ВАСИЛЬ СТУС

ТОМ 6 КНИГА 2

ЛИСТИ ДО ДРУЗІВ ТА ЗНАЙОМИХ

1. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

[Серпень-вересень, 1959]

Здрастуй, Вікторе!

Я вже 2 тижні, як на Кіровоградщині. Рвусь, метаюсь, як ув’язнений пардус * , але ґрати настільки міцні, що не перегризти їх, не підпиляти. Де ти, старий металург? У тебе я дістав би потрібного терпуга і вискочив би на волю.

Село моє — краще в районі. Це те ж саме, що погане — об’єктивно. Світло нерегулярне, радіо немає, глухо і тихо, як у вусі. Я радий, що взяв своїх коханих, моїх — Гете і Верхарна, Олеся і Рильського, Словацького і Елюара, доброго Радхакришнана і Вінкельмана, цнотливу Рамаяну і цнотливу Сельму Лагерльоф. Це — єдині покищо мої друзі. Здається, весь світ проти неї повстає, щоб зламати її, цю дружбу. А вона, як і годиться, міцніє — під час коротких зустрічей, як у в’язниці. Тоскно і мило. Радісно і сумно. Штурмую редакцію. Відніс 21 вірш. Поки — безрезультатно. Годин у мене — 18. Це — 700 крб. з усім лихом. Оточення, оточення нема. А друзі не пишуть, неначе їм там заціпило і покорчило, отим зрадливим сталінчанам ¹ , тим, кому я написав листа. Я може, трохи утрирую. Тут і свої за і проти pro i contra. Багато горілки — а це куди краще, ніж сільське кіно ачи танці. Та мало літератури, особливо періодики. А без неї — біда. Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, словом, “здесь русский дух, здесь Русью пахнет“. Мова — як на Вінниччині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад. Вони спряглись над високим таужнянським небом. Поки — прощай, бо не знаю, чи одержиш ти листа. На твою відповідь, навіть найменшу, напишу багато-багато, як Принцевський. Ще раз — люди тут мені по нутру. Для мене це важить багато.

Моя адреса:

Кіровоградська обл., Гайворонський р-н, село Таужня, вул.10-річчя Жовтня №11-а, Стус Василь Семенович.

Пиши, які твої враження од місця, од роботи і т.д. і т.д. Як Львів, що в ньому магнетичного.

Пиши. Чекаю. Тисну руку.

Щиро. Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2157.

¹ Колишня назва Донецька — Сталіно.

2. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

[Вересень 1959]

Чолом Вікторові!

З твого листа я дізнався, що ти не одержав мого. Тим краще. Значить, ти писав мені без нагадування. Дякую, друже. Ти досить розтривожив мене — бо згадалось краще з кращого, оте, що, будучи невеличким, має хорошу чисту форму. Ти, я думав, уже звикся до життьових несподіванок, приймаєш їх цілком. А ти, виявляється, розчарований. Рано. Або — щó те ж саме — даремно. Звичайно, тобі, металургові, технікові, потрібен вир. Мені ж, ще так мало обжилому в світі, але розсмиканому лектурою, хочеться спокою — зупинки. Може, для того, щоб знову в вир, знову підніматись і падати, битись об скло, як вечірньому метеликові. Це не дає пліснявіти, навіть в селі.

Інше питання — вразило мене за живе.

Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю я його і зараз, бо наперед знаю — даремно. Одне — міщанство, інше — те, що багатьом для цього б треба було заздалегідь вилити переляк, про який ти писав і мені. Все ж — наскільки я помітив — як то кажуть, бандура є, та кому ж грати? Чи варто грати, коли не знаєш, ачи трапляться слухачі? Ти, кажеш, не втягнувся в це життя. Мене воно (та чи й маю я право сказати, що втягнувся в нього? а все ж) вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика. Я тішусь уже тим, що ця ефемерність бальзамується хвилинами, часом. Отож, я можу сидіти спокійно і ждати кінця, полегшення, а не агонії. Мені про це ж писав Борис * . Йому важко зносити вантаж сподівань, носити його змалку, щоб з часом усе дочиста скинути в гробову яму. Але в Донбасі, Вікторе, умови не кращі. Правда, тобі там видніше.

Пильність всіляка — це заохочення до дисципліни. Читай, Вікторе. І хай воно все западеться! Отак по-старому: все своє ношу з собою...

Мені тут добре пишеться (бач, я трохи схильний до суєвір’я!). Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні. Сильніше працюю над німецькою мовою. Читаю в більшості своє, що привіз. Жалко батьків, бо вони там самі нудьгують, щочасно заглядають в скриньку, щоб переконатись, що їх син рідко, дуже рідко їм пише. Мати ще жартує, але їй сумно. Як і батькові. І вони сідають писати до мене: “Пиши негайно!“ Ніби у мене тут пожежа, і я можу щохвилі дати дуба.

Я зараз ходжу глибокими ямами — по цих труских ґрунтових дорогах. То спокій, то сум, то нудота, то забуття, то згадки, то сварки. І всюди, ніби по корчах, збиваєш ноги.

Вибач, що я пишу і ніби жаліюсь. Борис, спасибі мені, не забуває. Вже маю два листи. Він має скоро тобі написати. Він молодець. Чекає повістки до воєнкомату.

Його адреса: Горлівка-10, вул.Балтійська, буд.9, кв.5. Він удома, біля нього там — інтернат, де мали вчитись 58 учнів. Тепер там — російський інтернат. І він — у ньому.

Влаштувався я, звичайно, чудово, бо ще не здох. Все мені теж тут дуже подобається. Дуже навіть. Тільки жаль, що я в школі, що я педагог і т.д. і т.д. Я тут на часинку звільнився од запаморочних “філософем“ над своєю мовою і культурою. Куди легше, коли я не дроблю себе надвоє: собі і комусь. Що я не знаю тут трамваїв і тролейбусів, випадкових стрічних, з якими я мушу говорити, так, як цього вимагає “етика“! Це огидно! Навіть згадувати! Навіть пам’ятати і не забувати! Але я не забуду! І — одночасно — над чим і чого мучитись? Адже вони — це все низькість, качина і безкрила. Отоді — хочеться — голову вище, так, щоб іскріли вірою очі.

Дякую тобі за листа, за те, що ти поділився своїми враженнями. Хай скорочується відстань до Львова, до Горлівки і т.д. і т.д! Адже ми живі.

Коли ми ще стрінемось так, як раніше? Дружньо й тепло, дотепно і одностайно. До Івана ** я ще не писав. Маю скоро написати.

Заздрю тобі, коли ти ходиш книгарнями чи між рядами букіністів. Заздрю, що ти у Львові. І — радію, що я і не в Сталіно, і не в Львові. Та це до пори, до часу. Пиши. Бувай здоровий. До побачення (це я вже пишу з доброю усмішкою. Коли? Як?).

Твій друг Василь.

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2157.

3. ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

5.10.1959

Любий друже!

Я зазнав тієї радості, яку мені приносять розмови з тобою або твої листи. Це велика розрада — почати злагоджений перегук сердець, координуючи його нехай і листовно. А я був утратив надію. Думав, у тебе там маса клопотів — чого доброго? — а чи не забрили тобі лоба? Дуже радий за тебе, що ти як слід влаштувався. Я теж. Хоч одержую 611 крб. на руки, хоч сварюсь з сильними миру (ти впізнаєш у цьому давнього Василя?), але я радий, бо я — атакуючий.

Часто нападає “хандра“, як говорить М.Рильський. Від того, що я далеко од дому, більше — од того, що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши “вилазку“ в село, якимось бар’єром ачи відгороджуюсь од людей, ачи вони од мене. Це трохи забагато сказано, але коли нема тісних зв’язків (і перспектив немає), то проти цього не дуже й заперечуватимеш (дозволяю собі цю розкіш, як листу, адже тут не говорять так).

Уявляю тебе змученого роботою, трохи зажуреним...

Читаю мало. А роботи до біса. Електрика буває не завжди. Та це такі дрібниці, що про них не хочеться писати, бо це було б забагато для них. Пише мені Боря Дорошенко, Віктор зі Львова, котрий має в Бозі надію скоро замітати гостинні вулиці Сталіно. Плани мої на майбутнє — такі ж самі. Пише мені й мій Кость Тесленко.

Ти надіслав мені свого вірша, котрий здається тобі “насмішкою“. Я його з задоволенням прочитав. Окрім штампів, “неизменных“, як завжди, є ряд інших штучних красивостей (квіти, що в собі ховають грози).

Відрадна скупість (місцями), ота економія паперу, що, приміром, для М.Колісника стала свідченням його зросту. Інтересний підхід до теми. Все ж місцями — вірш рідкуватий, “жидковат“. Ти в ньому стоїш на слизькій середині. Навіть не можу сказати, чому саме і в чому це виражається — ніби між двома поетичними крайнощами.

Інші листи до мене. О.Комар раптом заскиглив, зробивши міну Чайльд-Гарольда. Шурик Денісович молодець, він скептик у душі, і навіть жарти його важкі, часом невдалі, але приємні — навіть невдалістю і насмішкою над собою.

Вірші мені пишуться тільки під час спогадів, і вони — я це часто помічаю — якось бічні для мене. Себе я в них не виливаю. Це так. Фіксація настроїв, але це ж не поезія. Очей нема і духу нема. Може, через це їхній холод здається тобі повівом класичності?

Мені приємна часом саме реміснича сторона справи — у віршах. Тоді є що робити — тесати їх і підтісувати. Ось один із підтесаних. Я радий, що ти трохи чув його там, біля Великого Анадоля.

Тиша

Люблю довілля степове безкрає,

Могутні м’язи рідної землі,

І запах чебрецю, і жайворонків крик,

І ластівок тривогу.

Де трактор безупинно думу тче,

Мов трудівник, що в срібній самотині

Звіряє в тиші добрий плин буття

До незміримого прибою — волі

Людського серця.

Де коник, заховавшись у траві,

Бездумно так стриже собі помалу,

Не знаючи ні горя, ні тривог

У маєвім мигтінні.

Отам, де, креслячи невтомною рукою

Якісь недовідомі письмена,

Блукає осінь. Лунко дзвонять шпори

У неї на червоних чобітках.

Вибач, що пишу брудно, бо пишу по пам’яті. Тоді більше виправлень і більше критицизму.

І ще один.

Мандри

Тікає далина...

Пливуть і думи, й хмари...

Пий, голубе, вино!

Земля сп’яніла аж до дна...

Кудись пливем з тобою.

(Так низько-низько над водою

Висить прозорий сум...)

Краю! Мій добрий обрію!

У сизуватій млі,

Там, де розтав вишиваний рукав,

Лишилось серце.

І ось:

На розквітлому лузі

Стежка сміється.

Танцюють волошки.

Під вітру спокійний прибій

Спинися на хвилю.

Отут, де ґрасується поле,

Де кульбаба мріє,

Спинись. На розквітлому лузі.

Редакція районова мені не відповідає. Я потроху джиґую, а коли ти мене не забув, то здогадуєшся — як мало я джиґую. Хоч ніякого платонізму я собі тут не дозволяю.

Пиши.

Твій щирий Василь

Публікується за книгою “Не відлюбив свою тривогу ранню...“, с.18-20.

4. ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

4.11.1959

Здрастуй, Толік!

Вибач за довгу мовчанку. Я навіть не розумію, як це я тебе не повідомив раніше за ті події, які перевернули усі мої плани, поставили сторч головою самого і закрили переді мною шлях важким шлагбаумом.

Пройдуть 3 роки солдатчини, 3 роки молодості і — зараз видає — 3 найенергійніших роки людського життя — 22-25 рр.!

Я досі не знав, що таке солдат. Я не знав, що його ще треба і жаліти. Служу я в Лубнах, на Полтавщині, — хоч тут повезло. Маю стати зенітчиком, може, й піхота, але це не так важливо. Їздив я додому — з 17 до 24 жовтня був удома, бачив Колю Колісника, Володьку Міщенка. Спасибі їм!

Часу мало. Читати-писати нічого не можна. Оце важко. Хлопці-друзі в більшості розвинені, енергійні, і це скрашує смуток. У Гайвороні була змога залишитись в райкомі (інструктором), але не залишили, хоч я і мав бажання (адже я вибирав би між армією і райкомом).

Чудесні проводи влаштували в селі — учні, педколектив, знайомі. За селом я жалкую, хоч, признаюсь, живучи в селі, замало його любив. Хороші люди скрашали мені печалі, злі підбадьорювали мене, байдужі активізували мене. Це сільське оточення було — як для мене — незвичайним, і через це — здається, дало мені велику користь. Нові люди, звичаї, навіть побутові дрібниці — по-новому тішили і подразнювали мене.

Толя! Пиши, як там твої успіхи, як живеш, працюєш. Надішли мені свої вірші, хоч парочку — з тих малих, нефілософських, од яких свіжо пахне “молодою Тичиною“, од яких пахне весняним духом. Я на цьому закінчую. Привіт нашим, коли кого побачиш.

З привітом

Василь

Публікується за книгою “Не відлюбив свою тривогу ранню...“, с.20-21.

5. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

19.11.1959

Дорогий Вікторе!

Твого листа і вітальну відкритку я одержав в Лубнах, а не в Таужні, куди вони були адресовані. Гірко стало від цього і приємно за ілюзії — нехай і не свої — але котрі своїм теплом якось зогрівають нашу душу. Дякую тобі за теплі побажання. Вікторе! Підсвідомо я чомусь відчуваю себе винним перед тобою — бо був у Сталіно і не зміг тебе побачити. Зрозуміло, що це не моя вина — два-три дні я сподівався, що ти прийдеш до нас, потім стало ніколи. І я щодня надіявся: сьогодні прийде Віктор. Це все трохи неприємне, та що ж — різні бувають умови. Трохи про своє. Одержав я повістку в військкомат, в райкомі ж — захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні раніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі — теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити. Звичайно, я не жалкую за райкомом. Яка утіха з короткочасної вдачі, яка до того ж тримається на ілюзії (якби мені в Сталіно запропонували б роботу інструктора — хіба б я зрадів?). І потім — армія для мене — вже й не таке зло, як здавалось раніше. Хай ще армія підформує моє обезволене тіло, хай мої давні невдачі хоч тепер наколяться на стоїцизм, вироблений воєнщиною. Я потрапив у школу сержантів, де вчитимусь рік. За два роки — при інших нормальних умовах — відслужу. Зі мною багато кіровоградських хлопців, взяв В.Чумака і Кобзар з собою і конспект Сковороди. Отже, я в рідному оточенні. Поки звикаюсь, але вже бігаю і працюю, де накаже бути мені пильний єфрейтор. Я радий за тебе, що ти в кращих умовах, аніж був, що ти влаштувався в Сталіно, де є живий пульс, котрий не дає нам запліснявіти. Радий твоєму оптимізмові, твоїй активності. Щасти тобі в твоєму житті.

Міцно тисну руку. Її я ще стискатиму колись. Напиши Борисові Дорошенку (Горлівка-10, вул.Балтійська, 9, кв.5). Ви славної один про одного думки. Він, як і ти, дуже славний хлопець.

Адреса: Полтавська область, місто Лубни, в/ч 03304 “Д“.

Щиро твій Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2158.

5-А ДО БОРИСА ДОРОШЕНКА

5.12.1959

Любий Борисе!

Пишу листа після того, як з великим задоволенням читав кілька раз твоє. Боря, ти будь ласка, не хвали мою енергію, але ти подумай — думай, що в тебе — порівняльно багато вільного часу і працюй. Бажаю тобі хорошого трудового дня. Хто зна, можливо нам (хто служить зі мною) прийдеться служити і більше, як 2 чи 3 роки. Бо є можливість, коли на-рік забиратимуть „під мітлу”, бо 1941 рік бідний молоддю.

...Та не впадай в сум ¹ . Ще багато води втече і змін може бути багато. Фото я не висилаю тобі, бо не маю. Коли ж матиму, то обов'язково вишлю.

Як там твої справи? Як твоє здоров'я, успіхи? Мені дуже жаль, що ти кинув писати вірші? Просто ганьба. Твій "поліграфічний" песимізм мав під собою корені неглибокі. А вірші у тебе були чи не найкращими в інституті. Невже ж ти такий слабовірний? Чую — колишеться сум над вашими тамтешніми головами. Коля Стельмах ² повідомляв мені, що в деяких школах м. Сталіно мають ввести українську мову як факультатив. Як завжди, це всіх нас озлобляє. Адже нам це вже відомо. Ми рвемо й метаємо, скільки слів ми пускаємо на вітер. Уяви тільки — яки ми грізні й страшні в такі хвилини!

Що купив нового з книжок? Чи пише тобі Толік Лазоренко? Бо мені він чомусь не пише. Сьогодні одержав телеграму: Малишко і Забашта поздоровили мене з віршами (тиждень назад я був послав свій зошит у „Всесвіт”, Малишкові). Що буде далі, повідомлю згодом. Поки бувай. Пиши. Чекаю.

Твій щирий Василь..

Вперше опубліковано Борис Дорошенко. Напередодні. Студентські вірші автора, солдатські листи В.Стуса, спогади про нього. – Горлівка, 2001.

Примітки автора публікації.

¹ В гуманітарних вузах, на відміну від технічних, не існувало військових кафедр і на військову службу призивали їхніх випускників, які часто сприймали це без ентузіазму

² Коля Стельмах — Микола Колісник, студент педінституту, курсом молодший за Василя

6. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

7.12.1959

Здрастуй, Вікторе!

Одержав од тебе листа, але не зміг вчасно відповісти. Не було часу. Будь ласка, не ображайся на це. Адже ти добре знаєш солдатські умови і знаєш ціну “вільному“ солдатському часу. Ти, дякую тобі, підбадьорюєш мене, по-дружньому утримуючи мене од розпачу. Але, Вікторе, давній пасеїст ¹ , я, принаймні зараз, далекий од розпачу. Дух покори і волячої терплячості помалу оволодіває мною. Багато з моїх планів розбито, але виринають несподівано нові. Хоч назвати їх планами можна з великими застереженнями. В Сталіно мені обіцяють протекцію — в друкуванні, але я досі вичікую.

Ти маєш рацію. Видає так, ніби і за цей місяць я зрозумів великі приємності од солдатчини: моєму слабкодухому тілові потрібен гарт, спартанський режим, котрий, без сумніву, позитивно вплине на мене — у всіх відношеннях.

Прошу, коли матимеш змогу — зайди до нас, поговори з моїми батьками, розкажи їм, особливо матері, що армія і солдатчина — не таке вже і зло для мене. Знаєш, мені важко чути, що вона десь там плаче, слаба здоров’ям і навіть душевно, помилково вважаючи, що ось її сина відірвано од неї і вона, самітня, як зигзиця, квилить в своїй нерозваженій тузі. Скажи їм, що мені дуже добре і т.д. і т.п. Навіть, вибач, бреши, хай їм буде легше надіятись. Хворість моїх батьків — це єдине моє горе тут, в Лубнах. Прошу тебе, як друга. Я вже загартувався. Без шкоди для себе переношу всі “тяготы и лишения солдатской службы“ і на диво це мені легко вдається. Читати змоги не маю. Лубни — сіре містечко, хоч посідає третє місце в області за обсягом. Воно тихе і сіре. Без пам’ятних місць, хіба що згадати панські будинки, зведені на початку, ачи в середині 19 століття. Оце і всі новини мої. 5 грудня одержав поздоровчу телеграму від Забашти і Малишка такого змісту: “Вітаю чудовими віршами“ (перед цим я був надіслав Малишкові свій зошит). Що це значить — ще не знаю. Коли в тебе є змога — проглядай “Літературну газету“. Може — там що буде?

Привіт Іванові Тимофієвичу , Коліснику і всім старим моїм знайомим, кого ти бачиш. Пиши. Чекаю.

Твій щирий Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2159.

¹ Пасеїзм (від франц. passé — минуле) — пристрасть до минулого, милування ним при байдужому або ворожому ставленні до теперішнього.

6-А. ДО БОРИСА ДОРОШЕНКА

5.02.1960

Здрастуй, Борисе!

Велике спасибі тобі за листа. Вже довгенький час (десь біля трьох тижнів) я не одержую листів від хлопців. Недавно — Володчин, а тепер твій лист розітнули цю гробову мовчанку... Я розумію, що зараз ми напишемо листа лише тоді, коли є що сказати...

Борисе! Я завжди сам-на-сам мовчки пишався тим, що ось у мене є друг, котрий має поглиблену психологічну рису — все виважити і вивірити на самотині, на мовчанні, тільки про себе.

...Заздрю, що ти маєш хоч і маленьку змогу побути в Сталіно, побачити хлопців, де по-старому лунають жарти Колісника, де чути сопіння сонного Комарика, а молодий блазень Сорока догризає затаскані кістки іншого Володьки ¹ .

...Одержав знову листа від Малишка, він хворий і листа за його дорученням написала Л.Забашта. Подають руку допомоги на той випадок, якщо я насмілюсь штурмувати наші "товсті" журнали. Але я вже видохся, а часу набратися сили немає.

Дізнався, що село Чорнухи, місце Сковороди — в 25 км од Лубен. Але не знаю, чи буде змога побувати в Чорнухах.

Вірші мої явно переоцінюєш. "Порив" став ще гіршим, аніж в мене ² . "Ранній березень" мені вдався найкраще, а в "Радості" є немало сирового. Висилаю тобі своє фото курсантське. Щире вітаннячко всім нашим спільним знайомим, приватне — Володимирові Міщенкові. За Раєцького нічого не знаю, як і про Толіка...

Бажаю успіхів. З дружньою повагою твій Василь.

5.02.60р.

Примітки автора публікації.

¹ Дружній шарж на студентських друзів — Комарик — Олег Комар (Орач), блазень Сорока — Володимир Сорока, двома курсами молодший за Василя; Інший Володька — Володимир Міщенко, якого часто шаржував В Сорока, за що йому і "дісталось" від Василя, який усіх нас любив.

² Мається на увазі, що редакція "Літературної України" у цьому вірші рядки "Веди нас, молодість" замінила на "Веди нас, партіє" Але без цієї заміни вірші молодого поета могли бути і не надруковані.

6-Б. ДО БОРИСА ДОРОШЕНКА

12.04.1960

Дорогий Боря!

Довгенько, друже, я до тебе не писав. Не тому що не мав часу чи будь-що. Просто не хтів тебе зачепити твоїм хвилевим (бо ж весна, а на весні все хвилеве) песимізмом і якимось відчаєм. Це пов'язане було з деякими несподіванками, привготованими мені військовою службою і натепершніми умовами, а саме: привчитись до абсолютної витриманості — тобто розучитись реагувати на все-все, що тебе може обурювати, мучити, терзати. Я оце прочитав другий роман Е.-М.Ремарка ("Час, щоб жити і час, щоб померти") і тут психологічно йшов за Ремарком, за його могутнім, але вже надламленим пацифізмом.

А зараз можу, не боячись, зіпсувати тобі настрою, хоч би й на мить. Кость Макарович Тесленко вислав мені свою повість "На морі слідів не лишається" — з теплим дарчим надписом. Повість мені не сподобалась, про що (можливо не цілком і гречний акт) і відверто написав авторові. Правда, до Костя Макаровича у мене особливі вимоги, адже він мій навчитель, а такий має право лише на бездоганне авторство! Не пишу зараз нічого, нема змоги і немає настрою, але ось пригріло сонце, глиняні оголення в лісі засиніли ніжними пролісками і це вже здатне змінити настрій дуже легко і дуже часто. Далі. З кінцем цього місяця я закінчую перший період навчання і після цього (а за цей період я маю стати відмінним солдатом!) з мене готуватимуть сержанта, даватимуть уроки воєнної методики.

...Напиши мені що-небудь про нову літературу. Конкретно: що там є цікавого в УРЕ і що це за роман О.Гончара "Людина і зброя" ("Вітчизна" №1, 2 60р.).

...Говорять, що на сесії Верховної Ради стоятиме питання про скорочення строку служби. Це річ приємна, навіть коли вона мені не дасть нічого.

Пиши, друже. Відповідай, будь ласка, швидше. Уяви, що зараз я дуже мало одержую листів. Бажаю тобі успіхів.

З привітом твій друг Василь.

12.04.60р.

7. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

[Весна 1960]

Здрастуй, Вікторе!

Листа одержав — спасибі. Мені приємно, що ти, нарешті, якось влаштувався і все у тебе тепер більш нормально. Ти докоряєш мене за мовчанку. Це новина для мене. Бо і я сердився за те, що ти не пишеш. Та це все дурниці. Ти цікавишся моєю службою. Вона — така ж, як була і в тебе — дуже приємна і дуже повільна. Відколи вже я тут, а пройшло тільки 3 місяці! Піхота частково мені до серця. Їй-богу, піхота бродить степами-лісами, яругами і вдень і вночі, і взимку і літом, і мені, в душі трохи романтику, це править за хорошу поживу. Скоро піду в перше “увольнение“, тоді стане на душі легше. Я газету (Літературну) одержав від тебе і зразу ж відповів. Коли ти не одержав того листа, то дозволь хоч зараз подякувати тобі.

Зараз у мене творчий застій. Єдине — пишу оце листи і то з великими потугами, щоб хоч трохи розігнати, розбурхати якесь отупіння, що в мені і навколо мене. Принцевський мені теж не пише. Між іншим, цей приблизний майже уявний солдатський спокій пішов мені на користь. Я фізично зміцнів і навіть поправився, що ти можеш відзначити хоча б по фото. Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені в “Правді“ за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн. — мене ввела в розпач. А які ж ми малі, їй-богу! Продивись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.

Але — це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи.

Не знаю, не знаю — все ж це дуже мучить мене. Пиши, друже, як твої успіхи. Спасибі за повідомлення про літературні новинки. Спасибі, що ти був у моїх старих. Я думаю, адже ти — будучи другом — приніс до нашої хати великі згадки про мене, а старим моїм скучно, бачу, без мене особливо. Ніхто їх тепер не розрадить, не пожартує. Ще добре, що хоч здоров’я у них сяк-так непогане. Ну, це поки і все. Під скорочення, ти розумієш це і сам, я не попаду ані в якому разі.

Бажаю тобі успіхів —

з повагою Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2160.

7-А ДО БОРИСА ДОРОШЕНКА

[ весна 1960 ]

Дорогий друже!

Дякую за листа. Живу нормально — хоча б по тому, що на "губу" більше не попадаю. Недавно розмовляв із Сталіно по телефону — по 6-місячній розлуці великою радістю стає поговорити і почути голос сестрин чи батьків. Да, Боря. Зараз я тобі можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно 12 ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісаія Копинськнй. Тут, в Лубнах, народилась і проживала з сім'єю Анна Петрівна Керн, отож спинявся Пушкін, їдучи в Одесу, бував Глінка — обоє біля своєї коханої. Бував і Гоголь (в музеї збереглась його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівськнй шлях — це ж тут, рукою подати.

З Лубен родом Надія Кибальчич (з району). Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця — зовсім близько. Скидан і Остраниця діяли в цих місцях. Старовинний монастир 11 ст. відбудовували Самойлович і Мазепа. Кожен камінь зберіг сліди історії. Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи і роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію, був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні.

Ну і з нового. Перший український радянський урядовець Шліхтер — теж лубенчанин.

В музеї є одяг 16-17-18 століть простолюду, збережений до ниток, до нашивок. Є запорізькі печаті і печаті міста по магдебурзькому праву. Є дві грамоти Б.Хмельницького. Є їх люльки — запорожців — їх шаблі і побутові речі, є кольчуга і польська кірасира тих часів. Словом — враження чудове од міста.

Ходжу в увільнення і там, як правило, випиваю, щоб дома не журились. І так забуваю і так знаходжу розраду. Прочитав "Старий і море” Хемінгуея — враження чудове. Віршів не пишу, бо нема ані найменшого стимулу і умов немає. То це і не біда. Дивився виставу Полтавського драмтеатру ім.Горького "Спадкоємці Рабурдена" (за Е.Золя). Мова чудова, тільки полтавці і з чужини беруть по собі сюжети — легкі і дотепні, мало серйозні, але гостро комічні. Сподобалось взагалі. Мова артистів хороша, а вади перекладу — то вже не їхній гріх.

Привіт Володі Міщенкові і всім нашим. Я, Боря, не відчаююсь і справжній трагізм, починаю це усвідомлювати, не для мене. Бо ж зрештою, це необхідність — марнотратство трирічне — тішусь тими благами, які є в моєму стані, а про решту забуваю.

Дуже радо стрів повідомлення про присудження премії Максимові Тадейовичу. Просто приємно, що цією премією відзначені Довженко і Рильський. Його малесенька збірочка „Голосіївська осінь" — дуже тепла і дуже талановита. Поки ж бувай здоровий.

Бажаю тобі успіхів. Пиши. З пошаною Василь.

8. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

6.05.1960

Дорогий Вікторе!

Тисячу пробачень — найперше. Час між моїми листами, крім усього іншого, був заповнений і першими увільненнями, і відвідуванням історичного міського музею, і сидінням на “губі“. Слава тобі, Господи! Хоч ти солдат, і не треба поясняти, що таке “губа“. Між нами — просидів там 10 діб за спробу посперечатись з сержантом-командиром. Отож, друже, я вже не “салага“.

Зразу після вибачення перед тобою — поздоровляю тебе з сином. Я радий і з того, що син — у мого друга. Оця повнота життя нарешті відвідала мого товариша. Вітаю від щирого серця. Бажаю йому доброго здоров’я, а тобі — виростити чесного і щирого синочка. Я, навіть не бачивши його, уже починаю йому симпатизувати. Бо ж діти моїх товаришів — це щось особливо ваговите, особливо знаменне.

Був у музеї, багато вражень. Тут — і неолітичні знаряддя праці, і предмети козацького побуту, і паличка Гоголя, і згадки про перебування в Лубнах Шевченка, Надії Кибальчич, Глінки, Пушкіна. Тут жила родина А.П.Керн, котрій поет присвятив романс “Я помню чудное мгновенье“, а композитор — свій чудовий “Вальс-фантазію“. Тут були Скидан і Остряниця, тут воював Кривоніс, тут, над Сулою, був розбитий, утікаючи з Правобіччя, Северин Наливайко. Місто — з 988 р.! Чудове враження. Чим більше Лубни “веснішають“, тим глибше я закохуюсь в них. Вчусь загалом непогано — стріляю здебільша на “відмінно“, фізпідготовка — так само, але ось устави і політпідготовка — підкошують, бо я, бач, малодисциплінований.

Читаю при найменшій змозі. І уяви — лектура сама підгодяща: Стефан Цвейг (його спогади — роботи про Верхарна, Бальзака, Діккенса), Хемінгуей (маю змогу читати двотомник, прочитав “Старий і море“, ряд оповідань), листи Флобера. Словом, починаю звикатись і заспокоюватись. Віршів пишу мало.

Пиши, хороший мій друже.

Бажаючий тобі успіхів, здоров’я і щастя

Твій Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2161.

9. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

5.10.1960

Вікторе, здрастуй!

Дякую за листа, бо я, втративши твою адресу (власне — дезорієнтувавшись у масі твоїх адрес), написав на одну з відомих, але відповіді не одержав і вирішив, що мій лист не втрапив за твоїми квартирними змінами. Зараз — між нами — я у лазареті, куди потрапив після чи то нещасного, чи то дурного випадку. Зараз мені ампутували дві фаланги на пальці лівої руки і обіцяли, ніби благостиню, зробити хорошу “культю“. Оце поки такі новини. Решта все по-старому. Життя іде дуже помалу. Якщо колись і був будь-який пульс, то зараз нема і цього. Так — перебиваєш годину за годиною і, коли вбив, то починаєш радіти. Злиденні роки! Злиденні заняття. Твої поради до моїх планів майже такі, як і мої наміри. Та справа в тім, що багато з намірів з кожним днем гублять ґрунт, і це примушує мене лавірувати, щоб при цих дуже швидких змінах, од мене незалежних, зберегти рівновагу і уявний спокій. Надіслав свої вірші у “Дніпро“, але, видає мені, з цього мало що вийде, бо “Дніпро“ — це не Малишко (всілякий суб’єктивізм в оцінках і відборі тут мало значеннєвий). Що далі? Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить заміж. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,

Но только не последней каплей горя

— що підтримує якось і переконує в тому, що твої невдачі — то лиш відтінь майже вічних скорбот і злигодень. Тож ти, дитя 20 ст., май більше витримки і умій тримати своє серце в руках. Пишу тобі безсонної ночі, зараз пів на третю, але мене болить рука і я шукаю забуття хоч би в листах.

Читаю зараз Сенкевіча, “Хрестоносців“. Враження, звичайно, не світле, хоч твір написано дуже майстерно, з тим великим замилуванням в давнє свого народу, яке ні разу не збивається на пихацтво і гопашництво, як у деяких наших давніх майстрів.

Я радий за тебе, що ти плекаєш сина, що ти працюєш і рвешся. Надіюсь, що після повернення (але ж яке ти далеке, повернення!) побачу тебе чи аспірантом, чи й дисертантом. Хай тобі щастить, друже.

Поки все. Видужаю, напишу більше і краще. Не думай, що я тут дуже пригнічений і т.д. Я — так гадаю — трохи набираюсь розуму і починаю цінувати свій спокій, ясновидіння тверезості і крихти добра, що посіяні на моїй стежці, прагну помітити і — чи то забутись, чи то віднайти якусь, хай і крихку, віру. З цим бажаю здоров’я і щастя тобі, дружині, синові. Пиши на адресу: Свердловськ-65, в/ч 1643.

Сподіваюсь до Нового Року бути вдома у відпустці. Тоді ми поговоримо ширше і щиріше.

З повагою твій

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2162.

10. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

4.11.1960

Дорогий друже!

Листа, котрого я так довго чекав, нарешті одержав і прочитав з глибокою вдячністю за те, що ти розумієш мене, за те, що ти такий же, як і був (наскільки я зміг зробити висновок з твого листа), за те, що ти так добре і тепло відгукуєшся про все, що нас із тобою зближало і зблизило.

Відповідаю: палець мені був зіпсував настрій тільки при перев’язках (тобто коли я його бачив) — тоді саме я писав тобі листа. Писав з лазарета. Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим і покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, просто стало трохи важче там, де так хотілося б мати щось полегше.

У відпустку, мабуть, не приїду, хоч і кортить побути там трошки, зустрітися, погомоніти, випити і згадати. Як приємно навіть писати старим друзям! Ну, нічого, Вікторе, вже рік минув, а там і другий буде, а там і походимо, і вип’ємо, і поговоримо. Не думай, що я близький до відчаю — я трохи навчився, хоч і яка це гірка наука, тримати себе в руках. Газети — єдине тут свіже чтиво — мене не дуже обходять. Куди приємніше мені посидіти за Ремарком, чи то Хемінгуеєм, чи то Манном, чи навіть німецьким текстом. Це куди спокійніше і куди глибше.

“Дніпро“, куди я дещо надіслав, нічого не відповідає. Це теж дрібниці.

Отож, голубе, я не знаю, що говорив канадський представник, хоч, признаюсь, я проглядав (не читав) виступ Кальченка чи Кириченка — звичайно в російському тексті. Чи зустрічаєшся ти з ким-небудь з наших хлопців — чи Міщенком, чи Дорошенком, ачи Колісником?

Іван * мовчить, і мені жаль, що він так тримається: не зовсім, як він любив говорити, шляхетно. Чи слухав ти вже орган в філармонії, чи відкрито драмтеатр в новому приміщенні?

Чи маєш ти вільний час для відпочинку, читання і вивчення англійської мови?

Знаєш, Вікторе, у мене є тут славний друг, литовець, він добре малює, його автопортрет з давньої юності (він старший за мене віком) так нагадує тебе, що спершу я вигукнув: “Де ти бачив цього хлопця?“ — і трохи розчарувався, коли дізнався про свою помилку. А схожість прямо-таки неймовірна. Ну ось, друже, поки і все. Коли зможеш, пиши частіше. Бажаю тобі, твоїй дружині і синові — Віталієвичу — здоров’я і щастя. Буду у відпустці — приїду до тебе на другий же день.

Пиши, як провів святки.

З щирою повагою

твій Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2162.

10-Б. ДО БОРИСА ДОРОШЕНКА

[ листопад, 1960 ]

Дорогий Боря! Пишу із Сталіно.

Відпустку одержав до 26 листопада. Повідом Володьку Міщенка і приїжджай першого ж тижня, власне обов'язково якомога швидше і. звичайно, разом з Володимиром, котрому ти пішли в крайньому разі телеграму. Салют, золотце. З привітом твій щирий Василь. Пишу на домашню адресу, бо твою інтернатівську не можу віднайти. Швидше приїжджай, дорогий.

11. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

[1960]

Здрастуй, Вікторе!

Зі мною кілька литовців. Один з них дав мені цей конверт — людина досить цікава по-своєму. Літературу любить і знає дещо — в цій літературі — недосяжне мені — Пшибишевського, литовські переклади Шевченка, Уайльда, Сенкевіча “Огнєм і мечем“, Гамсуна — цікавий і чесний хлопчина, флегматик — ветеринар з голубими очима мрійника. Для 3 млн. литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ. Словом, все, друже, іде своєю чергою, і я слідкую за іншими і собою, фіксуючи незнані досі для мене зміни. Вибач, що так пишу. Паперу нема де купити. Пишу на клаптиках. Жаль великий — читати нема як і нема що. Але віддам цей рік хорошому “неробленню“, як говорив наш милий старчик Г.Сковорода. Бувай. Чекаю на твого листа. Чекаю твого спонукаючого оптимізму і твого могутнього захвату. Їй-богу ж, в листах ти молодієш на 10 років! Пиши!

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2162.

1961

12. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

6.01.1961

Здрастуйте, Вікторе, Анно і Юрко!

Дякую за поздоровлення і трохи запізніло побажаю Вам всього найкращого в новому році в новій квартирі. Хай буде світлим Ваше новосілля, як Ваш новий рік! Я живу по-старому, тільки скучно після відпустки.

Роботи у мене зараз достобіса і часу нема нічого робити свого — чи то почитати, чи то написати. Клопітний видався мені Новий рік, хоч зустрів я його і без клопоту. Коли Ви тепер живете на Стандарті, то це десь там, де Ви і були, тільки в комунальних квартирах? Що там нового у Вас? Я регулярно виїздив до міста, але оце погорів трохи і вирішив побірючити, хоч це і не таке вже покарання. Читаю “Марію Стюарт“ С.Цвейга, не пишу, не дерзаю, як птах з опущеними крилами, заховався десь непомітно в сподіванні на ласку Божу. Скучно стало дуже. Коли вдасться нá-рік вирватись (тобто сього року), то я буду найщасливішим за свої 23 роки, які мені оце сьогодні увечері якраз і проб’є. Хоч надії мало.

Отож, друже, я не ждав твого листа, щоб відповісти. Ні! Я просто чекав твою нову адресу, бо на стару писати не хотів.

Поки все. Хай Вам щастить.

Бажаючий Вам усім здоров’я і щастя

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2163.

13. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

4.02.1961

Дорогий Вікторе!

Дякую за теплого листа і фото. Трапилось так, що лист твій прийшов як рідкий гість: ані від кого листів довго не одержував. Останнім був погромний лист від Д.Білоуса з “Дніпра“, який підсвідомо постарався, щоб його я одержав на день народження, 6 січня. Критика моїх віршів більше криклива, ніж глибока, більше там пустого галасу, явно недоброзичливого, аніж якоїсь поради. Хоч — я віддаю йому належне — лист писаний від руки, великий (стандартного розміру на обох сторінках), писаний з детальним і точним цитуванням. Оце єдине, що мені згадується найбільш неприємним. До цього часу рука не лежить будь-що писати. Навпаки, я всіляко хочу переконати себе в злостивій думці, що вірші писані не від душі (вони абстрактні), без таланту (перечитуючи, я нічого свіжого в них не знаходжу), писані для паперомарання. Це не моя справа, не моє амплуа — на цьому я покищо зупинився і затаєно, ховаючись від себе, схвалюю таку думку. Ти пишеш, щоб я уберігся од хандри. Я думаю сам над цим і доходжу до висновку, що коли це і хандра, то не хвилева, не настроєва, не скороминуща. Просто моє давнє невір’я, мій давній скепсис нахлинув і поглинув мене. Бо що головне, що може бути за Того, ради кого варто жити, прагнути, добиватись — по втомі, по невдачах, по стражданнях? Колись це робили в ім’я колективу, конечно — в ім’я духу, який живить не тільки цей, даний колектив, а котрий просвічує наперед, щось осяває і на щось надихає. Були і Борджіа, і Савонароли, і Торквемади, і Прометеї, і різні боги. Натепер вони дуже старі, принаймні в нашому уявленні. Для нас все так ясно і навіть те, для чого взагалі варто жити — химерно-непевна Будучина, Завтра — досягається так легко і так просто, вони вже видні, як сусідський дім, чи сусідський дим. Чи ж не однаково, як спопеляти свій час — чи яскравіше, чи темніше: однаково його спопелиш і як саме — вже не таке вагоме питання. Я знаю, що мені треба (знаю натепер, назараз) — і одночасно я не знаю цього. Здається, і вчили мене лиш на те, щоб я глибше зрозумів — який я здоровий дурень і, можливо, яка це взагалі дурниця — всякі рвіння і прагнення.

Кажу цілком щиро, що я не бачу чогось значного ні в тому, що біля бібліотеки стоїть пам’ятник поетові, ні в тому, що в новому приміщенні іде нова драма, ні в тому, щó десь там говорилося. Мені все байдуже, і ти не думай, що це відчай, що це туга і т.д. і т.і.

Ти знаєш, що саме тому, що мене це особливо обходить, саме тому і байдуже. Пишеш, що декому неприємно бачити цю п’єсу і цей театр. Але це ніяке не досягнення, це дане, і через це прав на нього нема жодних. Словом, тільки так, як у поета:

“Чурек і сакля — все твоє.

Воно не прошене, не дане...“,

а решту “Бог дав, Бог і взяв“.

Мені давно вже думалось, де я буду стрічати столітній ювілей Шевченка. Що я буду робити, яким я буду тоді, адже це до багато чого зобов’язує. І от — як бач.

Література, що виходить, на мене навернула сум, бо там тобі і Гегель, і Тарас, і Рильський, а тут анічогісінько. За цю інформацію спасибі. Я напишу додому — хай там підпишуться бодай на деякі видання. Ну ось, начебто і все. Пиши, чи не приїздить до тебе Борис, кого бачиш із хлопців. Я готуюсь використати своє право і сього року повернутись додому, тільки не знаю, що з цього вийде. Адже ти знаєш, щó тут значить чогось добитись чи щось використати.

Я, Вікторе, дуже радий за тебе, за те, що ти зараз в нормальних умовах живеш і працюєш. Тим більше, що Вам це так необхідно — з сім’єю, з дитиною. Ти не жалкуй, що я не був у тебе в новій квартирі. Адже я там ще буду, і те, що ми зробили б в ці неприємні дні відпустки, ми зробимо на дозвіллі, не знаючи, що є ось така відпустка, що є щось таємне, що тримає тебе, а зараз лиш послабило свої обійми. Це ми зробимо вдруге і нічого не загубимо, нічого не забудемо. Приємно, що у Вас зараз є і бабуся твоєму синові, є і Вам з Анною допомога і підтримка.

Я радий за тебе, друже, мало — я можу гордитись тобою.

Бажаю Вам здоров’я і щастя. Привіт твоїй дружині. Пиши, як здоров’я твого козака.

Будь певен, Вікторе, що я не гнусь і не слабію, не думай, що я у відчаї; мені було б соромно за себе, щоб минулий рік якось погано вплинув на мене. Ні! Я можу цілком щиро сказати:

Будет буря — мы поспорим

И поборемся мы с ней!

Ще раз — щасти Вам усім.

З щирою повагою

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2164.

14. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

[Травень 1961]

Дорогий Вікторе!

Вибач, що довго не відповідав. Правда, я надіслав тобі святкове привітання, хоч і не знаю, чи одержав ти його. Зараз у мене досить клопітно. Готуюсь до екзаменів, хочу в цьому році добитись до домівки, але не знаю, що вийде. Мені зараз дуже бракує часу, вражень, матеріалу як збудника. Отож нічого не пишу, нічого не чекаю. Вірші мої по черзі бракували Д.Білоус, журнал “Дніпро“; нарешті молодіжний альманах, котрий незабаром має вийти у видавництві “Молодь“. Це мені прикро було знести, бо вважаю, можливо і з самолюбства, що останні мої речі більш реальні, більш вдалі, зрештою, більше мені подобаються.

Придбав останнім часом О.Уайльда, А.Рембо, “Ляльку“ Пруса і книгу Ірвінга Стоуна про Ван-Гога (“Жага життя“). Пиши, як вдалися тобі кругосвітні мандри, які враження, які плани на літо. Борис пише мені регулярно, вислав своє фото. Уже все остобісіло, хоч літом і не так скучно. Коли мені не вдасться з пільгами, то лаятиму себе до кінця служби: весь квітень і ось уже майже півтравня зубрю устави, тактику, топографію і т.і., що звичайно досить цікаво виглядить при моїх уже усталених уподобаннях. Але половина служби уже пройшла, і тепер легше вловити перспективу. Це злегка підбадьорює і надихає. Ось і все. Привіт твоїй дружині, синові.

Бажаючий Вам здоров’я і успіхів

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2165.

15. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

27.06.1961

Дорогий друже!

Ти маєш рацію — листами один одного ми не балуємо. Та це цілком і зрозуміло, і правдиво: адже писати щодня ми не можемо — уже хоча б тому, що наші листи — це не визнання в коханні, де можна одне і те ж торочити тисячу разів і не боятись, що це стане нудним. Я відповідаю тобі зразу, бо останні два місяці я не писав, окрім батьків, нікому. І жаль, що ніхто не промовить і слова, і не жаль. Але прикро, коли “ніхто не гавкне, не лайне, неначе й не було мене“. Отож, спасибі тобі, Вікторе, що ти згадав про мене.

Час наїжджає на мене зараз якимось невгамовним Молохом, який душить, але від якого і тікати — ганьба, і відчувати — ганьба не менша. Майже не читаю, нічого не пишу, закинув навіть щоденника строчити, хоч почуваюсь зовсім не розпачливо. Важке це “без надії сподіваюсь“, важко виношу його і я. Кожен день чекаєш, що ось сьогодні буде звістка — їхати і здавати екзамени, і кожен день нічого немає. Останні прохання розіслано, останні жаління виказано, останній, здається, терпець витерплено. І стає терпко — на душі. Рятує добрий Бахус, спорт, діяння як діяння — аби не лишатись на самоті. То було б добре — коли б зараз бути разом, поговорити про нове, про старе, про наше, але коли, зрештою, ми йдемо до цього, то чи варто впадати в печаль? Нехай краще вона буде як спогад — в душі. “Над Дніпром“ Корнійчука привіз до нас один поганенький театр, та я ще не зміг побачити. Звичайно, я не чекаю чогось цікавого зараз від прославленого драматурга, надій не покладаю. Може, через це нам і не подобаються деякі речі?

Отож, я заочно згодний з тобою і про цю драму (бач, як я починаю кострубато писати?).

В цьому році мені вдома не бути. Буду чекати наступного. А це ж так скоро!

Ну, вибачай. Пиши про своє, як здоров’я сина, дружини, як тобі працюється.

Привіт. Привіт.

Бажаючий усім Вам здоров’я і щастя.

Василь

Пиши мені на адресу таку: “в/ч 01649, Стусу В.С.“

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2166.

16. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

29.08.1961

Дорогий друже!

Передусім — тьма пробачень. Вийшло так, що я перемандрував з частини, поїхав здавати екзамени, і вийшло те, чого я тут, на місці, ніяк не чекав: я склав усі екзамени, зараз чекаю, коли прийде наказ, і коли на зиму Бог не увінчає свою невтомну працю довгим ведмежим сном, то буду до Нового року вдома.

Кажу, що я тут не чекав цього, бо сесія (напевно, так?) була найважчою з усіх, які я витримував. Усні екзамени я штурмував за старою звичкою, і старий досвід не ошукав мене. Але практичні екзамени були чимось незвичайним для мене. Рік стройбату дав себе знати. Стріляти я стріляв, не влучив — на щастя, я тут не був оригінальним, і ми уже гуртом з кожного дня робили один запаморочливий урок вогневої, поки на колінях і ще деінде не полізли штанці. Тут штурмом не візьмеш, а, втративши останній захист — заслон, почалась паніка. Влучиш — будеш вдома, а ні — значить, служи. Вирішує тіло, голова тільки обтяжує. І ми влучили. Зараз я залишаюсь тут, бо старої частини мені вже не бачити, мене не обтяжують роботою, а я не плачусь і не муляю нікому очі. Ну ось і все, що обумовило мою мовчанку. Отож, будь ласка, не гнівайся. Є тут трохи хлопців з Галичини, вони на таких, як і я, правах, математики, є подільський земляк, і вечорами, згуртувавшись, ми виводимо одностайне “Марічко“. Стало легше на душі і тільки. Апатію прийдеться лікувати вдома.

Віктор! Там, у Сталіно, працює зараз і Володимир Міщенко — теж, як і Колісник, в радіокомітеті. Боря надіслав мені листа з Поділля, де він відпочивав, питався за тебе. І мені стає добре, коли малюєш вигадливо, що то буде, коли ми по дворічних мандрах знову зберемося і порадуємось.

Пиши, як там у тебе, як дружина, синок, як робота, які взагалі новини.

Ось поки і все. Пиши мені на адресу:

Челябінська область, Чебаркуль —4, в/ч 11386 “Г“

Привіт твоїй дружині, Юркові.

Бажаючий усім Вам здоров’я і щастя

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2167.

17. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

16.09.1961

Дорогий друже!

Дуже вдячний тобі за листа. Мені приємно чути, що ти, нівроку, поживаєш, як я зрозумів, незле, що ти ростеш. Не дивлячись на те, що в світі зараз стільки галасу, що чорний молох насувається на нас, закриваючи од сонця наше Завтра, не дивлячись на все це, я надіюся повернутися додому сього року і новоріччя, думаю, стрічатиму у себе. Ти дивишся на всі ці войовничі фейєрверки трохи інакше, ніж я. Мені здається, що тобі не доведеться відірватись од своєї роботи, тобто, що все буде добре, і через 2-3 місяці усе вляжеться, усе стихне, як доволі неприємна згадка про людську — зайву і шкідливу — принциповість і т.д. Досі мені думається, що іде гра, доволі, правда, небезпечна, хто дужчий, у кого міцніші нерви. Так я думав, знаходячись тут. У Вас там можуть бути свої оцінки, бо там, можливо, це і потрібно — як психологічна підготовка, тобто тренування нервів.

Неприємне саме відновлення штурму всесвіту, бо ж, напевно, аплодисменти цього штурму, самий аромат цієї героїки буде помітним в атмосфері. Страшно, що це отруюватиме повітря і далі, а де кінець — невідомо.

Мене поки чекає сержантська посада (так я передчуваю), а повернення буде разом з теперішнім третім роком. І хто знає, скільки ждати — чи кінця 61-го, чи кінця 62-го року.

Я здивований Принцевським, думаю про нього, що він трохи збочив з своєї путі. І не буду дивуватись, коли він одружиться і покине всякі думки, виплекані в вузі, в пору юності. Та і як сказати? Може, це і краще, що можна придумати і що можна зробити? Борис Дорошенко — поборник гедонізму ¹ , а може, ми і маєм уже на нього право?

Зараз майже не пишу. Відтоді, коли альманах “Ранок“ повернув мій рукопис, я опустив руки, відклав це на майбутнє, щоб мати змогу ще раз перевірити себе — на витримку, на бажання, на можливість. До того ж — така порожнеча в серці, що й не сказати. Другий рік, майже зразу після відпустки, надломив мене, і тепер живу здебільша спокійним чеканням наступного. Читаю мало, та і читати нема нічого путнього. Часу бракує, бо в стройбаті я був паном його, а тут навпаки. Чи не листуєшся ти з Іваном? Чи заходить він до тебе? Взагалі, я зараз — після твого листа — думаю написати йому, але, знаючи, що він зараз дуже перевантажений роботою і т. і., боюсь написати, бо не одержу, мабуть, відповіді.

Ну ось, здається, я вже і вилився.

Привіт дружині, синові.

Бажаючий Вам здоров’я і спокою

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2167.

¹ Гедонізм (від гр.hedone — насолода) — етичне вчення, яке метою життя і найвищим благом визнає насолоду.

18. ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

28.07.1962

Анатолію,

у Володимира Міщенка нещодавно дістав твою адресу. Власне, і дізнався про твою долю, хоча думав, що ти по-старому вчителюєш, а то й, переставши бігати в козачках, і директорствуєш. Про себе скажу, що місце для тебе я звільнив, тобто повернувся додому тоді, коли тебе було забрано. Маю одну зірочку збоку, витерпів малу операцію в армії (це вже сприймаю зараз за жарт, а колись було гірко).

Але замовкаю, бо все це не те, про що тобі слід писати. Де ти служиш? Як там повчають тебе сержанти, старшини чи замполіт? Чи не командує тобою часом вивідний? ¹ Чи не відкриваєш ти для себе ті типи, які малювали грубо і багатотелесо деякі наші класики — той тип полтавчанки, який знайомий від Котляревського до Лялі Гончара.

Тобі повезло — з Полтавою. Я був радий Лубнам, правда, без казарм, але все ж було мило. Коли є гріхи, спіши за решту часу виправити, щоб виїзд на екзамени був легким, не таким, як мені, коли пригадали все і цвікали в очі за моє запорозьке сидіння.

Чи є що читати, за чим ти скучаєш і за ким сохнеш?

Деякі новини. Борис одружився, Колісник теж, у Міщенка донька, у Комара — майже збірка, у Устенка ² — якась праісторична сокирка, з котрою наші предки ходили в караул.

І.Дзюба, критик, згорів на командировці у Львів — там багато базікав, І.Драч — перекладає, як і Павличко. Стельмах правдами і кривдами написав роман “Правда і кривда“, про котрий можна сказати: багато галасу даремно. Чудовий роман Антоненка-Давидовича “За ширмою“, чудовий Є.Гуцало “Люди серед людей“ (автор — хлопчина з 37 року). Ось так.

Було у нас, з 35-ї ³ , збіговисько у червні. Був навіть Середа з Запоріжжя. Випили-вихилили, напилися-подуріли. Серед найдурніших був автор цього листа — крикун і п’яниця (досвід набуто на солдатчині).

Б’ю в двері редакцій, але поки без успіху. Кожний собака хоче носом ударити по заду. Не вельми приємно оббивати високі пороги!

Коли що буде — сповіщу. Бажаю успіхів. Будь спокійним, я думаю, що все буде гаразд. Прописуй за Полтаву. Чи це хутір, а чи містечко? Що там цікавого?

З 10 липня уже працюю, бо, як солдату, мені дали відпустку на 24 дні.

Вибачай, що такий безглуздий лист. Чи пишеш вірші? Коли так, то по змозі черкни з парочку.

Щасти тобі!

З привітом Василь

Публікується за книгою “Не відлюбив свою тривогу ранню...“, с.21-22. Примітки адресата.

¹ Натяк на гауптвахту, де Василь сидів неодноразово “за пререкания с начальством“.

² Валентин Устенко — історик — надія археологічної науки України. Трагічно загинув.

³ 35-та кімната студентського гуртожитку.

19. ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

1.10.1962

Толік!

Вибач, що я мовчу довго. Даремно ти розгублюєшся, вагаєшся щодо своїх минулих ідеалів. Це — найнеприємніше. Коли ми почнемо хитатися, як ти пишеш, то що буде з рештою? Тут один мій знайомий — з нових — має таку оптимістичну голову, що тільки позаздриш. Чи були факти — в історії — такої багатомільйонної асиміляції? А ні ж? Чи не забагато нам хочеться для цього часу? (Я сам чую — цей другий аргумент не дуже певний). Не губись. Знай! Поки ми тут, все буде гаразд. (Це аргумент чи не найсильніший). Зараз у молоді — літературної і співчуваючої — є дивні нахили оригінальничати навіть за рахунок національного почуття — його посилення — коли не в душі, то хоч в плані “стильової“ специфічності. Це дурниці, але ж...

Придбав “Атомні прелюди“ Вінграновського — чудового поета і патріота. Він — учень Довженків.

За “казан“ ¹ не думай — хай там плавляться кольори, однак кожен з них впливатиме на інший. Твій лист — то фальцет в голосі. Це так. Бережись його, бережи свій голос, як віру, як серце...

Виходить “Соняшник“ — збірка Драча. Можеш обох їх придбати — в місті буваючи. Не губись, Толік. Важко бува — я розумію тебе. Але ж це і дає дещо — стаєш хоча б спартанцем і в якійсь мірі гандистом.

Коли вийде 5 номер альманаху “Донбас“ — при твоєму бажанні можу вислати. Там мене нібито дають під рубрикою “Зелёные всходы“.

Бувай! Не сердись.

Чи пишеш ти зараз вірші? Коли пишеш — шкрябни якогось.

Може, є в тебе зольдатські? Але — бувай. Я вже чую, що до тебе гука старшина. Зайвий раз кусків (я любив казати там — “шматків“) не варто дражнити.

З привітом,

твій Василь

Публікується за книгою “Не відлюбив свою тривогу ранню...“, с.22-23.

¹ Йдеться про Донбас, куди з усієї країни з’їжджалися люди багатьох національностей, втрачали тут свою національну самобутність — русифікувалися.

20. ДО АНАТОЛІЯ ЛАЗОРЕНКА

25.01.1963

Анатолію!

Вибач, що мовчав досі. Я на своєму досвіді переконуюсь, що люди добрі — на словах (і добрі в діях), люди злі і добрі, що друг — це і недруг, що всі ми — з пітьми і світла. Колись я з армії вас лаяв — за мовчанку, тепер лаю себе — теж за мовчанку. Прийми це як є і не гнівайся на мене. Зараз розрахувався в Кіндратівці (в Горлівці) ¹ , де робив. Що буде далі — не знаю. В Донецьку зараз живу у батьків. Може, знайду десь роботу вдома. В Донецьку відкрився клуб молодого літератора. На ньому — міленько, ходимо вбрід по болоті, дригаєм ногами і обхлюпуєм багнюкою один одного. З українців його відвідують Коля Колісник, Володя Міщенко, Толік Гарматюк, Микола Хижняк, я, ряд інших. Нас там майже не видно. Мені недавно там вибили бубна. Але я не дуже скавчав, я згадував, як поводили себе в такій ситуації собаки Д.Лондона. В альманасі надруковані чотири моїх вірші, потім — Міщенкові обіцяють усіх нас дати в “Прапорі“ — мабуть, по одному віршику, коли дадуть.

В Донецьку — перетурбації. “Радянська Донеччина“ стала речником села, альманах закрили, в Донецьк — є чутки — мають перевести з Києва “Сов. Украину“ під назвою “Радуга“. Симптоматично, як сама назва переводиться на Донбас.

Про ті національні невесели, що ти про них мені писав, я шкрябнув одному з київських літераторів ² , написав гостро, з вереском, згадав усі “ізми“, згадав Валуєва указ 1863 року і наш 1963 року. Він, мабуть, перелякався такого адресата, коли, звичайно, одержав.

Але атмосфера зараз легша. Це ти знаєш, зараз це є і в клубі, у нас, і в літературі. В.Соколов, переляканий і ображений, плакався на клубі на Миколу Вінграновського (ти, звичайно, чув про такого молодого поета?), який сказав привселюдно, що для користі нації треба знищити всіх старших письменників. Правда, він, Вінграновський, щось зараз замовк. Може, його побито самого і він десь скиглить за ворітнею?

Молоді пруть, а їх б’ють. Це завше, це і зараз. І що дивувати?

Комарик ³ відповів з армії, амбіціозно і розгнівано. Він готує з армії свою збірку, котру нібито заплановано на 1964 рік. Ось поки і все. Ще раз — не сердись. Вибачай мені за мовчанку. Напиши, як там у тебе, чи можна б тобі було вислати кілька збірочок. Напиши, що тебе цікавило б.

Драч, Вінграновський, Коротич — це дефіцит. Але варто подумати і над цим, коли вони тобі закортять.

Висилаю тобі один свій вірш. Буду радий, коли ти відповіси тим же!

Щасти тобі, друже!

З привітом

Василь

Публікується за газ. “Донеччина“, 12.01.1993.

¹ У Горлівці В.С. працював у школі вчителем української мови.

² Андрієві Малишку.

³ Справжнє прізвище поета Олега Орача — Комар.

21. ДО ВІКТОРА ДІДКІВСЬКОГО

10.02.1963

Вікторе! Друже!

Вибач за мовчанку. Але ти вже звик — до моєї мовчанки і до моїх вибачень. І мені, повір, неприємно дуже, що ти звик до цього.

Час був зайнятий розрахунковими справами. Тепер вдома, у батьків. Шукаю роботи. Чекаю. В школу не хочу. В аспірантуру не готуюсь, бо це річ марна — в моєму профілі. Бо це — часто думається — не наука, а блуд словесний. Будеш в Донецьку мати змогу — заходь. Завжди буду радий.

Прочитав Е.Ерріо. Не дуже захоплений. Роллан писав краще. Нашкрябав 60 віршів. Віддав А.В.Клоччі — на попередній суд. А вже потім — побачу, як бути з ними. З Києва — обіцяють — не зовсім певно — дати в “Дніпрі“, дати — більш певно — в альманасі, але в якому — невідомо. Може, в “Ранкові“ — такий був торік, молодіжний.

Щось довго нема “Прапора“ №1 з турніром. Там, кажуть, щось є з мого. Не знаю, і що.

Без роботи дуже мучусь. Бо так, як приживальщик, сидиш біля старих. Але щось уже утну. Хоч чорту в зуби. Кудись влізу. Поїдеш додому — привези привіт мій тещі, дружині, синові.

Тобі ж — від моїх, від Шури.

Всього найкращого тобі!

З щирим привітом

Василь

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, №2168.

22. ДО АНДРІЯ МАЛИШКА

16.02.1963

Шановний Андріє Самійловичу!

Зо два місяці тому я надіслав Вам листа ¹ , в якому, виливши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких “чому“, я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте. Я і сам дуже часто лаяв себе за той лист, на котрий я, мабуть, не мав жодного права. І не тільки тому, що сам — не з категорії жалобників і не дуже полюбляю виливати свій біль перед будь-ким.

Одне слово — я, певне, зробив помилку, пишучи того листа.

Бо хіба ж нам життя не зарадить? Чи хіба нам життя не зараджує?

Хай же моїм частковим виправданням буде почуття своєї перед Вами провини.

Щасти Вам, дорогий поете!

З повагою

В.СТУС

Публікується вперше за автографом (ЦДАЛМ України, ф.22 Малишка А.С.).

¹ Див.: Стус Василь. Твори. — Львів. — Просвіта. — 1994. — Т.4 — С.370-373.

22-А. ДО ВОЛОДИМИРА ВЕРБИЧЕНКА (БУЦА)

3.12.1963

Буць, привіт!

Вибачай , що мовчав досі. Я ж таки й не обіцяв часто писати. Підкинути тобі трохи новин?

Виходить Б. Грінченко — десь 80 тис. примірників (два томи). Має бути його вечір ось-ось у Жовтн. палаці. Бачив Рильського на вечорі Котляревського. Добрий і мудрий старий добре говорить.

Слухав Павличка — на Кобилянської вечорі. Це чудовий промовець. Вірніше, людина з добрим голосом і чудовою пам'яттю.

Оце 2-го грудня обговорювали в Спілці молодих: Н.Кащук, Д.Онковича, В.Стуса і М.Холодного (прізвища за алфавітом — В.В.). Останній забрав весь вечір на себе. Бо зачитав предурну декларацію («Ми вимагаєм...», «Світ є єдність...», але так по-хохлацькому все це, що стояв гомеричний регіт). Його буквально знищив С.Тельнюк. Дуже дотепно, аж до нетактовності. Отож, всі «критики» обертались навколо Холодного і його віршів. Як на мій погляд, то в його віршах на 95% чортовиння («Я несу людям відро голубого мозку»), а на 5% — поезії. І хорошої. Але він вже визначив себе — хахлацькою пихою і т. і.

Не знаю, що писатимуть у звіті, але це смішно: 5-6 студентів КДУ возводили Миколу в генії. Це були писані декларації (Холодний — геній – народ — партія — комунізм). Отакий плели ланцюжок. Можна гадати, що нас трьох — не обговорювали, хоч насправді найкраще прозвучав у залі — Дмитро Онкович.

Познайомився з твоїм Мамайсуром ¹ . Читав його вірші. Ходжу в «Молодь» — там літстудія. Дуже цікавий — Грицько Кириченко, студент-чернігівець з довженківським голосом, боксер 1-го розряду, гарний поет.

Цікавий, але позер Мовчан Павло. Дмитро Онкович — таки славний поет. Трохи традиційна — Кащук. Але я з нею не прозвучав.

Придбав Чичибабіна ² (коли нема — вишлю), Олеся давнього. На-рік (очевидно, на наступний рік — В.В.) в «Б-ке поэта» виходить Пастернак. Багато читаю, німецька заїдає найбільше.

Пиши, що там у вас в газеті. Принагідне передай Хижнякові ³ , що коли він хоче, щоб його обговорювали в «Молоді» — хай напише Д.Білоусові. Хай з ним спишеться і вивірить усе, тобто встановить (контакт — В.В.).

Нарешті — одне прохання. Мій гонорар ⁴ — Василю Івановичу Стусу вислали в газету («Соціалістичний Донбас» — В.В.).

Будь ласка, зайди на Головпоштамт і попроси їх, нехай відішлють на вид-во «Молодь», тобто назад. А коли зможеш зробити доручення за Василя Івановича, то перешли моїм старим. Тобто, одержиш сам і переадресуєш (Донецьк-26, Концедалова, 19, Стусу Семену Дем'яновичу).

Ну от, поки все. Полай Колісника ⁵ , що не пише мені, і скажи, що моя адреса — на конверті, а в листі — помилкова. І вибачся за поганий лист, звичайно, від мого імені.

Привіт всьому українському штабові газети, працівникам газети. З першого — до третього поверхів.

Коли тобі що треба — пиши. Можу вислати тобі Олеся, Чичибабіна, Саят-Нову.

З привітом,

Василь

Вперше опубліковано Володимир Вербиченко. Вістря пласта. – К. ДП „Редакція журналу „Охорона праці”, 2004, 150 с.

Примітки автора публікації.

¹ Б. Мамайсуром я вчився у Харківському інституті культури.

²Заборонені вірші Чичибабіна мені були відомі ще по Харкову, і деякі я читав Василеві.

³Микола Хижняк, журналіст з м. Маріїнки, Донецької області. Нині член СПУ.

⁴З "Літературної України" за нашу публікацію. Гонорар я передав родині Василя.

⁵Микола Колісник, Володимир Міщенко, студентські друзі Василя, тоді працювали на Донецькому обласному радіо.

23. ДО ІГОРЯ НИЖНИКА

[25.12.1963]

Ігоре!

Новорічний привіт тобі від Святославичів — від киян знайомих. А що “несть им числа“, то й я, грішний і сірий, поміж них буду. Всього тобі найкращого в Новому році! Віршів! Збірки! Гонорару! Галасу, як весільного кола! Колá, як дружньої поради! Порáди парадної! І парадного місця серед таких, як ми з тобою, літературних шмаркачів. А ще бажаю — упитися на Новий рік. А ще — першого січня мати світлу голову. А ще — не думати, що хтось дере носа (мовляв, у нього з носа ж щось довше виглядає, а він — раденький, що дурненький — дере його). Віктор Панасович * дав мені твою адресу, і я потерпаю, що не знайде моя цидула шляху до Галіції. Лист твій мені старі переслали з дому. Але без конверта. А одеські адреси я забув удома. Сорока не має. А Гревцев слово лиш має тепле. Тут І.Світличний збирається щось писати про “шмаркачів“, то ти вишли на мене з десятеро своїх віршів, найкращих, без огляду на все інше. Головно ж — найкращих. Хоч — більше. Але не менше. Коли зможеш, то вишли адреси. Я дуже завинив перед багатьма. Не сердись на мене, а то я тобі дам колись! Сердитись — зась! Зарубай собі на носі!

Читав про обговорення? Тельнюк набрехав. Все на вечері вертілось навколо строкатої сорочки Холодного. Про нас мовчали, бо й не знали наших віршів присутні.

Але замовкаю, бо чи одержиш ти листа, чи ні?

То ж ще раз вітаю — може, й не тебе. Але ж хтось-таки прочитає (цікавих достобіса на світі): куди й не треба часом сунуть свої рильця! Тоді — вітаю чиєсь рильце. Щоб його кукурудзою загодовували так, як мене тут.

Будь, Ігоре!

Публікується вперше за автографом — ІЛ, ф.170, № 2248.

23-А. ДО ВОЛОДИМИРА ВЕРБИЧЕНКА (БУЦА)

22.1.1964

Буцю!

Привіт! Ти якої холери мовчиш? Чи чому я мовчу? Оце згадав і вирішив настрочити. Як ся маєш? Як справи? Чи ще не одружився, бува?

Мені так набридла столиця, як гірка редька. Такі тут міщани, такі залякані, що не знаю, як тільки з ними будуватимуть світле майбутнє.

Кияни — як завойовники. На кожному кроці можна почути: «А вы бы не могли более понятно разгаваривать?», «Вы, наверное, националист? Я знаю одно место на площади Сталина (спочатку було написано «Леніна», але закреслено і згори поставлено «Сталина» — В.В.), где по-украински говорят...»

Краще вже або в Донецьк — там краще, або на село.

Пишу мало. Більше читаю. Ходжу на вечори. Гарний був Симоненків вечір («Одни нац-сты!» — хтось кваліфікував з обов'язкових присутніх), Елланів — була жінка, діти, онуки навіть, друзі і т. і. Я тобі писав і ще раз. Коли є в Донецьку, придбай «Укр. мистецтво 15-17 ст.» П.Білецького і Г.Логвин «Укр. искусство». Особливо цю останню.

Чи буваєш на клубі?¹ Що там?

Як чуються твої драгомани?² Привіт їм. Чи маєш «обойму» збірок молодих (де Мамайсур, Гарматюк, «Нате!» і т.і.)? Чи зміг би перекласти вірші мої з укр. на російську, так, щоб з поганих вийшли кращі? Це для того, щоб їх потім проглянув тов. Лукацький³. Я жартую. Бо ти подумаєш — це обходить мене.

Ходжу на «Молодь». Там є гарні поети. І поетки. Багато працюю, але, часом, згадуючи, жалкую за Буцьом і «Соцдонбасом».

Пиши, що там новенького у вас, на Донеччині. Я мовчки зітхаю і наостанок передаю привіт всім працівникам газети.

Пиши, Буць,

Бо битиму.

Прийду і битиму.

І битиму-битиму.

З привітом удруге,

Василь.

Напиши мені, коли є Логвин, коли ж є — повідом на радіо. Хай придбають.

Вперше опубліковано Володимир Вербиченко. Вістря пласта. – К. ДП „Редакція журналу „Охорона праці”, 2004, 150 с.

Примітки автора публікації.

¹ Тоді діяли літстудії в клубі письменників та в редакції газети "Комсомолець Донбасу".

² Тодішні перекладачі української редакції "Соціалістичного Донбасу".

³ Олександр Лукацький, літпрацівник відділу культури "Соціалістичного Донбасу". Деякі переклади з російської я друкував у пресі.

23-Б. ДО ВОЛОДИМИРА ВЕРБИЧЕНКА (БУЦА)

20.2.1964

Володя! Дорогий!

Я не зміг прочитати листа одразу. У мене зараз великі неприємності. Виїздив з Києва. Але все це — між нами.

Читав твого листа і дякував тобі. Спасибі, друже. Писав тобі, щоб ти не пропустив, бо тут я зміг дістати 1 примірник. Краще даватимеш читати студійцям — з радіо.

Коли бачитимеш Шуру, нічого не кажи за мої клопоти. І взагалі — нікому.

Дуже хотів би, щоб ти розв'язав собі руки, лишивши одну газету. Міг би писати, бомбардувати редакції і відганяти від себе думки про ремісництво і т. і. Вчився б у педіні, коли не пропало бажання. Як на мене, то це і не дуже потрібне. Вища освіта є, а мати патент на жебрака-вчителя — на кий біс усе тобі?

Отоді ти і на клубі буватимеш, і на «К.Донб.». То клуб розклубився?

Давно б так. В Києві це вже постфактум. І. Світличного звільнили з Академії. Так заманулось, мабуть, комусь із зверхніх. Симоненків вечір — хіба ж це не інкримінація?

Нащо тобі моє про Шевченка¹? Влітку на канікулах — покажу. Та й дещо вже читав тобі — ще на роботі.

На все тобі добре, друже.

Шура якось писала, що в нас нічого не вийде, і Буц напише оповідання. Я сказав їй, що він не напише, бо оповідання із щасливим кінцем — то занадто традиційно. А Буцові, як і всім, хочеться бути новатором. Чи не так? Не напишеш?

Пиши, дорогий. З такими, як ти, і дружать, і листуються. Мені потрібні твої листи. Боюсь казати компліменти. Замовкаю.

Привіт Кост. Федоровичу. Привіт газетярам

Вперше опубліковано Володимир Вербиченко. Вістря пласта. – К. ДП „Редакція журналу „Охорона праці”, 2004, 150 с.

Примітки автора публікації.

¹Хотілося запропонувати газеті: аспірантові гроші не завадили б.

24. ДО ІГОРЯ НИЖНИКА

[2.03.1964]

Ігоре!

Мені найбільше сподобалось, що все на світі Ви зводите до однієї причини: загордився, запишався і т. д. Я не можу — будь-коли писати листи. Тим більше — зараз. Маю великий клопіт удома. Не можу працювати. Не можу спати. Не можу збожеволіти. А вам листи. Помри, а листа напиши. Ну ж, дорогий, всі ми люди.

Твої вірші я прочитав. Відразу ж віддав Віктору Панасовичу. Вони поки в нього. Потім дам Світличному. Добре, якби ти вислав вірша про завелику труну. Я їм переповів цей вірш. І в