ВАСИЛЬ СТУС
ЛИСТИ ДО РІДНИХ
Від упорядників
Том епістолярної спадщини Василя Стуса складається з двох книг. У першій подано листи поета до батьків, дружини й сина, у другій — до друзів і знайомих. Автографи всіх листів до рідних зберігаються в архіві родини Василя Стуса, автографи листів до друзів і знайомих — переважно у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України, а також в особистих архівах адресатів. Деякі з листів, що публікуються, було повернуто з КДБ родині поета вже після його смерті.
У другій книзі, крім іменного покажчика до обох книг, подається також Словник імен, що зустрічаються у листах Василя Стуса.
КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ
6.01.1938 — в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина — Василь.
1940 — з села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м.Сталіна (сучасний Донецьк), де батьки дістають роботу на одному з хімічних заводів.
1944-1954 — навчання в середній школі № 75 м.Сталіна.
1954-1959 — навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності “українська мова та література“.
15.08.-15.10.1959 — вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.
11.1959-11.1961 — служба у лавах радянської армії.
7.12.1961-16.01.1963 — вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м.Горлівки Донецької обл.
15-23.03.1963 — підземний плитовий шахти “Октябрьская“ м.Донецька.
26.03.-26.10.1963 — літературний редактор газети “Социалистический Донбасс“ м.Донецька.
Від 1.11.1963 — аспірант Інституту літератури АН УРСР ім.Т.Г.Шевченка зі спеціальності “Теорія літератури“. Переїзд до Києва.
4.09.1965 — виступ протесту в київському кінотеатрі “Україна“ з приводу репресій проти української інтелігенції.
20.09.1965 — відрахований з аспірантури за “систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу“, тобто за виступ у кінотеатрі “Україна“.
28.09.-23.11.1965 — робота в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом.
10.12.1965 — одруження з Валентиною Попелюх.
14.01-1.06.1966 — спершу молодший, невдовзі старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. “Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов.Зубкова з Інституту літератури“ (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.).
Від 17.09.1966 — до арешту — старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому — старший інженер проектно-технологічного об’єднання.
12.01.1972 — перший арешт поета.
7.09.1972 — суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання.
1972-01.1977 — відбуття покарання в таборах у Мордовії.
11.1975-02.1976 — перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.
Від 5.03.1977 — заслання в селищі ім. Матросова Тенькінського району Магаданської області; робота “учнем проходчика гірської підземної ділянки“ та машиністом скрепера на рудні ім.Матросова об’єднання “Северовостокзолото“.
1978 — поета прийнято до PEN-клубу.
Серпень 1979 — повернення до Києва.
Початок жовтня 1979 — вступ до Української Гельсінської групи.
7.10.1979 — за Стусом встановлено адміністративний нагляд.
22.10.1979-11.01.1980 — робота формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни.
Від 1.02.1980 — до арешту — робота в цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром“ фабрики взуття “Спорт“ намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.
14.05.1980 — другий арешт.
Кінець вересня 1980 — суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.
Від 11.1980 — відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с.Кучино Чусовського району Пермської області.
Весна 1981 — останнє побачення з рідними.
1982 — рік камери-одиночки.
Ніч з 3 на 4.09.1985 — смерть Василя Стуса в карцері табору ВС-389/36.
17-19.11.1989 — перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
1. ДО БАТЬКІВ І СЕСТРИ
8.06.1970
Добридень Вам!
Листа одержали. Спасибі Вам. Мої пропозиції: ти, Марусю, приїзди з Тетянкою до нас, тут перебудеш сезон ягідний (суниці, полуниці), може, щось законсервуєш — і тоді вже наша відпустка. То або поїдемо в Прохорівку під Канів, Валя з Дмитром буде в санаторії, а ми втрьох знімемо куток і ловитимемо рибу на Дніпрі (там багате село, прохарчуємось і на рибі, і на молоці та фруктах). Тобто, я спочатку з’їжджу на розвідку (або й усі разом), напитаю — і поживем. Є ще два варіянти: ми втрьох їдемо на Гуцульщину туди, де Степан казав (він оце недавно був у нас). І нарешті — ще один: кажуть, зараз можна дістати куток у Трускавці (це, коли треба). Туди, звичайно, я не поїду, бо мені корисні не ці води, а кавказькі.
Думаю заїхати додому десь на тиждень, може, з Дмитриком.
Коли тато вибере бажання — то приїздіть разом, коли й мама — то всі приїздіть. Але я знаю, що хати ви побоїтесь покинути.
А ми в свою чергу, коли буде змога, то всі приїдемо до Вас на тиждень — у кінці липня.
Оце поки все.
Бажаючи Вам здоров’я
Валя, Дмитро, Василь
Чекаємо!
1972
2. ДО ДРУЖИНИ
14.06.1972
Вальочку, ластівочко!
Вітаю Тебе з днем народження. Тебе, маму, Дмитричка я бачу мало не щодня. І всіх люблю. Люба моя, приготував Тобі подарунки — недорогі, але від щирого серця: майже 200 віршів і майже 100 перекладів.
Бажаю здоров’я і щастя, скільки Бог дає, скільки дозволено.
Не муч мене дорогими передачами. Не треба витрачатися на них.
Цілую — всіх Вас. Тебе — насамперед.
Шануйся, ластівочко, і бережи ластовенятка нашого коханого.
Я ще приб’юсь до Тебе — з віршами і з усім гамузом.
Василь
Дмитричку, жди татка.
3. ДО ДРУЖИНИ, ЇЇ БАТЬКІВ І СИНА
17.12.1972
Добридень Вам — Валю, Дмитрику, Василю Карповичу, Ольго Григорівно!
Пишу Вам із місця роботи, куди щойно добився. Я дуже журюсь Вами, своїми батьками. Валю, напиши, як там було мамі після побачення зі мною. В мене все гаразд. Здоров’я нічого, робота буде зовсім не тяжка (шити рукавиці), час для самоосвіти буде теж. Одне зле — в мене мало книжок, то доведеться поки крутитися з тим, що я маю.
Валю, насамперед, звернися з офіційним запитом до видавництва “Радянський письменник“, щоб Тобі повернули рукопис моєї поетичної збірки 1 , яка лежала у них до цього лихоліття. По-друге, зроби запит до суду, оскільки у вирокові суду ні словом не згадано про друкарську машинку. Може, Тобі її повернуть. Коли в пресі будуть якісь згадки про мене, то прошу надіслати мені такі вирізки з газет, бо цілий рік я буду без газет і без журналів, а читати тільки те, що одержують інші. Ще таке: прошу в кожному з листів переписувати мені по 2-3 вірші Рільке (насамперед, попереписуй Сонети до Орфея, коли знайдеш перший том Рільке). Чи одержала Ти мого листа з Києва, який я написав на 6 сторінках? Як Ти почуваєш себе матеріально? Знай, що слати мені покищо нічого не можна, крім листів. Отже, мені бажано було б знати всі літературні новини, бо й Літературної України я цілий рік не зможу читати, не кажучи вже про журнали республіканські (а союзні газети і журнали тут передплачують інші, то це я читатиму).
Морально я почуваюся незле. Думаю, що ці роки зможуть мені дещо дати — і для розвитку, і для досвіду, і для творчості. Напиши, як там Льоля, Ліля, Марта 2 , бо я нічого не знаю про них.
Я зараз уже міг би просити особистого побачення, але не хочу завдавати Тобі клопоту із подорожжю бозна куди. Правда, це недалеко від Москви (годин 10 їзди), але взимку це досить було б марудно для Тебе. Втім, напиши, як Ти сама дивишся на ці речі.
Вітай Шуру і Валентина, моїх знайомих. Тут зараз зовсім тепло, хоч і сніг, але вологий. Бо річна температура тут приблизно така ж, як і в Києві, бо це і на одній широті з ним. Вітай Василя, Риту.
Валю! Знай, що Дмитрикові не буде стидно за батька.
Зроби запит до логінових 3 , аби повернули Тобі ті книги і рукописи, які не були долучені до справи і не були повернуті Тобі. Я робив такі запити зі свого боку, але з того нічого не вийшло, хоч я і дуже наполягав, особливо з приводу мого рукопису, який лежить у видавництві.
Перепишу Тобі кілька перекладів із Гете:
[Далі йдуть переклади з Гете: “Вислухай увостаннє, борячи втому вій…“, Відвідини, “На взгір’ї грядку обліг моріг…“, Лугова троянда.]
Навчи цього вірша Дмитрика, дорога моя. І не журися за мною так, як я журюся Тобою.
Цілую Тебе. Чекатиму листа.
Моя адреса: Мордовская АССР, 431200, Теньгушевский район, пос. Барашево, учреждение ЖХ 385/3-5.
17.12.72 р.
Ваш Василь
1 “Зимові дерева“.
2 Дружини заарештованих — І.Світличного, Є.Сверстюка, Ів.Дзюби.
3 Під “логіновими“ Стус має на увазі кагебістів: від прізвища слідчого Логінова.
4. ДО БАТЬКІВ, СЕСТРИ, ПЛЕМІННИЦІ
17.12.1972
Добридень Вам, мамо, тату, Марусю, Тетяночко!
Ось я нарешті і добився до місця. Здається, тут мені буде незле. Робота зовсім легка і не холодно. Здоров’я нічогеньке. Думаю, що від цього часу я постараюсь взяти все, що можна — буду вивчати іноземні мови, читати, перекладати. Одне слово, робити все так, щоб більше не побільшувати собі клопотів, які впали на мою голову, ніби сніг. Я шитиму рукавиці, а у вільний час працюватиму над собою.
Сушусь Вами і Вашим здоров’ям — особливо мами і тата. Листів мені можна одержувати скільки завгодно, а відписувати тільки два на місяць. То я писатиму один Вам, один — Валі.
Уже я міг би просити особистого побачення, але думаю, що цього робити не варто, щоб нікому із Вас не завдавати клопотів.
Мені були хтось (Ви чи Валя — не знаю) переслали 40 карб. Це ще в Києві. Але оскільки гроші мені були непотрібні, то я їх не захотів брати і через це відіслав назад. Правда, я не знаю, чи відіслали їх чи ні. Оце, здається, і все. Більше писати нічого. Бо новин тут немає, а все одне і те ж.
Вітаю Вас із Новим роком. Бажаю Вам здоров’я. Прошу — не гнівайтеся на мене. Бо я зробив усе, щоб не розлучатися з Вами, а коли вже так вийшло, то це не моя провина.
На цьому буду закінчувати.
Цілую Вас усіх міцно. І не сушіться за мною. Тут куди легше, аніж було в Києві, аніж було в армії.
Чекаю Вашого листа.
17.12.72 р.
Ваш Василь
Моя адреса така: Мордовская АССР, 431200, Теньгушевский район, пос. Барашево, учреждение ЖХ 385/3-5.
Звичайно, Ви нічого мені не висилайте, бо нічого слати мені поки не можна. Коли буде можна, я тоді напишу (це буде аж після половини строку, тобто в 1974 році, вліті). А покищо — пишіть мені тільки листи і, коли можете, — то частіше.
5. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
23.12.1972
Дорога моя Валю!
Дорогий мій синочку!
Вітаю Вас із Новим роком. Бажаю щастя. Цілую. Мені дуже шкода і дуже соромно від того, що тут мені куди легше, ніж там Вам, а Ви, певне, помилково думаєте навпаки. Мені дуже боляче і дуже добре, що там десь є Ви — безіменні майже, безмовні, ті, давні, знані з минулого, яких я любив і яких я любитиму — але невпізнанних у новому часі, у нових водах.
Щасти Вам, любі мої,
23.12.72 року
Ваш Василь
1973
6. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
11.01.1973
Добридень Вам, дорогі мої!
Дякую за поздоровлення та листи. Валю, приїзди. З Казанського вокзалу в Москві йдуть поїзди через Потьму. Ти намагайся зробити так, щоб бути в Потьмі перед 5-ою ранку або 26 січня, або 1 лютого (якщо встигнеш, то краще 26, це має бути п’ятниця). Одне слово, треба встигнути так, щоб потрапити на вранішній поїзд Потьма-Барашево (він їде в проміжку між 6 і 8 ранку). Це трохи далі, тобто від пасажирського вокзалу Потьма це десь 5-10 хвилин ходи. Але на Потьмі будь обачною, щоб не ошукали Тебе які пройдисвіти, які там ніби шастають. Сівши на цей поїзд Потьма-Барашево, Ти встанеш на передостанній зупинці і звернешся в штаб до начальника табору, який дає дозвіл на побачення (це треба буде зробити одразу по приїзді). Я призначаю це на п’ятницю, щоб Ти захопила вихідний день, коли не виводять на роботу. Можуть дати 1-3 дні (залежно від волі їхньої).
Прошу Тебе — візьми з собою для мене трикотажний спортивний костюм чорний або синій і поганенький шарф, бо той лишився в Києві, мені не повернули. Візьми зошитів чи паперу, та ручку або олівець. Оце, здається, і все.
Може, порадься з ким, хто знає такі мандри. Бо я переказую те, що знаю.
Оце все. Писатиму тепер аж у лютому місяці. Цілую. Чекаю. Люблю.
Твій Василь
11.1.73 р.
Здається, так: із Казанського вокзалу поїзди, що зупиняються на Потьмі, йдуть о 10 і 11 вечора, а через 6-7 годин приходять на Потьму. Тобто, Ти попадеш із поїзда на поїзд. Отже, Тобі треба бути на Казанському вокзалі десь о 8-9 вечора в четвер. Візьми з собою спортивний костюм, але одного тону, без найменших білих смуг (може, мою спортивну чорну трикотажну сорочку). Візьми пару чорних трусів, 2 пари шкарпеток і бажано взяти з собою продукти, бо тут не будеш ходити по магазинах і шукати. Посуду ніякого не треба. Намагайся не обтяжувати себе речами, тому з продуктів бери щось сухе і легке, може, безовочеве, аби не було тяжко на руки. Ще раз цілую — всіх Вас. Дуже дякую Шурі за дуже гарне поздоровлення. Молодець!
Цілуй Дмитрика за мене, а Дмитрик — Тебе — теж за мене, кохана моя!
Чекаю. Василь
Поїзд Потьма-Барашево йде, як правило, коло 7 ранку. То Ти маєш на нього встигнути цілком. Коли ж трапиться, що не встигнеш, то буде пізніше, але то вже дещо гірше. Такщо намагайся зробити так, як я Тобі написав.
Звичайно ж, Ти будеш із паспортом.
Здається, коли б Ти була з Дмитриком, то час побачення міг би бути довший, але думаю, це не для нього мандри. Одне — зима, а друге — мій страх перед зустріччю з ним, страх, і досі не подоланий. Цієї ночі він мені снився — в зеленому городі з високим бадиллям стояв у милій задумі, вирішуючи ще одну загадку світу, видно, допіру говоривши з Тобою. Ти була схилена — поралась. А я йшов навпрошки до Вас — із розлуки, берегом і боявся сполохати. Від того і сон урвався посеред ночі.
Люблю. Василь
7. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
15.02.1973
Дорога моя Валю, синочку мій любий!
Отже, не дочекавшись Вашого листа, пишу до Вас. Сталося так, що піславши десь 10 січня листа із викликом на побачення на 26.1 чи 2.2, я не дочекався Тебе, а, поставлений перед фактом, що побачення заборонені, 31 чи й 1-го (тоді, коли про це було повідомлено), відбив телеграму, аби Ти не їхала. Але відчуття було таке, що Ти тут була — і зовсім близько. І дуже тяжко, Валю, чути все це було.
Тепер, бачачи, що сподіятися ні на що, я пішов до лікарні — на дослідження (обов’язкова тут процедура). Уже три дні як я в халаті, але дуже марудно без книжок.
Останніми днями одержав листа від Романа Корогодського і від Рити. Вони обоє так пізнаються по листах, як, зрештою, і всі, хто пише. Мені повертається спокій, а з ним — і відчуття успокоєного болю за все, що сталося. Тільки тут я поступово реставрую всю картину, яка раніше не здавалася настільки поліформною. І, здається, пензель із краплаком ще не зупинився, він іще виводить нові лінії, допрацьовує перспективу.
На жаль, майже все то — по домислах і здогадах.
Одержав від Василя два листи, дякую за розповідь про Жоржі Амаду та Кендзабуро Ое. Майте на увазі, що ніяких книжок Ви мені не можете слати персонально, а тільки через книгарню “Книга — поштою“! Інакше ці бандеролі зарахують мені як дві дозволені. Чому мовчать із Донецька? Що сталося? Починаються мовчання, на які не можеш не зважати найбільше. І шкода, що Ви того не враховуєте, але чи Ви — того добре не знаю.
Привиділось якось: літо, зелений рясний город і Ти з Дмитриком пораєшся: Ти зігнута над грядкою, він — у милій дитячій задумі дивиться в просторінь. А я проходжу узбіччям, йому не видний, але він почув мене: висуворіло йому личко і стало сторожким і журливим.
Дістався мені припадково Дніпро № 3 минулого року, побачив порожні, сновидні вірші сновид-поетів сновидного світу, варнякання прозаїків і порожню статтю Ю.Покальчука.
Із цього “прекрасного Далека“, як казав Гоголь, видно те, що тільки навиднялося там, тоді, коли здавалося, що сонце устає на сході, а лисиці брешуть на щити (Рильського риторика?). Зірвані з орбіти власної особистості — ось хто єсьмо. Бувають миті, але немає тривалості, є краплення, та — без ліній, є настрій, що почезає перед тим, як його протне блискавка мелодії.
І геть усе видається однаким — обабіч. Куди не скинь оком. Розумні інтелектуали, що знайшли найдійовіший спосіб ошукати самих себе, і дурні, що не доросли до усвідомлення власної глупоти, які граються в відкритість духовну.
Достоєвському було що шукати — там, у мертвому царстві. Мені ж, перебуваючи в інвалідному багні, дано бачити лише продукти розпаду. Це теж цікаво, але дуже небезпечно, бо загрожує духовним самогубством. І нарешті — існування по цвілі до чогось нахиляє. Потойбік — ось концентр відчуття і — постійний ракурс.
Ковтаю кишки, і вже чекаю коли повернуся до роботи і своєї швацької машинки, на якій я вже видушував 70 обов’язкових пар біло-чорних рукавиць.
“Первопочатки“ Драчеві (Вітчизна, № 1, 72) — велике бознащо. Чекаю, коли такі первопочатки напише який Микола з пополотнілою рукою 1 .
Дуже шкода, що я тут збавляю час, не маючи змоги доробляти свої переклади з Й.-В.Гете, яких мені просто сюди не дозволили взяти.
Валю, дорога моя! Я тепер і не знаю — після цих Твоїх марних добивань сюди — чи приїдеш Ти ще коли чи, може, знову встругнуть якусь заборону, аби тяжку Твою подорож зробити зовсім марною. Ти, Валю, не май на мене гніву — підводжу Тебе не я, а мої умови, у яких я набуваю страшного понадолімпійського спокою.
Вітаю Вас усіх. Чекаю Ваших листів. Вітаю Шуру із днем народження і бажаю їй щастя. Напишіть, як там Лялина Віра 2 , чому я нічого не знаю — ні про Льолю, ні про Марту досі.
Щасти Вам!
15.2.73 року
Ще раз прошу: перепишіть із видавничих планів цікаві новинки і напишіть мені. Бо я не знаю, чи вийшла торік збірка Ліни Костенко, де вийшла Драчева “До джерел“. Чи “Київську Старовину“ видала “Наукова думка“ чи хто інший.
Бо єдине, за що тут можна вхопитися, — це за скупе читання після роботи, аби погамувати гнів на дику сваволю недоуків логінових та мезер 3 .
Ще раз — щасти Вам!
Напиши, коли там було одержано мою телеграму “Не едь. Карантин.“, бо я її післав термінову — якого саме числа, тоді я напишу куди з проханням так не знущатися — бодай над родичами.
Вишліть мені марок (2, 3, 4 коп.) та повідомлень про вручення та поштових відкриток і пишіть рекомендовані листи.
1 Очевидно, В.С. має на увазі Миколу Холодного.
2 Йдеться про малу дочку Є.Сверстюка і В.Андрієвської.
3 Загальна назва кагебістів — від прізвища слідчих Логінова та Мезері, які робили обшук у В.С.
8. ДО РІДНИХ
[Лютий, 1973]
Добридень Вам!
Насамперед — відповім на Ваші запитання. Я одержав 40 крб. (певне, вислала Валя) і ще 10 карб., які прийшли на Стуса Степана чи Семена (невже, Марусю, це від Тебе?). Дуже Вас прошу — не висилайте грошей, бо вони мені не потрібні. Коли буде треба, то я напишу.
Передплачувати мені так само нічого не треба. Хіба що Валя, якій Ви цього листа перешлете, хай випише для мене “Літературну Україну“ і “Друг читача“. Оскільки у нас карантин, то побачення відмінили. Тепер не знаю, коли буде можна. Якби хто із Вас захотів приїхати, то можна це зробити разом із Валею, але тепер я напишу, коли буде можна.
Книг мені не висилайте, бо цього не можна, хіба що через “Книга — поштою“ — якісь цікаві. Деякі книги я передплатив — замовив через “Книжное обозрение“, виписав кілька журналів. Я хотів би знати про всі літературні новинки України, і тут я попросив би писати про це або Олега, або Михасю, які про це знають найкраще. Дуже цікавий новим Тичиною — Сковородою 1 та томом статей, про які згадували в пресі. Інтригує дуже й Рільке Бажанів — щось мені тяжко повірити, що це буде реально, бо синтез це більше оригінальний, аніж природній (крім того, Бажан, здається, перекладав за схожою групою крові, а як він перевтілюється — не знаю).
Прошу іще — слати мені листи з повідомленням про вручення — рекомендованого листа, здаючи його на пошті по квитанції. Бо чую, що чимало листів іще йдуть до мене, їдуть волами.
Пишуть мені Олег Орач (найчастіше), Михася (дві поштівки) та від Рити був лист, а від кума Василя 2 — поштівочка. Від Валі я маю 2 чи 3 листи, від Вас, певне, всі, що Ви мені писали. Ще від Світлани Бадзьової лист.
Буду радий, якщо Ви цінним листом вишлете мені з 20-30 марок і повідомлень про вручення — з 20.
У бандеролі мені вишліть сухі вершки чи сухе молоко. Можна ще — грам 200-300 тютюну (бандероль до 1 кг.).
Здоров’я моє так собі, чую, що все це не минулося дарма, але все ж таки краще, ніж було в Києві перед цим. Можливо, я ляжу в лікарню — на дослідження шлунку, як там виразка, бо надходить весна.
Тепер я відповідатиму поокремо. Валин лист із Рільке я маю, отже, можна переписувати Рільке далі. Добре було б, коли б сюди мені переписали і “Дуїнські елегії“ всі (оригінал і мої переклади всі), і “Сонети до Орфея“ (і деякі мої переклади їх).
Чому нічого не пише Василь Голобородько? Захарченко? Може, не доходять листи? Про один, Захарченків, я знаю (це була поштівка із приблизною адресою).
Мамо! Дуже дякую Тобі за листи. Прошу, дорога, не побивайся за мною дуже. Тут я і читаю, і пишу, і взагалі мені тут не так страшно, як Ти думаєш. Одне тільки — болить людська несправедливість і чорна невдячність за те, що ти жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б’ють. Але нічого, думаю, що колись усе стане на своє місце і тоді світ повернеться і до Вас, і до мене.
Так, Валю, передплати мені “Книжное обозрение“ і “Друг читача“. 40 карб. я одержав, дякую, але дуже прошу — надалі не роби цього. Логінови Тебе не підтримають, а Ти дбай і про себе і про Дмитрика.
Валю! Настрій у мене не дуже злецький, я тільки лютий, але за що Ти сваритимеш мене? 9-10 січня я написав Тобі листа, щоб Ти приїхала, але 31 січня післав телеграму, аби не їхала, бо карантин. Тепер приїдеш, коли я Тобі напишу — усе так само. Виїздити треба в середу-четвер, щоб ізранку в п’ятницю бути на Потьмі.
Машинка — Бог із нею. Щодо збірки і доручення, то це я робив іще в Києві, але нічого з того не вийшло. Рільке Твого я маю, дякую дуже. Як там із грипом у Вас? Бо у нас поки нема. Бандероль першу вишли — або Ти, або з Донецька, в ній хай буде тільки сухі вершки чи молоко і тютюн. Треба мені ще марки і повідомлення про вручення і такі бланки, які шлють, замовляючи книги (поштова відкритка на 3 коп.).
Таточку! Що там із Тобою, дорогий мій? Чекаю, коли Ти зможеш мені написати, коли очам стане легше.
Мамо і тату! Ви знайте, що я перед Вами не винен — за цю довгу розлуку. І прошу Вас — знайте, що я робив усе, аби бути з Вами, але є такі межі, які людина переступати не може, і про це, мамо, я Тобі казав увостаннє: я не хочу, аби мене пекли-палили чужі сльози — так, як вони палять, певне, не одного і в Києві і будь-де. А мені не буде соромно подивитися в очі жодній людині. І ніколи не буде. Бо краще вмерти, аніж така ганьба.
Дмитрику! Тато має Тебе посварити, що Ти не слухаєш мами і бабусі, я думав, що Ти допомагаєш мамі і бабусі, а Ти їм робиш прикрощі. Мені дуже соромно за Тебе, бо я думав, що Ти кращий хлопчик. Отож, роби так, аби мама писала про Тебе тільки гарне і добре, інакше я геть розгніваюся на Тебе, дорога моя крихточко!
Михасю! Напиши, як там Марта, Льоля, Ляля, вітай їх од мене, бо я за них досі нічого не знаю. Напиши, як здоров’я Леоніда, публіциста мимоволі 3 . Я не гніваюся на нього, мені тільки прикро — за нього. Але я його часто згадую і то згадки гарні.
Олежку, Тобі я дуже вдячний — і за листи, і за газету, яку Ти надсилаєш. Газети не шли, краще висилай цікаві вирізки, особливо старих публіцистів, яких я досі не читав. Напиши, які книжки виходять чи вийшли — вказуючи точно все, аби я зміг звідси виписати. Бо так тільки припадком довідуєшся, що вийшла збірка Нечерди “Літак у краплі бурштину“ (знай наших!). Прошу — виписки з видавничих планів найцікавіше (5-10 назв) і повідом, я замовлю через київську “Книгу — поштою“ (Попудренка) 4 .
Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно — мені. А що це вже зробив Бажан — то нічого. Крім того, умови спонукують мене естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!).
Протягом місяця я прочитав і книгу про Кіркегора і чимало цікавих статей із критикою франкфуртської школи філософів тощо.
Багато бачу зайвого — в своєму попередньому житті. Тут такий пункт, із якого багато чого видається в новому світлі. Ось, скажімо, вірші Коротича (про футболістів і Рильського) я, не знаючи автора, приписував і Драчеві (спочатку) і Коротичеві (посередині) і Б.Олійникові (вкінці). Але такі вірші могли б написати і чимало інших. А що ж спільного? Я сказав би — плексигласова субстанція Glasperlenspiel, як казав Г.Гессе. Від цих думок стає моторошно. По сторінках “Літературної України“ можна ковзатися, не зачепившись ні об жодний намерз. Я не хочу мати української періодики, хіба що “Всесвіт“, але й від нього чекати чогось тяжко. А в першому числі “Иностранки“ є і Фолкнер, і Монтале, і якийсь-там Бель. Добре було б мати якісь цікаві вирізки з “Радянської культури“ чи “Радянської України“ чи що. Або — тільки згадки.
Прошу надсилати листи рекомендовані із повідомленням про вручення.
Рито! Дякую за листа. Мої вітання Вашим і деяким співробітникам колишнім, які не червонітимуть від цього.
Вітання київським художникам, поетам, аматорам.
Протягом місяця я маю, окрім рідні, коло 10 листів від знайомих. А листи мені дуже приємні тут, хоч я їх і не прошу. А друзів у мене було трохи більше.
Дорогі мої, не журіться дуже. Час іде, отже, справедливість — ближчає.
Дякую Вам — за турботи, дякую — за листи. Усім я можу передати свої поцілунки.
Прошу друзів — коли-не-коли пишіть листи на Донецьк, до моїх сивих голубів і моєї сестри.
Я Вас усіх люблю. Усіх — згадую. Усіх — шаную. І — ні на кого не гніваюся.
Мамо! До Вас я писатиму з початку місяця, а до Валі — після 15-го. Отже, звикайте до цих дат.
Цілую Вас усіх і обіймаю.
Олег! Коли можна, передплати мені “Вісті з України“.
Ваш Василь
Чи можу я звідси зараз замовити Сковороду Тичини? Біографію Сковороди? Збірку Драча і Нечерди? Напишіть. Може, ще що? І чи є це в книгарнях.
1 П.Тичина. Сковорода. Симфонія. — К. — Рад. письменник. — 1971.
2 Василь Захарченко.
3 Йдеться про друга В.Стуса хіміка Леоніда Селезненка, якого було заарештовано в січні 1972 р., а згодом випущено після покаянного листа.
4 “Книга — поштою“ містилася в Києві на вул.Попудренка.
9. ДО БАТЬКІВ
4.03.1973
Дорогі мої!
Одержав листа від тата і мами. Дуже дякую. Прошу Вас — дуже не сушіться мною, бо то нічого не дасть. Крім того, я й тут щось пишу — на сором і злість тих, котрі так жорстоко поводяться з людиною, яка має честь і совість. Отже, тату, я не знаю, кому Ти можеш що писати. Насамперед, Ти мусиш (чи можеш) вимагати, аби Тобі сказали, в чому злочин сина і за що його покарано. Ти прав із них законності й справедливості, а не проси. Я зі свого боку ще писатиму до Москви, хоч наперед знаю: це нічого не дасть, коли моїм суддям заманулося розправи. Але є час, який визначає остаточно, хто грішний, а хто злочинець. І такий час буде.
Листа я Вам написав у лютому 2 числа. Післав рекомендованим листом, із повідомленням про вручення. Але не знаю, чи одержали Ви його, чи ні. Так само вийшло і з листом до Валі, і з телеграмою моєю, аби не їхала, бо про заборону побачень сповістили за два дні до Валиного приїзду. Це такий світ, про існування якого я нічого раніше не знав, і навіть повірити тяжко, що людина може бути такою жорстокою, нелюдяною і злою.
Але менше про те. Я тут дещо читаю. Оце був у лікарні три тижні, робили рентген, сказали, що виразка зарубцювалася. Ваші 10 карбованців я не одержав, бо там було написано на ім’я тата, то мене геть питали, чи батько не сидить у в’язниці. Але грошей мені не треба, бо маю на рахунку аж 80 карб., які мені хтось надіслав — певне, Валя чи Ви. Проте Ви правте, щоб ті 10 карб. повернулися до Вас.
Оце ніби й усі мої новини. Я себе чую так, як у 1960 році 1 , але вільніше — більше маю часу для себе. Зрештою, іншим людям не краще за мене, а ще куди гірше, то мені тут гріх і нарікати, що зле.
Прошу Вас — пам’ятати: листи до Вас я пишу початком місяця — 1-5 числа. І тільки один лист на місяць, бо більше не можна.
Як там працюється Марусі? Як Тані? Як Тобі, таточку, з очима? Я просив Валю в листі, аби влітку приїхала до Вас — бодай на трохи. То Ви там дивіться — може, напишіть їй, коли можете. Оце, здається, все.
Цілую Вас, дорогі мої. Будемо втішати себе тим, що за мною справедливість, за мною час. А решта — колись мине. А не мине — то що вже зробиш. Така наша доля.
Мамо, дуже дякую Тобі за листа.
Допомоги мені жодної не треба, а посилки заборонені, а книжки — так само. А мені треба тільки книжки і чистий папір, і чорнило.
У нас уже тепло майже. І все йде до весни і до літа. І після Києва все стає легче.
Бажаючи Вам здоров’я
Василь
4.3.73р.
Оце перечитав татового листа і додаю. Я вини своєї не чую і засуджувати мене не було за що. Те, що якісь мої запити використали інші — то не моя вина. Так само і з віршами. Я писав до уряду не з тим, щоб агітувати його проти влади . Отже, Тобі треба написати спочатку до Верховного суду УРСР — хай дадуть відповідь посутню, за що вони засудили мене. А ні — то вимагати перегляду справи, залучивши досвідченого юриста. Але найкраще — хай хтось проконсультується з досвідченим юристом, який має, крім того, нормальну людську совість, і перекаже Тобі. Я знаю, що він Тобі скаже, а Ти, певне, догадуєшся. Отак, таточку.
Але щоб Ти не шкодував — то напиши листа до Москви — або Підгорному, або ще кому.
Утішайся тим, що мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у Ваших сльозах — то навряд.
Цілую Тебе, старий мій козаче. Скажи мамі, хай Тебе не сварить, а хай пишається таким сином.
Бажаю Вам здоров’я.
Ваш Василь
Нам треба тільки чекати, але невідомо тільки — чого. Знайте, що сльозами Ви біді не зарадите, а хтось тільки повтішається — і вже.
Жду Ваших листів.
4.3.73 року
Прошу вислати мені цінним листом марок, поштових листівок і повідомлень про вручення — по 20 шт. кожного.
1 У 1960 році В.С. був на армійській службі.
10. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
[Березень 1973]
Вітаю, ласкавочко моя!
Вітаю, ластовеняточко моє маленьке!
Листа другого одержав, писаного 8.2, а нині одержав третього з відкриткою. Тобі надіслав листа десь 8 лютого, батькам — на початку лютого. Видно, жодного з них Ви не одержали, хоч лист до батьків був рекомендований і з повідомленням про вручення. 21 день я відбув у лікарні, де мене обстежували. Сказали, що виразка зарубцювалася, і сьогодні я вертаю назад.
Тато збирається кудись писати, але не знає куди. Мені шкода його марної праці, а також і того, що, написавши, він шкодуватиме ще дужче. Щось там порадьте йому.
Як здоров’я Дмитричка? Як його серце, ніжки? Ось кілька прохань моїх. Шліть листи рекомендовані з повідомленням про вручення. Як хоч, то такі листи я слатиму Тобі на поштовий відділок 115, аби Ти не мала клопоту одержувати їх — аби не ловити поштаря. Але для цього вишли мені повідомлень про вручення, марок (по 2 та 4 коп.) і поштових відкриток — усього штук по 20. Це можна зробити цінним листом.
Я пишу на початку місяця до батьків, а в середині — до Тебе (ось уже другий місяць, як роблю виняток, а далі писатиму Тобі з 15-го). Це мій сьомий лист.
У бандеролі мені книжок не можна, найкраще — тютюну і сухого молока, якщо таке є. А ні — тоді чаю, але небагато. Взагалі, я обійшовся б без бандеролі цілком, а Ви там не мали б клопоту. А втім — що покладеш, те й буде.
Побачення дозволили майже зразу, як Ти поїхала. Отже, як бачиш, при бажанні можеш робити нову спробу. Але мені дуже шкода Тебе і не хочу, аби хтось утішався нелюдською радістю.
Літературної України я не одержую, хоч минув місяць. Такщо — зроби запит або проконсультуйся, як бути. Як там із Лілиною роботою? Мені часто сниться Дмитрик, як він грається з Оленкою, але їм обом — дуже сумно. Рільке Твого я одержав. Уже переклав. Отже, роби нові подачі. Я їх чекаю.
Дуже просив би, аби Ти в літі поїхала з Дмитром у Донецьк — хай там старенькі трохи розвіють свій сум. Крім того, Вони занадто старі, щоб відкладати це на потім.
Коли б Ти наважилася їхати сюди знову, то не бери ні чорного светра (його мені не дадуть), ні інші речі, крім чорного спортивного костюму і рудого шарфа (це одне, чого мені не видали з передачі в Києві). По-друге, коли приїдеш, то не спіши зразу від’їздити, коли це повторять, а телеграфуй до Москви — за знущання. Бо інакше цього назвати не можна. Думаю, що коли б Ти зробила це першого разу, то ми побачилися б. А так Ти дуже легко відступилася перед чужою бездушністю. Взагалі — оскарж свою невдачу. Усе — так само, як і раніше, хіба що тепер, може, приїзди на четвер, аби Тобі був час на розмови з тюремними начальнушами.
Я вже звикаю до цього всього, хоч і біліє голова. Попроси кого-небудь, хай мене сповіщає про літературні новинки українські (союзні я знаю).
Протягом місяця я не мав жодного листа від знайомих (останні були від Рити й Романа, а також журнали з Черкас, за які дякую, але повторювати не треба).
Дякую за вітання. Вітай усіх, хто вітає мене, бо в мене враження про стару публіку дуже тьмяне і невиразне. Зате вітаю Лілю, Льолю, Марту. Так само — Михайлину і тих, хто пише листи до мене. Звичайно — Твою рідню — так само. Як там здоров’я Ольги Григорівни?
Ти мене вже призабуваєш, га?
Цілую Тебе, люба моя. І не сердься на мене, що таке в Тебе життя. Власне, коли сердишся, то тільки не на мене, а на скажений білий світ.
Ось Тобі Рільке (якщо він вийшов схожим):
Знялося понад себе в чистім гоні
це дерево гучне, Орфеїв спів.
Та і в мовчанні, в тиші, ніби в лоні,
уже початок, знак і порух зрів.
Із гнізд і лігов звірі вирушали
в прояснений і виріджений ліс.
Не хитрощі, не ляк їм горла тис,
коли вони так пильно наслухали
себе самих. Здається, що в серцях
їм рик і рев дрібніли. Де не скоро
з’явилася б і хижа для сприймання,
яскиня з найтьмянішого бажання,
із брамою, де аж дрижать підпори,
високий храм ти зводиш їм в ушах.
Звичайно, я ще посиджу коло нього, а покищо — це перший Тобі віддарунок.
Ну, ось іще:
[Далі йдуть вірші: “Ми нібито обернені свічаддя…“, “Бриніли по обранених ярах…“, “Десь там, на споді пам’яті…“, “Між співами тюремних горобців…“, “І ось він, край: немов на шелепочку…“, “Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь…“]
А це, Валю, було після полохкого сну — як багаття на вітрі — коли мені чулося, що Ти наближаєшся, марудиш і проминаєш. Я чекав Тебе цілий день, але марно. Отже:
Ти тут. Ти тут. Геть біла, як свіча —
так полохко і тонко палахкочеш
і близькістю обірваною врочиш
і лячно позираєш з-за плеча
і йдеш — туннелем довгим — далі — в ніч —
в імлу — і в сніг — у вереск заметілі,
аж оббухають слізьми губи білі,
а тремоло світання — мов тирлич.
[Далі йдуть вірші: “Самого спогаду на дні…“, “Дай руку, князю мій, і йдімо разом…“, “Мов мертві дерева, неначе мамути…“, “Калюжа, мов розчавлений павук…“]
Оце, Вальочку, і все. Недавно я слухав по радіо нарис про Антоніо Вівальді і чув себе майже щасливим. Як Ти зводиш там кінці з кінцями? Читаю сусідову Літературну У[краї]ну, бачу, як там зараз весело і скільки нових талантів повилізало зі шпар на світло 1 .
1 Тут безперечна іронія: Стус має на увазі ті ідеологічні спекуляції й доноси, якими тоді рясніла газета.
11. ДО ДРУЖИНИ
9.04.1973
Дорога Валю!
Ти хворієш? Що з Тобою? Хіба ж Тобі можна слабувати? Пишу Тобі нашвидкуруч, одержавши листа від батьків. Їхати можна, але думаю краще 24 або після 1 травня, бо Вам із мамою можуть зіпсувати і Великдень і Перше травня: промурижать кілька днів, а аж потім дадуть дозвіл. Але я нічого порадити не можу, бо це світ навпаки. Якщо запитати про щось у начальства чи — боронь Боже! — попросити, вони зроблять так, щоб вийшло ще на гірше. Бо їхній фах — збиткуватися, б’ючи по найболючіших струнах.
Отож, коли Вам заманеться — тоді й їдьте. Май на увазі, що телеграму я не завжди можу дати, бо вона йде за рахунок одного листа. Мені то тяжко втрачати — цю змогу листа.
Я надіслав листа в Донецьк десь 2-3 квітня, а в зв’язку з тим, що одержав пізніше листа від Марусі, міняю термін листа до Тебе.
Отже, везти сюди нічого не можна, бо не дадуть. Хіба що майку-труси, спортивний костюм чорний за 5 крб., шкарпетки чи носовички. Ні продуктів, ні речей не дозволять. Листи я мав раніше, тепер не йдуть. Мав від Оксани Яківни (один), Рити (3), Олега (4), Міщенка (1). Дякую всім. Від Михасі — тільки повідомлення про вручення, а листа не віддали, я зчинятиму тут ґвалт, а Михася — нехай там. Що немає повідомлень, треба зчиняти ґвалт, бо це явне порушення.
Надіслав листа на ім’я Руденка — кілька днів тому. Що там з Оленкою, Вірою та їхніми татами? Я в цьому глухому мішку ніц не знаю.
Чомусь нема чуток від обох Василів 1 . Як Дмитричок — пиши.
Мав бандероль із Донецька — дуже не до речі. Але вже як є, бо і слати в них нічого не можна, крім канцтоварів (зошити, олівці, ручки, стержні, гумка, поштівки, конверти) та сухих кондитерських виробів (вони ж — що схочуть, те й завернуть, або й зроблять так, ніби я від неї відмовився). Вони можуть брехати за сто песиголовців, але їм я вже не йму жодної віри. Брехуни, яких тяжко й уявити. Із совістю — так само.
Отже, далі — вірші. Це краще, що я Тобі можу написати.
[Далі йдуть вірші: “Вимріяна і жива донині…“, “Вік би не бачити й не чуть…“, “Невже ти народився, чоловіче…“, “Тут сни долають товщу забуття…“, “Вертають журавлі на ветхі гнізда…“]
Або — для Дмитрика:
Ти творишся, синочку мій, у світ.
Ти творишся і жебониш, як бджілка
на яблуні крислатій, що з причілка
до тебе похиляє пасма віт.
Так тонко пахне яблуневий цвіт!
Отак мені твоє дитинство пахне,
і вже попід ногами стежка тряхне
і ніби дві бабусі, край воріт,
воркують теплі липи. Мій синочку,
мій золотий пшеничний колосочку,
моя відрадо, пом’яни мене
в цій галактичній, в померках, розлуці,
згадай, як татко брав тебе на руці
і нам світило сонечко ясне.
І:
Цей шлях — до себе. Втрачена земля
в ясному розвидняла сновидінні,
аж зустрічні наїжилися тіні.
І ти — чи то старий чи немовля —
геть розгубився в колі давніх років.
А світ знайомий тільки скинув оком —
і не впізнав. Стоять дружина й син,
радіючи між радісних ростин.
Так оберего, непомітно, боком
ти близився до себе. Потерпав
розбити шкло тремкого сновидіння,
та зустрічні наїжилися тіні
від чорнобривців і гірких заграв.
Отже, Валю, в квітні мені не можна ніц, навіть телеграми чи поштівки. Цілую Тебе і синочка, обіймаю рідних і знайомих.
Вітання — всім добрим людям. Для Дмитрика поклав 5 марок.
9.4.73 р. Василь
Є час багато над чим думати — і тоді, коли працюєш, сіреч шиєш рукавиці, і коли читаєш, тобто працюєш, і тоді, коли спиш.
Оце переглянув число 3 “Радянського літературознавства“ — наукові статті Зубкова, Жулинського. Здається, тільки Івакіна можна дивитися. Люди ведуть паразитарне існування — на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції (хоч ці автори — і на те нездатні), цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що — покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження. Бо — таке вже життя: стара, як світ приповідка. Нічого живого, нічого справжнього, нічого свого. Що той поліцай знає про слов’янофілів? Чи задумувався коли чим живилося їхнє полум’я? Він лише проставляє знаки — як стрілочник залізниці, якою він “перепускає“ поїзди, що давно проїхали без його цуценячого дозволу. Але він існує. Він є : так йому здається. Можна було б брати ширші сфери — з прозаїками, поетами, що бовтаються в дистильованій воді, влитій у болото для природності вражень. Як би мені хотілося погомоніти зі старими друзями — про все це, але друзів нема — вони десь далеко, десь по той бік мене.
Прочитав “Сповідь“ Л.Толстого. Сподівався на більше, ніж знайшов. Тут бракує усяких біблій та євангелій. І я розумію, чому так спрагло прихилялися Шевченко і Достоєвський до цих криниць незглибимих, наслухаючи нагірню проповідь.
Ось Тобі, люба, кілька віршів:
[Далі йдуть вірші: “Я там стояв на кручі…“, “І світ існує мій по той бік мене…“, “Стань збоку, подивляючи вертеп…“]
Або ж:
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди.
Бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
(це перший мій вірш у КГБ, 18.1).
[Далі йдуть вірші: “Яке блаженство — радісно себе…“, “Оце твоє народження нове…“, За читанням Ясунарі Кавабати, “Наснилися мені мої кохані…“, “Аж ось воно, блаженство самоти…“, “Як моторошні сни, ці дні і ночі…“]
А це було розлукою:
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки.
Ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки.
Сльозою темінь пронизала
в пропасниці чи маячні,
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я й не бачив.
В останньому зусиллі зміг
збагнути: все, тебе я втрачу,
от тільки заверну за ріг.
1 Очевидно, маються на увазі Голобородько й Захарченко.
12. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
16.04.1973
Дорогі мої Вальочок і Дмитричку!
Оце переглядаю план “Наукової думки“ за 1973 р. Прошу придбати мені (без пересилання сюди) такі книги (подаю за нумерацією темплану: 5, 6, 16, 21-25, 26, 29, 31, 35, 49, 50, 51, 52, 54, 58, 101, 104, 105, 109, 110, 125, 126, 136, 138, 261, 350, 386 (цю останню — для Тебе з Дмитриком). Я тут уже одержав Современную буржуазную философию (досить незлий підручник), біографію і твори Сковороди, Величковського, Київську старовину, монографії наукпопівські — про Лейбніца, Гегеля і Сковороду.
Листи мені зараз майже не йдуть. Пишу Тобі вдруге, бо перший лист до Тебе не пішов (як і до батьків). А телеграми слати не можна.
Відповідаю: бандеролі мені вже не можна (хіба що аж через півроку).
Їхати до мене можна. Краще не зволікати з цим. Якщо одержиш цього листа, то їдь одразу після Свят (може, на 3-4 травня, а ні — то через тиждень, давши знати в Донецьк).
Здоров’я моє таке собі. Від Олега, Рити, Михасі та інших адресатів уже ось третій тиждень нічого не мав. А від Михасі — ось уже 3 місяці ні чутки. Це ніби всі новини. Чую себе, як весною 1 .
Тепер кілька віршів.
Ось — для Дмитрика (переклав вірш Кіплінга):
[Далі йде переклад: “Якщо ти бережеш залізний спокій…“]
А це, люба моя, для Тебе — дещиця.
[Далі йдуть переклади з Гете: Пісня духів понад водами, До місяця, Омирення, Лугова троянда, Передчасна весна, Тульський цар, Нова любов, нове життя, “Як заквітнуть виноґрона…“, “Оце жагуче белькотіння…“, “Я йшов до лісу аби пройтись…“, “Душа — як зайшлася, і вабить в світи…“, “Нехай поймає дух мені…“, “Лишень одслоняться світи…“, “Ти, небесних гідна шат…“, “Крадусь по дикій глушині…“, “Нащо, доле, нам даєш пророчо…“, “Щоб фантазій доконати…“, “О як там кохана…“, “Поміж долом і горою…“, PROŒMION, “То шугне аж на долину…“]
Цілую Тебе. Вітання Твоїм батькам, Шурі, Валентинові, моїм добрим і незрадним друзям.
Найкращих зичень! —
16.4.73 р. Василь
1 Мається на увазі весняне загострення виразки шлунку, на яку хворів В.С.
13. ДО ДРУЖИНИ
29.04.1973
День добрий Тобі, Вальочку!
Це Тобі — позачерговий лист, який я пишу намісць того, що не пішов до батьків (їм я тепер писатиму аж у середині травня). То як Ви доїхали, особливо мамочка? Тобі писатиму аж у кінці травня.
Справді, сон розтав і залишився болючий спогад — чи то ми бачилися чи й ні.
В мене все так, як є. Маю три дні для роботи, отож, посиджу коло своїх поезій. Деякі переписую Тобі: це єдиний і бідний віддарунок мій — Тобі — за те, що Ти добра така і славна і дорога така. Отже:
[Далі йдуть вірші: “Мені зоря сіяла нині вранці…“, “Яке блаженство — радісно себе…“]
Вальочку, я знаю, Ти маєш багато клопоту і пишеш мені листи поспіхом. Коли матимеш часинку — то критикуй мої вірші в листах, і я знатиму, що Тобі подобається, що ні.
[Далі йдуть вірші: “Напевне, так і треба…“, “То як тобі пенати…“, “Наді мною синє віко неба…“, “Так тонко-тонко сни мене вели…“, “І заступила геть мене робота…“, “Десь пише сонце таємничі кола…“, “Вже обрій, наче крига молода…“, “Ти творишся, синочку мій, у світ…“]
Оце, Вальочку, і все. Коли я повернувся із побачення, то застав три листи Олегові з вирізками (листа не було). Отже, чекаю від Тебе фотографії — Твоєї та Дмитрика (прошу — зроби нову знімку, аби я бачив Тебе на день Твого народження — яка Ти і який Дмитричок). Вітаю Твоїх батьків і родичів. Привіт друзям. Риті дякую за листи, дуже. Далі — переклади з Гете.
Цілую Тебе й Дмитрика.
[Далі йдуть переклади з Гете: Магометів спів, Варіянти Wanderers Nachtlied, Пісня духів понад водами, “Усе сповна дарують боги…“, Межі людства, Пісня блукальця під час бурі, Рибалка, “Як б’ється серце…“, Ганімед, Праслова. Орфічне, Метаморфоз рослин, “Так, немов би я в раю…“]
14. ДО ДРУЖИНИ
22.05.1973
Лебідко моя тугогорла!
Дякую Тобі за листа. Я так журився Вами — мамою і Тобою. І от на — журився однією мамою, захворіла друга. Не раз мені стає шкода, що до неї я був не завжди справедливий, бо Ти, моя егоїстична радосте, застувала мені Твою маму, нашу маму — так застувала, що я часом забував: це ж Вона подарувала мені Тебе. Я так винен — і перед Тобою і перед Мамою — винен без вини, бо хотів настачати Вам тільки радість — тихо-мирно і тихо-мудро. Але негода не дивиться, кого укривати мокрим дощем.
Валю, не журися мною. Я можу повторити й сьогодні — що, насамперед, живу тільки Вами — тим, що в мене є Ви — наші з Тобою батьки (в мене їх четверо і в Тебе їх четверо), що в мене є Син і є Ти, моя найсолодша, моя найчистіша, моя найславніша Кохана, Богородиця, лебединя. Заради Вас я зробив би все — Ви для мене — вся моя радість, а тому Ваші прохання я приймаю без розмов. Валю, я живу тільки нашим Сином, а тому і терплю це все, хоч і терпець — коло самого краю вже. І не раз я думав — досить уже! Але схаменешся, згадавши його, дорогу мою крихітку. Який він славний — на тому фото, в задумі, в лузі. Дякую Тобі за обидва знімки. Напиши, як здоров’я Ольги Григорівни. Кланяйся їй від мене, і хай вона не має на мене гніву. Може, я ще колись віддячу — бодай Тобі за все їхнє горе, яке я заніс до Вашої господи. Хай вона видужує, я проситиму за неї Бога.
Дуже відрадно було мати й листа від Михасі — сердечне їй вітання, дорогій моїй товаришці.
Коли Тобі самій доводиться думати за ту передплату, яку я назначив у темплані, то не треба, Валю. Я звідси замовлю собі найнеобхідніше (бо більше 5 книжок нам не можна мати, отже, решту я слатиму — чи до Тебе, чи в Донецьк).
Дієту мені дають, але радості з того мало. Шлунок непокоїть істотніше.
Валю, я не знаю, чи варто їхати сюди на те коротке побачення. Думаю, що не варто. Їй-богу, Валю, не їдь. Іди у відпустку — трохи відпічнеш з Марусею разом (може б, краще з’їздила в Донецьк, коли є така змога, яка наступного року, на жаль, може і не трапитися).
Відрадь і Марусю їхати сюди. Щоправда, їй, певно, хотілося б приїхати, оскільки з нею я не бачився найдовше. Такщо, може, хай дивиться сама.
Напиши ж, як здоров’я Дмитрика.
Цілую Тебе, ясочко моя. І Тебе, мій синку. Слухайся мами і допомагай їй, адже Ти вже дорослий. Напиши мені, синку, кілька слів. А я Тобі шлю дві марки.
Привіт друзям добрим. Недавно снилася мені Лена, але я відмовився розмовляти. Я хотів би, щоб це було явою, а не сном. А коли та буде ява?
А тепер трохи віршів. Спочатку з Гете.
[Далі йдуть переклади з Гете: “Всяк радо прагне загубитись…“, “Мудрим — слово це величне…“, “Дайте — поплачу…“, “Як старанно дух мій волив…“, “За живе торкай поволі…“, “Як незбагненне це для нас…“, Метаморфоз тварин.]
Вальочку! Тут я даю збоку два варіанти (нема як перевірити і виточнити). Крім того, оскільки небавом я слатиму Тобі Римські елегії Гете (їх аж 20, це десь понад 450 гекзаметрових і пентаметрових віршів), прошу Тебе або Михасю надіслати мені античну метрику. 1 Скажімо:
гекзаметр — : -UU-UU— || —UU-UU-U
-UU-UU— || —UU-UU-
пентаметр
олександрійський двовірш — і т.д. і т.п.
Бо ці елегії написано класицистичними віршами, а мені не хотілося б давати інтонаційні й ритмічні еквіваленти якось по-українському приблизно. Гаразд, Вальочку? Наперед дякую. Але до мене не їдь, бо можуть бути зимові несподіванки підхожого плану.
[Далі йдуть переклади з Гете: “О пишното поранкова…“, “Зірко зір! Чи ж то можливо…“, “Пані, що це ти шепочеш…“]
А тепер, Вальочку, трохи своїх.
[Далі йдуть вірші: “Так тонко-тонко веде музика…“, “Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…“, “Це травень. Отже, літа пошукай…“, “Місячне сяйво ллє…“]
Буде, Вальочку, на цей раз. І ще раз Тебе прошу — не збавляй собі відпустки і не пробуй повторювати свій зимовий маршрут до мене. Напиши до Марусі про це саме, аби не вибиралася в марну дорогу. Щось я вже більше місяця не маю листів від Олега й Рити. Вітай їх.
Для Дмитрика кладу дві марки.
Василь
22.5.73 р.
1 М.Коцюбинська виконала це прохання В.С. і надіслала йому метричні схеми гекзаметра й пентаметра. Цей її лист конфіскували. В наступному листі вона знову навела ці ж схеми, а на берегах листа звернулася до цензорів з проханням пропустити цю інформацію і не вбачати в ній ніякого тайнопису, пояснивши, щó означає кожен знак ( — довгий склад, U короткий тощо). Цей другий лист, як згадував пізніше В.С., дійшов до нього.
15. ДО БАТЬКІВ І СЕСТРИ
10.06.1973
Добридень Вам, дорогі мої мамо, тату, Марусю, Тетяночко!
Одержав я і листа, і 50 карб., за які я дуже шкодую, бо Ви уриваєте від себе останнє. Мені гроші не треба і прошу їх надалі не слати. Мав листи від Валі, Рити (один), Віктора (один), Юрка і Світлани (один). Більше не було.
Прошу не бідкатися, коли від мене нема листів. Тут зі мною нічого не може трапитися такого, що було б гірше за те, що я вже маю. Часу я не марную, хоч його і дуже мало для роботи. Здоров’я моє як завжди, а Ви мені все частіше снитеся. І Ви, і мої київські друзі.
Мені трохи марудно зараз, бо ні з ким ані словом обмовитися щирим, але то і марудно, і добре, бо кожну вільну хвилину я віддаю тому, для чого народився.
Татку мій, дорогий мій, не дуже бідкайся. Якось буде, тобто, якось уже Бог дасть, а чого він не дасть, ми в нього або виблагаємо, або виправимо.
Валя прислала фото з Дмитрика. Просив би і Вас, мої голуб’ята, прислати свої, бажано не дуже великі.
Дуже прошу Валю і знайомих якомога більше пересилати мені віршів Рільке, не роблячи помилок (це і Валі стосується, і Рити).
Переклади свої я присвячуватиму тим, хто мені їх вислав. І коли там є якісь вади, то вони мої, а як є якісь достойності, то вони Ваші, мої адресати славні. Дуже гарний був останній лист Рити і Валі, як і Михасині раніші відкритки. Прочитав “Літературну Україну“ за кінець травня і розважливо думав про все, що вчитав.
Оце, здається, і все. Отже, не дуже побивайтеся за мною. Наступний мій лист буде десь коло 20 липня чи, може, трохи раніше.
Мені дуже шкода, що Дмитрик іще не пише, а все гуляє. Проте якось, може, він із часом призвичається.
Далі — переклади з Рільке.
[Далі йдуть переклади сонетів Рільке: № 2, № 3, № 4, № 26 (частина перша)]
№ 5
Надгробків не муруйте. Хай віднині
йому троянди шану віддають,
бо це Орфей, що і в своїй одміні
сповна існує. Не в найменні суть
і нам шукати. З віку і до віку
Орфей — то спів, що гинучи бринить,
хай і не довше за трояндну квітку —
защедра й ти, життя коротка мить.
Невідворотний час його конань.
Коли його чекає почезання,
долає слово цьогосвітню грань,
а він іде, куди шляхів немає,
і як з-за ґрат відчути струн дрижання?
Він слухає луну й переступає.
(в цьому, 5 сонеті, абсолютно темний для мене 13-й рядок: Der Leier Gitter zwängt ihm nicht die Hände. Тому я прошу поради — що це таке? Чи в цьому напрямі я осягаю смисл рядка чи ні? Тут потрібно було б знати коментарі до цього сонета або ж — на гірший випадок — іноперекладні відповідники. Прошу допомогти в цьому). Крім того, для мене не зрозуміло, чи не пропущено одного слова в 7 рядку 26 сонета (Steine, die sie nach deinem Herzen warfen), бо це перше ритмічне укорочення в античній метриці сонета, хоча при тім зміст проглядається без порушень. Отже, оскільки це занадто тяжка для цих умов робота, прошу дати консультацію-рецензію про всі ці переклади і перший сонет, який я надіслав раніше.
На цьому буду закінчувати. Поздоровлення для Валі прошу Вас їй переслати. Їй я писатиму пізніше, в кінці місяця. Ще раз прошу — про античні розміри метричні (хочу перевірити мої приблизні гекзаметри в “Римських елегіях“ Гете і переслати Вам). І — побільше сонетів Рільке — крім тих, які я вже переклав. Там ще десь їх коло 40.
Цілую Вас усіх і обіймаю. Ще раз прошу — не робіть спроб їхати сюди, бо може вийти так, як Валі взимку.
Бажаю Вам здоров’я. Не давайтесь журбі. Може, колись і нам іще усміхнеться доля. Навіть обов’язково всміхнеться. Тільки невідомо, коли. Але — всміхнеться.
Вітаю друзів добрих, які ще не забули мене. І — дякую їм. Як там здоров’я моїх київських батьків? Вітання їм і велика подяка — за те, що дбають про Валю і Дмитричка.
Чекаючи Ваших листів
Ваш Василь
10.6.73 р.
Прошу Вас — надалі нумеруйте свої листи. Почніть із першого номера і продовжуйте. Я робитиму це так само — окремо до Вас і окремо — до Валі.
Валю, дорога моя горличко!
Вітаю. Цілую. Люблю. І — спогадай мене в свій день народження. Василь.
Wie ich dich liebe? Lass mich zählen wie.
Ich liebe dich so tief, so hoch, so weit,
als meine Seele blindlings reich, wenn sie
ihr Dasein abfühlt und die Ewigkeit.
Mit allem Lächeln, aller Tränennot
und allem Atem. Und wenn Gott es gibt
will ich dich besser lieben, nach dem Tod.
Це, Валю, той же мій Рільке 1 . Я хочу, аби він, мов янгол, привітав Тебе в день, коли Тобі виповниться 17 років.
10.6.73 р.
1 Такого вірша в Рільке упорядникам знайти не вдалося. Окремі фрази присутні в різних віршах. Очевидно, це “мій Рільке“, тобто цілісний текст, створений В.С. з фрагментів текстів Рільке. Це можна пояснити бажанням В.С. написати до дружини так, щоб ці слова не прочитали цензори.
Подаємо дослівний переклад, зроблений Д.Наливайком:
Як я люблю тебе? Дозволь мені про це сказати.
Я люблю так глибоко, так високо, так неосяжно,
як (наскільки) моя душа сліпо багата, коли вона
своє буття відчуває (інтенсивно) і вічність.
Всім усміхом, всією потребою сліз
і кожним подихом. І якщо є Бог,
хочу тебе більше (краще) любити, після (за) смерті.
16. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
21.06.1973
Дорогі мої Валю та Дмитричку!
Вісім сторінок списав для Вас!
Передусім — дуже перепрошую, що не встиг написати листа так, щоби Ви його одержали перед Днем народження (Валю, мені дещо перебило те зробити і Ти мені вибачиш: відкритку вітальну для Тебе і мами я вислав — так само із запізненням — на Донецьк).
Отже, вітаю, дорога моя, з Днем народження. Здоровлю Тебе, мою вісімнадцятирічну ясочку, і шкодую, що не можу свого захоплення засвідчити особистою присутністю. У той день (тобто, проти того дня) мені Ти снилась разом із Дмитриком, який прийшов у сон ще менший за того, якого я покинув, був дуже худенький, аж с-світився, як Ти казала про нього колись. Сон, хоч і сумовитий, але дорогий, і я подякував Богові за таку ласку.
Валю, шлю Тобі ще одну відкритку — з Араратом, до якого мусить колись добитися мій (наш) ковчег.
Дуже просив би Тебе — попроси кого-небудь, хай подивляться, чи нема по букіністах останніх 5 томів із 20-томовика Л.М.Толстого (це релігійна все тематика і, звичайно, не для мене, бо вважаю — це найслабіший Толстой). Якщо де є, то про це прошу тільки повідомити (чи можна викупити 5 томів цих чи, може, роздрібнені томи з повного 36-томовика).
Крім того — я сиджу без роботи. Всі сонети до Орфея, які я тут мав, я вже переклав, виславши їх до батьків. Один з них, де був тяжкий рядок, переписую знову:
Надгробків не муруйте. Хай віднині
йому троянди шану віддають.
Бо це Орфей, що і в своїй одміні
сповна існує. Не в найменні суть
і нам шукати. З віку і до віку
Орфей — то спів, що, гинучи, бринить,
хай і не довше за троянди квітку —
защедра й ти, життя коротка мить!
Невідворотний час його конань.
Коли його чекає почезання,
долає слово цьогосвітю грань,
а він іде, куди шляхів немає.
І рук не силує струн ґратування
(це варіант менш удатного:
і як з-за ґрат відчути струн дрижання?)
Він слухає луну й переступає.
Отже, прошу нових віршів Рільке — сонетів і пізніх віршів.
Дуже шкодую, що Ти під час відпустки не поїхала в Донецьк бодай на який час, аби розвіяти стареньким сум. А тепер я не знаю, чи зможеш Ти це зробити наступного року. Дякую, Валю, Тобі за вірші. Так само і Риті дякую за гарного листа. Прошу тільки — особливо Тебе! — частіше їх писати — бодай кілька слів, а, переписуючи Рільке, не робити помилок!
Дякую Олегові за Нечерду. Тільки що радості від читання не було зовсім. Більше було прикро, що такий хлопець звівся зовсім на ніщо, коли не сказати коротше. Різностильність, несмак, залицяння й самококетерії на одеському (та й чи такому?) суржику. Банально, претензійно, просто фе!
Прочитав у Всесвіті шаленого Лорку з американського циклу. Читав Літературну Україну і думаю, може, дасть Біг, Михайловичу не доведеться сюди їхати 1 , але не певен я того. По обоймах поетів не бачу ні автора атомових прелюдів, ні інтегралу, ні соло на сольфі 2 . Журюся обома Василями, про одного з яких мені недавно довелося категорично мовчати 3 .
Зараз Київ для мене — утаємничений сфінкс. Його не збагнути по тому, що маю. Певне, саме через те, що маю дуже мало. Та й Київ мій — то тільки тоненька з нього скалочка, побачена до того через райдужні шкельця старої спроневіри, що дорівнює оптимізмові (як на мою систему координат). Газетка стає все веселішою за тоном і оригінальнішою за поведінкою. Добре чути, як чується її спаринг-партнер.
Ось Тобі з Трилогії пристрасті ще один вірш — Вертерові (Марієнбадська елегія, хоч і давно зроблена, не задовольняє з багатьох оглядів, то я хочу підправити її під настрій. До речі, недавно бачив Михайла і говорив із ним, бідним безбатченком) 4 .
[Далі йде переклад з Гете: Вертерові]
Мені здається, що одні й ті ж вірші я переписую по двічі а то й по тричі (трохи запаморочилося мені). Але то не така біда, а підмога, коли писати або нічого, або не можна (або — й без або).
Валю, не хвилюйся, я не хочу захóдити ні з ким, як і не захóдив. Просто — захóдили зі мною, поки й заходúли. Мені сняться останнім часом моторошні сни — ніби ми з Тобою в новій квартирі, що одержали, то зовсім зле сняться мої донецькі сиві голуби. Що там? Як шкода, що Ви так рідко пишете! Чомусь не пише Маруся. Чи, борони Боже, не розгнівалася, але за що? Кланяюся всім — Василеві Карповичу, Ользі Григорівні, Шурі, Валентинові, Риті, Михасі, Олегові. А ще — Марті й Льолі, яку я чую.
[Далі йдуть переклади з Гете: “Як заквітнуть виноґрона…“, Ільменау, “Що сталося? Радіє все…“, “Як белькотіння це жагуче…“, “Про тебе згадую…“, “Тихо-мирно я пряду без перепочинку…“, “Гожим ранком серед травня…“, “Саме сонечко сідало…“, “Ачи проходжу гаєм…“, “Я йшов по лісу, аби пройтись…“, “Кохана зрадила мене…“, “Пройшла гроза весняна…“, “Душа — як зайшлася…“, “Отой хлопак — джигун, що й ну…“, “Чи скапує мряка, чи сніг січе…“, “Поранок із ходою голосною…“, Своїй богині, Прометей, Машталірові Кроноса]
Цілую, ясочко моя! Чекаю на листи. “Книжного обозрения“ так я і не одержую. Але не біда — мають інші. Здається, зимових невдач уже не буде — це для Марусі.
Дорогий мій Вальочок!
До цієї гори колись приб’ється мій ковчег. А до того часу я все шкодуватиму, що назва такої гарної гори — чоловічого, а не Твого роду.
Бажаю Тобі, дорога моя, здоров’я і щастя — в любій для Тебе подобі.
І — Цілую. Тебе, отже, й Дмитрика. Дмитрика, отже, й Тебе. Вісімнадцять разів — на кожен Твій ювілейний рік. І, звичайно, з запізненням. І, звичайно, з великим. І тим міцніше, що з великим запізненням.
Прости.
21.6.73 р. Твій Василь
1 Йдеться, очевидно, Івана Дзюбу, який на той час ще перебував під арештом.
2 Йдеться про М.Вінграновського (“Атомні прелюди“), Л.Костенко (“Зоряний інтеграл“), І.Жиленко (“Соло на сольфі“).
3 Йдеться про Захарченка та Голобородька. В.Голобородько зазнавав постійних репресій, а В.Захарченка арештували. Очевидно, В.С. допитували у справі Захарченка.
4 Мова, мабуть, про Михайла Осадчого, в якого саме тоді помер батько.
17. ДО БАТЬКІВ
12.08.1973
Добридень Вам!
Помалу збігла вже й половина місяця, отож поспішаю відписати Вам, що в мене все майже так, як було. Одержав листа від Михасі (із віршовими розмірами) і Олега (решта збірки Нечерди і метри). Михасині поштівки із Середньої Азії мав теж.
Чуюся так собі, чекаю, коли Валя мені вишле трави.
Пишіть, як там у Вас справи — як мама, тато, бо мене вже замучили сни про Вас.
Мав ще листи від Юрка Бадзя і його дружини, вісточку від Юлія Шелеста, Олег писав частіше, як і Рита. Чи збирається Дмитрик до школи?
Чи одержали Ви мого листа, якого я писав на маму? Я так писав і до Рити, і до Михасі, але не знаю, чи хто із Вас одержав, бо нема відгуку.
Буду кінчати на цьому.
Далі — трохи віршів.
12.8.73 р
Римські елегії:
Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте!
Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени!
Повен духу живого кожен твій камінь священний,
вічний Риме. Лише все це до мене мовчить.
Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію
милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть?
Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно
до і від неї йдучи, гаявши час золотий.
Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни —
так, як люди статечні звикли чинити в путі.
Скоро оглядинам край і єдина справжня молільня —
храм кохання, котрий свого стрічає жерця.
Ти великий, як світ, Риме, таж без любови
був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим.
Далі ще посиджу коло цих елегій, бо забагато потрібно доробок. Зараз подам 1-й сонет Рільке у новішій редакції:
Так стрімко вознялося над собою
це дерево гучне, Орфеїв спів.
І стихло все. Але і німотою
уже початок, знак і порух зрів.
З мовчазних лігов звірі виринали
в прояснений і виріджений ліс.
Не хитрощі, не ляк їм горла стис,
коли вони так пильно наслухали
себе самих. Здається, по серцях
і рик, і рев стихали. Де недавно
була хіба що хижа для сприймання,
яскиня найтьмянішого бажання
з одвірком, що здригається невгавно,
отам собор воздвиг ти їм в ушах.
В другому сонеті такі поправки-уточнення-поліпшення:
2 рядок:
“в щасливім суголоссі ліри й хору“.
І в кінці:
“прокинутись. Дивись — воскресла — спить!
Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить
оцей мотив, як сплине спів урочий?
А вийде з мене — як? Дівча ж зовсім.“
В четвертому сонеті:
О ласкаві, хоч зрідка пройміться
духом, чужим вам, благоволіть,
хай перед вашим обличчям двоїться,
а, поєднавшись за вами, тремтить.
Серць припочатки — то ви, святолиці
і побожні. Крізь вічність іскрить
ціль і дорога стріли. Промениться
вічний вам сміх, що в сльозі мерехтить.
Хай, тягарі, не настрашить вас горе —
в лоно вас приймуть тяжіння земні.
Адже тягар — верхогір’я і море.
Ви ж, дерева, наче діти у зрості,
а затяжкі вже. Не дайтесь мані.
Але ж бо й вітер. Але ж бо й простір.
А це один із віршів єврейської поетки Рахель (молодою 30-річною, померла десь 1932 р.). Вірш зветься Метáй (мої мерці). Ось він:
Тільки в них остання втрат моїх межа,
там і смерть не встромить гострого ножа.
Краєм повечір’я заламалась путь.
Стрінуть мене тишком, мовчки проведуть.
В нас одна сполука і принука є.
Що навік пропало — тільки те й моє.
А ще напишу два мої власні вірші, які ще шукають свого циклічного місця серед спогадувань-сновидінь:
[Далі йдуть вірші: “І то була мені досада…“, “Ту келію, котра над морем…“, “Уже тебе шукають сновидіння…“]
Оце поки й усе. Марусю, я Тебе прошу — пиши мені двічі на місяць — бодай я знав, як там у Вас є. Бо мене так виснажують сни (і дуже тужні) за мамою і татом, що я вже не знаходжу сили ні на що інше, крім думати про те, що там і як там.
Це не так багато і можеш писати 2-3 слова без рекомендованого висилання, а звичайним конвертом, аби не обтяжувати себе поштовими чергами.
Цілую Вас, дорогі мої.
Ваш Василь
12.8.73 р.
18. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА
22.08.1973
Дорога моя Валю!
Синку мій!
Після короткого нарікання про Твою, Валю, мовчанку одержав кілька листів, сьомий прийшов після восьмого і хотів гаятися ще довше. Шкода, що я забув про всілякі специфіки і, може, трохи сприкрив Тебе. Отже, Ти слухала бельканте 1 , а я — певне, тоді ж ніяк не міг заснути — аж до рання і все думав про Вас і проглядав темінь за Вами, любі мої, видивляв очі, аж в очах мені темніло.
Отже, Валю, дуже Тобі дякую за листи і не гнівайся на мене, як і я на Тебе його не маю — навіть коли Ти довго мовчиш, заклопотана бідами, що обсіли Тебе, як бджоли квітку. Певне, ми солодкі на наші нещастя.
Дуже гарного листа одержав від Шури. Дякую їй і за листа, і за Рільке, якого вона досить вправно переписала. Отже, тепер я маю всі 26 сонетів Рільке (вся перша частина). Недавно був лист від Юрка із 12-м сонетом і кількома іноперекладами — теж велика подяка.
Спасибі Тобі, мій дорогий синочку, за гербарій, який пах мені і Десенкою, і тугою, і Твоєю і маминою голівкою, і нашою липкою пах, що при дворі, і радістю пах і журбою. Синку мій, Ти пам’ятаєш, як татко повідав Тобі, що справжні люди не вмирають, а потороч і живе як гниє. Ти не забувай про це, знай, що татко щодня згадує про Тебе і вірить, що Ти вже видужав і повернувся з лікарні: бо треба ж Тобі, як єдиному здоровому чоловікові, допомагати і мамі, і бабусі, і дєді. Я скучив за Тобою теж, любий мій, але нам іще треба поскучати.
Одержав від Михасі другого листа — де вона згадує про театр Комісаржевської. Мав і гекзаметри від неї — і від Олега і від Тебе, моя голубине!
Щодо елегій Рільке ще раз повторюю: 6 із них було вже передруковано разом із кількома сонетами (я слав їх у “Всесвіт“), а той чорновий зошит, де є чернетки ще 4-х елегій — то закінчення, решта. Отже, по павзі якійсь вишлете мені і ці 4 елегії і переклади. Крім того, в мене десь є маленький Рільке польською мовою, коли Юр не дістане великого польського. Крім того, Юр, може б, Ти розстарався і на українського, який він був (так як Ти подаєш російського)? Книгу про поетику Рільке подивіться ще — вона має бути, коли я її не повернув власникові (попитайте): бо я вже забув це.
Було б не зле, аби Юрко тим часом пробіг ті чернетки чотирьох елегій, які я зробив у Моршині, і, може, вислав би мені їх сюди. Я б радо помучився над ними. Це не так спішно, бо поки робота в мене є.
Дуже зле мені без книжок. Ось уже 4 місяці, як на всі мої замовляння книжок ідуть відмови. А так тяжко без бодай Орфографічного словника, Грінченка і т.п. Мовного оточення тут нема, я мізкую, який наголос, і все це наздогад і все це напівсировина. Звичайно, папи хемівське 2 “не-трухай-старик — не трухай“ допомагає не раз, але я б і не трухав би і з словником.
Валю! Із бандероллю — як хочеш, так і роби. А траву, тютюн і чорниці не повинні б завернути. Отже, як зможеш, то й вишли. А щодо побачення — то в мене немає одного короткого (друге, певне, є). Але нащо воно, те коротке побачення?
Валю, Ти не відповідаєш на всі мої питання. Так, я питав за Толстого — 16-20 томи із 20-томовика — Ти не відповіла, за Голобородька — мовчиш, за передплату — теж.
Я одержую від Тебе тільки Літературну Україну, Друг читача і Радянську освіту (навіщо ця мені?).
На наступний рік прошу Літературну Україну, Друг читача (коли ця газетка даватиме список новинок!) і Смоличеву газетку “Вісті з України“. Більше не треба нічого.
Одержав 50 карб. від тітки Їрини — Маруся вислала.
Хай Юрко поки не морочиться моїми перекладами — я їх ще товктиму далі, бо після паузи — дуже з них не радий. До того ж такі штуки: Züngling я прочитав замість Jüngling і вийшло “язичку“ замість “юначе“.
Здоров’я моє не таке зле, Валю, як Ти думаєш. Трохи краще.
Ось і все. Дякую всім за листи.