Прийміть мене, як друга, в вашу тінь.

І серце окропіть, що тут зазнало втіх

бальзамом повіву і духом крон пахких.

Уже не раз, хоч долі був покірний,

я навертав на схили ці нагірні.

Нехай відслонить верх плескатий твій

Едем кохання й молодих надій.

Заради вас не шкодував я сили,

все дбав, щоб ви росли і зеленіли.

І хай забуду я, що світ і тут

своїх створінь не визволяє з пут.

Чи жито селянин посіє на піску,

ачи капусту садить по рядку,

кайлують рудокопи і руду,

і вугілля по вовчому сліду —

допоможіть — хай юність поверну

і відтепер нове життя почну.

Верніть до мене, дорогі видіння,

забутих рим принадне жебоніння

тут, на безлюдді, загучало знов,

і трунок ллє на душу, бурить кров.

Ялиці вишумовують лапаті,

і любо водам їм у тон спадати.

Сідають хмари, в доли ліг туман,

а ніч і смерк забрали світ у бран.

У темнім лісі тільки мріють зорі.

Чи ж я натраплю стежку, що згубив?

І хто то дивний щось мені говорить

згори, зі скелі, в кілька голосів?

Я поспішав уздріти дивні вежі.

Отак за оленем мисливий стежить.

Який дивочний край зустрів поет?

Хто це справляє тут нічний бенкет?

У хижі, критій хмизом і лапаттям,

вони, здається, всілись круг багаття.

Між стовбурів помітно, як горить

червоний жар і в казанку кипить.

Один жартує, другий геть ступає,

а пляшка їх по черзі звеселяє.

З чим порівняєш гурт оцих гуляк?

Куди й коли він думає рушати?

Для мене це незвично й дивно так!

Чи геть податися? Чи привітати?

Чи це мисливих згуртував Один?

Чи, може, лісові чаклують гноми?

Вогонь загас — не видно і жарин,

страху нагнали тіні невідомі.

Чи це циганський табір? Чи втікач —

король, що приблудив з арденнських хащ?

Чи я, зблудивши, тільки дух Шекспіра

нараз відчув у цих химерних приграх?

Так, так! І непомильний здогад мій —

хіба ж це не той самий рід людський.

У їхнім колі грає все, буяє.

Які ж бо вишукані ті звичаї!

А велет той, що тілом заміцним

отак недбало гнеться — хто він їм?

Він щойно до багаття сів поваги —

моцар правдивий зі старої саги.

Зі смаком люльку смокче він, і дим

надоболоком зводиться рудим.

Він, щиросердий, може всім на втіху

настачити і радості і сміху,

як чужинецьке герготання вмить

із уст його суворо забринить.

А хто той другий, що обперся

до дерева, що на землі лежить?

Гінким і гарним тілом розпростерся,

неначе марить і неначе спить,

та мови гультяїв не пропускає

і подумом кудись ширяє в вись.

Що за одноманітний спів лунає,

мов сфери неба у танку зайшлись.

Здається, щось їм мову перебило,

бо пошепки усі заговорили,

лиш юнака зі сну не розбудили,

він спав, де гори сходяться, як клин,

в спартаченій недбало хижі,

її висвітлював останній вогник хижий

і водоспад ревів — не чув нічого він.

І щось мене тягнуло до провалля,

я їх покинув і подався далі.

Салют тобі, хто здуманий приліг,

чоло поклавши на нічний поріг.

Чом не для тебе ті бучні радіння?

Найтяжчу думу здумати б ти міг!

Вогонь загас, та ти не помічаєш,

про що так тяжко думаєш-гадаєш?

“О не питай. Не можу я притьмом

допитливість чужинця вгамувати,

аби весь час мені мовчати і страждати,

про це остерігаю я добром.

І я тобі не розкажу до діла,

хто й звідки був мене сюди післав,

з чужої чужини мене прибило,

бо друг котрийсь мене зачарував.

Хто ся пізнає? Знаю сам чи ні,

на що я здалий? Та дерзай, хто може.

Що я чиню — лише наступні дні

покажуть — гоже чи негоже.

Чи ж задля люду Прометей не зміг

небесного вогню на діл пролляти,

бо кров його у жилах молодих

могла не згірш за божу струмувати.

Ясний вогонь приніс я на вівтар,

проте не спалахне ясне багаття.

Дарма, що буря розворушить жар —

ні нарікань не буде, ні прокляття.

Немудро волю й мужність я співав,

і волю, й чесність, певних власних прав.

І я пишався в радості. Даремно.

Хоча поваги од людей зажив,

та бог мене умінням обділив,

не дав ні крихти, хоч повівся чемно.

Підніс і пригнітив господь стезю мою.

Я в пеклі — без вини, а винний — у раю.

Лиш тихо говори! Бо цей ховає дах

і радості мої, і мій пекельний страх.

А серце, збившись з власної путі,

заблукане між манівцями долі,

уже й собі не вірить у житті,

ачи за привидами йде поволі.

І хай йому припав природжений талан —

без праці і зусиль він ще йому не пан,

ні слова любого душею він не чує,

і спів його ні бур, ні хвиль не погамує.

Хто гусені, що на гіллі сидить,

розкаже, що їй завтра їсти,

хто лялечку, що на землі лежить,

навчить, як кокон свій прогризти.

Та прийде час — і кокон той спаде,

її крило заграє молоде.

Літами й досвідом учений,

він обере правдивий шлях,

а поки пристрасті шалені

його ведуть по манівцях.

Допитливість у далеч кличе.

І що йому чи нетрі, чи щовби?

Чига на нього лихо при узбіччі,

а муки шарпають собі.

І поривом проваджений надсилу,

він вештає, напнутий, як стріла,

але дорога ця немила,

забравши міць, розради не дала.

Його журби і день не розганяє —

такі нестерпні облягли жалі.

Душею й серцем змучений до краю,

десь спить він на твердій землі.

Тимчасом я відводжу ледве дух

і мовчки до небес здіймаю очі.

Це сон ачи ява? Чи од тяжких притуг

вже мною водять дивні поторочі“.

Видіння, згинь! Спасибі, музи! Днесь

мені ви показали цю стежину,

де тільки слово мов — і край увесь

осяє сонце радісної днини.

Біжать хмарки. І темінь розтає.

І чезнуть тіні! О боги величні!

Мені правдиве сонце світить в вічі,

а всесвіт сили додає.

І видиво жасне в повітрі розплилося,

і вже нове життя для мене почалося.

І я дивлюся, як по довгих мандрах

народ вітчизну вдруге пізнає.

Те, що природа заховала в надрах,

у невсипущій праці дістає.

Спішать до ткацького верстату

допіру спрядені нитки,

а зсукані з коноплі мотузки

несуть баддю в гірничу шахту.

І за безладдям поспішає лад

земних учинків і земних принад.

Цвіли б добром оці гірські відроги,

коли б ти, князю, тільки захотів.

Та, добре знаючи свої спромоги,

ти поробив із люду кріпаків.

Він може ті бажання вдовольнити,

лишаючись холодним, наче лід.

Хто прагне іншим показати слід,

повинен власну волю загубити.

Отож ступай, не знаючи вагань,

не як сівач, що у весняну рань

де бачить, там і сіє — все одно —

терни чи шлях — він розсипа зерно.

Чини розумно! Хай тверда рука

обсіє лан, де вже рілля пухка.

А зійде жито й половіти буде —

тобі на щастя й вам на радість, люди.

Як заквітнуть виногрона,

хміль по кадубах заграє,

як троянди всі в бутонах —

що зі мною — не збагну.

Очі в мене слізьми повні,

щось бо є, чогось немає,

а жаління невимовні

душу облягли смутну.

Тільки вгадую причину —

і журба мені стихає:

це ж бо Доріс виждав днину

і прокинувся зі сну.

Що сталося? Радіє все,

а ти в тяжкій журбі.

Пізнати можна по очах,

що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —

те лиш мені болить.

В солодких сходячи сльозах,

душа не так щемить.

Ти щиросердно розкажи

про все своїм братам —

що ти утратив чи згубив,

і легше стане нам.

Дарма! Не треба ворожить,

за чим журба моя,

таж не за тим, що я згубив,

а що не маю я.

Хутчіше духу наберись —

таж ти ще молодий,

все силі скориться твоїй —

лиш мужність віднайди.

Ох, не кажи, не стане сил,

аби його сягти,

воно, як зірка золота,

мигоче з висоти.

Ясної ночі в височінь

захоплено поглянь.

Хто ж прагне зірки? Таж вона

лише для чудувань.

Та я вже не одного дня

зворожений дивлюсь.

Та дайте волю уночі —

нехай слізьми заллюсь.

Як белькотіння це жагуче

так дивно одмінив папір!

Тепер ходи із двору в двір

і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,

розгублене — то тут, то там,

в одну обкладинку убгалось,

одкрившись приязним очам.

Що вірші з вадами — не дивно:

докінчуй книжечки — і край.

Світ повен протиріч. І знай —

ти суперечливий зарівна.

Не мовчать поети. Всюди

їм кортить іти на люди

славу слухати свою.

До зізнань не вабить проза,

то й звіряємось sub rosa

музам в тихому гаю.

Помилки і пожадання,

всі набутки і страждання —

з квітів сплетений вінок.

Літні — юні і вродливі,

а невдахи — всі цнотливі,

пісні трапивши в рядок.

Зоря, допіру час настав,

побігла до Стрільця,

а нам він і не показав,

яка вона з лиця.

Хай до Амура спів іде —

він до троянд летить,

а втрапить серце молоде —

то й уражає вмить.

Зимова ніч — немов полин

без любощів. Але

комусь достачить друга він.

Комусь — то любку шле.

Тож хай його пречистий лик

любов’ю і теплом

нас повиватиме повік

і вранці, й перед сном.

Про тебе згадую, ледь сонце красне

встає з-за плес,

про тебе згадую, ледь місяць ясний

засяє із небес.

Ти видишся мені, ледь закуріє

далекий шлях,

коли нічного блукача окриє

непевний страх.

Ти чуєшся мені в глухому шумі,

як хвиля надбіжить,

і наслухає гай мої самотні стуми,

як все одгомонить.

З тобою завше я. Хай бозна-де од тебе —

та ти мені близький.

Сідає сонце вже, і зірка сяє з неба,

прилинь, коханий мій.

Тихо-мирно я пряду

без перепочинку,

коли оком поведу —

аж стоїть хлопчина.

Тонку пряжу похвалив

(та й чи шкода мови?)

Коси ж, каже, й поготів:

як нитки шовкові.

Зразу все пішло вверх дном,

і робота стала.

Я стою з веретеном,

бо ж і нитку врвала.

Довго мичка ще вилась

і тягнулась швидко,

та кому вона здалась,

раз нерівна нитка.

Несла пряжу до ткача —

серце моє бідне

тріпотіло, як зайча:

соромно ж і встидно.

Жду, як сонце припече —

понесу білити.

Стала в річці — а плечей

ані нахилити.

Все, що нишком напряла

в себе у кімнаті,

скоро взнає півсела —

спробуй заховати!

Гожим ранком серед травня,

в поле вівці женучи,

що безжурне, що вже славне

йде дівча, співаючи:

Оля-ля, тра-ля-ля!

Дай разочок поцілую —

і віддам дві-три вівці —

каже хлопець. Та ж хитрує

і — бігом по толоці.

Оля-ля! Тра-ля-ля!

Другий каже: дав би стрічку.

Третій: серце б залишив.

Але й з них сміється чічка,

як з дурненьких баранів.

Оля-ля, тра-ля-ля!

Саме сонечко сідало,

я від лісу брала вбік.

Раптом флейта заспівала

чую духом: лісовик!

О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,

цілував і милував.

Я просила: грай же, любий!

Славний хлопець і почав:

О ля-ля!

Геть неспокоєм пойнялося

тужне серце, ще й болить.

Давня пісня і подосі

у вушах мені бринить:

О ля-ля!

Ачи проходжу гаєм,

чи полем неокраїм —

дзвінкий мій спів бринить.

Мелодії покірний,

тримає розмір вірний

світ, що навкіл лежить.

Чекаю, пожаданий,

на перший цвіт рум’яний,

на пагін молодий.

Мій спів лунає з ними,

коли ж заходять зими —

світ повен чаром мрій.

Те все давно забуто,

сніг кригою окуто,

та до душі мені

зимові дні чудесні,

і провесни, і весни

по першій борозні.

Іду на перші гулі,

де хлопці — мов поснулі,

колошкаю усіх.

Дівчата — ніби дзиги,

і хлопцям не до шмиги

од наспівів моїх.

Зі взгір’я на долину

немов на крилах лину —

ваш, музи, любий син.

Коли ж на вашім лоні

знайду я, невгомонний,

собі перепочин?

Я йшов по лісу,

аби пройтись,

отож обабіч

і не дививсь.

Аж бачу — квітка

сховалась в тінь.

Ясна, мов зірка,

а в вічках — синь.

Хотів зірвати,

аж тут вона:

Зірвеш — зів’яну.

І геть сумна.

Я обкопати

її зумів

і коло хати

пересадив.

На тихій грядці

вона росте

і знов буяє,

і знов цвіте.

Оте мале хлопча, було,

геть церкву оминає.

І як неділя — вже втекло

і степом десь гасає.

То мати й каже: Чуєш дзвін?

Тобі до служби треба.

Не підеш ти — то прийде він

і забере до себе.

А хлопець думає: овва!

А бозна-де ті дзвони!

І знову стежка степова,

і знов свавільні гони.

Замовкли — мати й дзвін. А той

хлопчак і не журився.

Коли це глянув раптом — йой! —

сам дзвін за ним пустився!

Хоч і гойдається, а йде

добрячою ходою!

От-от наздожене, впаде,

накриє з головою.

Хлопчак — лише згадати встиг —

і полетів, як птиця,

не добираючи доріг,

до церкви, де каплиця.

Затямив — скільки й буде жить!

Відтоді — тільки свято —

хлопчак на перший гук біжить,

щоб клопоту не мати.

Опівночі сторож на вежі ходив,

униз позирав на могили.

Під місячним сяєвом цвинтар білів,

надгробки і склепи видніли.

Небавом могила, як стій, рознялась,

якийсь чоловік і жінка якась

постали у білім одінні.

І разом скелети зайшлися у грі —

і стали у парі кружляти —

багаті і бідні і юні й старі,

але заваджали їм шати.

А звісно, раз мертві — нема і ганьби,

то геть підтоптали під ноги собі

ті шлейфи, покидавши жужмом.

Вихляються стегна, тремтять гомілки,

аж гидко дивитись — неначе

в веселому ритмі тріщать штурпаки,

розколюється поліняччя.

Танок цей і сторожа геть розсмішив.

До всього й лукавий йому шепотів:

“Вкради-но в котрого одіння!“

Подумав — і вкрав. І тікати мерщій —

за браму церковну сховався.

Тремтіли скелети, і місяць блідий

ще довго на них задивлявся.

Аж поки почезли — один за одним,

незграбно прикрившись одінням своїм —

усі поховались під землю.

І тільки один з них гасає довкруг —

махає руками-ногами.

Та це ж бо і справді — наруга з наруг:

як лізти без шлейфа до ями?

Гамселить у браму — лиш чує луну,

а сторож на вежі раденький, що й ну,

надбрамні ж хрести німували.

Як хоч, але одяг знайди — і кінець,

бо скоро й година минеться.

Зірвавши із брами прикраси, той мрець

по зазубнях вгору дереться.

О стороже бідний, тепер ти пропав!

А мрець, як павук довгоногий, стрибав,

за кожен тримаючись виступ.

Ізблід, затрусився той сторож-бідак,

таж жарт обернувся на нього.

Аж раптом відчув — зачепився за гак,

ні впасти, ні стати не мога!

І місяць сховався: оце вже й кінець,

та вибило першу — і падає мрець,

аж загуркотіло додолу.

Кохана зрадила мене,

і стали дні мені немилі,

і я побіг туди, де хвилі

студили озеро мутне.

Такий опав мене одчай —

душі не чую. І не шкода,

здається, кинутись у воду,

бо поточився цілий край.

І тут почув я окрик чийсь,

і навіть не збагнув одразу

той голос, сповнений екстазу:

“Там дуже глибоко — дивись!“

Хтось наче дух мені забив,

зирнув — аж дівчина стояла.

Спитав, як звати — відказала.

О Кетхен, бог тебе привів!

Щоб я не вмер. Життям своїм

я дякую тобі, мій світе!

І мусиш ти цей борг приймити,

“Красуне! Щастям стань моїм!“

І любо стало нам обом,

кохана вічка попустила,

та мій цілунок віддарила.

І врятувався я цілком.

Пройшла гроза весняна —

і луки аж ряхтять.

Дружино, глянь, кохана,

яка то благодать!

Синь — без кінця і краю

і вабить, і зове.

Тут ще любов блукає

і щастя тут живе.

А білі голуб’ята

кермують свій політ,

де позелень лапата

і фіялковий цвіт.

Колись ми там зв’язали

найпершого вінка

і вперше запізнали,

яка любов п’янка.

А закуріла мирра —

і перед вівтарем

ми вимовили щиро,

як радо шлюб берем.

Щедріше сонце гріло,

щедріше місяць мрів,

і нам життя відкрилось

у безмірі світів.

І сотня тисяч знаків

зміцнили наш зв’язок —

то чагарі з байраків,

то пагорб, то лісок,

то дикий грот, то скелі,

то давній мур, то став,

куди Амур веселий

нам жару достарчав.

Ото була нам воля,

коли були ми вдвох,

та визначила доля

і вже дивись — ми втрьох.

Четверте, п’яте, шосте —

не знати і коли

дійшли всі діти зросту,

батьків переросли.

Аж ген там на долині

новий і гарний дім,

пацьорки тополині

сплітаються над ним.

А хто ж це ту веселу

місцину обійняв?

Чи це не Фріц наш, леле?

Він що, вже й любку взяв?

Де горами закутий

спадає до низин

гірський потік столютий

і добре крутить млин.

Там, кажуть, справжні пави

у мельника в дворі.

Нам невістки на славу,

лиш стануть на порі.

Там, де стоїть церквиця,

де зелень повилась,

там, де стара ялиця

у небеса знялась.

Отам дочасно вмерлі

сплять у землі сирій,

і д’горі ми простерли

бентежний погляд свій.

Двигтять військові лави,

мов повені рукав,

вони зажили слави,

бо ж мир запанував.

Попереду догожий

вояк карбує крок.

А як на Карла схожий —

таж так і є — синок.

Давно його додому

кохана вірна жде.

Раз пара молодому —

з ним до вінця піде.

На святі, де вітаєш

ти кожного з гостей,

вінками заквітчаєш

молодших трьох дітей.

І флейти і флояри

дадуть згадати й нам

про молодості чари.

Тож не корись літам!

Онук знайдеться в сина,

і син знайдеться в нас.

І дружньо ми хрестини

відбудем в добрий час.

Душа — як зайшлася,

жене у світи,

жалі і гризоти

свої рознести.

Отам, де над скелями

хмари зійшлись,

волів би в загірню

потьмарену вись.

Аж лине ворона

і вабить крилом.

Пристану до неї,

полину слідом.

Круг гір кружеляє

о пізній порі,

ворона сідає,

я стежу згори.

Ворона злетіла

до лісу спішить,

співочий мій голос

за нею бринить.

Ворона замрілась,

бо видалось їй,

що це — задля неї

мій наспів дзвінкий.

Надзахіднім сонцем

золочено гай,

красо вечорова,

ти мрій, не зникай.

Пройдися по луках,

де яра вода,

хай смерком береться

повільна хода.

Нараз я постану,

мов зірка ясна,

близька і далека,

весела й сумна.

Помітиш ти, віри

не ймучи собі,

паду я, щасливий,

у ноги тобі.

Отой хлопак — джигун, що й ну,

ледь з Франції прибився,

надибав дівчину одну

і все круг неї вився.

І улещав, і цілував,

за себе взяти обіцяв,

а потім взяв покинув.

Чорява, тую чувши вість,

і руки заломила,

вся в розпачі, не п’є й не їсть,

а скоро й дух спустила.

По смерті дівчини сумній

і збитня ляк опав страшний,

він на коня — і хода!

У боки остроги ввігнав —

понісся скільки сили,

усі усюди обгасав —

ніщо йому немиле.

Сім діб — що вдень, а що вночі

гриміли грози, йшли дощі,

аж збухкотіли ріки.

Гриміло, блискало, ревло,

нагледів він руїни,

подумав — там знайде тепло

і од дощу спочине.

Навпомац у пітьму поліз

і раптом загримів униз,

де прірва в сотню сажнів.

Упав. Оговтатись не встиг,

аж глянь — три цятки мріло.

Схопився поповзом до них.

Та де — подаленіло.

Водило ним туди й сюди,

проходи, сходи й нори... Йди,

спускайся, лізь у погріб.

Нараз високу залю вздрів.

Гостей — нема де стати.

І сто очниць з усіх кутків

моргають: ну ж, до свята!

Зирнув — аж дівчина! Вона!

Стоїть, біліша полотна

одкрила очі й ...

Чи скапує мряка, чи сніг січе,

чи в нетрях у глупу ніч.

Я чую, голодні виють вовки

і плаче пугач нічний.

Угу-пугу-гу,

угу-пугу-гу,

ту-гу-го.

При плоті встрелив був кота,

то ганчин був, відьмин, чорний кіт.

Прийшло проти ночі сім упирів,

всі семеро сільських бабів.

Угу-пугу-гу,

угу-пугу-гу,

ту-гу-го.

І кожну ту бабу я добре знав —

Урсула, Ганна, Єва і Кет,

ось Ліза, Барбара, Бет — кружкома

стали і завели.

Угу-пугу-гу,

угу-пугу-гу,

ту-гу-го.

І кожну по імені я назвав.

Чого ти, Ганно? Чого ти, Бет?

Здригнулись усі, затремтіли всі

і, виючи, подались.

Угу-пугу-гу,

угу-пугу-гу,

ту-гу-го.

Нехай поймає дух мені

Стихії творча сила,

аби на білім полотні

пером моїм водила.

Я весь тремчу, щось белькочу —

даремні перешкоди.

Таж обійму, коли відчув,

збагнув тебе, природо.

Бо так уже не раз було:

аби душа розкрилась —

і там, де й травки не росло,

враз джерело забилось.

Я дуже скучив по тобі,

мій милий, любий краю,

дзюрчать, не звідані журбі,

веселі водограї.

Ти сили додаєш мені

і душу покріпляєш,

і плюсклі ці труди і дні

на вічність обертаєш.

Лишень одслоняться світи —

аж вільгістю війне.

Яка ж, природо, славна ти,

як вабиш ти мене!

Хлюпоче хвиля за веслом,

розгойдує човна,

і оступає нас кругом

гірська височина.

Очі, щось там у воді є?

Знов ти водиш мною, мріє?

Відійди — без вороття.

Ось — любов і ось — життя.

На воді замрілись

щедро всипані зорі.

Геть імлою вкрились

давні скелясті гори.

Ранній вітерець з’явився,

берегом перебіг,

і у воді відбився

овоч, що вже достиг.

Крадусь по дикій глушині,

ще й кріс наготував.

Солодкий образ твій мені

із темряви постав.

Ти йдеш по давній борозні,

де ми колись ішли.

О ніжна — згадуєш чи ні

про мене — хоч коли?

Хто так — світ-за-очі зайде,

10картаючи себе,

з досади місця не знайде,

що полишив тебе.

Для мене ти — ще дальша зір.

Ледь мрієш вдалині.

Зійшов на мене тихий мир

і бозна-що мені.

Нащо, доле, нам даєш пророчо

у майбутнє поглядом сягти?

Хто зирне за край — і жить не схоче,

бо любов і щастя — без мети.

Нащо, доле, нам тієї муки:

іншу душу бачивши наскрізь,

розуміти приязні докуку

і підступність найщиріших сліз?

Бо справіку людям довелося

жити у непевності зусиль.

Скільки безоглядно їх неслося

у глухий недовідомий біль.

І шаліють знову, як неждано

день займеться для нових радінь.

Тільки нас з тобою вдвох, кохана,

не огорне щастя спільна тінь.

Щоб любити — а за що — не знати,

в іншому збагнуть, чого нема,

щоб у щасті вік розкошувати,

мучитись у горі задарма.

Той, кому судилися розплати

за немарні мрії — вік живи!

Жаль, що мста і віра можуть дати

більше, аніж зустрічі нові.

І пречиста доля наша всує

жде, коли приділ гукне: пора!

Проминулий вік мені знакує:

ти моя дружина чи сестра.

Владна ти мій кожен порух знати.

Знала, як мій кожен нерв бринів,

здатна враз мене перечитати,

як ніхто б у світі не зумів.

Тишиш кров, котрою жили повні,

і значиш життя свавільний плин.

Повертають янгольські долоні

звомпленій душі моїй спочин.

Легко ти його порабувала,

кожен час забравши для забав.

Так його душа розкошувала —

вік би коло ніг твоїх лежав.

Серце друга ти своїм живила,

і добро в очах твоїх цвіло.

Так чуття промінням прояснила,

що єство в блаженстві знемогло.

Тільки серце, віддане ваганню,

повертає спогади старі.

З давніх літ лишилося кохання,

то ж теперішнім себе кори.

Ми були, немов напіводжилі,

день просвітлий тьмяним нам стає.

Свят, кого повік змінить не в силі

доля — та, що горя завдає.

Скільки тих джерел, що мають

справжню пісню поживляти?

І профани її знають,

і майстрам не гріх співати.

Над усе співай кохання —

то найліпше повідання.

Де любовне струмування,

найдорожче й слів згучання.

Розбуди гучання в шклянці,

хай іскрить рубін напою,

бо питущі і коханці

приймуть цей вінок з любов’ю.

Брязкіт зброї теж придасться,

щоб сурма військова грала,

щоб яса, мов спалах щастя,

нас до бога подвигала.

Хай поет обов’язково

з люттю доторкнеться злого,

щоб оберегти чудове

од нестерпного й гидкого.

Як чотири ці поради

допильнуєш шанобливо,

знай, Гафізе, будуть раді

всі народи з твого співу.

Тільки-но Феб узяв

хмару за жінку,

райдуги лук заграв

барвно з отінку.

А схоже коло йде

з туману темне.

Склепіння хоч бліде,

проте надземне.

Ти, старче, геть струси

біду з журбою,

бо люблений єси

із сивиною.

Щоб фантазій доконати,

самоті себе віддай,

а щоб слави заживати —

межи люди поспішай.

Тільки в людському загалі

ти свою спізнаєш путь.

Справи, в давні дні посталі,

зможеш тільки там збагнуть.

Образи, чернетки, думи,

їхні межі і зв’язок

проясніють в люднім шумі —

бритву править оселок.

Добре втяв, розумно вивів,

форми гарної додав,

здавна хист митця вщасливив

і майстерно обійняв.

З многоформності природу

бог лиш виявить зумів;

і митець — святого роду:

тче прекрасне з почуттів.

В цьому правди смисл високий:

зробить істину краса,

вишня ясність оболоку

так клечає небеса.

В час, коли поету втішна

рима на папір спішить,

хай життя троянда пишна

на бюрку, мов жар, горить.

Стиглі овочі осінні,

наче сестри — доокіл,

вся троянда — у тремтінні

од життя таємних сил.

З сотні тисяч форм промийся,

пречудова віща длань,

людським образом упийся,

коло господа постань.

Інструмент, коли б лиш знадив,

вас покличе, мов братів.

І жертовні колонади

заспівають з олтарів.

О як там кохана?

Що тішить її?

Лиш спогади здавна

колише свої.

Маленького птаха

в клітині трима,

пускає невдаху

на волю сама.

Той дзьобом торкає

кохані уста,

літає, ширяє

і знов надліта.

В свою Батьківщину

вертай же себе,

де маєш дівчину,

дівчина ж — тебе.

Поміж долом і горою

жвавий погляд мій летить,

я втішаюсь барвогрою,

покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я

вабить око вдалині,

і коли нічне сузір’я

сяє розкішшю мені,

світлом дня, нічною тьмою

людська доля — мов яса.

Вічні з кулею земною

правда, велич і краса.

Всемогутній владцю, наш Брамо!

З тебе вийшов світ великий.

Ти правуєш над віками.

Як же ти один, владико,

міг брамінів утворити

як і райїв можновладних?

Мавпі же людській особі

дати схожої подоби?

Ми шляхетності не маєм.

Тим, що злому піддалися,

тим, що згубного навчаєм,

ми увись і вознялися.

Хай відмовить нам у шані

люд, що буде все це знати.

Ти ж, на всіх шлючи наслання,

нас повинен шанувати.

Отче, вислухай жадання

і прийми мене як сина.

Хай для нашого єднання

віща випаде година.

Баядерам ти ласкаво

сам богиню дав в величчі.

Ми ж, тобі співавши славу,

волим божого обличчя.

Йде по воду гарна жінка

знакомитого браміна,

що найсправедливим судом

слави пишної зажив.

Так щодня з святої річки

найціннішого напою

зачерпне, хоча не має

ані глека, ні відра.

Та душа така блаженна,

руки ті такі побожні,

що збіжиться плинна хвиля

в кришталеву світлу кулю.

Взявши воду, милим кроком,

щиросерда і щаслива,

чоловікові несе.

Нині, як зоря порання,

йде молитися до Гангу.

Ледь до чистих вод схилилась,

враз відбилася предивна

широчінь понаднебесна,

і повз неї промигнула

найлюбіша із подоб —

постать юнака предивна,

що господь з грудей одвічних,

здавшися на гарну думку,

був створив спередвіків.

Подивлявши те, відчула

збуреними вкрай чуттями

життьовий найглибший поклик

марно ухопити в очі —

то відводить владно погляд,

потім знову навертає.

Геть збентежена, вздовж прірви

прагне йти, щоб зачерпнути

воду кволою рукою.

Де там! Ані зачерпне!

Бо води святої хвиля

мов тікає, даленіє.

Бачить порожнечу виру

й жах безодні біля ступ.

Руки впали, поточилась.

А чи ж це — додому стежка?

Ще пождати? чи тікати?

Спробуй здумай, як ні думки,

ні підмоги, ні порад!

Так іде вона до мужа.

Той зирнув — і в оці вирок.

Збуджений, меча виймає

і на гору смерті тягне,

де злочинство змиє кров.

Чи ж могла не покоритись?

Чи ж могла вину признати,

ані чуючи вини?

Журний, із мечем кривавим,

він додому повертає,

де його зустрінув син.

“Звідки кров ця? Тату, тату!“

— “Грішниці!“ “Ні в якім разі!

На мечі від злої крові

закипає кожна крапля,

ця ж тече, як з свіжих ран.

Мамо, мамо! Вийди з хати!

Батько наш чинив по правді

завжди. Що ж зробив тепер?“

“Замовчи-бо! Це — її кров“. —

“Та ж чия?“ — “А замовчи-но!“ —

“Може, материна кров?

Що ж це сталось? За що кара?

Дай меча! Я вже при зброї.

Жінку — можеш і забити,

але матір мою — зась!

Навіть у вогонь дружина

піде вслід за чоловіком,

за єдину рідну матір

годен син піти на смерть“.

“Стій же, стій, — гукає батько, —

ще є час, лиш хутко-хутко

шию приклади до тіла

і мечем торкнися рани —

і її ти одживиш“.

Сквапно глянув бездиханний:

диво — два жіночих трупи

навхрест. Голови — так само.

Як тут вибереш? О жах!

Мами голову схопив він,

не цілуючи, як мертву,

і до отвору приклавши,

все мечем благословив.

І постава велетенська

тут повстала раптом з мертвих.

Божий, знаний і солодкий,

грізний голос забринів.

“Сину, сину! Що за поспіх!

Он де — материне тіло,

поруч — голова зухвала

переступниці, котрої

суд правдивий не минув.

Ти ж мене уже довіку

до її приставив тіла.

Мудра воля, дикі вчинки

означать мене з богинь.

Дивна ж янгольська подоба

врочить погляд мій красою,

і в душі моїй зайнявся

пломінь дикої жаги.

Він вертатись буде завжди —

то здійматись, то спадати,

то тьмяніти, то ясніти —

як то Брама повелів.

Владним помахом окрилля

світлим ликом, гнучим станом

вседержителя явою,

щоб мене іспитувати,

давши змогу спокуситись,

бо спокуса йде із неба

як богам це до душі

Отже, мушу я, брамінка,

головою бувши в небі,

наче парія, відчути

владу всеземних тяжінь.

Сину, шлю тебе до батька,

втішся! Хай сумна покута

всеждання й нарікання

не тримають вас між пущ.

Крізь усі світи проходьте.

Крізь усі часи рушайте

і найнижчих ознаймуйте:

око Брами вас пасе!

Бо найнижчих він не знає,

бо покорчений тілесно,

журний, зламаний душею,

без поради й допомоги,

парія, брамін — байдуже

тільки погляд здійме в вись —

сто очей там яро сяють,

слухають сто вух уважних —

що сховається від них?

До його я трону злину,

хай погляне він на мене,

хто, пойнятий смертним дрожем,

був спотворений ним дуже,

хай він вік мене жаліє —

вам то буде на добро.

Я ж йому згадаю дружньо,

я ж йому промовлю з люттю

як мені душа зволіє,

груди збурені накажуть,

що я думаю, що чую!

Тільки це вже — таїна“.

Вишній Брамо, я вже знаю:

ти створив безмежжя світу,

як пан-бог, що все справляє,

вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна

тисяча ушей почує,

всім, обниженим доземно,

новородження дарує.

Подивіться: та дружина

мов богиня лине з Лети,

я ж пильную безупинно

бога, що вчинив усе те.

Повз мене йдеш? Та ж як? Тебе не бачу.

Ти повернула, — знов не бачив, ні.

Нещасна хвиля, що її я трачу.

Що ж це таке? Заслало зір мені?

Пробач мені, я втішитись хотів

тим, що мені ти радо вибачаєш:

тебе я бачу з далечі світів,

а близько, біля мене, — почезаєш.

Во ім’я того, хто себе створив,

хто творчий поклик знав спередвіків,

во ім’я того, хто припалим ниць

дав віру і любов, діяння й міць,

во ім’я того, званого ім’ям,

чиє буття недовідоме нам.

Далеко твій сягає погляд, слух,

те ж, що знайдеш, його спізнало дух,

завзяття твого понадгірний лет —

лише подоба, знана наперед,

що радісне пірве тебе туди,

де процвітуть земні твої сліди.

І не злічити часу течії —

безмежні суть земні путі твої.

Всіх мистецтв навчається німець і творить. У кожнім

справжній показує хист, взявшись за нього як слід.

Лиш одного не хоче навчатись — поезії.

Отже й партачить її. Друзі, це й наші гріхи.

34 — a

Часто ви нам здаєтесь за друзів поета, богове!

Дайте ж йому, що потрібно. Всього потроху лишень:

спершу дружню домівку, добре попити й поїсти,

бо на нектарі і німець знається так, як і ви.

Одяг пристойний і друзів задля пустої розмови,

потім на ніч любаску, що в ньому не чула б душі.

Ці п’ять природніх вимог ставлю я першочергово.

Далі благаю про мови — і сучасні, і давні —

з тим, щоб сприймати я міг промисли й долі людські,

прошу чистого серця — з тим, щоб мистецтво вершить.

Здатність вдивлятись в народ, впливу на владу зажити,

що крім усього додасть слави мені між людей.

Добре, боги, я вам вдячний. Найщасливіша людина

створена здавна. Тепер зичте здебільша мені.

34 — b

З-поміж німецьких князів мій — незначний, то напевне.

Край його куций, вузький — скільки під силу йому.

Але коли б так усяк силу спрямовував добре —

от би свято було! Німець між німців почувсь.

Нащо так хвалити його? Хай учинки про нього звістують.

Може, вславляння твої лиш підлабузницькі суть?

Дав же мені він усе, що великі так зрідка дарують —

вільну годину, довіру, поле, будинок, город.

Вся моя вдячність — йому і тільки одному. І знаю,

що, як поет, я навряд міг би надбати добра.

Хвалить Європа мене, а що мені з тої Європи?

А нічого! Витратний дуже поезії друк.

Німці ступали в мій слід, радо читали французи,

Англія дружньо вітала гостя, що вибився з сил.

Що мені з того, скажіть, що навіть китаєць малює,

пензля гамуючи дрож, Вертера й Лотту на шклі?

Всім королям і князям було про мене байдуже.

Август був тільки він. Був тільки він Меценат.

І сталося! І згуки миролюбі

проллялись краєм, що ураз ожив.

Князівську пару, що з’єдналась в шлюбі,

многоголосий привітав наш спів.

І в людській товщі, в справжній цій рахубі

той гомін всі народи разом звів.

І те святкове радісноголосся

“Освяченням мистецтва“ почалося.

Та що це? Чую: опівнічні дзвони

жалобні згуко-сумно попливли.

Не може бути! Друга похорони?

Боги ж до нього приязні були!

І не уникнув смертної запони?

Яка утрата! Ним світи жили!

О, смерть таку несила пережити!

Як плаче світ, то як нам сліз не лити?

Бо він є наш! У приязні та згоді

горнулися до нього гожі дні.

Були його статечності в пригоді

розмови друзів, щедрі й голосні.

Той дух не зупинявся в колоброді

на течії глибокій і ясній

і, вчинками й порадами багатий,

тож як було його не шанувати?

Бо він є наш! І гордим тим словам

було під силу й горе заглушити.

У затишку він міг, віддавшись нам,

по дикій бурі для віків творити.

Міг дух той, завжди відданий вікам,

красі, добру і правді шлях значити,

минаючи байдуже позолоту

буденності, котрої всім достоту.

Тепер квітчають цинії садові

того, хто здавна мову зір пізнав,

чий смисл, живий і вічний, був готовий

віддати тьмяно й ясно без обав.

Його скорявся владі час чудовий —

найбільший скарб, який будь-хто пізнав.

Як найдостойнішого ніч зустріне,

тоді і нас остання міць покине.

Історія, немов ріка весняна,

і добре, й зле — усе в собі несла,

коли всесвітніх полчищ урагани

над світом шаленіли без числа,

шляхетне, добре, нице і погане

у чистоті і правді подала.

Сховався місяць, і жадане знову

з-за гір засяло сонце шарлатове.

Йому здаються лиця червоніші

від шалу юні, що живе повік,

від мужності, що рано чи пізніше

вікам байдужості зупинить лік,

від віри, що, ширяючи в узвишші,

то мужньо рветься, то ступає вбік.

Відтак святе добро на землю зійде,

відтак і день шляхетності надійде.

Він не зневажив, майстер повноцінний,

помостом для видовищ, він явив

людські діяння в дикому кипінні,

в шаленій крутіжі ночей і днів,

дав барви й форми театральній тіні

і возвеличив щедрий труд майстрів,

а квітку наднебесного жадання

він повернув життю для виквітання.

Ви милувались велетня ходою,

безмежним колом вершень і дерзань,

часи і землі з вірою людською

нам радо появив він для читань,

коли між друзів, стомлений бігою,

одужував він, бідний, від страждань,

пізнали ми в ті сумнославні роки,

що він був завжди з нами, світлоокий.

Коли він ошелешеного люду

пекучий крик у віщім слові ніс,

ми не знесли оті тяжкі маруди,

і крик той, знявшись д’горі, там завис.

Мистецтвом вишуканим, без полуди,

він благородні душі ніби стис

і перед повечір’ям, до смеркання

пізнав він чар звитяжного змагання.

Збагнув він рано смисл суворий слова,

причетного до смерті і біди.

Тепер він духом відродився знову,

як знов пойняв нас страх, як завсіди,

і суть його, просвітлена раптово,

засяла звідти, де його сліди.

За що живий він зазнавав наруги,

те смерть і час ввели йому в заслуги.

І кожен дух, що прагнув з ним змагатись,

його не міг не визнати заслуг,

не міг його завзяттям не пройнятись,

не міг не перейти в його округ.

До щонайвищого він міг вознятись,

бо всьому, що нам миле, був він друг.

Воздаймо ж тому, хто і в цю годину

живе життя нежиту половину.

Так залишив він нас, і довгі літа —

аж десять їх — між нами пролягли,

і віща слава, мудрістю повита,

і віще слово землю обійшли,

і суть його, віднині скрізь розлита,

ті промені, що ним самим були,

Тепер в безмежнім сяєві планети

він сяє теж, подібний до комети.

Як кохана поглядає,

любий погляд стрівши твій!

І поетів спів лунає,

повен щастя і надій.

І тепер мовчань хвилина

щедро приязні додасть.

Тихо! Тихо! Помовчи-но!

Це — правдивіше із щасть.

Тільки бубни зарокочуть,

зчинять сурми кавардак, —

і нападника заскочить,

впень рубаючи, вояк.

За звитяжство і відвагу

радо славу прийме він,

наймовчазніша повага

довіншує добрий чин.

Слава! Слава! Побратими

приязні не продадуть,

їхні співи — тільки з ними,

з кола їхнього не йдуть.

Всяк лишається в незнанні,

що відомо тільки нам,

на довірі і мовчанні

спільний виведемо храм.

У глупу ніч була мені немила,

дитині, стежка попри цвинтарі.

Я йшов до батька, пастора. Яріла

у щедрім небі зірка до зорі

у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі життєвій,

до любої мене провадив шлях.

Сузір’я квітли в заграві миттєвій,

і пінилася розкіш на устах

у глупу ніч.

І знов наприостанку місяць буйний

мені так ясно в померках світив,

і розум мій, прудкий, догідний, чуйний,

свій слід з учора в завтрашнє зміїв

у глупу ніч.

То шугне аж на долину,

то над горами двома,

дзвінкокрила, їй ні спину,

ані спокою нема.

І невтримного жадання

рада й радість — ніби тінь,

адже прагнеш ти кохання,

а життя твоє — чинінь.

Показали друзі п’яти,

марновіре, грець із ним.

Словом, можу повідати,

звідки може вдарить грім.

Розлучаючись, рушаю,

сам сумний, неначе сич,

а як друга надибаю —

гайда разом, певна річ.

Сидню, не чекай докуки,

безупину йдім і йдім.

Маєш глузд і вправні руки —

всюди знайдеш рідний дім.

Там, де сонце сяє в очі —

що журба нам або гніт?

Їх розвіє той, хто схоче,

бо великий білий світ.

Ніщо не згине, що існує!

Бо вічне шлях свій ним торує.

Буттям щасливий ти єси!

Буття ж бо вічне. І закони

живому стали для ослони,

щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна правда нам постала,

високих духом поєднала:

пильнуй же правди, що в віках!

Подякуй, смертний, мудрій волі,

що сонце замикає в колі

і зорям визначає шлях.

А до єства звернися свого —

і там є вісь і знак дороги,

святий для тебе заповіт,

котрого жоден не зламає,

хто про своє сумління дбає,

немов про сонце власних літ.

Ти серцю віддавайсь на віру,

як розпізнаєш душу щиру,

котру всю розум просвітив,

і радісний, бадьороокий

клади тверді слухняні кроки

рясними луками світів.

Нехай блаженство міру знає,

котру лиш розум визначає.

Живий, живому вмій радіть.

Відтак минуле не минеться,

майбутнє швидше подається,

а вічністю існує мить.

І, переповнений чуттями,

збагнув ти мудрість над віками,

що тільки плідне — правди вісь.

Зневаж змагання посполиті —

у них свої турботи в світі —

малого кола долучись.

І як справіку в творчій тиші

писали твори наймиліші

співці зневіри й сподівань,

так ти існуй в чудовнім хисті,

бо провіщати душі чисті —

найбажаніше з покликань.

Хочеш враз мене лишити,

ще за мить — така близька?

Хмар громаддям оповита,

ти імлиста і хистка!

Певен — знаєш, як сумую,

тьмяна зірко з-за дібров,

що кохаєш — теж я чую,

але ж де моя любов?

Отже, вгору! Все світліє,

що за розкіш довкруги!

Серце стукає, німіє,

ніч — блаженства і жаги.

У глупу ніч я спав. Лише не спало

любов’ю повне серце, мов за дня,

а день настав — мов ніч мене опала,

бо що мені тепер з його дання?

Вона невдячна — всі мої турботи

були про неї тільки. В пеклі днів

горів я ради неї. І достоту

на зимний вечір щастя заслужив.

І сонце сіло. Стиснувши долоню,

останній промінь привітали ми,

і вимовили очі, суму повні:

Пильнуймо схід! Ще з’явиться з пітьми!

У глупу ніч засяли мрійні зорі

і надили ступити на поріг,

де мила спить. Там я спічну по зморі,

бо славне й те життя, що я зберіг.

Всяк радо прагне загубитись,

щоб до безмежжя долучитись

без надміру — все піде в лад!

Бо ні бажання, ні воління,

ні обов’язків, ні служіння —

лиш насолода самозрад.

Пройми, душе світів, серця нам —

на прю із духом світу станем,

на цей щонайсвятіший бій.

Хай добрі духи нами владять,

майстерно, з успіхом провадять

туди, де наш творець святий.

Щоб створене перетворити,

не дати клякнути і скніти —

май діло, вічне і живе!

І те, чого нема, — постане

на землю, в сяєво багряне.

Життя бо всіх до себе зве.

Все має рухатись, творитись,

набравши образу, мінитись.

Мить — то уявний супокій.

Рух вічності усе проймає,

а що у твердь себе ховає —

на прах обернеться гнилий.

Мудрим — слово це величне.

Натовп нагле став би кпити.

Славлю все живе, що вічно

прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,

де, зачатий, зачинаєш,

як мигоче свічка тьмяно —

дивних подумів спізнаєш.

Ти вже ночі не підвладний,

що там присмерку отіння,

раз пойняв тебе пожадний

шал любовного тремтіння.

Здавшись чарам, пружнокрилий,

в дальню далеч ти летиш,

та, за сяєвом стужілий,

враз метеликом згориш.

І допоки не збагнеш:

вмерти і ожити,

тьмяну землю перейдеш,

гостю сумовитий.

За живе торкай поволі —

світ існує тільки в колі,

ні середини, ні зовні

він не дозволяє вповні.

Тільки так лише годиться

знати, що є таємниця.

Справжнє — тільки ледь мигне,

сховане і плинне.

Жодне суще — не одне,

а лише множинне.

Зважтесь і будьте готові останній ступінь подолати

цього шпиля, простягніть руку мені і відкрийте

вільний погляд на дальні гони природи. Дає нам

щедрі дарунки богиня, що клопотів жадних не знає,

як годувати дітей. Це їй, як матері смертній,

не подобає. Вона всі щонайвищі закони

означила подвійно, межі буття встановила,

давши помірні потреби і незміренні дарунки,

щедро покидані всюди дітям своїм на догоду,

щоб молодечих зусиль пошук тяжкий не забрав.

Хай без неї рояться, доходячи свого приділу.

Кожного звіру мета — бути собою. Природа

плодить у лоні своєму лиш досконалих дітей.

Кожний суглоб назначався згідно одвічних законів.

Щонайдивніший із них має таємну праформу.

Так пристосовано кожен рот, аби корм подавати —

той, що годиться для тіла. Хай він беззубий і кволий,

хай із могутніми іклами щелепи в нього — так само

мусить живити він інші органи тіла всякчас.

Кожна кінцівка тварин — хай там коротка чи довга —

їхнім потребам покірна, слухає їхніх бажань.

Так бо від матері має кожна дитина здоров’я,

кожен сотворений член тіла живого пильнує

служби своєї, повік дбає лише про життя,

і визначає постава спосіб життя для тварини.

Спосіб життя ж її владно тілу диктує будову.

Упорядкована добре, тіла структура слухняно

піддається єства зовнішнім чинникам завжди.

Замкнена в коло святе живої структури, міститься

сила найкращих створінь, схована в нутрощі вся.

Меж цих бог не заступить, їх і природа шанує.

Через обмеження тільки нам досконале приступне.

Але всередині дух, здається, в страшному борінні:

прагне прорвати цей круг, форми творити свавільно,

лиш починання його — то починання даремні.

То він прорветься до цих членів, то рветься до інших,

умогутнивши їх, гибіти мають натомість

інші члени, тягар цих переваг понадмірних

нівечить лагідність форм, грацію чистого руху.

Отже, як бачиш, в котрому створінні якісь переваги,

надто відмінні, спитай тут же: а де в неї брак

іншого чогось? Шукай, ніби дослідник уважний.

Так віднайдеш ти одразу ключ до всієї будови.

В світі немає тварини, що, маючи зуби на верхній

щелепі, уводночас щоб і рогата була.

Ось через що не змогла б вічна природа, скажімо,

роги надати левам, скільки б не збавила сил.

Речовини їй забракне, аби відростити всі зуби

(а поверх того ще й роги, панти зміцнити окістям).

Отже, втішайся з чудовної думки про владу і рямці,

волю і міру, закон, сваволю, рухливу структуру,

ваду і надмір. Священна муза все гармоніює

і научає тебе, магічно силуючи.

Жодного вищого смислу не засягне і мислитель,

жоден діяч і поет. Володар, що варт володіння,

зможе корони зажити, тільки збагнувши цей смисл.

Вище творіння природи, тішся, як чуєш спромогу

обмізкувати найвищий смисл природи, котра, ним

витворена, вознеслася. Тихо постій, озирнувши

шлях за собою, рівняй, досліджуй, прийнявши од музи

милу певність того, що все це ти бачиш не в снінні.

О пишното поранкова,

хоч би хвильку потривай!

Вітер подима раптово —

осипає цвіт розмай.

Як же зелень нині славить,

тінь о радісній порі.

Осінь листя вже кривавить,

буря гасить кольори!

Хочеш овоч скуштувати —

рви одразу, не барись.

Цей почав лиш дозрівати,

той підпав чи вже проріс.

Доли міняться на подив

після кожної сльоти,

ув одної річки води

нам удруге не зайти.

Ну, а ти? Міцні й похмурі,

з частоколом давніх веж

знані палаци і мури

ніби знову пізнаєш.

Де ті губи, що з любов’ю

втратили цілунків чар?

Де ступа, що за сарною

бралася на крутояр?

Де долоня доброчинна?

Рух той, сповнений снаги?

Почленована картина,

все змінилось довкруги.

Все, що ген на тому боці

звалось іменем твоїм,

попри тебе йде в потоці,

ставши вічним і чужим.

Хай кінці мої й начала

поєднаються навік.

Речі звільна почезали,

швидше — днів моїх потік.

Дух твій форму зберігає,

зміст — у грудях у твоїх.

Дякуй Музі, що вважає

за непроминальні їх.

Зірко зір! Чи ж то можливо?

Ти в обіймах у моїх!

Що та давня ніч жахлива

проти неосяжних лих!

Ти це! Радосте і втіхо,

люба подруго моя.

Ледь згадаю давнє лихо —

і душа мов не своя.

Як на вічні груди бога

ліг усесвіт, щоб спочить,

гойна творчості тривога

пойняла його умить.

Бог промовив: Хай постане! —

тільки зойки розляглись,

і за владним жестом пана

всесвіт дійсно народивсь.

І відбігла тьма похмура,

гнана сяєвом ясним,

поділилася структура

кожним складником своїм.

І бажання, мертве й дике,

гнало скляклих у світи,

де безмежжя, ще безлике,

пильнувало німоти.

Всюди глухо, мертво, тихо —

бог без тверді, як без рук,

ранню зірку дав про втіху

від тяжких нестерпних мук.

І з імли уже струмує

барви музика гучна,

що любов’ю все гуртує,

все розпадене — єдна.

Лона матері шукає

все, запрагле вороття,

душу й погляд навертає

до безмежного життя.

Хай згребти, нехай схопити —

був би гурт, немов граніт.

Час аллахові спочити —

ми самі свій створим світ.

Так, зоре багрянокрила,

я до уст твоїх припав,

шлюб наш темінь освятила

сяйвом зір, клейнодом прав.

Наша дружба, о кохана,

краща із земних окрас.

Навіть погук "Хай постане!"

вдруге не розлучить нас!

Пані, що це ти шепочеш,

ледь ворушачи устами,

ніжно й мило так вино

п’ють маленькими ковтками.

Чи уста свої ти хочеш

злити з іншими водно?

— Дуже хочу цілуватись.

Глянь! У цій пітьмі страшливій

кожна гілка зацвітає,

виснуть зорі, мов живі,

поміж листям аж палає

жар карбункулів мінливий —

це ж тобі й не в голові.

— Дуже хочу цілуватись!

Знай, далекий твій коханий

теж набив собі оскому

у розлуці, мов біді,

скоро верне він додому,

і одразу по вінчанні

навтішаєтесь тоді.

— Дуже хочу цілуватись.

У тисячі подобах заховайся —

щонаймиліша, я знайду тебе.

Серпанком чарівниці покривайся —

щонайживіша, я знайду тебе.

По станові, що кипарисом гнеться,

щонайгінкіша, розпізнаю вмить.

По хвилі вод, що жебонить-сміється,

щонайпестливіша, пізнаю вмить.

Де водограй у сонячнім промінні,

щонайграйливіша, пізнаю вмить.

Як завше мінять форму хмари сині,

щонаймінливіша, пізнаю вмить.

Ряхтять квітчасті ряснобарвні луки,

найряснобарвніша, пізнаю вмить.

Чи пнеться вгору плющ тисячорукий,

найобіймущіша, пізнаю вмить.

Ледь понад горами зоря займеться,

віншую, найвідрадніша, тебе.

Чи наді мною небо розімкнеться,

щонайсердечніша, люблю тебе.

Всього, що взнав я серцем і чуттями,

щонайнаставнице, навчила ти.

Зову стома гучними іменами —

Аллаха, та наймення кожне — ти.

Що вам передав із заповітом

той святий, що розлучався з світом?

Аби плоть старанно доглядали

чи про дні свої останні дбали?

Ну ж бо, князя бачачи в поході

при пишноті, в золоті і вроді,

як він проїздить з усім парадом

аметисти розсипає градом,

ви на те скидали заздрим оком?

Паленів вам погляд ненароком

радістю, як угорі над вами

понад дарнаведськими шпилями

квітло сонце ранку? Хто спокійно

бачив би те все? Не раз я мрійно

відчував, ледь сонце запалає,

як воно увись мене здіймає,

де господні осяйні чертоги,

джерело живлющої вологи,

щоб, нагірнім поглядом зогрітий,

міг я свій життєвий шлях вершити.

Яре коло небом покотилось,

і померк мій погляд, серце билось,

і, блаженний, до земного лона

ницьма я припав, б’ючи поклони.

Хай же буде заповідь священна

пам’яттю і волею для мене:

Денну працю тяжко справувати —

ось те все, що нам дано пізнати.

Зводить ручки немовля до неба —

знай: його на сонце зараз треба!

Вогняна купіль із тіла й духу

вижене одразу всяку скруху.

Мертвих дайте вогняній офірі,

прикопайте, як загинуть звірі,

а як стане сили й буде можна —

хай іде під землю падаль кожна.

Доглядайте ниви так, як треба, —

краще й сонце сяятиме з неба.

Треба дерево рядком садити —

буде краще і цвісти й родити.

Щоб і водам, що біжать каналом,

плину й чистоти не бракувало,

так, як Зендеруд з узгір’я рине,

ясна й чиста, поки не загине.

І зробіть маленький схил, щоб води

бігли рівчаком без перешкоди.

Хай ні очерет, ані тритони

течії не ставлять перепони.

Там, де ґрунту добре й водам чисто —

щедро сяє сонце променисте.

Де про них людина добре дбає,

там господь життя благословляє.

Ви, що від роботи потомились,

втіштеся, що ниви звеселились,

тож робіть тепер відважну спробу, —

пана-бога різьблячи подобу.

Там, де полум’я загоготіло,

ніч стає ясна, гнучкіше — тіло.

Палахкоче вогнище високе —

дозрівають всі життєві соки.

Хмизу підкладайте для горіння,

сонць земних у ньому є насіння,

добрий гніт із памби — гріх казати:

кращого кадила — пошукати.

Світло, що з лампади палахкоче,

відбиває сяєво уроче.

Хай ніщо не вадить вам ніколи

зранку божі бачити престоли.

Це буття даровані клейноди,

це свічаддя божі — нам на подив.

Все, що славить бога і радіє,

в те свічадо зазирнути мріє.

Зендеруд запіниться, як море,

тільки я на крилах злину в гори

і до вас пошлю я з передсвіту

слово шани, ласки і привіту.

Ніби свічка, стан здіймає,

мов лілея, скромно гнеться,

цвіт, неначе зірка, сяє,

жаром-полум’ям береться.

Це нарциси зацвітають

передчасно у городі.

Ставши вряд, когось чекають,

лиш кого — то й знати годі.

Там, де гурт овець блукає,

луг зелений аж горить,

скоро-скоро він заграє,

заквітує, замигтить.

І одслониться надія,

мов серпанку срібний чар.

Ось ти, щастя! Ось ти, мріє:

вийшло сонце з-поза хмар.

“Тож час! Та поки ще існуєш —

щось, може, мудрого почуєш?“

Жадання далечі — то за прийдешнє дбати.

Ти прагни тут, сьогодні працювати.

Поет

Сонце сіло ген за гори,

але захід жаром грає.

Мов, чи довго наді мною

ярий полиск протриває?

Миродайний

Хочеш, пане, я надворі

за наметом буду ждати.

Тільки ніч його поборе —

вмить поверну, давши знати.

Ти радієш погорою,

в безмір неба зводиш очі,

де хизуються собою

ті вогні над синню ночі.

Найясніший з них сокоче:

“Будете і ви світити,

так, як я, коли захоче

бог вам зустріч назначити“.

Ця пишнота йде від бога,

він бо світоч є відзавше.

Птаство спить тут сном незрушним,

зручні гнізда обібравши.

А пташа на кипарисі

знає: дітям на догоду

скоро легіт зрине з висі,

поведе їх на природу

і навіє прохолоду.

Ти давав мені такої

або схожої поради,

пив я слів твоїх напої,

чув священний голос правди.

Ніби пугач, задля тебе

чатуватиму пітьмою,

поки аж північна зірка

віз оберне за собою.

І тоді вже північ буде

та, що сон твій розганяє,

і тоді вже розкіш буде,

та, що всесвіт звеселяє.

Поет

Саме саду аромати —

солов’ям для щебетання.

То й від ночі довго ждати

ті надмірні спромагання.

Зараз саме час для Флори,

і солом’яній вдовиці,

так як греки звуть Аврору,

до Геспера не терпиться.

Ось! Іде вже! Бачиш — мріє,

вийти в луг квітчастий хоче.

Тут ясніє, там — ясніє:

непереливки для ночі.

Бігла так за втікачами —

лиш сандалі червоніли.

Той утік таки з синами?

Чуєш шал любові, милий?

Найлюбіший! Ну ж-бо, гайда!

Всі ворота — на запори!

Це твоя краса і знада

60вже привабила Аврору!

Миродайний

Так діждав на правило твоє:

усеприявність божа в світі є.

Мені премудрість ти даруєш знов,

та наймиліша є твоя любов.

Гатем

О хлопче, спи! Твоє солодке сниво —

мов дар за те, що ти мене споїв,

в учителя і друге так щасливо

ти взяв, що можна, й розум збагатив.

Та тіло загартовуй буревійно!

Хай м’язи стануть дужі і міцні.

Я знову п’ю — і тихо і спокійно,

а ти втішайся мною... уві сні.

Вислухай увостаннє,

борячи втому вій,

ніжне моє співання.

Спати, задосить мрій.

Ніжне моє співання

дасть, мов сузір’я рій,

вічності прочування.

Спати, задосить мрій.

Вічності прочування

визволить порив твій

з падолу існування.

Спати, задосить мрій.

З падолу існування

вирвешся у страшний

холод і німування.

Спати, задосить мрій.

Холод і німування

борячи втому вій,

вислухай увостаннє.

Спати, задосить мрій.

Тож на чому нам залежить,

щоб здоров’я мати?

Кожен погук радо стежить,

щоб і згук піймати.

Геть з життєвої дороги,

марення тужливі.

Знай, поете, доки й змоги

співів переливи.

Віку мідні відгомони —

ось що оживляє,

визволяє із полону,

тішить, звеселяє!

Творчість — то забава днів.

Тільки не сваріть.

Майте спокій! Хай вам гнів

в серці не скипить.

Був би скромний я тоді

і не менш за вас,

не збавляв би у біді

свій життєвий час.

Скромність дівчині іде

в пору квітувань,

поки згуба не зайде

поривом захлань.

І розумний завше вчить —

скромність — не біда,

все премудрості століть

переповіда.

Творчість — забавка одна,

був і я творив.

Друзів вабила струна,

подруг вабив спів.

У святенника нема

цнот — вони пісні.

Словом б’є мене — дарма:

я не скромний, ні.

Від пустомолотства фраз

я б раденько втік,

щоб не слухати образ

говіркий потік.

Раз поет млина завів —

марно зупинить.

Хто хоч раз нас зрозумів,

той нам і простить.

Гори й доли на світанні

мерехтять, імлою криті,

і жаданого чекання

квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,

піднебессям плинуть хмари,

вітер зірветься зі сходу,

розгодинить денні чари.

Дякуй тому, хто являє

образ величі й пишноти.

Скоро сонце світ осяє,

небокрай убравши в злото.

Порох є речовиною,

котру вміло подолаєш,

от лиш піснею, Гафізе,

ти кохану привітаєш.

Порох на її порозі

ще дорожчий, аніж килим,

де улюбленцям Махмуда

грають квіти сяйвом білим.

Хмара куряви грайлива

від її летить веранди,

повів мускусу для тебе

запашніший від троянди.

Адже порох цей віддавна

вміла північ гамувати,

добре, хоч палючий південь

дав мені його назнати.

Вже звіддавна мила брама

все тримає в німуванні.

Донеси ж до мене, зливо,

двору пахощі духмяні.

Рокіт грому, блискіт неба,

дощ, що грає веселково,

дикий вітер, дикий порох

до землі приб’є раптово.

Піде в ріст усе живуще

як струмки понабухають,

рунню, пахощами, квітом

всі околиці заграють.

Очі, раду мені дайте,

щось кажіть мені чудове,

і приємне і святкове

і так само запитайте.

І мене проймає віра:

за цією яснотою —

ніжне серце й правда щира —

все, що робиться й зі мною.

Раптом погляд перестріти

між тупими і сліпими,

що милуються й твоїми —

як достоту не радіти.

Але загадку таємну

я, звабляючись, вивчаю.

Хай же й погляд мій звабляє —

мавши загадку взаємну.

Йшов юнак, нікому не відомий,

з давнього Коринту до Афін.

Там йому господар був знайомий,

вірний давній дружбі двох родин,

що дітей своїх,

ніби молодих

мали: в тих дочка є, в тих є син.

Та чи будуть з ним так само щирі,

гречні і гостинні, як колись,

адже він іще в поганській вірі,

а вони Христові присяглись?

Чи відмінність вір

згубить лад і мир,

може, він без прихистку лишивсь?

Вся родина спала вже, лиш мати

поралась, коли прийшов юнак,

стала вона гостя пригощати,

годячи йому і так і сяк,

їсти подала

і в покій ввела,

де спочити міг би неборак.

Стіл був приготований на славу

та смаку дібрати він не зміг.

Стомлений, забув він і про страву,

так, не роздягаючись, і ліг.

Тільки сон зморив,

двері хтось прикрив:

дивний гість ступив через поріг.

В білому серпанку і одінні

тиха й скромна дівчина ввійшла

і явило свічки миготіння

злото-чорну стрічку круг чола.

Бачить — аж вона

зблідла, мов стіна,

з переляку руки здійняла.

“Всі на мене в домі не зважають.

Хто б сказав, що гостя тут знайду.

Так, неначе в келії, тримають —

а тепер і вскочила в біду.

Гніву ж ти не май —

спав, то спочивай.

Я зайшла, та зараз і піду“.

“Мила, залишись! — від хвилювання

з ложа хлопця наче вітер змів, —

тут Церери й Вакха дарування,

а тебе, дитя, Амур привів.

Злякана ти вкрай,

ну ж бо, не втікай,

дай уздріти радощі богів“.

“Стій, юначе, не підходь до мене,

зовсім не до радості мені,

бо і так моє життя нужденне.

Хвора мати, ніби в маячні,

небом поклялась,

що усе віддасть,

тільки муки хай минуть страшні.

Кожен здавна знаний небожитель

полишив наш дім, усім на страх,

а явивсь розіп’ятий хреститель,

і невидний бог у небесах.

Жертв уже нема,

тільки люду тьма

стала вигибати — просто жах“.

Зважує він кожне чуте слово,

та не губить духу разом з тим.

Як це так? Та це ж його чудова

наречена стала перед ним.

“Будьмо ж на віки

разом, як батьки

освятили нас перстом своїм“.

“Добросердний, разом нам не жити,

радо руку дасть тобі сестра,

а мені у келії і скніти,

тільки пам’ятай про ту, котра

завжди по тобі

сохне у журбі,

скоро жде її земля сира“.

“Присягаю на вогні святому —

нам Гімен віщує не біду,

скоро-скоро вже до свого дому

я тебе за руку поведу.

І весільний час

ще потішить нас —

будеш ти мені за молоду“.

Зразу й обмінялися дарами,

він одержав золотий ланцюг

і подав їй здоблену майстрами

срібну чашу з квітами довкруг.

“Краще відірви

пасмо з голови,

щоб повік зі мною був мій друг“.

Привидів нічних пора настала —

зразу пожвавішала вона

і устами спраглими припала

до червоного, мов кров, вина.

Крихти не взяла

хліба — допила

весь великий кухоль — аж до дна.

Кухля простягнула й юнакові —

той жаждиво все вино допив,

так йому запрагнулось любові,

навіть серце біль йому поймив.

Скільки не благав —

ласки не спізнав,

із досади аж сльозу пустив.

Підійшла і впала хлопцю в ноги:

“Чим твоїй зарадити біді?

Тільки доторкнися тіла мого —

і відчуєш з острахом тоді,

білі, наче сніг,

холодніші криг,

судженої руки молоді“.

Він тоді обняв її щосили,

в пристрасті не маючи жалю.

“Хоч би ти постала із могили,

я тебе зогрію, відживлю.

В шалі милувань,

в жарі цілувань

сам зотлію, але й спопелю“.

Їх кохання поєднало владно,

і сльозами радість пойнялась,

жар цілунків п’є вона пожадно,

і душа з душею ізійшлась.

Вже його любов

гріє стиглу кров,

серце ж битися — не спромоглось.

А тимчасом мати вийшла в сіни

і, йдучи повз гостевий покій,

стала наслухати: звідти лине

досить дивний гомін і гучний.

Зойк, зітхання, сміх —

тільки в молодих

може знятись гамір отакий.

Під дверима стала непорушно,

щоб переконатися цілком.

Справді: чує клятви відчайдушні,

пестощі й цілунки без утом.

Ой! Кричать півні,

прийдеш завтра, ні?

Буду ждати. Й цмокання притьмом.

Серце материнське гнів проймає.

Засувка з дверей злетіла вмить:

“В мене й служок отаких немає,

щоб чужинцю вдовольняла хіть!“

Тільки на поріг —

боже, й мовить гріх —

це ж її дочка із ним лежить.

Зляканий юнак хотів прикрити

біле тіло любки нашвидку

килимом, одінням оповити,

та вона ураз зі сповитку

вибралась сама,

горда і німа,

звільна постать зводячи гінку.

“Нащо, мамо, — глухо застогнала, —

збавила мені ти гарну ніч?

З теплого кутка мене зігнала?

Щоб я стрілась з розпачем увіч?

Мало ще мені

спати в смертнім сні?

Звівши з світу, серця не каліч!

Ваших пасторів гугняві співи,

панахиди їхні — все дарма.

Не вони розняли мури сиві,

щоб мені прокрилася пітьма.

Ні вода, ні сіль

серця юний хміль

не остудять, ні земля сама.

Цей юнак був суджений для мене,

так бо ще Венера прирекла,

тільки ж слово ти зламала, нене,

і богам новий обіт дала.

Жоден із богів

чути не схотів,

як ти в мене щастя відняла.

Буду я виходити з могили,

щоб скарби утрачені знайти,

вип’ю з того кров, хто серцю милий,

щоб дочасно із життя звести.

Одного зведу —

другого знайду

задля смерті молодої й мсти.

Славний хлопче! Дні твої — злічити,

скоро вже й занидіти тобі,

мій ланцюг ще можеш поносити,

пук волосся ж я візьму собі.

Сивий волос весь

стане в тебе днесь,

вернуть літа — в смерті і журбі.

І до тебе, мати, є прохання:

вогнище велике запали,

вийми моє тіло з заховання

і з коханим разом іспали.

Іскра буде тліть,

попіл ще чадіть,

знай: ми до старих богів пішли“.

Шіва, що під небесами,

вшосте зринув до землі

розділити разом з нами

смертні радощі й жалі.

Дав він згоду тут пожити,

власній волі клавши край:

щоб судити і щадити,

по-людському люд пізнай.

За містом дивився, немов подорожній.

Зважав на малих, назирав за вельможним.

А тільки надвечір — і вже прощавай.

Якось Шіва вийшов з міста,

проз останню з хат спішить,

бачить — із разком намиста

гарна грішниця стоїть.

“Слава юнці!“ — “Дуже вдячна.

Підійди і поруч стань“. —

“Хто ж ти?“ — “Баядера. Бач-но,

ось і дім для милувань“.

Ледь тілом тріпнулась — заграли цимбали

і рухи танечниці плавними стали

у ритмі погойдувань і вихилянь.

За поріг його звабляє,

і незчувся — вже покій.

“Зараз свічне сяйво нас осяє,

о чужинцю славний мій.

Втому вмію я знімати

ледь торкнуся ніг твоїх,

все, що схочеш, будеш мати —

тиші, радощів чи втіх“.

Дбайливо удавані болі гамує.

Господь усміхнувся. Він з радістю чує:

ще серце людське не занурилось в гріх.

Вияв рабського служіння

їй відради додає,

і облесниці уміння

все потрібнішим стає.

Як з’являється по цвіті

вагота тяжких плодів,

із покори може зріти

жар любовних почуттів.

Та, щоб пізнати до кожної п’яді,

вивчить знавець і висоти, і паді,

радощі, острахи, лютість і гнів.

Богом пещена дівчина,

вся в любовному вогні,

наче спіймана пташина,

вперше сльози ллє рясні.

І до ніг його припала,

грішних збувшися думок,

тіло стерпло їй, не знала,

ачи ступить хоч би крок.

А вже пелена миротворної ночі

привиддям чудовним заповнити хоче

приємних відрад потаємний куток.

Тільки встигла задрімати,

як прокинулась як стій,

видно, серце дало знати,

аж до гостя — неживий!

З криком кинулась додолу,

тільки ж мертві не встають,

тіло гостя, геть схололе,

вже до вогнища несуть.

Ридає, гасає, немов навіжена,

крізь хор голосінь, де молитва священна.

“Ти хто? І куди напростовуєш путь?“

Охопивши чорне віко,

заволала скільки сил:

“Хочу свого чоловіка

відшукати між могил.

Нащо зітреться на порох

ця господня пишнота?

Мій він був! Та збігла скоро

ніч єдина і свята“.

Голосять ченці: “Смерть не хоче питати

кого їй — старих, молодих забирати,

бо кожному стулить схололі уста“.

Кажуть їй ченці зухвало:

“Ти не бідкайся дарма:

мужем ти його не мала,

отже й прав тобі нема.

Лиш за тілом тінь снується.

Так і в смертну оболонь

йде подружжя, як ведеться,

не пускаючи долонь.

Тож бубни, гриміть, рокочіть, тулумбаси!

Нехай же, богове, днів наших окраса,

юнак цей пізнає жертовний вогонь“.

Голосінь нестерпні згуки,

всім ченцям наперекір,

баядера, звівши руки,

у вогненний рветься вир.

І над полум’я захланне

знісся хлопець всім на страх,

несучи свою кохану

на божественних руках.

Розкаяну грішницю бог не картає,

мов рідну, над полум’ям хижим здіймає —

аби пробувала в ясних небесах.

Тож старий чаклун подався

у далеку путь-дорогу.

Де той дух поневірявся,

я повісти маю змогу.

Все, що він учворив,

добре я пізнав,

бо чаклунський порив

і мене опав.

Вир вирує,

і потоки

на всі боки

рвійно рвуться.

Кожен шлях собі торує,

та в затоні всі зіллються.

Тож гайда, мітло трухнява,

прихопивши рам’я вбоге.

Я володар твій по праву,

отже, знай мої вимоги:

прихопи з собою

глечик для води,

ноги з головою

і мерщій іди.

Вир вирує,

і потоки

на всі боки

рвійно рвуться.

Кожен шлях собі торує,

та в затоні всі зіллються.

Ба, до берега угнався,

а по хвилі — й на струмінні

поки й зливою проллявся

в кругойдучому ярінні.

Знов реве над тьмою,

стомлена усмерть,

сповнилась водою

кожна чаша вщерть.

Годі! Годі!

Твого шалу

непомалу

ми впилися.

Стільки тої злої шкоди —

що слова і не знайшлися.