Едуард Меріке, Моцарт на шляху до Праги

Восени 1787 року Моцарт разом із дружиною вирушив до Праги, щоб поставити там свого “Дон-Жуана“. 

На третій день подорожі, чотирнадцятого вересня, близько одинадцятої години ранку, будучи од Відня трохи далі тридцяти годин їзди, подружжя, маючи добрий настрій, їхало в північно-західному напрямку по той бік Маннгардсберга і Німецької Тайї недалеко Шремса, де закінчується перевал через мальовничі Моравські гори. 

“Фаетон, запряжений трьома поштовими кіньми, — пише баронеса фон Т. до своєї подруги, — показний, жовтогарячого кольору екіпаж, був власністю якоїсь старої добродійки, генеральші Фолькштейн, що, певне, пишалася своїм давнім знайомством із родиною Моцартів і зробленими їм послугами“. Знавець смаків, що панували у вісімдесятих роках, міг би доповнити оцей неточний опис згаданого повозу ще кількома штрихами. Дверцята фаетона геть розмальовані букетами квітів натуральних кольорів, а краї оздоблені вузькою золотою облямівкою, проте поверхня аж ніяк не мала того дзеркального полиску, що його надає лак сьогоднішнім віденським виробам, та й кузов не був зовсім опуклим, хоч і надто кокетливо звужувався донизу сміливим згином; все це доповнювалось високим відкидним накриттям з цупкими — розсунутими зараз — шкіряними фіранками на вікнах. 

Про одяг обох пасажирів можна сказати чимало. Щоб зберегти запаковані у валізу нові святкові костюми, пані Констанція вибрала для чоловіка скромне вбрання: вишитий камзол трохи вицвілого блакитного кольору, до нього — буденний коричневий сурдут з рядом великих, фасонної форми ґудзиків, крізь зірчастий візерунок яких виблискував шар червонуватої сухозлітки; чорні шовкові панталони, панчохи і туфлі з позолоченими пряжками. Уже з півгодини, як він, через незвичну для цього місяця спеку, звільнився від сурдута і, весело гомонячи, сидів з непокритою головою в самому камзолі. На пані Моцартовій — зручна дорожня сукня зі світлозеленими і білими пасмугами; її напівперетягнуте пишне волосся гарними світлобрунатними кучерями спадає на плечі й спину; за все її життя воно жодного разу не було спотворене пудрою, тоді як густе, заплетене в кіску волосся чоловіка і сьогодні добре нею притрушене, тільки недбаліше, ніж звичайно. 

Фаетон повільно піднімався некрутим схилом пагорка між родючими ланами, що де-не-де перетинали широкий простір лісу, і тепер добирався до узлісся. 

— Скільки лісів ми вже проїхали за сьогодні, вчора й позавчора! — сказав Моцарт. — А я навіть не думав про них, не кажучи вже, що мені й на гадку не спало розім’яти ноги. Але тут, серденько, давай вийдемо і нарвемо он тих дзвіночків, що так мальовниче синіють у тіні. А твої тваринки, свояче, хай трохи перепочинуть. 

Як тільки вони встали, виявилося маленьке лихо, що викликало гнів дружини. Через неуважність маестро відкрилась пляшечка з дорогими парфумами, і ті непомітно вилилися на одяг і подушки сидіння. 

— І як я не здогадалася, — побивалася Констанція, — адже давно чути було міцний запах духів. Яка шкода, повна пляшечка справжніх “Rosée d’Aurore“ геть-чисто розлилася. Я берегла їх, як золото.

— Облиш, дурненька, — вішав він її. — Зрозумій, лише таким чином твоя божественна запашна водичка принесла нам якусь користь. Сиділи, як у печі, твоє віяло також нічого не допомагало, і раптом у кареті наче потягло холодом; ти поставила це в заслугу кільком краплям, якими я напахчив своє жабо; ми знову пожвавішали, і розмова весело пішла далі, а інакше ми б похнюпили голови, мов барани у візку різника; тепер оця благодать супроводжуватиме нас усю дорогу. А зараз давай лишень заглянемо в отой зелений гайок! 

Взявшись за руки, вони перебралися через придорожню канаву й одразу опинилися в сутінках ялинового гаю, що невдовзі згустилися до справжньої теміні, лише де-інде прорізаної яскравим сонячним промінням, що освітлювало покриту оксамитним мохом землю. Життєдайна свіжість, що раптово змінила навколишню спеку, могла виявитися небезпечною для цієї безпечної людини, якби не передбачливість його супутниці. Не без труднощів вона умовила чоловіка вдягнути сурдут, який про всяк випадок узяла з собою. 

— Боже, яка розкіш! — вигукнув він, дивлячись на високі дерева. — Наче у церкві. У мене враження, ніби я ніколи раніше не був у лісі, і тільки зараз збагнув, що таке ціле громаддя дерев! Їх посадила не людська рука, вони самі прийшли сюди і стоять так лише тому, що їм весело вкупі жити й господарювати. Подумай-но, молодим я об’їздив пів-Європи, бачив Альпи й море — найвеличніше і найпрекрасніше з усього створеного на світі, а зараз, випадково опинившись у звичайному ялиновому лісі на кордоні Богемії, стою, мов бовдур, вражений і приголомшений тим, що краса така існує насправді, а не лише una finzione di poeti, як їхні фавни, німфи і всяка всячина; що це не декорація, а справжній ліс, вирослий із землі та викоханий вологою і сонячним теплом! Він — рідний дім оленя з його прекрасними гіллястими рогами, кумедної білки, глухаря і сойки.

Моцарт нагнувся, зірвав гриба і став вихваляти чудовий яскраво-червоний колір його шапки, ніжні білі пелюстки зісподу; потім він засунув до кишені кілька різних ялинових шишок. 

— Можна подумати, — сказала дружина, — що ти й двадцяти кроків не ступив у глибину Пратера, де, певне, таку рідкість теж можна побачити. 

— Що там Пратер! Дідько з ним, як ти могла вимовити тут це слово! Крім карет, парадних шпаг, робронів і віял, крім музики і всякої світської суєти хіба ж там що-небудь ще побачиш? Навіть дерева, хоч як би вони не хизувалися, здаються скоріше племінниками цих, та й горішки їхні і жолуді, чи як там вони називаються, більше скидаються на пляшкові корки довкола. Отой лісочок смердить кельнерами і соусами на відстані двох годин ходу. 

— Неймовірно! — вигукнула вона. — І це каже людина, для якої нема більшого задоволення, ніж поласувати в Пратері смаженими курчатами! 

Коли вони знову сіли в фаетон і дорога після невеликого рівного відтинку шляху поступово стала спускатися в мальовничу долину, яка простяглася до гір на обрії, наш маестро, що мовчав деякий час, заговорив знову: 

— Земля справді прекрасна, і не треба дорікати дуже тим, хто хоче якнайдовше залишитися на ній! Богу дякувати, я чуюся здоровим та бадьорим, як і раніше, і можу взятися за тисячу справ; до них і приступлю, хай-но завершу та поставлю свою нову оперу. Як багато у світі і в нас удома незвичайного і прекрасного, мені ще незнаного, скільки чудес природи, науки, мистецтва й ремесла! Чорний замурзаний хлопчик, що он там на вогнищі обпалює вугілля, про деякі речі знає аніскілечки не менше, ніж я, хоч у мені також постійно сидить бажання і прагнення пізнати дещо з того, що не стосується безпосередньо моїх жалюгідних занять. 

— Цими днями, — зауважила Констанція, — мені попав до рук твій старий кишеньковий календар за вісімдесят п’ятий рік; в ньому ти зробив у кінці три або чотири помітки nota bene. Під першою записано: “У середині жовтня в кайзерівській ливарні відливатимуть великих левів“; під другою, підкресленою двічі: “Відвідати професора Гаттнера!“ Хто він? 

— О так, це той добрий старий пан із обсерваторії, що час від часу запрошує мене до себе. Я давно вже хотів подивитися якось разом із тобою на Місяць і познайомитися з цим славним добродієм. Тепер там у них грубезна дозірна труба, і через неї на величезному дискові Місяця чітко й виразно, мов до них рукою подати, можна побачити гори, долини й ущелини, а на затемненому боці Місяця — тіні від гір. Уже два роки, як я поклав собі відвідати обсерваторію, і, на свій сором, ніяк не зберуся. 

— Що ж, — сказала вона, — Місяць не втече від нас. Дещо ми встигнемо ще надолужити. 

Трохи помовчавши, він провадив далі: 

— І чи не все у мене так виходить? Тьху, навіть прикро подумати, скільки прогавлюєш, відкладаєш і не доводиш до кінця! Про обов’язки перед Богом і людьми годі й казати, — йдеться про звичайне задоволення, маленьку невинну радість, яка щодня кожному приступна. 

Пані Моцартова не зуміла чи не хотіла відволікти якимось робом чоловіка від думок, які все більше огортали його вразливу душу, і, на жаль, не могла з усією щирістю не визнати за ним рації, коли він, дедалі розпалюючись, продовжував: 

— Хіба я хоч годинку колись радів серед своїх дітей? Я завше живу лише наполовину і все роблю en passant! Трохи потримаю хлопчиків на колінах, хвилини зо дві покатаю їх по кімнаті — і годі, і знову жену їх від себе! Мені на гадку ніколи не спадало, що на Великдень чи на Трійцю ми чудово могли б провести день за містом, де-небудь у саду, гаю чи на луці, зовсім самі, і, згадуючи дитячі забавки, граючись квітами, знову відчути себе дітьми. А життя тим часом іде, мчить, летить. Господи, як подумаєш про це — аж страх бере! 

Така одверта скарга на самого себе спричинилася несподівано до дуже серйозної і щирої розмови між подружжям. Ми не будемо докладно переказувати її, а ліпше кинемо загальний погляд на ті обставини, які безпосередньо були або прямим змістом розмови, або її відчутним тлом. 

Тут ми з болем мусимо зауважити, що ця пристрасна людина, неймовірно чутлива до всіх радощів життя, до всього величного, досяжного тільки для витонченої душі, хоч за свій короткий вік чимало й пережила, зазнала насолод і створила, — все-таки ні разу в житті не відчула повного задоволення з себе самої. 

Хто не захоче шукати причин цього явища глибше, де вони насправді й лежали, той вбачатиме їх, насамперед, у тих звичних, здавалось би, непереборних слабкостях, які ми в нашій уяві так охоче і не без підстав міцно пов’язуємо з усім тим, що нас найбільше захоплює в Моцартові. 

Потреби цієї людини були дуже багатогранні, особливо великою була її схильність до товариських розваг. Найповажніші родини міста цінили його як незрівнянний талант і прагнули зазнайомитися з ним, а він рідко чи майже ніколи не відмовлявся від запрошень на святкові вечори, у товариства і заміські прогулянки. При цьому в колі своїх близьких знайомих він також славився гостинністю. Традиційний музичний вечір у нього в неділю, двічі-тричі на тиждень невимушений обід за багатим столом у товаристві кількох друзів і знайомих, — цього він не хотів себе позбавляти. Часом, викликаючи у дружини жах, він без попередження приводив гостей прямо з вулиці, причому людей дуже різних, — аматорів музики, товаришів по мистецтву, співаків і поетів. Пустий підлабузник, усі заслуги якого полягали в умінні підтримувати добрий настрій, кидати жарти й дотепи, навіть досить неоковирні, був бажаною особою так само, як і тонкий знавець мистецтва або чудовий музика. Проте переважну частину свого дозвілля Моцарт волів проводити поза своєю домівкою. День у день по обіді його можна було знайти у кав’ярні за більярдом, а вечорами — часто в шинку. Він дуже охоче, верхи чи повозом, виїжджав з компанією за місто; як відмінний танцюрист, відвідував бали й маскаради і кілька разів на рік захоплено веселився на народних святах, особливо просто неба в день святої Брігітти, коли він з’являвся в одязі П’єро. Такі розваги — то розмаїті й пустотливі, то співзвучні більш спокійному настрою — давали йому, безперечно, необхідний відпочинок після тривалого душевного напруження і величезної затрати сил; крім того, вони марно не пропадали, бо залишали в пам’яті глибокі й підсвідомі враження, які при нагоді мимохідь запліднювали творчу уяву генія з її таємничими, незбагненними шляхами. Але, на жаль, в години розваг не бралося до уваги ніщо — ні голос розуму чи обов’язку, ні інстинкт самозбереження чи турботи про дім, бо завжди йшлося про те, аби лише вкрай натішитися щасливим ментом. Як у насолодах, так і в творчості 

 Моцарт не знав міри. Частину ночі він незмінно присвячував композиції. Рано вранці, часто будучи ще в ліжку, опрацьовував написане. Потім, з десятої години, пішки чи на присланій за ним кареті, їздив давати уроки, що, як правило, забирали в нього і декілька післяобідніх годин. “Ми трудимося чесно, — писав він якось одному зі своїх покровителів, — і часто дуже важко не втратити терпіння. Маючи славу доброго клавесиніста і вчителя музики, нахапаєш собі дюжину учнів, а потім ще постійно береш нових, не замислюючись над тим, що з них вийде, аби тільки вони платили свій талер per marca. Бажаним є будь-який угорський вусань з інженерного корпусу, що йому знічев’я забандюрилось вивчати генерал-бас і контрапункт; будь-яка зарозуміла графська дочка, що зустрічає тебе, мов майстра Кокреля, свого цирульника, червона вся від обурення, якщо ти не постукав у її двері точнісінько в призначений час і т. ін.“ І коли він, зморений уроками, концертами, репетиціями і подібною суєтою, знемагав від бажання вільно дихнути, уявний відпочинок його виснаженим нервам могло дати тільки нове збудження. Здоров’я Моцарта непомітно підупадало, і туга, що раз у раз огортала його, якщо й не спричинялася, то у всякому разі посилювалася недугою; через те в ньому постійно жило відчуття близької смерті, яке врешті стало переслідувати маестро на кожному кроці. Викликаний найрізноманітнішими причинами смуток, а також каяття, завше були гіркою приправою до радощів, що випадали на його долю. Але ми знаємо, що й ці болі, врівноважені й чисті, були глибоким, невичерпним джерелом усе нових і нових мелодій, які, струмуючи із сотень золотих сурм, виливали всі муки і все блаженство людської душі.

Погані наслідки Моцартового способу життя найповніше проявлялися в його домашньому бутті. Маестрові можна було закинути легковажне марнотратство навіть тоді, коли йшлося про одну з найкращих властивостей його душі. Кожний, хто в крайній потребі приходив до нього позичити грошей чи заручитися порукою, міг розраховувати на те, що Моцарт не вимагатиме ні застави, ні розписки; це не притаманне було йому так само, як і дитині. Найбільше він любив дарувати, і завжди робив це привітно і з великою гречністю, особливо коли вважав, що грошей у нього надмір. 

Такі витрати, разом із коштами, необхідними для домашнього господарювання, аж ніяк не відповідали його прибуткам. Грошей, які надходили за концерти, від театрів, видавців та учнів, а також кайзерівської пенсії, не вистачало, тим паче, що смаки публіки були ще далекі від рішучого визнання Моцартової музики. Її незаймана краса, багатство і глибина взагалі здавалися дивиною людям, які звикли до улюбленого, легко засвоюваного музичного пожитку. Правда, свого часу віденці ніяк не могли насититися “Бельмонтом і Констанцією“, завдяки народному характерові цієї опери; але поставлений кілька років пізніше “Фігаро“, конкуруючи з гарною, та все-таки значно дрібнішою “Cosa rara“, несподівано і, звичайно, не тільки через інтриги директора, зазнав жалюгідної поразки. І це був той самий “Фігаро“, якого більш освічені і менш упереджені пражани відразу ж прийняли з таким ентузіазмом, що зворушений маестро на знак вдячності вирішив написати спеціально для них свою наступну велику оперу. Незважаючи на несприятливі часи і підступність ворогів, Моцарт, якби був трохи обачнішим і розсудливішим, все-таки міг би мати із свого мистецтва вельми значний зиск. Але він мав збиток навіть у тому разі, коли юрба мимоволі виявляла йому своє захоплення. Словом, усе — доля, характер і власні помилки — не сприяло успіхові цієї виняткової людини. 

Легко зрозуміти, яким важким за цих обставин було становище господині дому, оскільки вона усвідомлювала свої обов’язки. Незважаючи на свою молодість, життєрадісність і успадковану від музики-батька повну непрактичність, Констанція, з дитинства звикнувши до нестатків, докладала всіх зусиль, щоб, поки не пізно, зарадити лихові, в міру можливості виправити становище і компенсувати великі втрати, заощаджуючи на малому. Правда, щодо останнього, то їй бракувало справжнього уміння і достатнього досвіду. Вона розпоряджалася грішми і вела книгу домашніх витрат; з кожною вимогою, з кожним нагадуванням про борг і взагалі з усяким невдоволенням зверталися виключно до неї. Іноді вона відчувала себе скраю прірви, особливо, як до цієї скрути, нестатків, вічних клопотів і страху перед можливим безчестям додавалася ще меланхолія чоловіка, коли він, не підвладний ніяким розрадам, цілими днями не працював, скаржачись і зітхаючи біля дружини, або десь у куточку поринав у трагічні роздуми про смерть, які невідступно переслідували його. І все-таки вона рідко занепадала духом, а її світлий розум майже завжди знаходив бодай тимчасовий вихід із становища. Але, по суті, це мало чи власне зовсім не зараджувало справі. Якщо навіть, удаючись до жарту, докору, умовляння чи й ласки, вона домагалася того, що сьогодні він разом із нею пив чай і вечеряв за родинним столом, а потім залишався удома, то чого вона цим досягала? Бувало, що він, раптом вражений і зворушений заплаканими очима дружини, щиро проклинав свої погані звички, давав найкращі обіцянки, навіть більше, ніж вона від нього вимагала, — і все марно: непомітно він знову брався за старе. Напрошувалася думка, що жити інакше він просто не може, і якби його якимось чином було поставлено в зовсім відмінні умови, підхожі й вигідні, за нашими поняттями, всім людям, то ця дивна істота сама рішуче відмовилась би від життя. 

Констанція все-таки сподівалася, що їхнє життя зміниться на краще, і це, на її думку, було цілком ймовірно, оскільки зростання слави її чоловіка не могло не привести до істотного поліпшення їхнього добробуту. Як тільки, гадала вона, зникне постійний тягар нестатків, що його, то з більшою, то з меншою силою, відчуває й він, замість того щоб добру половину своїх сил і часу витрачати на звичайне добування грошей, зможе цілком віддатися своєму справжньому покликанню і нарешті без докорів совісті втішатиметься з тих радощів, за якими йому зараз доводиться полювати, — тоді він невдовзі стане врівноваженішим, природнішим і спокійнішим. Констанція почала думати навіть про переїзд, при нагоді, до іншого міста, надіючись подолати самовіддану закоханість чоловіка у Відень, де, за її переконаннями, йому не щастило. 

Але пані Моцарт найбільше покладалася на те, що успіх нової опери, яка й спричинилася до цієї подорожі, рішуче сприятиме здійсненню її бажань і прагнень. 

Опера була вже написана більш як наполовину. Близькі друзі, свідки створення цього надзвичайного твору, здатні по-справжньому оцінити його, мали досить повне уявлення про характер і силу опери і скрізь говорили про неї в такому тоні, що навіть багато з недругів композитора схильні були повірити, що не мине й півроку, як отой “Дон-Жуан“ вразить, геть переверне, полонить музичний світ усієї Німеччини. Обережнішими і непевнішими були голоси тих доброзичливців, які, враховуючи тодішні погляди на музику, не сподівалися на загальний і швидкий успіх. Сам маестро у глибині душі поділяв їхні більш ніж обгрунтовані сумніви. 

Проте Констанція — як і всі жінки, що значно рідше, ніж чоловіки, бентежаться непевністю, бо довіряються почуттям, до того ж нерідко захоплені цілком справедливим бажанням, — твердо вірила в свої добрі передчуття і ось зараз, у кареті, знову знайшла привід обстоювати їх. Вона зробила це, за своєю звичкою, жваво й пристрасно, до того ж з подвоєною старанністю, оскільки під час попередньої розмови, що ні до чого не могла призвести і через те, викликавши сильне почуття невдоволення, обірвалася, настрій Моцарта відчутно був погіршав. Констанція докладно і так само жваво стала розказувати чоловікові, як вона, повернувшись додому, виплатить найбільш нагальні борги і виділить на інші потреби ті сто дукатів, що їх вони, згідно з угодою, мають одержати від празького антрепренера за партитуру, і як вона надіється прожити всю зиму аж до весни на цей бюджет. 

— Май на увазі, твій добродій Бондіні добре погріє собі руки на цій опері, і якщо він хоч наполовину такий чесний, як ти його вихваляєш, то додатково пришле тобі пристойний процент з тієї суми, яку виплатять йому інші театри за копії твоєї партитури; якщо ні — що ж, перед нами, хвала Богу, є й інші шанси на прибуток, навіть у тисячу разів солідніші. Я передчуваю це. 

— Ану викладай! 

— Недавно сорока на хвості принесла мені вістку, що прусському королеві потрібен капельмейстер. 

— Ого! 

— Я хотіла сказати, генеральний директор. Дай мені трохи пофантазувати! Цю слабкість я успадкувала від матері. 

— Гаразд, фантазуй! Чим безглуздіше, тим краще. 

— Ні, все буде цілком правдоподібно. Отже, уяви собі: в цей самий час через рік... 

— Коли папа Гретль посватає... 

— Помовч, збиточнику! Згадаєш моє слово, через рік, до дня святого Егідія, придворного композитора на ім’я Вольф Моцарт у Відні і з свічкою не знайдеш. 

— А бодай тобі з твоєю мовою! 

— Уявляю собі, як наші старі друзі плещуть про нас, і що вони тільки не кажуть! 

— Наприклад? 

— Наприклад, одного прекрасного дня, рано вранці, годині десь по дев’ятій, наша стара вигадниця Фолькштет, якій дуже вже закортіло нанести візит, швидко мчить по Кольмаркту. Цілих три місяці її не було у Відні; гучна поїздка в Саксонію до зятя, що була предметом щоденних розмов відтоді, як ми знаємося, нарешті відбулася; вона повернулася тільки вчора вночі і тепер, переповнена радістю від щасливої подорожі, просто не може втерпіти, щоб не відвідати подруги і не поділитися з нею надзвичайно цікавими новинами, — летить прямісінько до полковниці, женеться по сходах нагору, стукає і, не чекаючи відповіді, вривається в кімнату: уяви собі лишень їхню взаємну радість, обійми та поцілунки! “Ой, кохана, дорогенька моя полковнице, — ледве перевівши дух, заторохтіла вона після перших обіймів та поцілунків, — я привезла вам цілу торбу вітань, і відгадайте, од кого? Адже я приїхала не прямо із Стендаля, а зробила невеликий гак уліво, в напрямку Брандербурга“. — “Справді? Коли так... Ви заїжджали в Берлін? Були в Моцартів?“ — “Цілих десять божественних днів!“ — “О кохана, солоденька, неоціненна моя генеральшо, розкажіть, опишіть усе докладно! Як ся мають наші добрі друзі? Їм усе ще там подобається, як і напочатку? Я ніяк не йму віри, досі не можу собі уявити, надто зараз, коли ви повернулися од них, що Моцарт — берлінець! Як же він там себе почуває? Який він із себе зараз?“ — “О, Моцарт! Якби ви лишень його побачили. Цього літа король відправив його в Карлсбад. Хіба нашому улюбленому кайзерові Йосифу таке спало б на думку, га? Коли я приїхала, Моцарти саме повернулися звідти. Він сяє від здоров’я і життєрадісності, погладшав, аж круглим став, а моторний, як дзига; очі блищать задоволенням і щастям“. 

І тут наша розповідниця, вжившись у роль, взялася розмальовувати своє нове життя найсвітлішими фарбами. В її зображенні здавалося дійсним і наявним усе — починаючи з квартири на Унтер-ден-Лінден, саду, заміського будинку і кінчаючи блискучою ареною його публічних виступів і вузьким придворним товариством, де він акомпанував королеві на фортепіано. Констанція, мов із рукава, сипала смішними анекдотами і вигадувала цілі діалоги. Створювалося враження, що Сан-Сусі і королівська резиденція в Потсдамі знайомі їй більше, ніж замок Шенбрунн та кайзерівський палац. При цьому вона проявила чимало лукавства, наділивши нашого героя безліччю цілковито нових, властивих батькові сімейства якостей, які розвинулися на солідному ґрунті прусського побуту, і серед них, як найбільший феномен і доказ того, що крайнощі інколи сходяться, згадана Фолькштет побачила задатки справжньої скупості, яка надзвичайно йому пасувала. “Подумайте лишень, він одержує три тисячі талярів, і за що? За те, що раз на тиждень диригує камерним концертом і два рази оперою. Ох, моя кохана полковице, я бачила його, нашого милого, золотого маленького Моцарта, зі своїм чудовим, добре вишколеним оркестром, який його обожнює. Я сиділа з Моцартовою в її ложі, якраз навскоси від ложі їх величності. І що, гадаєте, було в програмі? Прошу, я навмисне захопила її для вас, загорнувши в неї невеличкий подарунок від себе та від Моцартів. Ось, дивіться, читайте, що тут надруковано величезними літерами!“ — “Боже милий, що це? “Тарар!“ — “Так, друже мій, ось до чого довелось нам дожити! Два роки тому, коли Моцарт писав свого “Дон-Жуана“, а проклятий, почорнілий від заздрощів Сальєрі потай докладав всіх зусиль, щоб забезпечити собі в своїй країні такий самий тріумф, який мала його опера в Парижі, нарешті показавши нашій невибагливій, звиклій до куликів публіці, ладній у будь-який час захоплюватися “Cosa rara“, щось на зразок сокола; і коли він зі своїми спільниками вже хитрував і шушукався, прагнучи поставити “Дон-Жуана“ у такому ж добре обпатраному — і не в мертвому, і не в живому — вигляді, як і свого часу “Фігаро“, — я поклялася ні за що на світі не піти на цю паскудну річ, якщо її все-таки покажуть. І я дотримала свого слова. Коли всі, в тому числі й ви, дорога полковнице, стрімголов помчали до театру, я й за двері не вийшла, взяла на коліна кішку і стала їсти суп із тельбухів; і так само я вчинила під час іще кількох наступних вистав. А тепер, уявіть собі, “Тарар“ іде на сцені Берлінської опери, і Моцарт диригує твором свого смертельного ворога!“ — “Ви конче повинні послухати цю оперу! — вигукнув він на самому початку нашої розмови. — Хоч би для того, щоб мати підставу сказати віденцям, що я не дозволив і пальцем торкнути хлопчика Авессалома. Я хотів би, щоб цей упертий, як баран, заздрісник сам побував на виставі й переконався, що я не маю потреби псувати комусь його твір, бо я завжди хочу залишатися таким, яким є“. 

— Браво! Бравіссімо! — на весь голос вигукнув Моцарт і, легенько смикнувши свою жіночку за вуха, став її цілувати, пестити, лоскотати, і їхня пустотлива гра з різнобарвними мильними бульбашками вимріяного майбутнього, якому, на жаль, ніколи, навіть найменшою мірою, не судилось здійснитися, вибухала врешті бурхливими веселощами, метушнею і сміхом. 

Тимчасом вони давно вже спустилися в долину і наблизилися до села, що його помітили ще з пагорба і відразу за яким, серед мальовничого простору, бовванів невеликий замок сучасного стилю — резиденція якогось графа фон Шінцберга. Вирішили, що в цьому селі нагодують коней, пообідають і відпочинуть. Заїжджий двір, в якому вони зупинилися, був розташований на деякій відстані од решти будинків, при дорозі, від якої в напрямку графського парку простяглася алея осокорів довжиною кроків із шістсот. 

Моцарт, як вони вийшли з карети, турботи про обід полишив, за звичкою, на дружину. Він замовив собі шклянку вина, тоді як Констанція, ковтнувши трохи свіжої води, попросила знайти для неї якийсь тихий куточок, щоб годинку поспати. Її повели сходами нагору, чоловік пішов услід, щось бадьоро наспівуючи і насвистуючи. У чисто побіленій і нашвидку провітреній кімнаті, серед старих, шляхетного походження, меблів — вони, без сумніву, свого часу перемандрували сюди із графських світлиць — стояло охайне благеньке ліжко з розмальованим балдахіном на тонких, покритих зеленим лаком ніжках і шовкові штори балдахіна давно вже були замінені фіранками простої матерії. Констанція почала вкладатися на сон, Моцарт пообіцяв розбудити її вчасно; вона зачинила за ним на засув двері, а він подався до шинку, щоб чимось розважитися. Але тут крім господаря не було жодної душі, й оскільки його розмови подобались гостеві так само мало, як і вино, то маестро вирішив, поки приготують обід, прогулятися графським парком. Йому сказали, що пристойній публіці туди заходити дозволяється, до того ж господарів замку сьогодні вдома не було. 

Він подався двором і швидко пройшов короткий шлях до відчинених заґратованих воріт, потім повільно попрямував алеєю, обсадженою високими старими липами; в кінці її він раптом побачив — і зовсім недалеко — фасад замку. Це була споруда в італійському стилі, пофарбована в світлий колір, з довгими подвійними сходами; шиферний дах прикрашала балюстрада і кілька звичайних статуй богів та богинь. 

Помилувавшись двома великими клумбами, що цвіли ще досить буйно, наш маестро попрямував до тінистої частини парку, проминув кілька гарних темно-зелених піній і пішов химерно покрученими стежками, поступово наближаючись до більш відкритих ділянок; незабаром він опинився біля водограю, веселе дзюрчання якого давно вже долинало до його слуху. 

Досить великий, овальної форми басейн був обставлений рослинами в кадках — лаврами й олеандрами, які дбайливо доглядали; навколо вилася посипана м’яким піском доріжка, неподалік од неї стояла невеличка заґратована альтанка, що правила за прекрасне місце для відпочинку; у ній стояв маленький столик із лавою, на яку відразу ж біля входу й присів Моцарт. 

Слух його тішився затишним плюскотінням води, очі прикипіли до невеликого, з дуже рясними прекрасними плодами помаранчевого дерева, що самітнє, осторонь від загального ряду, стояло просто на землі біля самої альтанки якраз навпроти Моцарта, в душі якого від споглядання цієї південної рослини прокинулися раптом милі спогади далекого дитинства. Задумливо усміхаючись, він потягнувся до найближчого плоду, ніби для того, щоб щоб відчути на своїй долоні його округлість і соковиту свіжість. Але знову зринули в його пам’яті спогади юності, що тісно переплелися з давно призабутою музичною фразою, яку він, на мить замріявшись, уперто намагався згадати. І враз очі його заблищали, погляд забігав сюди-туди — його пойняла якась думка, яку він завзято шукав. Неуважний, він знову доторкнувся до помаранчі, яка раптом відірвалася від гілки і залишилась у нього в руці. Він дивився і не бачив цього, настільки була зосереджена його художня уява; він безперестану крутив перед носом духмяний плід і нечутно, самими порухами губ, відтворював то початок, то середину якоїсь мелодії, нарешті інстинктивно вийняв із бокової кишені камзолу емалевий футляр, дістав звідти маленького ножа із срібною ручкою і повільно розрізав навпіл оранжеву м’ясисту кулю. Можливо, ним керувало при цьому невиразне, неусвідомлене почуття жадоби, та все-таки, будучи дуже збудженим, він задовольнився самим лише чарівним ароматом помаранчі. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в м’якуш обох половинок, потім обережно, дуже обережно склав їх докупи, роз’єднав і склав знову. 

Раптом поблизу почулися кроки, він стрепенувся, і аж тоді до його свідомості дійшло, де він і що накоїв. Він хотів було заховати помаранчу, проте одразу передумав — чи то з гордості, чи тому, що було вже пізно. Перед ним стояв високий, широкоплечий чоловік у лівреї — садівник замку. Помітивши, мабуть, останній підозрілий жест незнайомця, він кілька секунд ніяково мовчав. Моцарт, так само занімівши і ніби прибитий до лави цвяхами, злегка усміхаючись і явно почервонівши, хоч і досить зухвало та одверто, дивився на нього своїми блакитними очима; потім він — з боку це виглядало б надто кумедно — підкреслено задирливо й рішуче поклав неушкоджену зовні помаранчу на середину столу. 

— Даруйте, — промовив із прихованою досадою садівник, встигнувши роздивитися вбрання незнайомця, яке не викликало великого довір’я. — Я не знаю, кого я тут... 

— Капельмейстер Моцарт із Відня. 

— Ви, без сумніву, знайомі з господарями замку? 

— Я тут проїздом і нікого не знаю. Пан граф удома? 

— Ні. 

— А його дружина? 

— Вона зайнята і, певне, не зможе вас прийняти. 

Моцарт підвівся, збираючись піти. 

— Вибачте, добродію, як це вам спало на гадку отак частуватися тут? 

— Що? — вигукнув Моцарт. — Частуватися? Хай йому чорт, чи не думаєш ти, що я хотів украсти і зжерти цю штуку? 

— Добродію, я думаю те, що бачу. Ці плоди перелічені, і я відповідаю за них. Пан граф вибрав це дерево про свято, і за ним зараз мають прийти. Я не відпущу вас доти, поки не доповім, що сталося, і ви самі не засвідчите, як це було. 

— Хай буде так. Я чекатиму тут, скільки треба. Можеш на мене покластися. 

Садівник нерішуче подивився навколо, і Моцарт, подумавши, що той, певне, сподівається чайових, засунув руку в кишеню, але там не виявилось нічогісінько. 

У цей час дійсно надійшли двоє робітників, поставили дерево на ноші і понесли його. Тимчасом наш маестро дістав свого гаманця, вийняв чистий аркуш паперу і, поки садівник непорушно стояв на місці, написав олівцем: 

“Ласкава пані! Тут, у Вашому раю, сидить шкідливець і почуває себе, мов Адам у ту хвилину, як скуштував яблука. Сталося нещастя, і я не можу скинути свою провину на якусь добру Єву, бо Єва втішається зараз невинним сном на заїжджому дворі, і над пологом її ліжка пурхають грації та амури. Накажіть, — і я з’явлюся перед ласкаві очі Вашої величності, щоб особисто відповісти за свій, мені самому незрозумілий злочин. Зі щирим каяттям

Вашої величності 

найпокірніший слуга 

В.-А.Моцарт 

на шляху до Праги“. 

Садівник терпеливо чекав. Моцарт передав йому досить незграбно складену записку і велів однести графині. 

Ледве встиг недоброзичливець-садівник рушити з місця, як по той бік замку почувся стукіт екіпажу, що в’їжджав у двір. Це був граф; він привіз з собою із сусіднього маєтку племінницю та її нареченого, молодого багатого барона. Мати останнього уже роками не виходила з дому, і тому заручини відбулися сьогодні в неї, а тепер свято мало завершитися у колі близьких родичів тут, у замку, що з дитинства був для Євгенії другою рідною домівкою, в якому вона росла, мов рідна дочка. 

Графиня з сином Максом, лейтенантом, поїхала додому трохи раніше, щоб дати останні розпорядження. В коридорах і на сходах замку панувала загальна метушня, і садівникові насилу вдалося вручити записку графині, котра, одначе, не стала її розгортати і, майже не звернувши уваги на слова подавця, заклопотано поспішила далі. Садівник чекав і чекав, а вона все не поверталася. Повз нього сновигала прислуга — лакеї, покоївки, камердинери; він запитав про пана — той переодягався; тоді садівник став шукати когось із господарів і натрапив на графа Макса в його кімнаті, але той захоплено розмовляв із бароном і, мов боячись, що садівник доповість чи запитає про щось, що не належало б до загальної уваги, обірвав його на півслові: “Я зараз буду — йди!“ Минув ще добрий кавалок часу, поки нарешті батько й син одночасно вийшли із своїх кімнат і довідалися про прикру новину. 

— Чорт знає що таке! — закричав товстий, добродушний, але дещо запальний граф. — Це переходить усякі межі! Музикант із Відня, кажеш? Напевне, один із тих голодранців, що канючать гроші на дорогу, і підбирають усе, що трапляється під руки! 

— Прошу вибачення, ваша величносте, на вигляд він не такий; цей, мені здається, трохи міхом битий; до того ж він дуже пихатий. Назвався отой чоловік Мозером. Він чекає внизу на відповідь; я доручив Францеві бути поблизу і не спускати з нього очей. 

— Що це допоможе, хай йому біс! Якщо я отого дурня й посаджу за ґрати, то лихові все одно не зарадиш! Я тисячу разів казав тобі тримати передні ворота весь час замкненими. У кожному разі шкоді можна було б запобігти, якби ти своєчасно виконував свої обов’язки. 

У цей момент із сусідньої кімнати поспішно вийшла радісно збуджена графиня з розгорнутою запискою в руці. 

— Ви знаєте, — вигукнула вона, — хто в нас у саду? Заради Бога, прочитайте цього листа — Моцарт, композитор із Відня! Треба негайно запросити його нагору, — я боюся, що він уже пішов! Що тільки він про мене подумає! Сподіваюся, ти його чемно зустрів, Вельтене? І, власне, що трапилося? 

— Що трапилося? — мовив іншим тоном граф, гнів якого не могла вгамувати навіть звістка про відвідини такої знаменитої людини. — Цей божевільний зірвав із дерева, яке я визначив як подарунок Євгенії, одну з дев’яти помаранчів. Жах! Він зіпсував усю нашу витівку, і Макс може спокійнісінько порвати свої вірші. 

— Та ні! — квапливо заперечила графиня. — Цій біді можна легко зарадити, полиште все на мене. А тепер обидва йдіть, звільніть оту добру людину і будьте з нею якомога привітнішими і люб’язнішими. Він повинен на сьогодні залишитися в нас, коли б тільки ми змогли його затримати. Якщо вже в саду його не застанете, то розшукайте на заїжджому дворі і привезіть разом із дружиною. У цей день доля не могла вигадати для Євгенії кращого подарунку і приємнішого сюрпризу. 

— Звичайно, — погодився Макс, — я також відразу про це подумав. Ходімте швидше, тату! А за вірші, — мовив він, коли вони хутко подалися до сходів, — не турбуйся. Дев’ята муза не буде скривджена; навпаки, з цього лиха я матиму ще деяку користь. 

— Це неможливо. 

— Неодмінно матиму. 

— Що ж, коли так, — ловлю тебе на слові, — то ми приймемо оцього дивака з найбільшою шаною. 

Поки все це в замкові відбувалося, наш квазіполонений, мало клопочучись наслідками справи, щось довго писав. Потім, оскільки зовсім ніхто не з’являвся, почав неспокійно походжати сюди-туди; до того ж із заїжджого двору настійно повідомили, що обід давно готовий і щоб він одразу йшов, бо фурман поспішає. Він забрав свої речі й хотів негайно рушити, як раптом перед альтанкою виринули господарі замку. 

Граф, наче старий знайомий, жваво привітав його своїм дзвінким голосом і, не давши навіть можливості попросити вибачення, тут же запросив подружжя Моцартів провести хоч би решту дня в колі його родини. 

— Вельмишановний маестро, ви нам зовсім не чужі, можу вас навіть запевнити, що ім’я Моцарт навряд чи вимовляється десь частіше і з більшою пошаною, ніж тут. Моя племінниця грає й співає, вона майже цілий день просиджує за фортепіано, знає напам’ять ваші твори і найбільше її бажання — побачити вас ближче, ніж це їй довелося минулою зимою на одному з ваших концертів. Незабаром ми поїдемо на кілька тижнів до Відня, і родичі обіцяли їй дістати запрошення до князя Голіцина, де вас досить часто можна зустріти. Але тепер ви їдете до Праги, повернетесь, певне, не скоро і, Бог знає, чи заїдете до нас по дорозі назад. Зробіть там ласку, відпочиньте тут сьогодні й завтра! Карету ми одразу ж відішлемо додому, а мені дозвольте взяти не себе турботи про вашу дальшу подорож. 

Композитор, що в таких випадках задля дружби або заради власного задоволення жертвував чи не в десять раз більшим, ніж це вимагалося він нього зараз, міркував недовго; він з радістю погодився залишитись на півдня в замку, з умовою, що завтра на світанку поїде далі. Граф Макс попрохав зробити йому милість, дозволивши поїхати за пані Моцартовою і уладнати все необхідне на заїжджому дворі. Він пішов пішки, а слідом за ним було вислано екіпаж. 

Про цю молоду людину зауважимо мимохідь, що веселу натуру, успадковану від батька та матері, вона поєднувала в собі з талантом і любов’ю до красного письменства і, не маючи нахилу до військової служби, все-таки виділялася серед офіцерів своїм знанням і добрими манерами. Граф Макс добре знав французьку літературу і в той час, коли німецька поезія мало цінилася у вищому світі, завоював прихильність і похвалу вмінням із винятковою легкістю писати вірші рідною мовою, на зразок таких поетів, як Гакедорн, Кетц та інші. І ось сьогодні, як ми вже чули, йому трапилася особливо сприятлива нагода скористатися своїм хистом. 

Пані Моцартову він застав за накритим столом, коли вона вже з’їла тарілку супу і розмовляла з дочкою шинкаря. Вона настільки звикла до неймовірних інцидентів і до зухвалих вибриків свого чоловіка, що її зовсім не збентежила поява молодого офіцера і запрошення відвідати замок. Зі щирою радістю, розсудливо й спритно вона обміркувала ситуацію і негайно сама уладнала все необхідне. Після того як було спаковано речі, сплачено рахунки, відпущено фурмана, вона, не дуже клопочучись своїм туалетом, убралася і з добрим настроєм поїхала в супроводі офіцера до замку, не підозрюючи, яким незвичним шляхом попав туди її чоловік. 

А він тим часом улаштувався там як удома і розважався розмовою. Невдовзі він побачив Євгенію з нареченим — квітучу, надзвичайно привабливу й милу істоту. Вона була русява й струнка, святково одягнена в яскраво-червону, з блискучого шовку сукню з дорогим мереживом; чоло прикрашала біла стрічка з коштовними бісеринками. Барон, лише трохи старший за неї, людина м’якої, одвертої натури з усіх поглядів здавався гідним її. 

Першу скрипку в розмові грав, — можливо, навіть надто самозахоплено, — добродушний і веселий господар дому, з властивою йому дещо гучною, з жартами та побрехеньками, і досить симпатичною манерою розмовляти. Було подано прохолодні напої, і наш мандрівник якнайменше губився перед ними. 

Хтось із присутніх підняв кришку фортепіано. На пюпітрі вже лежали розкритими ноти “Весілля Фігаро“, і Євгенія приготувалася проспівати арію Сюзанни з відомої сцени в саду, арію, що, мов духмяні пахощі літнього надвечірнього повітря, лине на нас потоком солодкої пристрасті. Ніжний рум’янець на щоках Євгенії змінився на мить надзвичайною блідістю; проте з першим же дзвінким звуком, що спурхнув з її вуст, з грудей її спали всякі пута. Вона усміхалася, певне, відчуваючи себе на гребені високої хвилі, і винятковість цього моменту, можливо, єдиного на все життя, не могла не надихнути її. 

Моцарт був явно приголомшений. Коли вона закінчила, він підійшов до неї і мовив з великою щирістю: 

— Не знаю, що й сказати вам, любе дитя: ви — наче ласкаве сонце, що не потребує ніякої похвали і під промінням якого кожний відчуває блаженство! Слухаючи такий спів, радієш, мов дитина під час купання, коли вона сміється, дивується і не може собі уявити чогось кращого. У кожному разі повірте мені, що нашому братові у Відні не щодня доводиться слухати свої твори у такому чудовому, щирому й задушевному, у такому досконалому виконанні. 

Він сердечно поцілував їй руку. Пройнята високою гідністю люб’язність і доброта цієї людини, так само як і приємний відгук про її талант, настільки зворушили Євгенію, що в неї злегка запаморочилось у голові і очі наповнилися раптом сльозами. 

У дверях з’явилася пані Моцартова, услід за нею прийшли й інші гості: дворянська родина — сусіди й близькі родичі господарів — з дочкою Франціскою, яка з дитячих років ніжно товаришувала з нареченою і почувалася тут як удома. 

Почалися взаємні вітання, обійми, поздоровлення, гості з Відня були відрекомендовані прибулим, і Моцарт сів за фортепіано. Він зіграв частину одного з своїх концертів, що його Євгенія саме розучувала. 

Природно, що в такому вузькому колі вплив виконавця на слухачів дещо інший, ніж на публічних концертах, бо величезне задоволення приносить безпосередня близькість великої людини і геніального художника у невимушеній домашній обстановці. 

Це був один із тих блискучих творів, в яких справжня краса іноді, мовби з примхи, добровільно поступається місцем зовнішній витонченості, але таким чином, що вона, хоч і втілена у більш свавільні, легкі форми та схована за безліччю сліпучих ефектів, все-таки виявляє в кожному русі властиве їй благородство і випромінює невичерпний чарівний пафос. 

Графиня відзначила про себе, що в більшості слухачів, у тому числі, можливо, і в самої Євгенії, незважаючи на напружену зосередженість і святкову тишу під час чудесної гри, увага була розділена між зором і слухом. Мимоволі спостерігаючи за композитором, за його скромною, майже незграбною манерою поводитися, за добродушним обличчям і плавними рухами його маленьких рук, справді нелегко було протистояти натискові найрізноманітніших численних думок про цю дивовижну людину. 

Коли маестро підвівся, граф сказав, звертаючись до пані Моцартової: 

— Коли хочеш із виглядом знавця похвалити знаменитого артиста, що вдається далеко не кожному, як заздриш королям та імператорам! У їхніх вустах усе звучить неповторно й значущо. Їм усе дозволено! Як зручно, наприклад, сидячи позаду вашого чоловіка, поплескати скромного маестро по плечу під час прикінцевого акорду якоїсь пишної фантазії і сказати: “Ви просто молодець, любий Моцарте!“ Ледве встигли ви промовити цю фразу, як по всьому залу вмить прокочується: “Що він йому сказав?“ — “Він назвав його молодцем!“ І кожний, хто грає на скрипку, співає фістулою чи пише ноти, у нестямі від одного цього слова; коротше кажучи, це — блискучий стиль, неповторний фамільярний стиль імператорів, який завжди збуджує в мені почуття заздрощів до Йосифів та Фрідріхів, особливо зараз, коли я у цілковитому розпачі від того, що в своїй голові не можу відшукати жодного пристойного дотепу. 

Всю цю промову граф виголосив у властивій йому жартівливій манері, яка завжди зачаровувала слухачів і неодмінно викликала сміх. 

Та ось на запрошення господині все товариство рушило до святково прибраної їдальні, звідки на гостей війнуло ароматом квітів і прохолодою, що так благотворно впливає на апетит. 

Усі зайняли вміло розподілені місця, причому знатний гість опинився навпроти наречених. З одного боку біля нього сиділа літня дама невеликого зросту, неодружена тітка Франціски, а з другого — сама молода й чарівна племінниця, яка своїм розумом і веселим характером швидко зуміла здобути прихильність маестро. Пані Констанцію посадили між господинею дому і її люб’язним супутником — лейтенантом; решта також зайняли свої місця, і, таким чином, за стіл, один кінець якого залишався вільним, сіло, по можливості впереміш, одинадцять душ. Посеред столу височіли дві величезні порцелянові вази, розмальовані постатями, що мовби тримали над собою широкі чаші, до краю наповнені натуральними фруктами й квітами. Не стінах зали висіли розкішні гірлянди. Все, що тут було розкладено, як і те, що безперестану приносили слуги, обіцяло, певне, тривалий банкет. Поміж тарілками й вазами, а також на столикові в глибині зали виблискували благородні напої найрізноманітніших барв — від темно-червоного, майже чорного, до золотистих тонів шампанського, чия весела піна здавна увінчує тільки другу половину свята. 

До певного часу розмова, яку жваво підтримували всі, велася на найрізноманітніші теми. Та оскільки граф із самого початку — спершу невиразно, а потім все ясніше й пустотливіше — натякав на пригоду Моцарта в саду, так що одні потай посміювались, а інші намарне ламали собі голову, відгадуючи, що він мав на увазі, наш герой вирішив розповісти про все сам. 

— Перед лицем Бога я хочу висповідатись, — почав він, — і сповістити вам, яким чином я мав честь познайомитися з оцим шляхетним домом. У цій історії мені випала не надто гідна роль, і я, замість того щоб весело бенкетувати тут, мало не попав у один із арештантських закутків графського замку, де мав би можливість прислухатися до свого порожнього шлунку і спостерігати павутиння на стінах. 

— Ну-ну! — вигукнула пані Моцартова. — Певне, цікаві речі мені доведеться почути. 

Тут маестро дуже докладно розповів, як він залишив дружину в “Білому коні“, змалював свою прогулянку парком, нещасливу пригоду в альтанці, переговори з суворим садівником, словом, приблизно те, що нам уже відомо; все це він виклав, на глибоку втіху слухачів, з якнайбільшою щирістю. Присутні ніяк не могли вгамувати сміху; навіть врівноважена Євгенія не стрималася — нею аж тіпало від сміху. 

— Отож, — провадив він далі, — правду прислів’я каже: нема лиха без добра! Я маю з цієї пригоди певну користь, ось побачите. Але передусім послухайте, як це, власне, вийшло, що таке дозріле дитя могло настільки забутися. На всій вині — один спогад дитинства. 

Весною 1770 року, тринадцятирічним хлопчиком, я поїхав з батьком до Італії. З Риму ми рушили до Неаполя. Я двічі грав у консерваторії і неодноразово виступав по інших містах. Дворянство та духовенство приймало нас привітно, особливо прилип до нас один абат, який вважав себе знавцем музики і, втім, мав деяку вагу при дворі. За день до нашого від’їзду він повів нас, у супроводі кількох інших добродіїв, до розкішного, розташованого біля самого моря, королівського палацу — Villa reale, де демонструвала свій хист ватага сіцілійських комедіантів — fidlj di Nettuno, як вони, нарівні з іншими пишними титулами, називали себе. Разом з багатьма знатними глядачами, серед який й була сама юна, люб’язна королева Кароліна з двома принцесами, ми сиділи в одному з довгих рядів лав, в тіні покритої, мов намет, низької галереї, об стіни якої плескались хвилі. У морі, розмальованому чудовими різнобарвними смугами, відбивалося блакитне сонячне небо. Прямо перед нами виднівся Везувій, а ліворуч, у м’якому мерехтінні, мріло морське узбережжя. 

Перша частина вистави скінчилася; вона відбувалася серед води на дощаній долівці плотів і не містила в собі нічого особливого. Проте друга, найкраща, частина, яка складалася виключно з виступів човнярів, плавців і пірнальників, назавжди з усіма подробицями лишилась мені в пам’ятку. 

З протилежних боків наблизилися одна до одної дві граціозні, дуже легкі барки; обидві, здавалося, прогулювалися задля розваги. Одна з них була обладнана, крім лав для веслярів, напівпалубою і тонкою щоглою з вітрилом; крім того, вона була пишно розмальована, а ніс її позолочений. П’ятеро юнаків ідеальної краси, напіводягнені, з голими руками, ногами й грудьми, сиділи за веслами й забавлялися з п’ятьма вродливими дівчатами, їхніми коханими. Одна з них, що сиділа посеред палуби і плела вінки, вирізнялася стрункою постаттю та красою, а також убранням. Решта охоче прислуговувала їй, тримала над нею хустку, щоб прихистити від сонця, і подавала квіти з кошика. Біля її ніг сиділа флейтистка, що супроводжувала спів дівчат ніжною музикою. І в цієї чарівної красуні був покровитель; проте обоє вони виявляли один до одного явну байдужість, а закоханий здався мені навіть дещо грубуватим. 

Тимчасом підійшло друге, скромніше на вигляд судно. В ньому були самі лише юнаки. Веслярі першої барки мали на собі яскраво-червоний одяг, а другої — зелений, кольору морської води. Хлопці в зеленому, побачивши гарненьких дівчат, були приємно вражені; вони знаками слали їм вітання, висловлюючи бажання познайомитися ближче. Тоді найсміливіша з дівчат схопила троянду, що була приколота в неї на грудях, і лукаво помахала нею, мовби запитуючи цим, чи приймуть вони такий дарунок, на що юнаки дружньо відповіли недвозначними жестами. “Червоні“ зневажливо й похмуро спостерігали за цією сценою, і нічого не могли вдіяти, коли кілька дівчат змовилися кинути неборакам хоч що-небудь для вгамування голоду й спраги. На палубі стояв кошик, повний помаранчів; насправді ж це були оранжеві кулі, дуже схожі на плоди. І тут під акомпанемент оркестру, розташованому на березі, нам відкрилося чарівне видовище. 

Початок зробила одна з дівчат, яка спритно перекинула на другу барку кілька помаранчів, що були зловлені там з такою самою спритністю і негайно повернені назад; так почалася перестрілка, й оскільки до неї вступало все більше й більше дівчат, то невдовзі з човна на човен літало вже, нарощуючи темп, не менше дюжини помаранчів. Красуня, що сиділа в центрі, не брала в цій битві ніякої участі, але з величезним зацікавленням спостерігала за нею. Ми не могли надивуватися спритності обох сторін. Барки повільно крутилися на відстані приблизно тридцяти кроків, повертаючись одна до одної то бортом, то носовою частиною. В повітрі безперервно літало до двадцяти чотирьох куль, але, внаслідок безладного переплетіння, здавалося, що їх набагато більше. Іноді виникав справжній перехресний вогонь; часто кулі описували велику дугу; майже жодна з куль не помилялася адресою; здавалося, наче вони, підкоряючись силі тяжіння, самі залітали в розкриті руки. 

Але, хоч яке приємне було це видовище для очей, не менш приємною була для слуху й виконувана при цьому музика: сіцілійські мелодії, танці, сальтарелло, canzoni a ballo — справжнє попурі, що утворювали чарівні гірлянди мелодій. Молодша принцеса, миле й наївне створіння, приблизно мого віку, граціозно кивала головою в такт музиці; її усмішку й довгі вії я ще й сьогодні бачу перед собою. 

Тепер дозвольте мені розповісти коротко про дальший перебіг цієї веселої вистави, хоч він уже безпосередньо мене й не стосується. 

Важко уявити собі щось красивіше. Тим часом як перестрілка поступово вщухала і тільки окремі кулі перелітали ще в тому чи іншому напрямку, а дівчата збирали свої золоті плоди й складали до кошика, один з юнаків, мовби продовжуючи гру, схопив широку плетену сітку зеленого кольору і ненадовго опустив у воду; коли він її витягнув, в ній на загальний подив, виявилася велика риба, що вилискувала блакитною, зеленою і золотистою барвами. Юнаки, що стояли поблизу, вмить підскочили, щоб дістати її, але риба вислизнула з їхніх рук, ніби справді була жива, і впала в море. Це була навмисна військова хитрість, щоб ошукати “червоних“ і виманити їх із судна. Коли ті побачили, що риба не поринула в воду, а весь час погойдується на поверхні, вони, мов зачаровані тим дивом, не гаючи ні хвилини, кинулися в море; “зелені“ зробили так само, і ми побачили, як дванадцять спритних, ставних плавців докладали всіх зусиль, щоб зловити вертку рибу, що пурхала на хвилях, то зникаючи під водою, то знову виринаючи то тут то там, прослизнувши поміж ноги одного, попід груди чи підборіддя іншого. Враз, коли “червоні“ найбільш захопилися ловитвою, противники їхні, зрозумівши свою перевагу, хутко, зі швидкістю блискавки піднялися на вороже судно, полишене на самих лише дівчат, що зчинили при цьому великий галас. Найвродливіший з юнаків, статурний, як Меркурій, з радісною усмішкою підбіг до красуні, обійняв та поцілував її, а вона, аж ніяк не поділяючи переляку решти дівчат, так само гаряче охопила шию добре знайомого їй хлопця. Правда, ошукана ватага швидко отямилася і прудко підпливла до барки, але була відігнана веслами і зброєю. Безсилий гнів обманутих, крики переляканих дівчат, упертий опір деяких з них, їхні просьби й благання, майже заглушені довколишнім гармидером, плюскотінням води і музикою, що раптом набрала іншого характеру, — все це було невимовно прекрасно і викликало бурхливе захоплення глядачів. 

У цю мить розгорнулося слабо опущене вітрило, і звідти вийшов рум’яний хлопчик із срібними крилами, луком і сагайдаком; у граціозній позі він примостився на щоглі. Ось щосили запрацювали всі весла, напнулось вітрило, проте здавалося, що саме присутність юного бога, з його закляклою у пристрасному пориві постаттю, жене човен уперед. Отож плавці, один з яких високо над головою тримав у лівій руці золоту рибу, незабаром втратили надію наздогнати човна, що його вони переслідували майже без перепочинку, і, до краю виснажені, змушені були шукати захистку на покинутому судні. Тимчасом “зелені“ досягли невеликого, зарослого чагарниками півострова, де несподівано наштовхнулися на засідку — на великий човен із озброєною командою. Перед такою небезпекою “зелені“, на знак своєї готовності вести мирні переговори, піднесли білий прапор. Підбадьорені у відповідь сигналом-згодою, вони під’їхали до півострова, і ми побачила згодом, як зраділі дівчата, за винятком однієї, що залишилася добровільно, весело піднялися зі своїми коханими на власне судно. На цьому вистава й скінчилася. 

— Мені здається, — сяючи очима прошепотіла Євгенія до свого нареченого під час короткої паузи, коли всі схвально загомоніли про оповідання, — що ми прослухали зараз цілу мальовничу симфонію, в якій так досконало проявився життєрадісний дух Моцарта. Чи я маю рацію? Чи не відчули ми тут усю чарівність “Фігаро“? 

Наречений намірявся переказати її думку композиторові, але Моцарт провадив далі: 

— Минуло вже сімнадцять років, як я вперше побачив Італію. Хто, хоч раз побувавши там, особливо в Неаполі, не згадуватиме про неї все життя? Навіть коли він, як і я тоді, був іще дитиною? Але навряд чи той прекрасний вечір, проведений на березі затоки, поставав у моїй пам’яті так яскраво, як сьогодні у вашому саду. Тільки-но я заплющував очі, як переді мною цілком виразно й чітко, мовби скинувши з себе останню запону, розлягалася ця божественна країна! Море і берег, гора і місто, строкатий натовп на узбережжі і нарешті дивовижне плетиво золотистих ліній від перельотів куль. Мені здалося, що в моїх вухах знову бринить та сама музика і за нею полинув цілий віночок веселих мелодій — чужих і власних, серйозних і жартівливих. І раптом виринула танцювальна пісенька на шість восьмих такту — мотив, абсолютно для мене новий. “Стій! — подумав я. — Що це таке? Страх яка граціозна річ!“ Прислухаюся пильніше — “Хай йому біс! Адже це Мазетто! А ось і Церліна!“ — Він усміхнувся пані Моцартовій, яка відразу все зрозуміла. 

— Це справа, — вів він далі, — зовсім проста. В моєму першому акті залишались невикінченими коротенький нескладний номер, дует і хор на сільському весіллі. Двома місяцями тому, як я був знаходився коло докінчення цієї частини, потрібне знайшов не одразу. Треба було знайти по-дитячому просту мелодію, яка б прискала радістю, нагадуючи пришпилену до дівочої сукні квітку з барвистою стрічкою. Певен того, що не слід ані до чого приневолювати себе і що такі дрібнички часто вдаються цілком випадково, ніби самі собою, я полишив цю роботу і, заклопотаний більшою, майже не повертався до старої. Сьогодні, не встигли ми відїхати від села, як цей текст нараз мені виринув із забуття, проте далі цього не зайшло. Принаймні, так мені видалось. А якоюсь часинкою згодом, у затінку листя біля альтанки, я вловлюю мотив, вдалішого й кращого за який будь-де і будь-коли годі було б і шукати. В мистецтві іноді важить якийсь особливий досвід, але такої оказії зі мною ще не траплялось. Бо мелодія була самим втіленням вірша, проте не забігаймо наперед: допіру пташеня лиш вистромило з яєчка голівку і я одразу ж почав вилущувати його зі шкаралущі. Я вже виразно уявив собі танок Церліни, і це навдивовижу нагадало мені грайливий краєвид Неаполітанської затоки. Я чув голоси молодого і молодої, що допліталися до хору хлопців і дівчат. 

Тут Моцарт весело наспівав початок пісеньки: 

Giovinette, che fatte all’amore,

che fatte all’amore, 

Non lasciate, che passi l’etá,

che passi l’etá, che passi l’etá!

Se nel seno vi bulica il core, 

vi bulica il core, 

Il remedio vedete lo quá!

La la la! La la la! 

Che piacer, che piacer, che sará!

Ah la la! Ah la la і т. ін.

Тимчасом руки мої заподіяли великого лиха. Немезіда вже чатувала за живоплотом і тепер постала переді мною в подобі жахливого чоловіка, зодягненого в блакитну, розшиту галунами ліврею. Їй-богу, навіть Везувій, коли б він того божественного вечора край берега вибухнув би над головами глядачів і акторів, усього панства Партенопеї, засипаючи їх чорним попелом дощу, — і той не був би для мене більш несподіваним і страшним за цю катастрофу. Хто ще, крім сатани, міг би таке утнути! Його обличчя, ніби вилите з бронзи, трохи скидалось на лютого римського імператора Тіберія. Коли це служник, подумав я, ледь він відійшов геть, то що вже казати про його пана! Проте я вже тоді серйозно розраховував на заступництво дам і, кажучи щиро, не без підстав. Бо ця плескуха, моя жіночка, досить цікава од природи, випитала в телесої господині заїжджого двору всі варті уваги відомості про кожного члена панської родини, я був при цьому й почув... 

Тут пані Моцартова, вже не маючи сили змовчати, перебила його на слові й почала щонайнастійніше запевняти: мовляв, навпаки — випитував якраз він; ото було сміху, коли чоловік і жінка весело засперечалися. 

— Про мене, хай і так, — сказав він, — одне слово, я щось таке чував про улюблену прийомну дочку, вже наречену, буцім вона саме втілення цноти, дуже славна із себе, а співає, мов янгол. Per Dio, подумалось мені, ось хто допоможе тобі вискочити з халепи! Ти зараз же сідаєш, записуєш, скоро можна, пісеньку, пояснюєш свою витівку — геть усе дочиста! — і ось вам чудовий жарт. Сказав — і зробив. Час є, знайшовся й чистий аркуш лінованого паперу. Маєте! Його я вкладаю у ваші прекрасні руки — витворену експромтом весільну пісню, коли тільки вам вона до вподоби.

Відтак він через стіл простягнув Євгенії аркуш старанно списаного нотного паперу, але дядькова рука її випередила. Вихопивши аркуш, дядько вигукнув: 

— Хвильку, дитино! 

На його знак прочинились стулки дверей салону і з’явилися слуги, що безшумно й урочо внесли до зали фатальну помаранчу, поставивши її на лаву окрай обіднього столу; одночасно справа і зліва од неї з’явилося два невеличкі гінкі мірти. До стовбура помаранчового дерева було вчеплено табличку з написом, що це власність нареченої; на примшілій землі стояла вкрита серветкою порцелянова тарілка, де, виявляється, лежала розрізана помаранча. До неї дядько із усміхом поклав автограф маестро. Це викликало загальне захоплення. 

— Сподіваюсь, — сказала графиня, — Євгенія навіть не здогадується, що це власне перед нею стоїть. А й справді вона вже не пізнає свого давнього улюбленця, дерево так покращало від листя й овочів! 

Не ймучи віри, дівчина спантеличено позирала то на деревце, то на свого дядька. 

— Це неможливо, — промовила вона. — Я добре знаю, що того було вже не відволодати. 

— То ти вважаєш, — заперечив їй дядько, — що його тільки підмінили? Оце так-так! Ану ж поглянь сюди — зараз буду переконувати тебе, як у театрі, де синів чи братів, зниклих безвісті, пізнають по родимках і шрамах. Поглянь на цей пагін або сюди, де тріщина над відногою, ти ж це сто разів бачила. То як, те саме дерево чи ні? 

Сумніву більше не було. Важко описати її здивування, і зворушення, й радість. 

З цим деревом була пов’язана понадстолітня пам’ять родини про видатну жінку, яка цілком заслужила на те, аби про неї згадати бодай словом. 

Дядьків дідусь зажив гучної слави у віденському кабінеті міністрів завдяки дипломатичній службі, два імператори вшановували його своїм довір’ям. Проте не менш щасливо склалося в нього і подружнє життя з такою чудовою жінкою, як Рената Леонора. Часто буваючи у Франції, вона входила до блискучого двору Людовіка XIV і зустрічалася з найвидатнішими людьми тієї незвичайної епохи. Беручи безпосередню участь у дуже інтенсивному духовному житті і не цураючись найрізноманітніших життєвих насолод, графиня анічим — ні вчинком, ні помислом — не погрішила проти високоморальності й успадкованої од природи німецької подружньої вірності, про що незаперечно свідчать вольові риси її обличчя, навіки збережені портретом. Саме завдяки своєму способові думання графиня правила такому товариству за своєрідну наївну опозицію; збережені після неї листи досить промовисто свідчать про те, з якої щирістю і рішучою винахідливістю — хай там заходила мова про віру, літературу, політику ачи щось інше — захищала ця оригінальна жінка свої здорові позиції і вподобання, накидалась на істотні соціальні вади, зберігаючи при цьому винятковий такт. Отож, її жваве зацікавлення в усіх тих, кого можна було зустріти в домі якоїсь Нінон, цьому справжньому осередкові найвимогливішої духовної культури, анітрохи не перечило її дуже гречним приязним взаєминам з найбільш шляхетною дамою того часу, графинею де Севіньє. 

Після смерті графині в її успадкованій од бабусі скриньці ебенового дерева поруч із деякими зухвалими жартами Шапеля, власноруч надряпаними поетом на аркуші, береги якого лямували срібні квіти, знайшлися також і сповнені великої приязні листи маркізи та її доньки до шановної австрійської подруги. 

Графиня де Севіньє була саме тією особою, з чиїх рук вона, сидячи на терасі саду під час свята в Тріаноні, одержала обліплений квітами помаранчевий пагін і зразу ж встромила у квітниковий кадібець, а що пагін прийнявся, то й вивезла його до Німеччини.

Добрих років із двадцять п’ять поступово розвивалося деревце, бережене її увагою і щонайстаранніше доглядуване пізніше дітьми й онуками. Цінне й саме по собі, деревце правило ще й за живий символ духовної вишуканості мало не обожнюваної епохи, в якій ми нині віднаходимо тільки деякі з правдивих цінностей. Та епоха вже несла в собі жахливий плід прийдешності, чиє настання збурило цілий світ і припало на той час, до якого належить наша нехитра історія. 

Всю свою любов Євгенія віддала спадкові шановної родички, тому дядько частенько зауважував, що згодом він цілком перейде до її рук. Тим болючіше було дівчині, коли минулорічною весною, яку вона провела далеко від дому, деревце почало хиріти, листя на ньому пожовкло і стало всихати павіття. 

Позаяк жодних особливих причин його захиріння знайти не вдалося, як і жодних засобів до порятунку, садівник поклав, що воно скоро всохне, хоча природній вік такого дерева міг би бути і вдвоє-втроє довшим. Зате граф, порадившись із одним сусідом, який знався на садівництві, став потай од усіх лікувати його особливим, трохи чародійним способом, досить відомим серед селян, і за свої сподівання здивувати колись кохану племінницю тим, що здавна їй любе деревце ще набереться сил і добре зародить, був сторицею винагороджений. 

Хоч як йому не кортіло і хоч як він не потерпав, що помаранчі, здебільшого вже зовсім дозрілі, не протримаються на дереві, проте пересунув мить своєї радості на кілька тижнів — аж до сьогоднішнього свята; отож, годі й казати, як в останній момент незнайомець мало не потьмарив цьому доброму чоловікові сподівану хвилю щастя. 

Уже перед тим як гості мали сісти за стіл, лейтенант вибрав врочисту хвильку, щоб підправити свою поетичну присвяту з приводу врочистого віншування, аби вірші, за змістом не такі вже й несерйозні, завдяки зміненим кінцевим строфам якомога краще пасували до ситуації. Тепер же, підвівшись зі стільця і повернувшись до кузини, він став читати. 

Стислий зміст вірша був такий. 

Нащадок славнозвісного дерева Гесперид, що в незапам’ятні часи зросло на одному із західних островів у саду Юнони і, як весільний їй подарунок од матері Землі, оберігалося трьома німфами, цей нащадок віддавна мріяв про схожу долю, бо звичай подібного пошановування нареченої бозна-коли перейшов від богів до смертних. 

По довгому й марному жданні він нарешті, здається, здибає молоду дівчину, на яку й навертає свій погляд. Вона виявляє йому свою прихильність і часто буває з ним. Проте гордий лавр, цей обранець муз, який ріс біля нього на березі струмка, став погрожувати, що відкриє душу й серце всебічно обдарованої красуні для любові чоловіків, і тим збудив у того ревнощі. Марно втішає його лавр, на власному прикладі научаючи терпіння: тривала відсутність коханої тільки помножувала його страждання і, зрештою, це й заподіяло йому наглу, навіть без тривалої недуги, смерть. 

Влітку з далеких країв повертається дівчина, повертається із серцем, повним незнаних досі почуттів. І село, і замок, і сад — геть усе зустрічає її з незмірною радістю. Казково мерехтять троянди й лілеї, зводячи на неї свої збентежено-захоплені погляди; похитуючи вітами, зичать їй щастя дерева й чагарники, і тільки для єдиного, ах, для найшляхетнішого вона прибула запізно. Його крону дівчина застає вже всохлою, її пальці доторкаються змертвілого стовбура, так сумно поскрипує до неї ламке верховіття.

Ніколи вже не відчує і не побачить воно тієї, що так його кохала. Як струменіють її сльози, як лунають її ніжні жаління! 

Здалека почув Аполлон доньчин голос. Він прилинув і підступився до неї, з болем дослухаючись до її лементу. Та досить було йому доторкнутися своїми усеблагими руками до дерева, як воно ураз затремтіло, зовсім було пересохлий сік поступово відживив кору, молоденькі листочки вдарились у ріст і ось уже де-не-де, розносячи запах амбри, стали з’являтися білі квіти. Воїстину, хіба є що-небудь для всевишнього неможливе? Зарясніли прекрасні круглі плоди, тричі по тричі, якраз стільки, як сестер-муз, вони все дозрівали, мінячи холодну барву зазелені на колір щирого золота. І — закінчувався вірш: 

Грають золотом цитрини, 

Поки Феб їх рахував, 

в рот йому набігло слини, 

плоду ж — ані скуштував. 

Потім овоч бог зриває 

і, всміхнувшись, каже так: 

“Хай Амур спочатку взнає, 

а які вони на смак“. 

Поет цілком заслужив на бурхливі оплески, і йому легко вибачили дещо химерну зміну стилю, яка трохи нашкодила загальному враженню від таких блискучих і дуже зворушливих віршів. 

Франціска, чию природжену веселу дотепність уже неодноразово виявляли то Моцарт, то господар дому, проворно вибігла з кімнати, так, ніби ненароком, про щось згадавши, і невдовзі повернулася назад, несучи в рамі під шклом англійську гравюру кольору міді. Ця гравюра, дуже велика за форматом, зовсім непримітно висіла в одній із маловідвідуваних кімнат. 

— То таки дійсно правда, — вигукнула вона, встановивши гравюру з протилежного краю столу, — коли кажуть, що нового під сонцем не буває нічого. Ось перед вами сцена часів золотого віку, а хіба не її ви допіру бачили? Гадаю, що бачачи її, навіть Аполлон би не здивувався. 

— Чудово! — тріумфував Макс. — Та хіба ж це не він, наш красень-бог, бачите, як він задумливо схилився над священним потічком! Мало того — там навіть старий сатир визирає з-поміж кущів, бачите, підслуховує? Присягаюсь, Аполлон саме пригадує давно забутий аркадійський танок, що його в дитинстві навчав, награючи на цитру, старий Хірон. 

— Не інакше, — заплескала в долоні Франціска, стоячи позаду Моцарта. — А ви помітили, — провадила вона далі, — як від плоду схилилось гілля — якраз до ніг Аполлона? 

— Все правда. Це присвячена йому олива. 

— Зовсім і ні. Це прекрасні помаранчі. Зараз він задля розваги зірве котрийсь із них. 

— Мало того, — вигукнув Моцарт, — зараз він укриє поцілунком рота пустунки. 

При цьому він ухопив цю пустунку за руку і дав слово, що не відпустить, аж поки вона не дасть поцілувати себе в губи, на що та, майже не пручаючись, дала свою згоду. 

— А розкажи-но, Максе, — сказала графиня, — що то на гравюрі за напис? 

— То вірш із славнозвісної оди Горація. Зовсім недавно берлінський поет Раммлер пречудово переклав її німецькою мовою. Що то за розкішна річ! А яке гарне хоч би й оце місце: 

Бродить Аполлон, носячи на плечі 

лук, чия тятива стріл не знала, 

там, де Делосу зелен-гай шумить, 

чи в Патарах, у притінку, злото кучерів 

зануряючи в води кастальські чисті. 

— Прекрасно, справді прекрасно, — мовив граф, — тільки подекуди це треба уточнити. Скажімо, “лук, чия тятива стріл не знала“ — означає тільки те, що Аполлон завжди був дуже запопадливим скрипалем. Проте, що я хотів вам сказати, любий Моцарте: ви сієте ворожнечу між двома дуже ніжними серцями. 

— Сподіваюсь, ви перебільшуєте. Як же саме? 

— Євгенія заздрить своїй подрузі. І не без підстав. 

— Ага, ви вже помітили мій маленький гріх. А що скаже на це наречений? 

— Раз-другий я ще можу подивитись крізь пальці. 

— Дуже добре, нагоди не пропустимо. А ви не бійтеся, бароне: поки бог не зазичить мені свого обличчя і довгого золотого волосся, такої загрози не існуватиме. А я зовсім не проти, щоб він це зробив, одержавши навзаєм Моцартову кіску та ще й з прегарним бантиком на додачу. 

— От би намався б тоді Аполлон, граціозно занурюючи свою нову французьку зачіску в кастальські води, — засміялася Франціска. 

Такі жарти тільки побільшували загальні веселощі й пустощі. Вже було виголошено не один тост, випите вино все дужче давалося мужчинам взнаки і на Моцарта зійшло звичне натхнення говорити віршами, в чому йому зовсім не поступався лейтенант, але й батько не збирався пасти задніх; часом ці вірші вдавалися музиці просто на диво. Проте все це навряд чи надається до переказування, і ми не будемо подавати віршів дослівно, оскільки те, що вражає нас на слух — загальний піднесений настрій, грайливість і яскравість живої мови і жестів — все це при передачі зникає. 

До розмови пристала неодружена літня дама, що проголосила тост на честь маестро, побажавши йому багато-багато безсмертних творів. 

— A la bonne heure! Не перечу, — хвацько цокаючись, вигукнув Моцарт.

Потім граф, скорившись силі натхнення, став голосно і впевнено співати: 

О боги, додайте сили 

твір утяти на дозвіллі 

МАКС (продовжуючи) 

Досі ще ані пустун 

ні великий вередун 

МОЦАРТ 

Ні музика богорівний 

тих не чули звуків дивних 

ГРАФ 

Але чисто всі повинні, 

набираючись терпіння, 

твір прослухати тепер, 

особливо ж — бонбоньєр

МАКС 

Хай би він і сто літ ріс 

МОЦАРТ 

А раніше б він не скис? 

ВСІ ТРОЄ (con forra)

Адже чорт його вперед 

собі в пекло забере. 

А що граф мав виняткову любов до співу, то завдяки повторові останніх чотирьох рядків ненароком виниклий терцет перетворився на так званий заключний канон, і тітка літньої дами, зовсім не позбавлена почуття гумору чи самовпевненості, досить таки вдало доплела до тріо своє хрипле сопрано. Після співу Моцарт пообіцяв товариству терміново і якнайкраще обробити цю фрашку, що він перегодом і зробив, повернувшись до Відня. 

Тимчасом Євгенія мала досить часу, щоб спокійно вивчити перлину, витворену в затінку листя біля фонтану Тіберія; і тепер усі стали вимагати, аби вона з композитором разом проспівала цей дует; зрадів і дядько, що може іще раз показати, як на фоні загального співу вирізняється його голос. Відтак усі повставали з місць, поспішаючи до фортепіано, що стояло у великій кімнаті поруч. 

Прекрасний витвір і на цей раз викликав загальне захоплення; його музична тема з дуже швидкими переходами довела присутніх до екстазу, коли власне музика вже до уваги не береться; і тут наш друг, а це був саме він, подав знак — підхопившись на ноги і полишивши фортепіано, він підійшов до Франціски і, заки Макс заповзявся до скрипки, намовив її до танцю. Господар дому не забарився запросити пані Моцартову. Всі меблі, що стояли на заваді, слуги хутенько повиносили. Незабаром уже танцювали всі, і літня дама, яку галантний лейтенант запросив на менует, сприйняла це як і годиться; танцюючи, вона погарнішала до невпізнання. В останньому турі Моцарт танцював із нареченою і, скориставшись із законного права, поцілував її в прекрасної форми губи. 

Надійшов вечір, сонце спинилось на вечірньому прузі, спека спала, і надворі стало зовсім приємно, отож графиня запропонувала дамам трохи відпочити в саду. А чоловіків граф запросив до більярдної, знаючи, що Моцарт дуже полюбляє цю гру. Так усі поділилися на дві партії. Ми ж у свою чергу простежимо за дамами. 

Повільно пройшовшись головною алеєю з кінця в кінець, вони вибралися на вибле взгір’я, наполовину обнесене високою, повитою виноградом горожею; звідти було видно і розлогі лани, і село, і путівець. Останні промені осіннього сонця червіньково барвили виноградне листя. 

— Чи не в цьому затишку й посидіти, — промовила графиня, — коли б до всього ще й пані Моцартова погодилася нам дещо повідати — про себе і свого чоловіка? 

Та була зовсім не проти, і всі дуже зручно порозсідалися на своїх стільцях, порозставлених кружкома. 

— Тоді я вже краще сама повідаю вам історію, про яку рано чи пізно ви довідались би й самі, оскільки вона пов’язана з маленькою витівкою, яку я собі надумала — на згадку про цей радісний день зробити нареченій дещо особливий подарунок. Він аніякий не дорогий і не модний, і коли в якійсь мірі зацікавить, то хіба що своєю історією. 

— Що б то могло бути, Євгеніє, — сказали Франціска. — Бодай каламар знаменитого маестро? 

— Майже так воно й є! Ви його скоро побачите. Скарб лежить у дорожній скрині. Отож, слухайте, тільки з вашого дозволу я почну трохи здалека. Позаминулої зими стан здоров’я Моцарта став викликати велике побоювання — його лихоманило, він швидко дратувався і часто бував понурим. На людях іще веселий, хоч часом і удавано, вдома він, замкнувшись у собі, сидів насуплений і тільки зітхав і нарікав на здоров’я. Лікар приписав йому дієту, якісь особливі ліки і порадив частіше робити прогулянки за місто, кудись на лоно природи. Хворий майже не скористався з доброї поради; таке лікування було б дуже марудним, забирало багато часу і докорінно мінило б його денні наміри. Тоді доктор добряче його настрахав, і той мусив був вислухати тривалу лекцію про властивості людської крові, що має в собі якісь особливі кульки, про задишку і флогістон, про всі ці нечувані речі; було там і про передбачені природою вимоги щодо приймання води та їжі, і за самий процес травлення; про все це Моцарт досі знав не більше за свого п’ятирічного сина. Лекція справила на нього досить помітне враження. Після доктора не минуло десь і півгодини, як я застаю його в кімнаті з обличчям, ще задумливим, але вже досить повеселілим; чоловік мій розглядав ціпок, що його він на свою втіху знайшов у шафі межи старих речей. Навіть не уявляю, як він тільки згадав про нього. Цей ціпок був ще від мого батька: така собі гарна тростинова рурка і висока головка з ляпіс-лазуру. Ніколи не бачивши Моцарта із ціпком у руці, я просто не втрималася від сміху. 

— Бачиш, — вигукнув він, — я надумав щонайсерйозніше взятися за своє лікування. Питиму воду, щодня робитиму моціон, ось коли мені палиця стане в пригоді. І зненацька всілякі такі думки набігли мені в голову. Недарма ж, подумав я собі, деякі, особливо статечні, люди без ціпка й кроку не ступлять. Цей комерсант, наш сусіда, без ціпка тобі й до кума через дорогу не піде. Чиновники і ремісники, канцеляристи і крамарі, коли недільного дня разом із сім’ями вирушають за місто, всі як один прихоплюють із собою надійні, зроблені на совість ціпки. 

Особливо часто я помічаю, як за чверть години до відкриття службових контор і початку церковної відправи на майдан Стефана збираються поважні громадяни, то там, то тут вони збиваються купками і про щось провадять. І дуже добре видно, як кожна з їхніх чеснот — старанність і схиляння перед ладом, спокійна витримка і задоволення зі свого життя — держиться на добрячих ціпках, мов на міцних підпорах. Одне слово, в цій старомодній і завжди трохи позбавленій смаку звичці є якась особлива відрада і якесь благо. Вір чи ні, а я жду — не діждуся, коли ось з оцим добрим другом вийду на свою першу курортну прогулянку — просто через міст і до Реннвега! 

Ми вже трохи знайомі і, сподіваюся, наша дружба збережеться довіку. 

— Цій дружбі настав кінець уже після третьої прогулянки, з якої чоловік повернувся без ціпка. Тоді він придбав нового. Цей залишався йому вірним трохи довше, в кожному разі саме цьому захопленню ціпками можна, на мою думку, завдячувати тому, що впродовж трьох тижнів Моцарт досить толерантно дотримувався всіх лікарських приписів. І ось вам добрі наслідки: майже ніколи ще ми не бачили його в такому доброму настрої, він посвіжішав і аж посвітлів. На жаль, нові його хворості не забарились, і знову кожного дня я з ним мала чимало клопоту. Якось, стомлений роботою після напруженого дня, Моцарт досить таки пізно пішов на одну музичну вечірку, де мало бути кілька цікавих йому заїжджих людей: він клявся й божився, що йде не більш як на годинку, але майже завжди бувало так, що досить йому сісти за фортепіано і захопитися грою, як люди починали зловживати з його лагідної вдачі, і тоді уже він скидався на людину, що в повітряній кулі Монгольф’єрів ширяє в небі на висоті шести миль од землі, не чуючи вже й рокоту дзвонів. Серед ночі я двічі посилала за ним служника і дарма: тому не вдалося й доступитися до свого пана. Тільки біля третьої ранку повернувся він додому. Я поклала собі цілий день дуже серйозно на нього сердитися. 

Пані Моцартова промовчала тут про деякі обставини. Треба знати (і це майже так і було), що на згадану вечірку мала прийти також одна молода співачка, синьойра Малербі, що на неї пані Констанція мала всі підстави гніватися. Цю римлянку були прийняли до опери і саме завдяки Моцартові; поза всякий сумнів, в прихильності до неї маестро не останню роль відіграло її кокетство. Дехто запевняє навіть, буцім-то вона кілька місяців держала його в своїх тенетах. Чи то була правда, чи то геть усе дуже перебільшили, проте відомо, що пізніше вона дуже негречно з ним обійшлася, і навіть дозволила собі кпити зі свого зичливця. І то вже зовсім схоже на неї, коли в розмові зі своїм більш удатним шанувальником вона так навпростець і назвала Моцарта: un piccolo grifo raso (маленьке виголене свиняче рильце). Цей, воістину Цірцеїн дотеп був тим вразливіший, що містив у собі — і то треба визнати — зерно істини. Коли Моцарт повертався додому з тієї вечірки, на яку співачка якимось дивом не з’явилася, один знайомий, будучи напідпитку, вибалакав йому ту злісну репліку. Маестро це дуже прикро вразило, адже це було для нього першим недвозначним доказом цілковитої бездушності своєї протеже. Вкрай розгніваний, він навіть не одразу помітив, як непривітно зустріла його дружина, що була в ліжкові. Одним духом він випалив їй про цю образу, і його цілковита одвертість свідчила про те, що ступінь його провини був не такий уже й високий. Він мало не збудив у ній співчуття до себе. Але вона зумисне тримала це почуття про себе, адже ж не можна, щоб він так легко всього цього спекався. Коли після тяжкого сну він ополудні прокинувся, ані дружини, ані обох хлопчиків удома не було, а стіл було дбайливо накрито для нього самого.

Мало коли зазнавав Моцарт більших прикрощів, ніж тоді, як між ним і його кращою половиною виникали бодай маленькі незгоди. І коли б він тільки знав, щó за нові клопоти ось уже кілька днів як її обсіли — й справді таки щонайгірші; але їх вона за своєю давньою звичкою — доки тільки могла — завжди приховувала од нього. Гроші мали ось-ось уже вийти, і жодних надій одержати їх ближчим часом не було. Не маючи ніякого уявлення про домашню скруту, Моцарт усе ж таки відчував на серці щось близьке до збентеження й безпорадності. В нього пропав смак до їжі, він не знаходив собі місця. Нашвидку вбравшись, він пішов з дому, аби тільки не сидіти в хатній задусі, лишивши записку в кілька рядків італійського тексту: “Ти помстилась мені як слід і добре зробила. Але не май більше на мене зла і прошу — всміхнись назустріч, коли я прийду. Мені зараз на душі так, ніби я зібрався стати картезіянцем або ченцем-тропістом, просто хоч плач“. Відтак він узяв капелюха, але ціпка не прихопив: його епоха минула.

Оскільки розповідаючи ми досі заступали пані Констанцію, то хотіли б у такий же спосіб повести мову й надалі. 

Був теплий хмарнуватий літній полудень, коли шановний чоловік пані Констанції подався з дому, біля Шранни завернув праворуч, до цейхгаузу, і в глибокій задумі спроквола поплентався так званим хутором і далі повз церкву Матір Божої — аж до Шоттенських воріт; потім, зробивши вліво гака, піднявся до Мелькерського бастіону, уникши там самим розмов з багатьма знайомими, які саме повертали до міста. Хоч вартовий, що мовчазно походжав біля гармат, і не докучав йому, проте Моцарт постояв тут тільки якусь хвильку, милуючись чудовим краєвидом зі смарагдовим мерехтінням рівнини на фоні узгір’я околицею міста, що прослалася до Каленберга і далі на південь аж до Штірійських Альп. Глибокий довколишній спокій зовсім не відповідав його внутрішньому станові. Зітхнувши, побрів він понад еспланадою і далі, до околиці Альп, сам не знаючи, куди й за чим. 

В самому кінці Верінгової вулички стояв шинок з кегельбаном, власник якого, добрий канатник, славився серед сусідів і довколишніх селян, що мимоїздом бували у нього, як своїм добрячим товаром, так і справжнім вином. Тут ніколи не бувало більше дюжини відвідувачів, проте стукіт кеглів можна було почути завжди. Майже підсвідоме бажання бодай хоч трохи забутися в колі цих простих і невибагливих людей привело Моцарта до шинку. 

Попавши до компанії якогось віденського копача колодязів і двох міщан, що сиділи за столом, на який падала зовсім бідненька тінь, він замовив собі кухоль пива і з цікавістю пристав до їхньої буденної розмови, лиш коли-не-коли підводячись із-за столу, аби подивитися за грою в кеглі. 

Недалечко від кегельбану, одразу ж біля будинку, стояла відкрита лавка канатника, вузеньке приміщення, геть забите всілякими виробами, бо крім того, що постачала його майстерня, тут було виставлено для продажу всіляке кухонне начиння, діжки, сільськогосподарський реманент, риб’ячий жир, дьоготь, а, окрім того, всіляке насіння, хрін і кмин. Дівчина, що обслуговувала гостей, а заодно мусила працювати і в лавці, саме опоштувала якогось селянина, що завітав сюди із маленьким синочком, щоб дещо придбати — на фрукти міру, батога і щітку. З-поміж тисячі товарів він вишукував якийсь один, довго приглядався до нього, потім відставляв убік, неодноразово підходив до чогось іншого, клав те, шукав іще чогось, щоб нарешті повторити усе спочатку — тому не видно було й кінця. Дівчина вертала до шинка, покидала його заради гостей, потім приходила знову, вона, здається, забула геть і про втому, аби тільки більш допомогти йому вибрати, аби зробити приємне. До всього вона й язиком не плескала задурно. 

Моцарт, сидячи біля кегельбану на лаві, із задоволенням тільки приглядався та прислухався — так йому припала до вподоби розсудлива поведінка дівчини, вираз спокою й серйозності на її привабливому обличчі. Але ще більше зацікавив його зараз селянин, що нарешті, таки скупившись, покинув лавку; він дав йому велику поживу для роздумів. Моцарт повністю уявив себе на його місці і зрозумів, як багато важать для того зовсім прості речі, як обережно, але досить тямуще той, довго торгуючись за ціну, вигадував для себе якихось кілька крейцерів. І, подумав він, тепер цей чоловік повернеться додому, до жінки, похвалиться їй добрим торгом, чекатимуть дітлахи, доки він розв’яже свою напхану торбу, в якій може знайтися щось і для них; а жінка спішить подати йому обід і молоду домашню наливку зі свого ж таки винограду. А що вже апетит у нього — то й вовка з’їв би! 

Хто іще такий щасливий, як він, і такий же незалежний від інших? Цілком покластися б на природу та її блага, як би не тяжко довелося заживати її прихильності! Хай мені при моєму залюбуванні в мистецтві покладено щодня доконувати іншу роботу, яку не поміняв би на будь-яку іншу в світі, але чому я маю жити в спосіб, цілковито протилежний цьому простому і безгрішному існуванню? Мати б маленький маєточок, хатку десь поблизу села, в гарному місці, ти б тоді справді відродився! Весь ранок висиджував би над партитурами, решту часу віддавав би сім’ї; садити дерева, виїздити на своє поле, разом із дітьми збирати яблука й груші; іноді вибиратися до міста, щоб попасти на виставу абощо, час від часу приймати у себе друзів — хіба це не блаженство! Але хто знає, що нас іще чекає в житті? 

Він підійшов до лавки, привітно порозмовляв із дівчиною і почав уважніше придивлятися до її краму. Окрім безпосередньої приналежності всіх цих речей до тієї ідилії, яку він допіру собі витворив, вони вабили його ще й своєю чистотою, світлою гладенькою поверхнею і навіть духом дерева, що йшов від них. І тут йому спало на думку вибрати дещо і для своєї дружини — щось таке, що могло б приємно її вразити і придатися на господі. Насамперед його увагу забрало до себе садове причандалля. 

Кілька років тому Констанція за його порадою була заорендувала шмат землі поблизу Картнерських воріт, де посадила трохи овочів; ось чому він одразу й вирішив, що великі й маленькі граблі разом із лопатою їй цілком здадуться. Що ж стосується інших купівель, то тут його господарська ощадливість заслуговує похвали: як звабливо не всміхалась до нього діжечка для масла, але він, трохи повагавшись, таки відмовився від неї, хай і через силу; зате вкрай потрібним йому видався високий посуд з покришкою і гарною різьбленою ручкою, про зужиття якого можна було тільки здогадуватись: він складався з вузеньких дерев’яних планочок різного кольору — то світлого, то темного, зверху вузький, але збільшувався донизу, всередині ж був просмолений краще ніяк. Виключно для кухні було запропоновано прекрасний вибір черпаків, рублів, дощок для шаткування й тарілок усіх розмірів, а також найпростішої конструкції підвісна коробка для солі. 

Нарешті він придивився до грубої палиці, в головку якої, обтягнену шкірою, було понабивано круглих мідних цвяшків. 

Побачивши, що ця річ заінтригувала дивного покупця, дівчина зі сміхом зауважила, що вона вже й зовсім панові не пасує. 

— Твоя правда, моя ти дитино, — відповів він. — Мені здається, такі палиці беруть у дорогу різники, тоді прибери, я її не візьму. А все інше, що ми тут вибрали, занеси мені сьогодні-завтра додому. 

І він назвав своє прізвище й вулицю, де живе. Потім повернувся до шинку, щоб трохи випити, за його столом тепер сидів тільки один жерстяник. 

— Нашій кельнерці сьогодні добрі торги, — зауважив сусід, — її перший брат дає їй по батцену за кожного вирученого гульдена. 

І Моцартові стало вдвічі відрадніше за свою купівлю; незабаром він мав запомогти дівчині ще істотніше, бо коли вона підійшла до них, міщанин гукнув її: 

— Як ся маєш, Крещенцо? Що поробляє твій слюсар? Скоро він матиме свою майстерню? 

— Що там казати, — відповіла вона поспіхом, — думаю, що нескоро й нескоро. 

— Славне дівча, — мовив жерстяник, — довго була на всьому господарстві у свого вітчима, хворого його доглядала, а коли той помер, виявилось, що він проциндрив усеньке її майно; відтоді вона оце й служить у свого родича, весь час торгує, а ще ж за господарством дивитися треба і за дітьми теж. Має хвацького хлопця, і вже б побралися б досі, тільки от заковика. 

— Що саме? Він що, теж без кошту? 

— Вони вдвох щось призбирали, але з тим не розженешся. Зараз саме по сусідству з молотка продається півбудинку разом із майстернею. Канатник легко міг би їм позичити яку копійку, щоб вистало на майстерню, тільки він, звичайно, не хоче дівки пустити. У нього є дружки в ратуші і серед цеховиків, от він і чинить хлопцеві всілякі перепони. 

— Прокляття, — спалахнув Моцарт, так що з переляку жерстяник аж озирнувся, чи ніхто не підслуховує. — І нікого не знайдеться, щоб обстати за справедливість і приструнчити цих збиточних панів? Негідники! Заждіть-но, вас іще виведуть на чисту воду! 

Жерстяник сидів як на голках. Він дуже невміло спробував загладити враження від своєї розповіді, мало не забрати свої слова назад. Але Моцарт перестав його слухати. 

— Майте сором, що це ви базікаєте! Драглі ви паршиві, раз не можете нічим допомогти!  

Відтак він, навіть не попрощавшись із боягузом, пішов геть. Проходячи повз кельнерку, що мала повні руки клопотів із новими відвідувачами, він тихо шепнув: 

— Завтра не спізнюйся, вітай від мене свого любчика, сподіваюся, ваша справа піде на краще. 

Остовпівши, та не встигла чи й не зважилась навіть подякувати йому. 

Швидше, ніж завжди, бо ця сцена його таки знервувала, подався він тією дорогою, що йшов сюди, так дійшов аж до узгір’я, далі, вже повільніше, він дав гака і пішов ув обхід уздовж насипу. Вкрай заклопотаний долею бідних коханців, він перебрав по пам’яті своїх знайомих і доброзичливців, які б так чи інакше могли б цій справі зарадити. Але перед тим, як робити якісь перші практичні кроки, треба було детальніше розпитати саму дівчину, отож він вирішив допоки іще пождати і, забігаючи думкою наперед, бачив себе уже вдома, коло дружини. 

Про себе він розраховував на дружній, ба навіть радісний прийом з поцілунками і обіймами іще перед ґанком і, спраглий такої зустрічі, біля Кертнерських воріт пришвидшив крок. Недалеко цих воріт гукнув до нього поштар, що мав для маестро маленького, але досить важкого пакета, зиркнувши на який Моцарт умить упізнав почерк охайної і порядної людини. Разом із кур’єром він завернув до найближчої лавки, розписався на квитанції і вийшовши на вулицю, вже не міг дочекатися рідного дому; просто на дорозі він розірвав штемпель і перебіг листа очима. 

— Я сиділа за своїм шиттям, — провадила далі пані Моцарт, звертаючись до дам, — коли почула на сходах, як чоловік запитує про мене у служника. 

Його хода і голос видались мені куди більш бадьорими і збудженими, аніж я сподівалась і, признатися, хотіла б того. Не встиг він зайти до своєї кімнати, як зараз же повернувся назад. “Добрий вечір“ — сказав він. Не глянувши на нього, я стиха відповіла. Мовчки промірявши кімнату з краю в край і силувано позіхнувши, він узяв хлопавку до мух, що стояла за дверима, чого ніколи раніше не робив, і пробурмотівши “Звідки тільки поналітало цих мух!“, почав скільки сили хльоскати нею. Хльоскання хлопавки завше було для нього нестерпним і я в його присутності ніколи не сміла цього робити. Гм, подумала я, що то, коли робиш сам, тоді все стає інакшим, ну ж бо й ці чоловіки! Втім, я й не думала, що мух аж так багато. Його дивна поведінка просто роздратувала мене. “Одразу аж шість! — вигукнув він, — Хочеш подивитись?“ Мовчу. Ані пари з уст. Тут він поклав щось на подушечку, щоб я могла бачити, навіть не відриваючись від роботи. Це було ніщо інше, як купка грошей, скільки тільки можна було взяти двома пальцями. І за моєю спиною він знову взявся за своє, ляскаючи хлопавкою і бурмочучи про себе: “Безсоромне, шкідливе кодло, спасу нема од вас! І навіщо ви тільки живете. Хльось! — щоб вас винищували, авжеж що так! Хльось, що й казати, в мене це добре виходить. Природнича історія доводить, що це плем’я просто на диво плодиться. Хльось, хльось! У моїй хаті вам скоро дадуть ради. Ох, maledette, disperate! Ось іще — вже штук з двадцять. Як вони тобі?“ Він підійшов до мене, продовжуючи в тому ж дусі. Ледве стримуючи досі сміх, я нарешті не витримала й розреготалась, а він обійняв мене за шию і тепер уже один з-перед другого ми сміялися, аж виляски йшли.

— Звідки це в тебе гроші? — запитала я, коли він витрушував із пакунку решту. 

— Від князя Естергазі! Через Гайдна! Ось. Прочитай-но листа.  

І я стала читати: 

“Ейзенштадт і т.д.  

Вельмишановний друже! Його світлість, мій всемилосердніший добродій додав мені найбільшої радості, доручивши передати Вам оці шістдесят дукатів. Нещодавно ми виконували Ваші квартети знову, і його світлість, дуже тепло їх прийнявши, одержали справжню насолоду, значно більшу, аніж при першому виконанні, трьома місяцями перед тим. Князь зауважив (його слова я маю передати дослівно): “Коли Моцарт присвятив вам цей твір, він думав пошанувати тільки вас, гадаю, що він дуже не перечитиме, коли я в цій присвяті вбачатиму комплімент і для себе. Передайте йому, що я так само високо поціновую його геній, як і ви, а на більше нічого й сподіватись во віки й віки“. “Амінь“ — докину і я слівце. Ви задоволені? 

Postscriptum. Вашій милій дружині на вушко: Будьте ласкаві і не баріться з віддякою. Найліпше це зробити персонально. Треба кувати залізо, поки гаряче“. 

— О янголе! О свята душе! — раз за разом повторював Моцарт, і важко сказати, що його дужче втішало — лист чи княжа похвала, чи дукати. Що ж до мене, то щиро кажучи, вони мені тоді дуже й дуже придалися. Того вечора ми таки добре повеселилися. 

А за пригоду в шинку я ще нічого не знала ні в той день, ні протягом ближчого часу; минув цілий тиждень, Крещенції не було, і мій чоловік, вкрай заклопотаний справами, геть про неї й забув. Якось проти неділі у нас були гості; увечері капітан Вессельт, граф Гардегг і ще дехто саме захопилися музикою. Під час маленької перерви мене викликали із зали — от тобі й маєш! Я повертаюся назад і запитую: “Ти замовляв на Альзькій околиці якісь дерев’яні речі?“ “А хай же тобі. Та звичайно ж! Певно, дівчина принесла? Хай-но зайде сюди“. 

І ось заходить до зали дуже люб’язна дівчина, несучи в руках повнісінький кошик та ще й лопату й граблі, вона перепрошує, що пізно прийшла, бо добре не запам’ятала назви вулички і тільки сьогодні аж напитала. Одну за одною брав Моцарт у неї куплені речі, і з превеликим задоволенням передавав мені. За кожну річ я щиро дякувала, вони й справді мені подобались, і я їх ще й підхвалювала, не могла збагнути тільки одного — навіщо він купив садове причандалля. “Звичайно ж, — відповів він, — для твоєї плантації, що коло Відня“. “Боже мій, але ж ми давно відмовились від неї! Нас же там просто заливала вода та й окрім того ніякого зиску ми з того не мали. Я ж тобі казала про те і ти зовсім не перечив“ — “Що? А звідки ж спаржа, що ми її споживали навесні?“ “Все було з базару“. “Ач, — сказав він, — коли б то я знав! Я її хвалив тільки задля такту, бо мені було шкода, що ти там пораєшся; то ж була не спаржа, а саме штурпачиння“. 

Цей дотеп дуже потішив присутніх; деякі з цих подарунків, явно мені ані на що, я вирішила роздарувати. І коли Моцарт став розпитувати дівчину про одруження, заохочуючи до розповіді, мовляв, тут може не таїтися, а все, що вдасться зробити для неї і її улюбленого, має бути зроблене тихо, делікатно і без будь-яких звинувачень, то вона виказала при цьому стільки скромності, уважності й цнотливості, що здобула загальної симпатії; нарешті вона покинула залу, будучи запевнена, що все обернеться на краще. 

— Треба допомогти цим людям, — сказав капітан. — Підступи гільдії — то дрібниці; у мене є на прикметі один чоловік, що полагодить усе це враз. Треба зібрати кошти, щоб було чим заплатити за будинок, обладнання майстерні тощо. Що, коли ми оголосимо друзям про концерт в Траттнерівському залі з вхідною платою ad libitum?

Ця пропозиція була зустрінута дуже схвально. Якийсь добродій узяв сільничку і сказав: “Для початку хай хтось гарно переповість усю цю історію, згадає про Моцартову купівлю і його гуманні наміри, і тут ми покладемо на стіл цю розкішну посудину, як миску для пожертви, а для декорації зліва і справа стоятимуть схрещені граблі“. 

Цього, правда, не зробили, а от концерт відбувся і дав солідний збір, потім йшли різні внески, так що щаслива пара мала ще й надлишок, усунені були й інші перепони. Душеки в Празі, наші найкращі тамтешні друзі, у яких ми зупиняємось, теж почули про цю історію і вона, дуже привітна і милосердна жінка, заради такого дуже вже рідкісного випадку й собі захотіла щось одержати з того краму, що купив чоловік; то я відібрала, що їй найбільш пасує, і при цій нагоді прихопила з собою. Але зовсім несподівано нам довелося зустріти ще одну особу, близьку за нахилами до пані Душек, незабаром вона обзаводиться власним господарством, і, певна річ, не погребує якоюсь хатньою річчю, дібраною Моцартом; отож, я хочу розполовинити прихоплені з собою речі, а наречена хай обирає між ажурною мішалкою для шоколаду і сільничкою, про яку ви вже добре начуті і яку художник дуже вдало прикрасив тюльпаном. Я б, звичайно, радила саме сільничку; наскільки я знаю, шляхетна сіль — то символ гостинності й відданості домові, чого ми якраз і хотіли б вам зичити. 

Тут пані Моцарт урвала свою розповідь. Можна собі уявити, як уважно і з якою втіхою вислухали дами всю розповідь від початку до кінця. Веселощі відновились, коли на другому поверсі, де зібрались чоловіки, ці речі було виставлено для загального огляду; нарешті сільничку, цей взірець старожитньої невимушеної простоти, було врочисто передано нареченій; її дядько запевнив, що в срібній скриньці її теперішньої власниці і пізніших нащадків цей подарунок посідатиме не менш важливе місце, аніж славнозвісний витвір флорентійського майстра в Амбразькому зібранні. 

Було вже близько восьмої вечора, коли подали чай, і тут нашому маестро настійно нагадали про висловлену іще за обідом обіцянку ближче зазнайомити товариство з “нехристем“, надійно захованим під замком у дорожній скрині, на щастя, правда, не дуже глибоко. Музика не примусив довго себе просити. 

Переказ фабули твору тривав недовго, партитуру було розкрито і вже біля фортепіяно горіли свічки. 

Ми хотіли б, щоб нашого читача бодай торкнулося те особливе відчуття, коли навіть уривчастий, випадково долинутий до перехожого акорд, що може нестися тільки звідти, пронизує, мов електричний струм і паралізує волю: щось дуже схоже до того солодкого збентеження, що сповнює нас у театрі перед закритими лаштунками, як музиканти вже готують свої інструменти до гри. Чи ж не так? Коли на хвилі якогось величного трагедійного твору, хай то буде “Макбет“, “Едіп“ ачи що інше, глядач ніби на крилах сягає вічної краси, то чи ж меншою мірою це стосується того, що відбувалося тут? Сповнена остраху й бажання вирватися зі свого буденного існування, людина ніби стає причетною до безмежної стихії, яка їй забиває дух, це ж відчуття росте і росте, і ось уже душа погрожує вивільнитися з обтяжливих пут. 

До всього цього додається ще й шанобливе схиляння перед довершеним мистецтвом; певність того, що ти насолоджуєшся дивом божественної краси, якої дано причаститися й тобі, викликає своєрідне збудження, щось близьке до пишання, може, найчистішого й найщасливішого, якого ми тільки здатні зазнати. Але при всьому тому, що наше товариство мало змогу вперше зазнайомитися з твором, який нам сьогодні приступний від молодих літ, при тому, що це товариство мало заздрості гідне щастя почути його у виконанні самого автора, все ж порівняно з нами це товариство було в зовсім іншому і далеко не кращому становищі, оскільки досконале й викінчене сприймання всього твору в цілому було тоді майже неможливе — навіть у тому випадку, вже зовсім таки фантастичному, коли б вони прослухали увесь твір цілком і без жодних скорочень. 

З вісімнадцяти цілком викінчених номерів не програв композитор і половини (в повідомленні, що лягло в основу цієї нашої розповіді, з виконуваних творів точно вказано тільки на останній, секстет), більшість із них він виконував очевидно уривками, до того ж програвав на фортепіяно, тільки місцями, де це пасувало, собі підспівуючи. Що ж до пані Моцартової, то вона виконала дві арії. Наскільки відомо, її голос був стільки ж дужий, скільки й приємний, отож, судячи з цього, можна здогадуватись, що вона виконала першу арію донни Анни (“Убивцю ти знаєш“) і котрусь з двох арій Церліни.

По правді то тільки Євгенія і її наречений мали таку душу, розвиток і смак, щоб бути для Моцарта бажаними слухачами, і то перша незрівнянною мірою більше, ніж другий. Обоє вони сиділи в глибині зали: дівчина була незворушна, мов статуя, і до такої міри заслухана в музику, що навіть під час коротких перерв, коли інші скромно виявляли своє схвалення чи, зворушені до глибини душі, вигукували слова здивування, майже не озивалася, як до неї звертався її наречений. 

Коли Моцарт закінчив гру ошелешливо гарним секстетом, спалахнула розмова, під час якої він з особливою зацікавленістю і задоволенням вислуховував окремі зауваження барона. Йшлося про заключну частину опери, а також про майбутню її виставу, приблизно заплановану на початок листопада; хтось зауважив, що окремі частини фіналу годилося б докорінно переробити, на що Моцарт тільки стримано усміхнувся; а Констанція сказала, звертаючись до графині голосом, який повинен був чути і чоловік: “Дещо він іще ховає in petto, навіть од мене криючись“.

— Любко моя, — заперечив Моцарт, — ти лишаєшся вірною собі, коли заводиш про це мову; що як мені знову схочеться грати? І справді кортить. 

— Лепорелло! — мало не стрибаючи від радості, вигукнув граф і кивнув служникові — Вина! Три пляшки Сіллері. 

— Більше ні! Досить того — мій панич своє вже допив. 

— І на здоров’я! Кожному — по заслузі! 

— Батечку, що ж це я наробила! — забідкалась Констанція, позираючи на годинника, — вже майже одинадцята, а завтра рано треба виїздити, — що ж його робити? 

— А нічого й не робити, славна моя, анічогісінько. 

— Часом, — почав Моцарт, — кояться просто дивовижні речі. Що б сказала моя Станцль, коли б довідалася, що саме ця частина твору, яку вона зараз може почути, з’явилася на світ у такий же самий час і якраз тоді, коли намічалася подорож? 

— Хіба? А коли ж? Певно, трьома тижнями перед тим, як ти збирався до Ейзенштадта? 

— Саме тоді! А трапилось це так. Десь по десятій вечора, коли ти вже бачила третій сон, я повернувся з вечірки у судді і хотів, як то й було обіцяно, швиденько йти спати, щоб уранці завчасно прокинутись і встигнути до екіпажу. Тимчасом Файт, як то завжди, запалив світло на письмовому столі, я машинально накинув на себе халат і тут мені спало на думку іще раз нашвидкуруч проглянути останню, недавно написану частину. І що то невдача! Проклята, завше невчасна жіноча запопадливість! Ти все прибрала зі столу, запакувала ноти — їх треба було взяти з собою: князь просив дещо послухати з цього твору. Я вже і шукав, і бурчав, і сварився — нема! І тут мій погляд упав на нерозкритий конверт: певно від абата, раз на адресі така бридка закарлюка — звичайно ж од нього! Присилає мені решту зі свого переробленого тексту, якої я не сподівався побачити раніше ніж за місяць. Я тут же беруся жадібно до листа, читаю і від захоплення просто вражений — як добре цей сич зрозумів, чого я від нього хочу. Все одразу стало простіше, стисліше і багатше водночас. Як сцена на кладовищі, так і фінал, аж до загибелі героя — стали кращими з усіх поглядів. (Але ти мусиш завдячувати й мені, чудовий поете, небо і пекло вдруге не будуть нарікати на невдячність!). При роботі я не маю звички випереджати подій, як часом і не хочеться цього зробити; це розвиває погані нахили, за які доводиться тяжко розплачуватись. Але є й винятки; словом, сцена біля кінської статуї командора, загроза, що почулася із могили забитого і враз обірвала сміх усмерть переляканого нічного блукача — не давала мені спокою. Я взяв акорд і відчув, що попав таки в ті ворота, за якими засіло тисячі жахів, що їх у фіналі треба буде всі випустити. Спочатку вийшло адажіо: d-moll тільки чотири такти, по тому друга фраза — з п’яти — й справді, уявив я собі, в театрі буде щось зовсім незвичне, коли голос лунатиме серед грому духових інструментів. Ось тільки послухайте, якщо це зараз у мене вийде. 

Він зараз же загасив свічки на обох канделябрах, що стояли біля нього, і в мертвій тиші зали пролунав той страшний хорал “Твій сміх удосвіта скінчиться“, і тут, пронизуючи душу й тіло, попливли ніби з далеких сузір’їв крижані звуки срібних сурем. 

“Хто тут? Кажи“ — чути Дон-Жуанів голос. І знову такий же одноманітний, як і перед цим, лунає той же гук, звернений до підлого молодика, аби лишив мертвих у спокої. 

Коли вщух останній відгомін громових звуків, Моцарт повів далі: 

— Тут я, зрозуміла річ, спинитися вже не міг. Досить тільки кризі надломитися в якомусь одному місці, як її тріщання поширюється на все озеро — аж до дальніх куточків. Мимоволі я держався тієї ж самої нитки і потім, як Дон-Жуан вечеряє, коли щойно виходить Ельвіра і на поклик з’являється привид. Ось послухайте. 

І тут, наганяючи страху, почувся дуже довгий діалог, коли навіть найрозважніші сягають меж людської уяви або й переступають її, коли ви здатні чути й бачити надприроднє, коли відчуваєте, як щось у глибині вас мимохіть починає никатися, не знаходячи собі місця. 

Уже чужий всякій людській мові, безсмертний дух небіжчика пробує іще заговорити. І як страшно никає його голос щаблями якихось химерних, ніби витканих із повітря сходів, коли одразу ж після першого повного жаху привітання, він, уже в передсмертній агонії, нехтує запропонованою йому земною стравою! Він вимагає невідкладної покути: часу відміряно духові зовсім трохи; а шлях же його далекий і дуже далекий! І коли Дон-Жуан із нечуваним зухвальством і всупереч одвічним законам світу стає на прю з пекельними силами, безпомічно опираючись їхній навалі, коли він починає в’юнитись і нарешті гине, але з цілковитим відчуттям власної величі, кому, бачачи це, не затремтить душа від захоплення й жаху одночасно! Це враження дуже схоже до того, коли здивовано подивляєш чудову гру невгамовної стихії природи або пожежу на прекрасному кораблі. Мимоволі ми беремо бік цієї сліпої величної сили, і протягом її швидкого самознищення ділимо з нею її страждання, скрегочучи зубами. 

Композитор замовк. Протягом якогось часу ніхто не наважився першим порушити мовчанки. 

— А скажіть, — нарешті почала графиня здушеним від хвилювання голосом, — а скажіть, я вас прошу, як ви почували себе тієї ночі, відклавши перо? 

Він, ніби збудившись від тихої замрії, підвів на неї просвітлений погляд і, скоро оговтавшись, промовив, одночасно звертаючись і до графині, і до своєї дружини: 

— Що й казати, під кінець мені добряче замакітрилось в голові. Сидячи край відчиненого вікна, я майже єдиним подихом дописав до кінця цього вже, здавалося б, безнадійного Dibattimento аж до хору привидів і, трохи перепочивши, встав, щоб піти до твоєї кімнати, аби трохи погомоніти й заспокоїтись. І враз зовсім протилежна думка примусила мене вклякнути посеред кімнати. — Тут він на хвильку опустив очі долу і в тоні його подальшої розповіді чулося ледь помітне хвилювання. — Я сказав собі: що, коли ти помреш іще цієї ночі і полишиш партитуру на цьому ось місці: бодай в могилі віднайдеш ти спокій? Я задивився на гніт свічки в своїй руці і на окапини розтопленого воску. На цю думку мене пронизав миттєвий біль, і я пішов далі: коли згодом — рано чи пізно — хтось другий, може навіть якийсь італієць, захотів би докінчити оперу, він вирішив би, що починаючи зі вступу і аж до сімнадцятого номера, все зовсім викінчене, за винятком хіба єдиного шматка, все цілком зріле, достиглі овочі навіть струшено в траву, так що на його долю лишається тільки визбирати їх; проте його трохи непокоїла б середина фіналу, а тут несподівано виявляється, що без цієї дебелої брили можна зовсім обійтися; тут би він уже нареготався досхочу. І, може б, захотів ошукати мене, перебравши на себе мої заслуги. На цьому він би спік собі пальці, адже знайшлося б бодай кілька добрих друзів, які б пізнали мій стиль і переконливо довели б моє авторство. Тут я помолився Богові, звівши д’горі повний вдячності зір і ще, дорога моя жіночко, подякував твоєму ангелові, який так довго тримав свої долоні над твоїм чолом, що ти успалась, мов мишка, ні разу навіть не обізвавшись до мене. І коли я нарешті прийшов до тебе і ти запитала мене про час, я жваво збрехав тобі на пару годин, бо ішло вже на четверту. Тепер ти збагнеш, чому не змогла підняти мене з ліжка о шостій і чого повинна була відпровадити машталіра, наказавши йому приїздити другого дня.

— Звичайно, — відповіла йому Констанція, — тільки не думай собі, хитрий мій чоловічку, ніби хтось настільки дурний, щоб нічого не помітити. Заради цього зовсім не обов’язково було ховати від мене, що у тебе справді таки гарні успіхи. 

— Та ж зовсім не заради того. 

— Я знаю вже — ти хочеш, щоб про твій витвір сороки завчасно не розплескали. 

— Я втішаюсь тільки тим, — вигукнув зичливий господар, — що завтра не доведеться вражати шляхетне серце віденського фурмана, коли пан Моцарт patrout не зможе встати. Наказ “Гансе, розпрягай коней“ щоразу їм дуже дошкуляє.

Це непряме прохання, аби Моцарти ще трохи зачекали з від’їздом, підтримане одностайними щирими жаданням інших, примусило подорожан висунути дуже солідні аргументи на користь завтрашнього від’їзду; зійшлися на тому, що завтра вони трохи зачекають з подорожжю і ще матимуть задоволення від спільного сніданку. 

Іще якийсь час ніхто не збирався розходитись, присутні, розбившись на групи, справляли теревені. Моцарт приглядався до кожного, він, очевидно, шукав нареченої; оскільки ж її тут не виявилось, то він дуже в наївний спосіб поставив призначене для молодої питання безпосередньо Францісці, що стояла поблизу нього: 

— Що ви в цілому думаєте про нашого “Don Giovanni“? Що б ви могли йому доброго напророчити? 

— Від імені своєї кузини, — відказала вона з усміхом, — я спробую відповісти якомога краще: моя наївна думка така, що коли “Don Giovanni“ не закрутить голови цілому світові, тоді Господь Бог на невизначений час зачинить свою музикальну скриньку і дасть людству зрозуміти... 

— І дасть людству, — підправив її дядько, — волинку в руки і так засушить людські серця, що в світі визнаватимуть тільки єдиного бога Ваала. 

— Борони Боже! — засміявся Моцарт. — А втім, протягом наступних шістдесяти-сімдесяти літ, як мене не стане, з’явиться не один лжепророк. 

Разом із бароном і Максом надійшла Євгенія, непомітно розмова перескочила на іншу тему, вона знову набула важливого й серйозного характеру, так що, заки товариство порозходилось, композитора втішали ще не одною правдивою й високою оцінкою його творчості, і це сповнило його райдужних надій. 

Порозходились тільки пізно вночі, досі кожен із них навіть не відчув того, як йому потрібен спочин. 

На другий день о десятій годині (проти вчора погода не змінилася зовсім) на замковому дворищі з’явився прегарний дорожній фаетон, у якому було вміло спаковано речі обох віденських гостей. Допіру, як вивели коней, разом із Моцартом надійшов граф, питаючи, як маестро подобається повіз. 

— Дуже славний, і, здається, дуже зручний. 

— Гаразд, то зробіть мені таку ласку й прийміть його на пам’ять од мене. 

— Як? Ви це справді кажете? 

— А як же інакше? 

— О святі Сіксте й Калліксте! Констанціє, чуєш! — гукнув він до дружини, що разом з іншими виглядала з вікна. — Цей фаетон має належати мені! Тепер ти їздитимеш у власному фаетоні! 

Він обійняв свого втішеного благодійника, обдивився, обійшов зовсібіч свою нову власність, відчинив дверцята, вскочив у повіз й загукав: 

— Думаю, що я такий же багатий і знатний, як кавалер Глюк! От же й здивуються вони в Відні! 

— Коли ви повертатимете з Праги, я ще сподіваюсь побачити ваш фаетон, прикрашений вінками, — сказала графиня. 

Скоро після цієї останньої радісної сцени подружжя Моцартів, розпрощавшись із усіма, рушило в дорогу, і фаетон, що здобув загальної похвали, швидко вимчав на путівець. Граф велів довезти гостей до Віттінгау, де вони мали взяти поштарські коні. 

Коли гарні чудові люди мимохідь оживили своєю присутністю наш дім, коли силою своєї особистості вони розбурхали наше життя, давши змогу повною мірою відчути блага нашої гостинності, тоді з їхнім від’їздом завжди повертається до нас — бодай до кінця дня — неприємне відчуття заціплення, оскільки ми знову полишаємося на самих себе. 

Але наших мешканців замку подібне відчуття зовсім-таки обійшло. Правда, батьки Франціски разом із старою тіткою незабаром від’їхали теж, проте наречена й молодий, не кажучи вже про Макса, іще залишились. 

Здавалося б, Євгенія, що про неї тут переважно і йде мова, оскільки вона глибше за інших переживала цю видатну подію, мусила б і не відчувати ніякої втрати, порожнечі або суму; її непотьмарене щастя з по-справжньому улюбленим чоловіком, щойно закріплене й формально, мусіло цілком відволікти її від усього іншого, точніше, все те найшляхетніше й найпрекрасніше, що бентежило її душу, мусило б обов’язково перетопитися в її переповненому серці на єдине бажання. Так би воно, певне, й було, коли б учора й сьогодні вона жила тільки самим фактом одруження, а тепер віддалася солодким спогадуванням блаженної миті. Але ще увечері, під час розповіді пані Моцартової, в її серце потайки скрався страх за того, чиїм чарівним образом була так вражена; це передчуття, що виникло в глибині її свідомості, переслідувало її впродовж усієї гри Моцарта попри весь невимовний чар і настрашливу таємничість його музики; здивувало й збентежило її й те, що й сам він, принагідно згадуючи про себе, провадив у цьому ж напрямі. І вона стала певна, зовсім певна того, що цей чоловік швидко й уже неспинно догорить на своєму власному вогні, що йому дано жити тільки якусь перебіжну мить, бо земля не в силі впоратися з повінню його генія. 

Учора, після того, як ці думи обступили її поруч із багатьма іншими, вона вклалась у ліжко; її внутрішнього слуху іще довго торкався бентежливий погомін “Дон-Жуану“. Зморена, заснула вона тільки перед ранком. 

Зараз усі три дами сиділи в саду за своєю роботою, чоловіки пристали до їхнього товариства і природно, що розмова зайшла переважно за Моцарта, і тут уже Євгенія не змовчала про свої побоювання. Ніхто ані в найменшій мірі не розділяв цих її побоювань, хоча баронові це було зрозуміло цілком. В хвилину відради кожна людина, перебуваючи в доброму й безтурботному настрої, з усіх сил проганяє від себе будь-які думки про нещастя, коли це стосується її безпосередньо. Іншими, особливо ж дядьком, було висунено чимало переконливих і дотепних зустрічних аргументів. З якою цікавістю все це вислуховувала Євгенія! Вона вже й сама думала про те, що, певне, задарма аж так згущує фарби. 

Трохи згодом, проходячи щойно прибраною залою на другому поверсі, де заслонені адамашкові штори створювали м’яку сутемряву, вона в тихій зажурі спинилася перед фортепіано. В замрії Євгенія саме задумалась про того, хто ще кількома годинами перед цим сидів тут. Довго дивилась вона задумливо на клавіші, яких він востаннє торкався, потім повільно опустила кришку, вийняла ключа, ревниво дбаючи про те, щоб бодай якийсь час ніхто не міг його відчинити. Мимохідь вона поклала на старе місце кілька зошитів для вокалу, і тут випала давня копія чеської народної пісні, яку Франціска, та й вона сама, коли-не-коли співали. Вона підняла її, відчувши збентеження. При її теперішньому настрої найзвичайнісінький випадок легко ставав провісною прикметою. Але як би там не було, зміст пісеньки був такий, що коли вона знову переглянула ці простенькі вірші, її облили гарячі сльози. 

Ялинка десь росте — 

в якому лісі? 

Троянди квітнуть — 

у саду чиєму? 

А десь ростуть, 

та на твою могилу, 

коли помреш, кохана, 

їх посадять. 

Два чорних румаки 

пасуться в лузі, 

і звеселілі 

надбіжать небавом, 

щоб відвезти тебе 

уже й востаннє. 

Хто зна, хто зна, 

чи скоро? Мо’ з копита 

не встигне спасти 

й золота підкова. 

Переклад В.Стуса та Ю.Бадзя.