Незавершені вірші періоду «Палімпсестів» (1973-1979)

Обабіч дзеркала. А ти на холоді,

на непроникному. Дзелень, дзелень.

Ані Трістана, ані Ізольди,

сліпить стоокий зимовий день.

Ні віддалитися, ані наблизитись

на смертній линві високий спів.

У самоті твоїй за друзів вісти,

котрими дух свій приогранив.

А десь там мій батько старий помирає,

спрацьовані руки до неба здіймає.

О Боженьку, зглянься — дай вгледіти сина

допоки закриє мене домовина.

Чорна потвора подерлась на гору

снігу пречистого

білого снігу в сто скорчених лап.

*

І в чаші гір, в розлогій чаші снігу

гнилий стікає Букисчан.

*

Це безгоміння білосинє

залишене од правіків.

*

В небі сонце. Друга ночі.

Ти ж — між поніччю і днем.

Край котроїсь поторочі,

що із ніччю заодне.

*

Червнева чистота снігів

колимських гір пренепорочна.

*

І розпукнув кедрач —

возпростер свої руки.

*

Червневий сніг — на безоглядній сопці,

модрини граціозні — де-не-де.

А ти в коробці, темній цій коробці.

Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.

Повзуть горби — неначе птероптахи,

Господні сфінкси, загадка буття.

Над ними хмари. Їхні дерті лахи

спонукують думки до вороття.

*

Так сказав би: дуб усохлий,

щоб не сопки не тайга,

не якутські пні заглохлі,

щоб не сніг і не хуга.

*

Був дощ: нагірня чорнота

заглибочіла синім жалем

єдвабленим.

*

Блідаві ягельні пастелі.

*

Дух заламавсь, а ти кріпись.

*

З вавілонського стовпотворіння

брили сопок, виставлені сторч.

*

Сніг і сніг. Модрини стокричалі,

виболілі геть од нелуни.

Завтра — знов етап. І рушим далі

по відьомській мапі чужини.

*

Між розпадів — фантастичні тіні —

силуети вимерлих створінь.

*

Стерплі крики, спраглі в горлі крики,

а дорога вужиться, як вуж.

Хрест модрин і запропалі лики.

Але втри сльозу. Єси ти — муж.

*

Чую лебединий крик Д[рай]-Х[мар]и

і його голодну маячню.

*

Білий світ — немов перед потопом

у передчутті смертельних катастроф.

Заледве нагодився — час вертати,

бо ваблять духи трачених доріг

і душать перспективи грубі мури.

Жди від народжень мить передкінця.

Зима. І сніг. І соловей

співає — підпадьом.

Благаю — геть сперед очей

реве аеродром.

Вже — збожеволілий циклоп —

кліпає літак.

І цілить в лоб. І цілить в лоб.

Та, так його, перетак.

Раптово крила відросли.

І вже. І немає крил.

І тільки гурмом [сатани]

вирує суходіл.

І так і так і так і так

і так його перетак.

В долоні падає літак —

маленький гарячий птах.

Розлуко зустріче — і не

пусти і зупини

і хоч на хвилю поверни

всього мене — мені.

Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань.

Як рура кругла вулиця,

гулка од гуду бджіл,

маленький хлопчик щулиться,

бо ж сонце самостріл.

Гойдаються опуками

і люди й дерева

за цариною й луками

казка — жива.

Запеклись коло серць калинові огні,

адамашкова синь на чолі, на очах.

Ти признайся мені ачи звірся мені,

що то двором нічним настовбурчився жах.

Кострубатий спогад, кострубатий сніг,

довжиться дорога,

є той син у Бога, хто б здолати зміг.

Затісне в нас небо, сіро у вікні,

а прожити треба ці безмежні дні.

Дим стоїть чи сором? Тіло наче крик.

І гуцульським взором спів снується хором

чорним коридором корчиться твій крик.

Коли збагнеш, що на чужім хресті

твої знакують креслення і ризи,

а всі жалі, що звірив самоті,

ти сам підніс і сам-один принизив.

Мороз потріскує мов страх та крем’яніє дух,

що загубився в ста світах оцих відьомських скрух.

Мороз потріскує, мороз, о воле-поволань

відбіг як пес полянський бог, — нас ’ддав для катувань.

Той сад дитинства — білий од роси,

вологий ніччю і сльозами щастя,

обабіч стежки скупчились дерева

і в тисячі листочків лопотять.

Так тужно-синьо квітнуть картоплі,

пилчаста охра цвіту гарбузового

і недостояна рожевість маку

і мертва жовтість молодих суріп

і траченого ранку голубінь

і чорний погар випуклих троянд.

Прокинулись трави проворні

небокрай напнувся струною

оранжове вирнуло сонце

над чорною спекою вод.

І довжаться тіні на вітрі,

копита не встигнуть за торсом,

неначе їм сили забракло

зустріти подолану смерть.

Все стало просто і звичайно

ген-ген Дніпро, а тут Почайна,

а з-над узвозу звівсь собор

і янгольський мосянжний хор

гучить на присілки і села

і проста пісенька весела

пружноголосий барвить хор.

Мій тату, будьмо. Нині і повік

одна в нас доля — свій приділ справляти

і в горі голови не попускати,

хай злигодням і загубився лік.

Мій тату, будьмо. До чарок кількох

постав одну — для мене. Хай з тобою

я вип’ю як колись. Над головою

одне в нас небо — вечора й зірок.

Мій голубе, мій байдо, тату мій!

Як я про тебе, пам’ятай про сина,

і нас благовістує Батьківщина

вогнем назнаменованих надій.

І я тебе почую, батьку мій,

і хай тебе здоровить Батьківщина,

котра була подарувала сина,

аби забрати. Будь же вдячний їй!

Напризаході сонце наших днів

і сонце наших доль напризаході,

та вічно ми пробудемо в народі,

бо живить нас людське добро, не гнів.

Напризаході сонце наших днів

та нам ще жити і горілку пити

і рідною землею походити,

досвітніх сподіваючись огнів.

Мій розпач поніч продере,

і ранок враз затрембітає,

кого будучина вітає,

той смерті ся передає,

того минуле пожере

та владну владу час бере

він де ступити добре знає.

Затрембітало. Вже світає

а обр і гине, а бере.

Затрембітали солов’ї

над тінню тіні тіні

і голос подали гаї

в гучнім благоволінні.

Ми спали. Спалахами віхол

котилась буря перед нас.

Дерев’янів надбіглий час,

неначе пес. Як плексиглас

розведений і рівний ранок

ступав услід. Упорожнí

дві кінви в зимному вікні.

Вечірній подзвін. Подув. Ґанок

у хорі … шарманок

і бився як жовна світанок

заходячись у маячні.

Страх стрепіхатий, ніби меч

так круто обрубав дорогу

довкола виставив залогу

супроти навісних нетеч.

А ми пускались недотеч

вигулькуючи із-за рогу

і скоро вщухли й слава Богу,

коли негідні для предтеч.

Світанок як вселенський хор

сірів і срібнув мертвим співом

сотався обрій миготливо

і одслонявся чорний Тор.

Куди податися тобі і до котрого друга?

Ти загубився вже в юрбі — не вперше і не вдруге.

Коли ж ти виринеш, коли? Над світом підведешся?

Старі озувши постоли, а ким ти ще зовешся?

Попустим кітвицю на дно

і штормові ’ддамось.

Хіба тобі не все одно

чи ти вже змерз, чи хтось?

Ачи не все одно, коли

веселий глум смертей

підпустить жарта: загули

і аспид і антей —

вріж поли

і прах зітри з очей.

Чи ти чи друг чи ворог твій

володить нами страх —

ані надій ні безнадій

на чотирьох вітрах.

Немов соснова глиця — наїжилась душа,

в оскарженнях святиться, у вічність вируша.

Ти відав час щедрот? Ти знав кохану пору?

Пильнуй же душу хору, води набравши в рот.

Тебе ласкаво-хору я од гріха беріг,

прадавній переліг, оборано заскоро.

Не гнівайся дарма і не заховуй гніву,

рятує мов карає, прийми земний уклін.

Земного болю брилу — підбився я на силу

разком сліпучих днин. Ти знаєш чий ти син?

Атож, запевне знаю. А душу проминаю —

і власну в тихоплин.

Обклали в сто смертей — ані поворухнутись,

як знищитись, забутись і вибігти з очей.

Звершились реченці — увесь терпець урвало,

сказилися начала і звомпились кінці,

промов же, сину мій — хоч днину мав щасливу?

І не заховуй гніву і в вірі не світлій.

Води набравши в рот і губи закусивши

не пивши і не ївши спливає час щедрот.

[А]

А дум не обженешся — як галич сни обсіли,

із розуму зведешся — а сонце мече стріли.

Розгублений пітьмою, в путь-безпуть вирушай.

За бурею стремною — за світ карай, карай.

[Б]

А дум не обженешся — як галич сни обсіли

і довго воловодять, допоки не пірнеш

у прірву прірв, у темінь бездоння, між уламків

сподіяння і звершень, поразок і надій.

І не дійти до краю — середина пекельна,

довкола — тільки гони твоїх тяжких терпінь,

а волохате сонце, а світить, а не гріє,

а мече жальні стріли у світ карай-карай.

Розбіглися путі, навіки розійшлися

тепер сльозо пролийся як перше у житті.

Уже тобі нема ні племені ні роду,

а тільки загорода і рідний дім — чортма.

Отут бо і живи, збавляй життя помалу —

така біда настала, а Бога не гніви.

Написано бо є: нам на віку проскніти,

дияволе неситий, де ж царствіє твоє?

Окрушинами жий од бенкету старого

нема нам свого Бога, провадить нас чужий.

Окрушини крихти од бенкетів минулих

тулися до притули в тригибельні мости.

Сліпий [нерозб.], жебраче шанталавий,

для зла, не задля слави шалій, шалій, шалій.

Навіть мертвим позаздриш

у такім животті

закінчились гаразди

в біль угнались путі.

Стоять, як сфінкси, чий камінний час

розтоплено. Пустилось за водою

моє блукливе серце. Як пройтися

днедавньою дорогою жалоб?

Коли вони стоять, неначе сфінкси,

ховаючись углиб?

Спередрання дзвінок. За порогом юрма.

Де той п’ятий куток? Заховатись дарма.

Десять пильних очей — обхопили тебе

захопили тебе.

Зимно — і гаряче. Зимно і гаряче.

Не знайти, бо нема.

Повернувся — веду. В дверях жінка стоїть

по тонкому льоду.

Плесо лячно лящить.

У тумані густому розплився мандат.

Все відомо. Ти брат.

Білі аркуші тиші, немов голуби,

кружеляють од хвищі, повище ганьби.

Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над дорогу звисла.

Куди подався, осмомисле? Ти не прочумана. Ти спиш.

Той зазив муки, почезла за молодістю навісною

зелена жалощ. Бог з тобою, як зірні скрики вознесла

над себе, засягнувши краю небес. О Бог з тобою. Знай

я і в розлуці не займаю пухкий весільний коровай.

Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над долиною провисла,

над далиною. Серце стисла і сльози у очах таїш.

О гнись, ковиле серце, гнись під тягарем. І не гнівись.

А там, де стежка провела — руда кривава бугила.

Руда кривава бугила. Холодний піт зітри з чола.

Ти ж як тополя край села. Світ заходився дубала.

Рушаю шлях. А ти стоїш. Як зірка над дорогу звисла,

дитину до грудей притисла і в мій почезлий слід зориш.

Я скільки можу обминаю спогадування. Прощавай

і жалощами дух мій стисла і сльози ув очах таїш.

О ми не залишаємося. Потім

від нас не буде сліду. Ані цятки

від нас не буде. Вітер-вітровій

закружеляв, як стовп. Але коріння

пустити вже не може. Ось де сказ

душі та серцю.

Кайдани сопок — надокола.

Чи їх розрубить меч весни?

Зусюди — порожньо і голо.

Течуть сторіко барвні сни.

Оце ти й є, мій болю болю біль.

Кохані, сестри у жалобнім співі,

як легіні — легкі і сиротливі,

а в небі — сонця золота таріль.

Чорні півні — на полинях

полотняна сорочка.

Ти перейшла по віках

попеляста квочка.

Тьмяна моя любов

кольору повечір’я

попеляста зозуля

в леті ронила пір’я.

Ані матінки нам

ані дружини

ані вірного друга

ані товариша.

Сліпа баба Яга

добра, немов тварина,

трусить комин,

у руках кочерга,

віхоть соломи.

Боса, з очіпком…

Примусова плеяда

підневільних героїв

і Вітчизна не рада.

Боже, що ти накоїв?

Замовкни, слово, — музика гучить

і топиться душа твоя зніміла.

О батьківщино, ти єси без тіла,

ти наче привид, що в очах стоїть.

Цей крайчик довгого ждання,

оця кандзюба шляху,

котру долаю навмання

без радості і страху,

мене од себе забере

і випаду усохлий

горіх, зі шкаралущ [нерозб.],

осліплий і оглохлий.

Дні посуваються, немов

воли, в ярмі присталі,

і ледве мріє хоругов,

де обрії повсталі.

Там, за кандзюбою стогір,

за кайданами стриму

збігає вік — наперекір

огню притомі диму.

О зупинись мені життя,

не дай продляти миті,

коли згоряють без пуття

брати несамовиті.

Три постріли, високі три

мети: кінці й початки

враз пролунали з-за гори,

де мишачі розпадки.

Здається, не переповім,

здається, вже не встигну

про рідний край і рідний дім…

Віки вертикальні. Віки — і впереміш і вздовж

як ріллі, як гони. І еліпсом — губи стражденні,

і падає стовбуром — звільна, врочисто і довго

підрубаний вірою, зрубаний розпачем Він.

Ото перегони! Як спечно-червоний шандар

летить Тамерлана, позаду кати і підніжки…

І вже він, край. І вже куди — не знаю.

Бо чорно-синя невідь довкруги.

Тобою і караюсь і караю

тебе, Вітчизно. Всюди вороги.

А друзі там, за невіддю, за тьмою

ненависті — любові. Двійниками

ростуть твої заблукані сини,

твоїми вкрай сумлінними катами

і завше холуями чужини.

Народе мій, о гідро безголова

заблукана світами череда.

Отож — він тихий-тихий (голубі

налиті переляком мрійні очі),

він гарно червоніє в товаристві

(дівчата прозивають тюхтієм).

Він не в собі. І не про нього світ.

На линві часу він шукає споду,

на релях можна пофантазувати

і вільно йти крізь себе — в темен світ

чи й — раків не спекти (я так: чужий

собі самому, бо лелеча стріха

от-от собі підсмалить чорний зад).

Як болісно стояти при межі

і тяжче — заступити. Втім, найтяжче

своє життя пробути бабаком

геть на відшибі.

Вигулькнути б раптом

в чужій подобі! Щоб ні роду-племені,

ні назви, ні наймення. Щоб і один

і змалку. Хто визнає? Найвищющий —

не зможе. Наймудріший — не збагне.

Обірване галуззя

у скляночці води.

О начувайсь біди —

кажу я, любі друзі.

Ще гілочки не встигнуть

повикидати брость

як долі нас подвигнуть…

Одна гора в снігу, а друга вільна,

парує камінь, дзюркотять струмки,

а проміж них дорога божевільна.

Зорить на неї мати з-під руки.

Одна гора біліє, друга чорна

і в сяйві пітьми, в пітьми хижих сонць

як уявити — під ногами жорно…

З підпалами лилові хмари

легкий над сопками декор

модриновий на взгір’ї хор

корчі сумної голубиці —

жовто-зелені килими.

Колимські багаття,

колимські багаття

маленька відрада

на стільки прокляття

на стільки біди.

Під нами вічна мерзлота,

а ти цвітеш, іване-чаю?

Зорю довірливо стрічаю,

а буде днина золота?

Колись-то буде. А тепер

шпаркі вітри, дощі, морози

багульника побили цвіт,

обходять мертве царство й грози,

прудЬус так на цвіті й вмер.

Багульник жухне, голубиця

не бралась досі бростю, не…

Світ надовкола не святиться,

узгір’я сопок долі гне.

*

ще буде днина золота.

Це тільки так. Тепер дощі,

а буде — буде — не інак,

бо не один отут юнак

навіки задубів, щоб літо

пило гарячу кров пролиту,

щоб ти діждався свого цвіту

і хижий звеселяв байрак.

Аби козацького звичаю

нова не збулася чота.

Зима. Зима. Попереду зима

доносяться уже вітри зловісні

ті, за котрими не дочути пісні.

Укрийся за дверима чотирма.

Там — все як світ. Як той прийдешній світ

чиє глухе доноситься гудіння.

Лиш ти мужчина. І жалобна скриня…

О ця займанщина душі!

Спіши — з дороги і в дорогу.

Годуй голодну всетривогу

і спогаду не воруши.

Моргнула оком — і повела

у вседорогу, у вседорогу

і розлучились. І слава Богу,

хоч світ гойднувся дубала.

Де паділ — бруд, де чолопок — ще сніг,

тут сонце, тут вітрець — і затягнуло

лякливі калюжі. День перебіг —

тріщить мороз. І знову поніч гула.

Зоряниці яре мерехтіння

буде пломеніти й по мені.

Там вітчизна — дорога і синя,

дорога і синя — у огні.

На всіх на чолопках високих гір

вогні, вогні — неначе вовчі очі

застигли й зирять — всі колимські ночі.

Не вір — ні долі, ні собі не вір,

а спроневіра і самодокір

і змерзлий крик, що грудкою у горлі

засів мов кляп — то все неначе дріт

колючий. Голу душу обдирають.

Оце твій покрай, посвіт і тойсвіт.

Вітчизна — ось, зі мною, тут, в мені,

в моєму серці серця ти, Вітчизно,

довкола ніч, світанок вже не бризне,

циганське сонце світить в чужині.

Геть шпичаками серце проросло,

криваве серце стрягне шпичаками,

і висить маячна доба над нами…

Червоним вином заливає мій погляд стосиній,

спустошені губи залито червоним вином,

і видиться берег — далекий — у радісній піні,

і спокій приносить, і спокій обіцяний — бром.

І всяка увижалась дивина,

і тільки мрія крізь тонкі протоки

змивала дні і надимала роки,

своє чоло туливши до вікна.

Де в кожній п’яді променіє сором

тяжким огнем, де хиже сонце дня,

немов шпигунське око, з вишу висить

там, де міліють ріки, щоб явить

непотаємну безгріховність річищ,

де поле вишумовують жита

всій живності двоногій на прожиток,

де [ґвалт і ґвалт і ґвалт]

там темне серце сховане моє.

Європи тирло, душ аутодафе,

лабораторіє безсердних думань,

отаро безголова, чи не ти

о вітчино моя, за муку стала

уярмленим синам? Проклятий рай,

сплюндрована долино відволодань

і самострат, кастрована черга

безбатченків-синів, батьків бездітних,

онуків, що ступають в темінь прірв.

Кричить над кручу кожен твій щокрок,

і пахне смерть — морозом і озоном,

а ти — стріла напружна — тужним тоном

почезлих мет ковтаєш холодок.

І не треба ворожити

і даремне виглядати

по дорозі по високій

тіні стрягли.

А надокраєм а охляп

а доп’явся навіжений

гороїжиться нещастя

аж і скрушно.

Де нам бутись, де нам дітись?

Де нам вистало б надії

коли голос безпритульний

сновигає.

Всесвіт хоче однооко

обдивитися дорогу

і надію і нестерпну

староданість.

Стікає сонця жар по зелен-листю.

Лунає Шостаковича романс.

Імла.

Нудьга.

Чекання.

А на повіки налягає сон.

О краю мій, ти нежива криниця,

замулене віками джерело,

аби сумління душі нам пекло

за тебе, о нещасна удовице.

І ти щербата доле крихкокрице

давно вже сонце перед нас зайшло

бо нашу путь пісками замело

хто ж нам воздасть за битий шлях, сторице.

Слова, слова, слова — задосить словотечі

німують бо предтечі доба гряде нова.

Пашіє голова схиляй кремезні плечі

бо й розум не до речі. Дорога дарова.

А щоб тебе не здибала біда!

Бодай тебе нещастя проминуло,

бо жебонить при камені вода

і осока по горличко впірнула,

і кладка волохата й голосна

кричить, кричить — в тій барві божевільній,

якою обігнався світ весь вільний,

коли мідяна тріснула струна —

живий смарагд, цямриння, шал і сказ.

Одне лихе: та стежка не про нас

і вдруге перейти ми вже не вільні.

Ця дорога доріг і задума задум

ця сама самота і чужа чужина

ця могила могил і утрата утрат

і безсоння ночей незліченних.

Сняться коні мені — голосні табуни,

ніби товчене скло обкололо мій сон,

цю яву маячню напівдуму півкрок

те іржання органного горла.

Не цурайся мене ти непам’яте літ,

не відтручуй мене молоде забуття,

не спинайся до мене, недуго-журбо,

ледь підвівшись на ліктях колючих.

Над рідними зіллями

геть сльози м’я залляли

що й світа вже не бачу

горючим йду дощем

такий на серці щем

така — з тепла досада

уже й душа не рада

се — світові нікчем.

А Ти — далеко так

як зірка червоняста

аж чорна — мріла зчаста

казала щось мені

аби на чужині

не запізнав я щастя

аби терпів напасті

ув — кумельгом — вогні.

Бо написанно — нам

по всіх чужих усюдах

тримати жар у грудях

наперекір катам

наперекір пілатам

вернутись, ставши братом

дружині — ось ти сам.

Ти далека-далека,

як свічка з дитячого сніння,

ми маленькі обоє —

в цікавій захоплені грі.

Говори! Говори! —

криком, кольором крові крутої

кумельгом — розгоміння

хмар і лебедів і яворів.

Чиясь рука майнула у вікні

фіранку прохилила граціозно.

І пригадався Київ. Ніч морозна

і профіль твій — чорніє на стіні.

Це, може, так і є? Це ти, кохана,

і згадкою легкою по мені

майнула перебіжно. Ночі й дні

хитається мій човен безталанно

у цьому безумі, по чужині.

У те цямриння вертикальне стін,

де божевільне око мружить стеля

у цьому запертку, напризволяще

полишеному світом, Бог стогнав

і прогиналась росяна аркада,

зростали мури і хапливий сон

на шмаття рвав попоночілу душу.

Обсаджений очима він летить,

як кулями, обсаджений очима,

і міріади в нього за плечима,

кому не бачить і кому не жить.

Понуре небо під крилом кипить,

блукають хмари, тлумляться з маруди —

в усіх очах ні скорбу, ні огуди,

неначе кожне мертвим снінням снить,

неначе кожне стислий біль століть,

ледь виспокоєний на спроневірі,

а людські душі — наче гуси сірі —

шовкова плетениця вслід летить.

Ескорт і почет, кожен челядин

не помічає ні ночей ні днин,

спинився час — в усестрімкому леті.

Видіння марні. Клякни — ось твій триб

довіри і покори. Кілька діб

їм стане, щоб віддатися планеті.

Була я деревом живим —

як є міцним, як є крислатим,

щоб на віку розкошувати

в три сонця, овочем ясним.

Я певне яблуня була,

паморочила світ довкола

в рясному цвіті рясночола

тужила, ніжилась, жила.

П’янив мене, п’янив мене

брунатний і гіркий твій трунок

і цей тугий, як ґудз, дарунок

і це вино, як біль, міцне.

Меркавий місяць був посів

на всю околицю, всесадно

пишаючись і правив владно,

нічний мій сором чемно крив.

Але наринув буревій

огромну хмару нагромадив.

Вперіщав дощ. І душу зрадив

віночок наспіву й надій.