Палімпсести, Частина 2

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

вилискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на віття виголіле. Рине впрост

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне -

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?

[19]70 р.

На першому поверсі двоє людей,

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що часом навіть не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують — нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би, як собаку.

Потім на кін виходить хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

донизу й угору.

Сніп світла підноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

“одним кипіти в маслі,

а другим — у смолі“.

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Спочатку стоїть на руках,

потім стає на ноги.

Доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді помітно стає,

що обертається, власне,

тільки тулуб.

(це робилося дуже майстерно й швидко),

потому вбитого одживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах

малярі — замість лікарів.

Справі одживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

Зате й одрізнити

живого од мертвого

було неможливо.

— Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

І я подумав, весь скривившись од болю:

що, як він заходиться

ще й лікувати мене?

Ця п’єса почалася вже давно.

І лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Отож мені найщасливіша роль

дісталася в цій незнайомій п’єсі,

в якій я слова жодного не вчив

(державна таємниця!). Автор теж

лишається інкогніто. Актори

чи є чи ні — не знаю. Монолог?

Але без слів? Бо промовляють жести

непевні. Що то — сон, ачи ява,

чи химородні вигадки каббали?

Чи маячня — і тільки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонімий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — він накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти.

У обрій декорований вдивляюсь —

велить склепити очі. Мружусь — він:

у світле майбуття своє вглядайся.

Сідаю — каже: встань. Отетерілий,

вирішую: найщасливіша роль

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль,

загравши навпаки. Мені б сміятись —

я плачу. Груди розпирає гнів

(маленьке перебільшення: сновиди

здебільша врівноважені в чуттях) —

а я радію. Рушив катафалк —

а я втішаюсь. Вилізши на повіз,

вигукую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

і тільки підбадьорює: віват.

Поскрипують стільці в порожній залі,

єдині глядачі цієї п’єси,

і дивно так вглядаються крізь мене

у порожнечу, видну тільки їм.

Так голова болить. І так нестерпно

прожекторна освітлює пітьма,

неначе тьмавий зал перетворився

на сніп вогню пекельного. Суфлер

наказує нарешті зупинитись.

А я вганяюся з розгону в зал.

І все. Скінчилося. Вистава щезла.

Завіса впала. Я вже не актор —

глядач. А скільки покотом у залі

лежить живих мерців, старих акторів,

обпалених огнем шалених рамп.

І всі вони до мене простягають

осклілі руки: — О, щасливий Йорику,

твій номер тут — 135. По ньому

шукай подушку, ковдру і матрац.

І можеш спочивати, скільки хочеш.

Тут час стоїть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обірваним кінцем,

як у виставі. Тільки є початок.

Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик. — Тобто, я герой,

як кажуть, заголовний? Був — героєм.

Тепер — скінчилося. Ми теж — були.

— І що за п’єса? — Варіянт удатний

давно вже призабутого Шекспіра.

Її створив славетний драматург.

— І як його на прізвище. — Немає

в нас прізвища. — То як же так?

— Ім’я годиться тільки тим, котрі існують.

— А ви? — Ми всі однаково щасливі.

— Цей Йорик — божевільний? — Ні — щасливий.

— Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, геніяльний чи щасливий

або нещасний — то пусті слова,

що правлять для розрізнення — та й тільки.

А тут немає родових одмін.

Бо кожен з нас — актор або глядач.

А це одне і те ж. Бо глядачеві

так само треба грати глядача,

і то — захопленого. А наймення

у нас немає свого. Нині — Йорик,

а завтра вже ніхто. Чекай на роль,

якою і почнеш найменуватись,

допоки скону. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — ніхто. Ні тобі виду,

ні імени. А грай чуже занудне

нашіптане життя — самі повтори.

Так живучи у ролі аж до смерті,

вивчай слова забуті: боротьба,

народ, любов, несамовитість, зрада,

порядність, чесність. Так багато слів

ті предки понавигадали. Боже,

життя на гріш. А так багато слів.

І майже всі — чужі і незнайомі.

Скажімо, нас назвали — будівничі.

А що то — будівничі? — й не питай.

— Ви щось будуєте?

— А що то — будувати?

Так звуть нас — будівничі. От і вже.

А нам до того байдуже. Хіба

тобі не все одно, що справжній Йорик

був зовсім, може, і не Йорик. Навіть

напевне ні, раз так його зовуть.

Ти пам’ятаєш — Гамлетові в руки

попав лиш череп — ні очей, ні губ,

ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,

ось так, як ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер і автор —

усі живуть одне чуже життя:

удень вистава, все одна й та сама,

хоч завше невідома, бо ждання —

то теж актор, що грає сподівання

і вміє виінакшувати текст.

А уночі — те ж саме. Лицедій

вже звик до спокою. Допіру смеркне —

ховається під ковдру, ніби равлик

у мушлю. Той, скажімо, бубонить

собі під ніс якісь уривки ролі

(озвучує мовчання й мертвий жест),

а той зайдеться реготом — аж відлоск

летить в концертну залу. Третій спить,

четвертий плаче. П’ятий втупить очі

у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скільки знаю —

він був із нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерів (їм життя коротке)

допоки не завісився. З нудьги,

подейкували наші ліцедії,

хоча розмов про те і не було.

— Чому? — А що базікати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує —

і донесе суфлерові. Бо ми

радіти зобов’язані до смерті.

Це перший наш обов’язок. Колись

був завітав до нас найголовніший

суфлер. Велику раду був зібрав

і слухав кожного. А ми стояли

і хором дякували. — Ну а той?

Дивився

і розуму випитував у нас.

Хто радо радість грав — того наліво,

нерадо хто — направо. Ну, бувай,

бо взавтра загадав мені суфлер

демонструвати щастя — три години,

чотири — гнів, а решту дня — любов

і відданість. То треба й відпочити.

Я був залишений напризволяще,

і мізкував собі, що досить рух

єдиний одмінити — і тоді

вже не збагнеш кінця ані початку,

бо все переінакшується. Світ

тримається на випадкових рухах,

які його означують. Пітьма

навпомацки у кості грала. Глухо

постогнували сонні лицедії,

і оком Поліфема угорі

світив червоний місяць безголосий.

Я ждав чогось до ранку. Ніч?

Життя?

Чи, може, вічність проминула? Тільки

нарешті увімкнули дня рубильник

і краном баштовим піднесли сонце,

а на склепінні неба появило

двох лицедіїв — що співали дружно

за жайворонів. Із лабораторій

взяло росу на пробу. І вчепило

рекламний щит: “Ставайте до роботи —

почався день“. До буди вліз суфлер,

і п’єса почалася, не скінчившись.

Утрачені останні сподівання,

нарешті — вільний, вільний, вільний ти,

тож приспішись, йдучи в самовигнання,

безжально спалюй дорогі листи.

І вірші спалюй, душу спалюй, спалюй,

свій найчистіший горній біль — пали,

тепер, упертий, безвісти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що коли не буде того дня?

А буде тільки буда, тільки диба,

і кволий крок, і стежка — навмання.

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки — чорноводь. І тільки пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька,

ні дружини. Синку, озовись!

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні, котрою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі,

та шугають люто по квартирі

ніби кажани твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми,

чорнокрила б’ється самота,

і рядок забутої поеми

світиться із давнього листа.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання.

І Господь розбірливо рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокойся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

Я блукав містом своєї юності,

марно вишукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки,

дешеву ліпку на фронтонах будинків.

Географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з’явились нові бульвари готелі вулиці

пам’ятники стадіони дерева

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі

жодного обличчя

котре нагадало б тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут де струменіє фонтан

лямований штучним мармуром,

марне. Нема. Пропалий безвісти.

Злетіли в небо легкі висотні будинки

і ти біля них маленький-маленький

не розгледіти самому

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі

шофер підійшов до фонтана

що зрошував незнайому гінку топольку

вимив руки

потім витягши носовичка

старанно витер долоні

сів за стерно і помчав

знявши легеньку куряву

Дивлячись йому вслід

я вперше збагнув:

життя — не вдалося.

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в зорі

наближення своїх гріховних прав.

Вертай назад! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету,

міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлята —

і ті заповідаються на ката

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ,

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І Господом забуті

вітчизни просимо, як подання.

М’яко вистелив іній

український обік.

Все коротшають тіні,

і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,

сонце йде за Різдвом,

не скінчилась покара —

і не суджено двом.

На Водохреща маєм

Об, Іртиш, Єнісей,

а в очах не світає,

тьма не йде із очей.

Все ті ж лайки і крики,

і заліззя тотіж.

Пригравайте, музики,

за колимський рубіж.

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.

Спробуй, спекайся мороки:

за крайсвіту — Україна.

Сонце, сонце утікає,

зизооке і зловісне,

в безпуть ринула залізна

колія — тебе ковтає.

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх скраєчків,

не колиска — домовина

(пообірвано вервечки).

Ця дорога вседороги,

всенезустрічі-всегону,

позирай із зак-вагону

за сузір’ям Козерога.

Але буду перебуду,

перечую, перебачу.

Скільки терпу! Скільки труду!

Кривокрилий, круком крячу.

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід —

зболіло серце, як болід,

згубився й болю слід.

Тепер провидь у маячні:

десь Україна — там,

уся в антоновім огні

жахтить усеочам.

До неї ти від неї йдеш,

Страсна до неї путь —

та, на котрій і ти падеш,

і друзі теж падуть.

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій —

і я тут згину, як прийде пора?

Киги, киги — за ким ти тужиш, пташко,

киги, киги — й тобі своя біда?

Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти,

невже тобі живцем у землю лізти,

коли недолі не перемогти?

Кигикнуло — і далі полетіло,

а, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

у чужаниці, ой у чужині.

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: нá — візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди. Спади з небес. Відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш, як я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі

обік єдиного хреста.

Двом — легше спекатись рахуби,

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край — і прірва: нá — візьми.

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може,

я спекався тебе, моя тривоже,

немає світу. Я існую сам.

Довкола мене вся земна товща.

Я магма магми, голос болю болю,

що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча?

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А справді десь є небо над тобою

за кучугурами камінних друз?

Чи світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі?

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Того й стережись!

Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,

обсівши край своїх могил

живої не доб’ють водиці.

На попелищі віковім

досада щириться з досади,

їм спільної немає влади,

нерадісний їм спільний дім.

Отак сторіками пливуть

і жалощами душі студять

і будять мертвих — не розбудять

і не докликавшись — кленуть

і тужно зозулі кують

за дітьми зниклими без сліду.

Хто прийме їхню зненавиду?

Лиш безпуть, поєдинча путь.

Напростувалися шляхи —

спадні укотисті залізні

і все гряде година грізна

і сурми доль сурмлять жахи.

Оце збавляння довгих літ життя

на відстані од вітчини і себе,

це кождочасне поривання в смерть,

щоб з неї виринати в знавіснілий

хрипкий чи геть знеголоснілий крик.

Це сновигання проміж власних тіней

з яких лише одна була жива

із правіків, а нині — невпізнанна

(ти з нею розминувся навмання).

Ця рвань віків, посовгнутих, мов ріки

од гирла до джерел, ця колотнеча

надій і спроневіри, криволет

лякливих ауспіцій, що в безгуччі

шершавими крильми прошерхотять

і всядуться на голові — нам стане

за час нових народжень. Марні спроби —

померлих одволодати. Торкнись

гулким перстом до гробового муру,

послухай тьмяну вільглу німоту

всіх накопичених погиб тутешніх

і — витримай, як збайдужілий мрець.

Крізь мене жовті стебла проростуть,

запахне тліном памолодь. Здолай

увесь свій вік стояти на порозі

перед дверей, тобі відкритих навстяж,

а за поріг ноги не занесеш.

Немов рубін у чорнім адамашку,

обачно критий білим німуванням,

так снінь моїх озерце шарлатове

лямує обережок начувань,

що ось-ось-ось прокинуся — і дивна

розкішна квітка заполочі бризне

зрадливою сльозою; весь той чар

самонаближень, упізнань і врочень,

що визріли у невіді душевній

і стежать стежать стежать зизим оком,

ачи я втраплю на свою стежу —

і весь той чар почезне. Шарлатово

жахтить душа од повівів світанку

голчасто-синіх і, себе впізнавши,

ховається, мов равлик, в тишу тиш.

Пречисті з’яви ці. І почезання

пречисті теж. І хороше чекати

і любо омилятися. І мати

за побратима свого двійника.

Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.

Не побратим, а ні? Не побатим.

А хто ж ти є? А твій суворий янгол,

народжений до твого живоття.

А як же приязнь? Тільки через сфери

спізнілих лун. А німування — нащо?

Аби чекав, чекав і начувався,

коли я вирну з-за твоїх плечей.

Велосипедисти, як метелики

в осяйному плетиві дороги

тішаться в незрушності окляклій,

лиш лискучі шпиці миготять,

збризнуті росою. Горнім надверхом

промінь заломився і посовгнувся

під німими шинами, а зелен

бір сосновий бородою тряс.

Ми збирали з сином полуниці,

бродячи медовим небом туги,

згіркла глиця пучилась, як брага,

стежка слалась, наче благовість.

Про що тобі я зможу повісти,

як стрінемось при зустрічі при нашій?

Живи здоровий, синку мій, рости,

спивай меди із чарівної чаші,

а я, твій батько, маю ще тягти

кормигу літ у чорнім єралаші,

збавляючи літа свої найкращі

в світах, які не можна осягти.

Мій любий сину, час мене повів

за ці нелюдські грізні загороди,

де зібрані принукою заброди

чи не справіку п’ють Господній гнів.

Стоять мов кволі тіні проти лиха,

аби спізнати: смерть — то справжня втіха.

Недуга, несила — ховати цей жаль

одвертого серця. Недуга. Несила.

Дівча пустотливе — та смерть нас носила

і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.

І глянь. І очей своїх не попускай

і полуменій од високого жару.

Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,

не вимолив пари — то й досі благай,

блаженний. Світи розвидняються нам,

розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,

здимілі од роздумів. І на світанні

пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.

А вже як не відступиться од мене —

то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.

Дарма бо скніти — вже напівдорозі

між смертю і життям. Їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі

і порятунку жодного — нема.

Пучками стисну ошалілі скроні

чекатиму, допоки відгримить

ця навіжена мить моїх агоній

і забарних чекань обридла мить.

Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.

І як не скосить — то дихнути дасть.

О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.

Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.

Це так. Це тільки так. Це надто легко

скоритися. Зіпнися — й перебудь.

А груди — мов бандури бите деко

і пірвано всі приструнки — гудуть.

І то вже — так. І то вже — зразу:

пади у прірву — ані руш.

Од чаду самоти, од сказу

заголосило кілька душ

в твоїй — самотній і спустілій

(забув — про корогву й пірнач?).

Спинайся — хоч на божевіллі,

але — віддяч. Але — віддяч.

Дарма, коли й добра не буде,

ні тобі душечці — добра —

таки не буде. Коле груди

і хрип прилипнув до ребра.

З зазубреними берегами озеро —

ковток води між виспраглого лісу

дубового, як кров, бо антрацитна

у надрах розговлялася жага.

Високе сонце, верески, спижеві

округлі плечі вздовж гінкої шиї.

Неспокій на душі. Лівіше серця —

як раннє підпадьом — нагальний біль.

А спондилова глина крем’яніє

і так натужно пише мить дозріння

(але чого? Ненатлого кохання

чи тугою накликаних розлук?).

Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли

і спекою, і літом, і журбою

ненатлою. А бронзове волосся

мені, мов яра памороч, було.

Отой прощальний змах тонкоголосий

тремтливої руки, той голий накрик —

пунктирами — щербатий яр, той пагорб —

яким зигзагом путь тобі значив?

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.

І хто позаздрить животтю твоєму,

що тільки в молитви ачи в поему

годиться, поцуравшись марноти

святошних буднів. Рушаться світи

і суходіл міліє. Скільки щему

у грудях варіює вічну тему,

що легше вмерти, аніж осягти

погребні співи. Господи, подай

недугому високу допомогу —

нехай я віднайду собі дорогу

для мужнього конання. Рідний край

на белебні ясніє осіянний.

Почуй мене! І озовись, коханий!

І лиш недобрим словом не згадай.

Пахтять кульбаби золоті меди

і, ніби хмарка бурштинова, бджоли

злітаються до мене знадокола

і прозначають трачені сліди.

І вже нема ні щастя, ні біди,

а тільки світ, тугим пойнятий гудом,

а тільки лет, що зветься творчим трудом,

а тільки клич: живи, але не жди.

І не марнуй чеканням плинних днів

і не гніви Господнього веління.

Життя — то кара. Кара — благостиня.

А ми — коткі, мов валуни віків.

Як добре сіятись під небом,

ісклавши в копи хліб смертей

і пильнувати сон очей,

бо мед гріхів цідити треба

в спижеві кадуби ночей.

І тяжко віриться, що роки

по наших душах протрублять

і гори згорблені високі

враз западуться і витоки

прорвуть грудей смертельну гать.

Полудне. Спека. Тиша. Спокій.

По загороді горобці

колошкають твій сон глибокий,

і вартового мірні кроки,

і спалах сонця на щоці.

Полудне. Закипає далеч

журною піною видінь.

Пісок. Безмежжя. Чорна галич,

мов сяйва вертикальна тінь.

Полудне довжиться колюче,

ростуть із серця шпичаки,

аж ген по прірві — кручі, кручі,

котрими бавляться хмарки.

І навалились дні —

таке страшне завалля!

Сни висталились сталлю —

і не збудися в сні.

І горе переспи,

приспи свою досаду,

коли немає ради,

а є одне — терпи.

Відбігли, наче пси,

розвіялися в полі

повщухлі душі голі

і голі голоси.

Було ж: спередодня

так довго тембітало,

за тим світати стало —

прожогом, навмання.

Окрушинами днів,

торосами завалля

сни висталились сталлю

і смерк забовванів.

Благаю повсякчас:

ти, Господи всевишній,

карай нас, многогрішних,

а не забуди нас.

Запахло сонцем воском і зелом.

В мосяжне колихання передліта

летить бджола, журбою оповита,

мов янгол із надламленим крилом.

На обрії, одразу ж за селом,

де оболоню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

своїм журливим і легким теплом.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як дихання землі і як кохання,

і як плавбу до вічності. Мала,

вона зазолотіє соком сонця

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до вутлого кульбабиного лонця.

Щось сталося мені — геть облягло знесилля

і сни мене біжать і щемна ніч гнітить.

На ліктях підвелась зоря, мов породілля,

і дух мій скорчився — і корчами кричить.

Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий,

блукай межи дерев, де погорою рев.

Так серцю хороше, що гріх не напитати

дороги потерчат, лісовиків і мев.

Щось сталося мені — зайшов бузковий безум,

бо зацвіли братки по цих сумних грядках.

Будь за сестру мені, косичена березо,

за брата, клене, будь, за серце, все в сльозах.

Скажений, стій і стій! Не піддавайся кличам.

О не стенайсь, душе! Уходь у береги.

Нехай живлом весни ми очі возвеличим

і вступляться в серця нам зайдами боги.

Самотньо сновигає голос

у синіх нетрях вечорів.

Зернистий похилився колос,

що вкруг чола, мов жар, горів.

Запахло вільгістю од лісу

і сонце червінню взялось.

О тише тиші, заколисуй

забутим гуком, як жилось

тобі під ґронами калини,

де попелясті зозулі

вістили роки: жий однині

на всенепізнаній землі.

О, чий то голос сновигає

у синіх нетрях вечорів?

Ти чуєш? Серце промовляє —

до тебе Бог заговорив.

І мовив Бог: моєї влади

ти поцурався задарма.

Заради молодої знади

спізнати обшир, бо нема

такого обширу на світі,

щоб став подобою небес.

Я слав на тебе лихоліття,

щоб до життя ти був воскрес,

аби збагнув, що над покари

немає більшої цноти.

Ти бачиш — побратимів мари?

То весь — мов на екрані — ти!

Наслання — от і вже!

Піт заливає очі,

нас дума вічно врочить,

але не береже!

І скоро стрілить в ціль

ця стислість навіжена —

і знищить (і про мене!)

задавненілий біль.

Як часу остюки

устрягти в серце спрагли,

коли прозріння нагле

торкається щоки.

Облудливих порад

ти був зазнав чимало,

а як до діла стало —

упав — за рядом ряд.

Пізнаєш ти ачей

Господніх воль наслання

в поконі квітування

і виквіті смертей?

А перемігся — ти?

А серцем — перемігся?

О дух мій, не гнітися

од смерку й самоти.

Із випатраних гнізд

зриваються орлята,

у безвість вирушати,

де басамань борізд.

Нема куди піти,

нема куди подітись,

гнітитися, гнітитись,

а долі не втекти!

По жилах час тече,

а просвітку не видко,

життя сувору нитку

проклята Парка тче.

Між загород відшукуємо рай,

цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли

геть впокоїли простір надокола,

що кращого у Бога й не питай.

Забудься сном несклеплених повік,

занурившись у памороч чекання,

де почезає зустріч і прощання

і бідам загубився довгий лік.

Впокоєний гойдається мишій,

мордовський вітер накликає хмари,

стань на межі віддячення і кари

і щастен будь, о в’язню молодий!

Той бідний виквіт рідної землі,

що, кроплений дніпровою водою,

своєю присягався головою —

що розпізнав рахманний біль землі —

уже його покраяно, потято.

Пожовкло рано вигнане стебло,

а там де жебоніло джерело

схилив чоло дбайливий Пантократор.

Вельможний сон мене опав

і тут нараз почув я:

Високий голос пролунав:

підпалий, алілуя!

Пильнуй страсну стезю страждань

спізнай смертельні чари

дороги добр і почезань

свавілля і покари.

Бо ти — це ти, це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна,

бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий народ

його червонокрівці.

Не дай рукам лихих заброд

вскубти пера жар-птиці.

Тож на хресті святих розстань

тримайсь допоки скону

дороги зустрічей, прощань,

свавілля і закону.

І край чужинецький тебе оточив —

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив

ні чутки, ні звістки, ні гадки.

Полон у полоні, межі стомежа,

ти вся — за горбами-горбами

натхнення і хорого серця ґанджа —

з синами, хрунями, рабами.

Ти тут довершишся, моя самото,

моя чужино безберега,

розлуко-незустріче, вічна мето,

красуне, князівно, сердего?

На віковому бездоріжжі

так легко вискочить з лиця

і донести до самкінця

свої каріатиди хижі.

На цих шалених ставітрах,

де ні коня, ані дороги

звіряй свій крок за знаком Бога —

і попри смерть і попри жах.

Як воду в шклянці, пронеси

свою з дитячих літ подобу,

як припочаток свій і спробу

сказати: Господи, спаси...

Із вечора — одразу в ранок.

Ну й інквізиторський крутіж!

В ривкому снінні сто циганок

все не нагострять гострий ніж.

Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима.

Над чорноводям сиві коси:

то тужить мати, мати, ма...

Готель. Кімната — на чотири

самотні ліжка. Діти сплять.

А той, що в довгому подирі,

з усіх кутків зорить, як тать.

Гемонське непорозуміння!

Якась вселенська глухота!

А шал який! Яке озління!

О білий світе-блекота.

Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.

Словечко зрониться — і вже.

Тоді й Господь не вбереже

у цій біді, у цій пригоді.

VI.78

О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує

свій першотравень — як вода струмує!

Як пильно сланик кущ свій насторчив —

до сонця, сонця — наче тетерук

напризволяще кинутий в пустелю

своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —

під кригою — земного серця стук.

Одна гора — зима, а друга — літо,

а я стою, мов осінь, — посеред.

І сонце, сонце, со- несамовите

топило сланцю перегірклий мед.

Мені колимські мухи задзижчали,

мені торішня пахнула трава,

бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.

Ти — наречена ачи удова?

Колимське сонце стало сторч.

Бог ним махає, як ковадлом.

Пади-но з каменя на корч

і волю пий, аби не вадило б.

Довкола сопки геть рябі,

каміння, золото і кості.

Гей, земляки, заходьте в гості,

підданці спільної доби.

За Р.Кентом

Гора за горою.

Гора за горою.

Не видно Вітчизни —

світанок не бризне.

А поніч лопоче,

як тіні тополі,

і син мій не хоче

ввижатись в неволі.

Зашемріло шаро

в глухому розпадку.

Прояви, примари

забутого спадку.

День золоторогий

по надрах сколовся

і зашморг дороги

торкає волосся.

Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд

і зелень бань і золото горішнє

мертвіше тліну. Ти — бажання грішне —

пірнути в темінь вікових огуд.

Із хуторів, із виселків і сіл

ти безголова дорога потворо.

Горить твій слід — немов болід, як Тора

і ти гориш — то вічний твій приділ.

Всеспалення. Твоє автодафе —

перепочинок перед пізнім святом,

як ворогу назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей.

Про згадку для С.Ш.

Червневий сніг — на безоглядній сопці,

модрини граціозні — де-не-де.

А ти в коробці, геть тісній коробці.

Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.

Повзуть горби — неначе птероптахи,

Господні сфінкси, загадка буття.

Ти надто щедрий, Боже — стільки жаху

вергаєш на мале моє життя.

Потерпли руки. Спрагли в горлі крики,

а вседорога вужиться, як вуж.

Хрести модрин. І запропалі лики

і дріт колючий — замість харалуж.

Обколоте, в намерзі, стогне вікно,

і свічка у шклянці, у пляшці вино,

у горлі застуда, у серці пітьма.

І світ надовкола — стогрім — Колима.

Провалля і кручі. Горби і горби.

Сказись — од чекання, молінь, ворожби

чи то заклинання чи то знавіснінь.

Оббризкала стіни — чи кров ачи тінь.

Занадто далеко. Занадто ген-ген,

де в леготі-вітрі кучериться клен,

де сонях кружляє, калина цвіте,

хвалитиму Бога, що там ви єсте,

де ревом німим задихнувся Дніпро,

де Нестор ховає злочинне перо,

бо в горлі застуда, у грудях пітьма

і світ оступає стокрик — Колима.

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й чорна, і брудна й кургуза

збігаючи донизу — там де балку

перетинає залізничний насип

мені наснилась вуличка моя.

Вузенький ворок — тісно тут мені,

щоб радість розпросторити. Спускаюсь

донизу, проминаю кілька хат,

і ось вона, моя домівка рідна.

Старий колодязь, вичовгана корба,

акація обтята, сохлий клен,

зашторена зажурена веранда,

котра уже мене не впізнає.

Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?

Стрічайте сина блудного. Дарма.

Німотні двері, аніде ні звуку,

лише жерделі ветхі у дворі

журливо поколихуються. Входжу

в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.

Анітелень. Від мене замуровано

моє минуле, вимовкле й німе,

заховане між грубих стін саманних.

Куди ж мені податися, куди?

Не знаю. Не збагну. І довгу думу

досновую, схилившися до лави.

Від балки обізвався паровоз,

і захід сонця геть заколихався,

розносячи свій деренчливий дзвін.

Все. Більше пристановиська немає.

Мов мертві дерева, неначе мамути,

що збуджені зо сну правікового,

удруге народилися на світ,

мов розминулися з своєю смертю —

так лігво це. Омріяні дороги —

обрубано. Але зупин ворожить,

схиляючись до віри. Лігво це

запрагло вертикалі. Лігво це —

останнє пристановисько. Мов мамути

новонародженою марять смертю,

сподіючись: чим далі од життя,

тим ближчає рятунок. Квадратура

таємних бід і ромби самоти,

і прямокутники старих напастей,

і лінії спадні усевпокори,

і вертикальний понадзірний щем.

Куди податися? Куди сховатись,

аби втекти глухонімого болю

і таємничого Всепереляку

і ницого рятунку Порожнеч?

Мов мертві мамути, мов пні згорілі,

розкопані, обрубані корчі,

живе крізь смерть спогадують, здійнявшись

на різьблених котурнах забуття

над безберегим розпачем напнутим.

Скидається двоповерхове горе

з-під кучугур зчамрілих сновидінь,

і напростовується путь до Бога.

А вічність скапує, немов живиця

з осамотілої сосни. Свічаддя

обламаних небес скалками сяйва

обранює тужавий погляд. Гинь

і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.

Не надбудись. А спи, а спи,

а спи — не надбудись.

Смертельної упийсь ропи,

тюремної — упийсь.

Час не накличеться тебе,

час — не накличеться.

Далеке сяйво голубе

крізь шпари тичеться.

Кли-кло, кли-кло, кли-кло — кричи,

не кли, не кле, а кло.

Тож проростай, а не марчій,

розтулене стебло.

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.

Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?

Знов спроневіра спалює чоло,

і дивен див біжить поверхи древа.

І тінь біжить — поверхи давніх днів.

І заволока — на ошроття часу.

Поезіє, красо моя, окрасо,

я — перед себе чи до себе — жив?

Цей шлях — до себе. Втрачена земля

в ясному розвидняла сновидінні,

та зустрічні наїжилися тіні.

І ти — чи то старий, чи немовля —

геть розгубився в колі давніх років,

де світ забутий тільки скинув оком —

і не пізнав. Дружина й син стоять,

але дорогу заступає честь.

Як обережно, непомітно, боком

ти близився до себе! Потерпав

розбити шкло тремкого сновидіння.

Та найрідніші їжилися тіні —

і ти у прірву ранку тяжко впав.

Колимські конвалії — будьте для Валі,

достійтесь до Валі — рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

Моя чужаниця — то ваша, то рідна

земля, на якій ви, цнотливі, зросли,

на завтра хай видасться днина погідна

аби ми, нівроку, здорові були.

Бо завтра ж ми підем стрічати кохану

журливу журавку — таку ж, як і ви.

Про свято я іскру болгарську дістану

і викину клопоти всі з голови.

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною

бликала цівкою, оком, пітьмою —

напризволяще до брами вела.

Вечір і липень і паморочить

звівся і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона легкість і те забуття,

що самостратою серце чарує.

Край задалеко. Ніхто — не почує.

Ти довершилося. Досить, життя.

Млість — і запечена кров. Печія

водить-виводить — із кола до кола

перенесе — це ж бо ти поборола,

ти подолала тривого моя.

Ноші — і гострий, мов лезо, язик

пса. І плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що примружені мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками,

о розпрощатись так рано з роками! —

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти, вже передсвіт не стане

благовістити. Скінчився, талане?

Доле, ще й досі стаєш на порі?

Зразу праворуч — нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої.

Станьте під небом урочим, харони,

тулиться лоно до білого лона

в сотні громів гримотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі,

о, Україно, до смертного дрожу

чую тополя твоя шелестить.

Видиш — ріка попливла світова,

зорі і думи і крони — а видиш?

Образ — Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества.

Так — попід зорями. Так — попід сни.

Так — попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях на останнім узвозі — збагни.

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння.

О порятуйте, немає терпіння,

чийсь торопкий наполошений крок.

Пес і песиголовці і твоя

арка закаркала — чорно-червона

тож запливай до сумного затона,

здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.

На вітрі палає осика

і сяєвом сходить цвинтарним

(вільготна феєрія туги,

хаплива мелодія мук).

Розбратані протипотоки

’дне одного наздоганяють —

годують себе проминанням,

мотивом заказаних стріч.

У штольнях ночей вертикальних

іде схарапуджене дляння

всебезруху (тіні спливають —

неначе вітрила волань).

Ану ж бо зізнайся мій брате

чия це подоба висока

(обрізано всі припочатки,

нещадно обтято кінці).

Це ти, четвертоване серце

устеблене стромишся в небо

(нема ні грудної клітини,

ні уст, ні долонь, ні очей).

Які простовисні прориви —

у надвищ, у темінь зазірну

(вспокоєні виплески зойків

і глухонімих голосів).

О як ти існуєш обачно,

о як розкошуєш пітьмою

(змаячене трепетне листя

претяжко угору паде).

Та всеобрушає нестерпно

двопогляд. У ньому ти сущий,

померлий, пантруєш живого,

зориш за померлим — живий.

А світло біжить божевільне

і рурами жил охололих

намарне душі виглядає

і тіло загублене жде.

На вітрі, на жальному вітрі,

на вістрі уважного листя

горить наче спирт палахкоче

себе пригадалий вогонь.

На вітрі струмує осика

і сяєвом сходить цвинтарним

защедра щопта Вельзевула

твій тойсвіт підносить до уст.

Цілуй же чоло охололе,

очима вглядайся ув очі,

провалені в ночі провалля,

щоб гостро встромитись у вись.

Відшукуй блідими устами

уста, що струмують угору

над зорі життя і над зорі

по той бік оджилих бажань.

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях,

відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах,

і порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще оглашенний накликаю,

ще начуванний чую глас:

— Я вас до царства доправляю.

— Мій Божечку, забуди нас.

Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маг. Пречистий

четвер. Пречистий тлум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій. Тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу — згук.

Так заховати, спеленати

цю зранену і стотривожну

самотню душу, так — прожити,

так — усміхатися біді!

О навісний, о навіжений,

а літ, а збавлених — замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж — і серце, і струно.

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі.

Усе назначене до тебе ще —

дорога рвіння прикорочена

і не зайти за дальні далечі

і за крайсебе не зайти.

Сни складено у стоси, неначе кістяки,

на відстані руки — ридання безголосе.

Біль вишито хрестом — мов пуп’янки рожеві!

Зла, що довліють дневі, ввижаються обом.

Між нами стільки тьми, обснованої ночі,

аж обірвали очі, аж посвітились ми.

Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній,

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом чи нáдвигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі —

летять понад землею долілиць,

пірнають ввись і засягають паді,

і лячно задивляються в свічаддя

людських озер, колодязів, криниць.

Так душі наші: майже неживі

пустилися в осінні перелети,

коли відчули — найдорожчі мети

на нашій окошились голові.

В дорозі довгих самопроминань

під знадою земного притягання

проносяться від ранку до смеркання

сподіючись на всепрощенну длань.

Обабіч — чужаниця — чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна —

тяжка як жито і як синь ясна.

Дивлюсь — і мало очі не пірву:

невже тобі ні племені, ні роду?

За сині за моря лети по воду

однаково — чи мертву чи живу.

Зими убогий маскарад

притлумив сон життя.

На стільки кривд і стільки правд

одного вороття

замало буде. Чорний дріт

вишивано ухрест.

А вічність вічний творить міт

плачів, хоралів, мес.

Чотири вітри полощуть душу.

У синій вазі — стеблина яра.

У вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану — хвостаті мітли,

під борлаками — сліпуче сяйво.

Убрався обрій вороноконий

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пугá дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх,

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

бо добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

здревілі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться.

Я і не відав і не снив —

бозна-коли зустрілись,

а через стільки літ і днів

любов’ю окошилось.

Ледь-ледь бровою повела,

журливо позирнула

і з цятки давнього тепла

страшний вогонь роздула.

Як куте сяєво сторіч,

як зірка у криниці,

неначе свічка в темну ніч —

горить і промениться.

Припнуто човен, а вода струмує,

і сидячи в старезному човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань,

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито,

о вересню, теребище смеркань!

Отак посиджу в довгій самоті,

над вудкою схилившись. Надвечір’я

запалить крижнів вигублені пір’я,

щоб ти не заблудився в цім житті.

Упали роси на зелені вруна,

з діброви обізвався соловей,

подобою душі ряхтять лагуни,

безмежно виростаючи з ночей.

Над головою зірка ще тріпоче,

мов пійманий у сільце дикий птах.

Зайнявся день і яро палахкоче

на чорних роздоріжжях і вітрах.

Паду в траву — в благословеннім лоні

землі своєї спокій віднайду,

усеблагій віддавшись обороні,

бо за собою чую смерть-орду.

Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,

чіпляючись до походи людської

і присмеркових зойків. Крізь імлу

надобрію здіймався ярий місяць,

скрадаючись повз виголілі крони

осіннім вітром видутих дерев.

Асфальтом біг старий кудлатий пес,

сахаючися гамору людського,

сирен автомобільних і бездонної,

мов поніч, яро-чорної води,

котра солопила з-за ожереду

розбійницького злого язика.

Оця стежина, що збігає в діл

(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),

черга дубів, пісок і гострі сосни,

підбожеволіла вода озер

і чорний човен і червоні весла

і як розквітлий ірис — сумнолиця

моя кохана (при подолі — син).

О недосяжне щастя! Проминуле

стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.

Клади холодну руку на підмурок

і пальцями осліплими обмацуй

ощирену, гулку й окляклу пащу

і ваговитість пазуристих лап.

Несе поземкою багатоліть

понад загусклим чорноводдям. Вітер,

немов настрашений кудлатий пес,

скубне тебе за полу — й стрімголов

світ за очі втікає. Давній світе,

ти не впізнав мене, як я тебе?

Ця світлота — до різі ув очах

враз протяла на чорному екрані

всі докори твої, всі невблаганні.

Ти все збагнув — як є: на власний жах.

І як нам, підруйнованим життям,

оговтатись на цій страшній руїні?

І чим ми тільки перед Богом винні?

Напропадиме — рвімося з нестям.

Гуртуймося. Даремне віщунів

шукати, мов чотири вітри в полі.

Бо навіть доля в сповиточку-льолі

нам не розкаже, де наш люд зблудив.

Задзюркотіла вічна мерзлота,

прийшла весна — западиста, химерна.

Та ні душа, ні воля не поверне,

не та бо воля і душа не та.

Це вся весна: відлигою, багном,

як ковзанка на витерті ґринджоли.

Ні, тут не розмерзається ніколи:

мороз колимський коле колуном.

Вже завтра знов затягнуться струмки,

твоя душа одлегла не відтерпне.

Сип повну кварту, чорний виночерпе,

допоки не розсохлись маслаки.

Навпроти графіка гори

і сніг і чорні сланці,

о хоч на мить заговори,

чиї лежать тут бранці.

Там, за розпадком, за горбом,

блаженний паділ дикий,

чиїм розораний ребром,

чиїм продертий криком?

Танцюй на пеклі, навісний,

свої заллявши сліпи,

сюди приходять навесні

українські липи —

дрібненьким листям лопотять,

тонкі ламають руки

і мовчки до небес кричать

і ловлять давні гуки.

О чорна графіка гори,

о мерзла кров пролита,

заговори, заговори,

повідж, кого тут скрито.

Яка священна таїна

про злочини бувалі!

Аж стягне темінь навісна

у виглухлім проваллі.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій — і стій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе — навіки вік.

Для нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

Впаду — і знову підведусь,

на ліктях — ізіпнусь.

Ти там — моя русява Русь,

ти там — русява Русь!

Прожектором світанок ша-

стає до сонця світ.

Зіскніла, склиться вже душа,

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І — навпростець — крізь роки.

Котились сопками потоки —

води й каміння уводно.

І в тому сяєві — немов

на сподіванному екрані

усі надії, всі заждані

розквітли, наче хоругов.

То ти. То справді Ти була.

Не та, котру я знав, а марив

котрою: мерехтіла з марев —

всім обрієм до мене йшла.

Ви наче нічні криниці

(хлюпоче вода божевільна)

загублені в паді (вгорі —

хлюпочуть сузір’я).

А тиша, а темінь яка!

Яка самота незглибима!

О земле моя нещадима —

така ж ти солодка й п’янка!

Лежать — і без рук і без ніг.

Лиш око, що тіло убгало

у себе — сльозою кричало,

осліплим стозойком калік!

І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.

З мордовських хуг — та в холод нещадимий!

Тримай тепло під ребрами сухими —

на чужаниці, йой! — на чужині.

Сягни рукою — і не досягнеш

ні краю всерозлук, ні муки краю.

Та серця я, мій Господи, не маю

на свій талан. Це ж ти мене береш,

немов шматок невироблений глини

і місиш, мнеш, і пальцями всіма

формуєш образ, щоб не задарма

іще один кавалок з України

сподобивсь тверді. Знав я і черінь,

і зиму знав — в колимську довгу пору

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.

Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,

та грім громохкий прогримів —

і навалилися напасті.

І світ заліззям облягло,

вселенська ніч ташує шатра,

циганський піт укрив чоло,

циганський дим годує ватра.

Довкола сопки і хрести,

людські кістки біліють щедро,

од божевілля й німоти

малесенький рятує бедрик.

І що ти скажеш, Колимо,

що мовиш ти, іване-чаю?

Квадратним строєм ідемо,

цвинтарне сяйво нас вінчає.

Як вигорбатів суходіл,

довкола — скрем’янілі зойки,

постигли обрії безокі,

ми в падолі живих могил.

Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сука — стрімголов

від попелища серця. Виє здалека,

щоб я себе на відстані почув.

Соборе сорому, ганьби моєї вежо,

моїх глухих, як твань, передчуттів.

Гулкий і розсторонений, опадний,

не серцем — тільки голосом ростеш

у невіді, в безпам’ятстві душевнім

стрясаєшся і в німоті гримиш.

Я знаю це. Я вичув це. І досі

оговтатись не можу. Туга так

моя далека — стрімголов одбігла

і, ніби сука, виє в ніч гулку.

Вбери-но білу сукню

на тіло на прогінне,

на виґронені перса

і лебідь живота.

Вбери ту гарну сукню

і усміхнись лукаво

і загучи хапливо,

як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

і дай мені забути

ці чорні перегони

пролопотілих літ.

Вбери пречисту сукню,

розпукни в сто люстерок,

аби я розгубився

між сміхом і плачем.

Осліплий і оглухлий,

знімілий і отерплий,

лечу на твій сліпучий

всеочисний вогонь.

Страшна ковбаня — чорна і масна.

І дух тяжкий повзе, немов потвора,

в лещатах дум твоя всенепокора,

стою на кладці. Дозираю дна.

Рибалка — ні. Заблуклий — ні. Стою.

Аж вигулькнуло пишне й біле тіло,

і рудокоса мавка розхилила

цю твань води. То подругу мою,

уже давно забуту, пригадало.

Я попід мостом. Між тяжких опор

вона стоїть — і коло неї хор

безплотних голосів. І застогнало

твоє бажання — подивляй її,

цю меву бід, що інші приточила,

урочила тебе і жити вчила,

щоб ошукати всі літа мої.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар блискавко, і громе прогрими,

коли не розпростерти крил — у горі.

Зелені села, білі городи

і синь-ріка і голуба долина

і золота, як мрія, Україна —

ще не зникайте! Краю мій, зажди

мене на смертні кидати путі!

Там, де копита кóня вороного

розбризкали геть ярі іскри, ’дного

із днів була відкрилася дорога,

та при самій урвалася меті.

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую сам.

Довкола мене — вся земна товща.

Я магма магми. Голос болю болю.

Що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча.

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А вже забув, що небо над тобою

за кучугурами камінних друз.

А світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі.

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Тільки — бережись.

Уже Софія відстуменіла,

відмерехтіла бузковим ґроном,

ти йшла до мене, але не встигла

за першим зойком, за першим громом.

Немов почвара в пекельнім колі,

довкола ж тіні, довкола кволі,

благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

Сніги і стужа, вітри й морози,

свисти і лайки, дикі прокльони,

собачий гавкіт, крик паровоза,

чорні машини, чорні вагони.

Шпали і фари, пси і солдати,

пруття і ґраття і загорода.

Впали — і хода, встали — і хода,

в плечі штовхають нас автомати.

Квадратне серце — в квадратнім колі,

в смертнім каре ми падаєм долі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай мені, Боже, чесного шляху,

дай мені, Боже, гордого лику!

У небі зорі, в грудях місяць.

І найрідніші ми брати

з тобою, світе. Помолися,

як я молюсь за тебе, й ти.

У небі місяць, в грудях — зорі,

світ у мені, у світі — я.

І сльози радості прозорі,

як небеса, як ти, моя

поснула земле, як дорога,

що викреслилась посеред,

щоб од людини і од Бога

я міг почути голос вед.

Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука —

ціле життя. Замало — нічку.

Довкола темінь полохка.

Літають кажани, як кулі.

Нестерпом студиться щока.

Де ви, крилаті? Гулі-гулі!

Як вам — нестерпно без небес?

Аж очі підвели, поснулі.

О ні, ти не один воскес!

Як в бодню — пугачеві скрики.

Десь бродить землячок-дантес.

О шанталавий, недорікий,

а чи поцілиш ти мене?

Свіча в задумі — ні мигне.

Ми робим смерть. Лякливі тіні,

ми робим смерть, ми робим смерть.

І те даруєм Україні,

де все існує шкереберть.

А де, скажіть, живе живло,

аби будило, жити звало,

аби на камінь камінь клало,

аби будівлею росло?

Невже ми — тільки переляк

і скаржний погляд і мовчання,

глибоке як колодязь. Дляння

благих чинінь. Де ж поставання

на нещадимо рідний шлях?

Хто в жили крові нам заллє,

щоб виточивши сукровицю,

нам наказав: лови жар-птицю,

піймаєш — будеш муж, мале.

Небо — як попіл, як сніг — дерева.

У смертнім галопі горить голова.

Мій чорний румаче, на захід, на за-

це хмара неначе, це наче сльоза,

бо око просторе хміліє в світах,

бо серце суворе на схресних ножах.

Лечу — і згоряю. Заобрійний край

мене настигає, мене спостигає,

мені простягає черствий каравай.

Отак би й я: розклав багаття б десь,

щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —

ані душі довкола. Пітьма — й та

докучила б, напевне.

Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почезає час, аби в безчассі,

я вдруге міг постати, коли всі

воління вщухли.

Я б при вогні посидів би отак,

віч-на-віч розмовляючи з собою.

Хай лишиться лиш те, що не мігрує,

і клякне вколо мене, мов бовван.

Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,

цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша

потріскування ці, містичні скрики —

злютують люто, вбгають смерк у смерк,

І з тих затятих здвоєних ночей

на півнебес зажевріло б іржання

чи сиваша чи привиду.

Тримайся —

за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!

По голубих лугах, мов голуб,

кошлатих сонць шугає спах.

Волошки в золотих житах

і пелехаті маки долу

геть оклонили головки.

А пам’ять любої руки —

п’янкої, білої, гінкої

перегортає днів сувої.

І золотої й дорогої

нам стане думи на віки.

Втечу од світу й дамся самоті,

заслуханий, мов кинута бандура,

останнім бандуристом у степу.

Хай мною вишумовують вітри,

могили тужать і Дніпро далекий

в низькі баси всиляє хлюпіт свій.

І безоглядно-голі небеса

байдуже задивляються у деко,

а я скажу: то є Господній перст.

Немає ряду спередвіку нам.

Немає ряду. Ти живеш, як пустка,

утеклий світу, давшись самоті.

Немає побратимів у степах

ні жодної душі, котра б почула

цей зазив-прислухання, зазив-крик.

Ти відійшла — і я тебе збагнув.

І спалахом розлуки всю об’яснив.

О руки зойку, о які прекрасні

шовкові смутки, у які вгорнув

із ніг до голови — неначе в льолю,

дочко моя, маленьке немовля!

І попливла-пливла мені земля.

Той струмінь пізнаю, мов іншу долю.

Сувора арифметика неволі,

косопис туги, куби забуття.

Шукай, немов чотири вітри в полі,

утятої дороги вороття.

Куди й пощо? Куди й пощо? Намарне.

Повернення не буде вже повік.

Встає зі сходу хиже сонце ярне

і будить звіра горла дикий гук.

Так тонко-тонко веде музика

разок оранжу, разок жалю.

Мовчи, не треба. Ти, просторіко.

Зирни — і німо скажи: люблю.

Шовковий відголос: досі, любий?

І заломила гіркі уста.

Зазолотіла солома в грубі.

Прохухай шибу, моя свята.

То сниться: сосни і кучугури

і заметілі й співучий дріт

і огорожі й камінні мури?

Світ схарапудивсь — на сто орбіт!

В віконних ґратах майне Софія

тонка, як шклянка. Лякливий дзвін

і сяйво леза осердя гріє

живим подзвінням живих годин.

Крайкіл! — скрикнуло ізліва

перейми-но, переймай!

Україно, будь щаслива,

сон-тополе, прощавай!

Валять гуркоту огроми

сторч на голову тобі.

Пропадіть, аеродроми,

спопеліться в стожурбі!

Кров пірвалася — відстати,

залишитись при межі!

Ще станцюєм, пане-брате,

на розкритому ножі!

Срібліє березневий ліс.

Понад березами сороки

мережать схриплим криком роки,

а голубінь така глибока,

а я в таку притугу вріс,

що вже несила відітхнути,

ні спекатись тяжкої скрути

ні виблагати на покуту —

ростуть, як трави, чорні пута

виблискує на вежі кріс.

Срібліє вересневий ліс,

а небо висне очужіле —

за сонцем і теплом стужіле.

Збери в кулак останні сили,

бо холод смерти серце стис.

Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,

здолай стонадцять моторошних бід,

крізь сотні мурів, перетинок, стін,

крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну

лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,

вогнем пойнятих, ніби дресирований

плямистий ягуар, а все ж долання

останніх меж — не краща із наук.

Коли ти в світі місця не зогрієш

і не навчишся мовити: отут,

отут, лише отут, смертельно ставши —

твоя твердиня, гражда є твоя.

Хай звідти ваблять чорних сто дверей,

сто тьмяних душ із себе викликають

твої подоби збратані — прости їм

одвагу ошуканств. І не спіши

позаздрити... Пройти крізь сто дверей,

плечем не дотикаючись, зуміти

щонайкоротшу стежку віднайти,

до лабіринту схожу — то над силу

і над терпіння нам.

Дарма, життя,

ти вергаєш на мене смертні смерчі,

аби в лещатах мій здушити дух.

Напівосліплий, я не стану збоку

і не побачу легковажний смисл

високої трагедії. Мій Боже,

даруй мені останнє з святотатств.

Заблизько другий, що мені в рідню

дарований од Бога! Трохи б далі! —

хай вирував би у своєму шалі

розбризкуючи довкруги бридню

своїх несамовитих перегуків,

своїх проклять, як камені, тяжких.

Від нього — гріх. Але й до нього — гріх.

Але шкода й надсадних серця стуків,

що трудять душу звомплену твою,

як кров, пролита в синьому єдвабі

ясного неба, кожен другий вабить —

і заступаєш власну течію,

як сказ, несамовитої докуки

і розпрокльонів, як грудки, тяжких.

А все то — гріх. А все то — смертний гріх.

І тяжко чути серця перегуки,

що бурять крівцю звомплену твою,

як золото, що в синьому єдвабі

чудується в розкоші струмування

і в знебережений хлюпоче світ.

Отак погірклі дотикання-зваби,

як остереги смертного єднання

спроваджують у всеспадний політ.

Пожухле листя опадає з віт,

голосить голий стовбур схриплокронний.

Це — похорон життя. Безоборонний

і безоглядний розпач. Древній міт,

що стратив чари. Пітьма наросла

напростопадним муром — мов тумани

даремних змáгань, поривів, омани

твоїх безкрилих злетів — без числа.

Розвіявся далекий чар і чад:

і, вже на Мономаховому возі,

літорослі, рушаєм по дорозі,

з котрої не вертаються назад.

Поранок був схожий на вишню досвітню —

так кругло чорніла запечена кров

цих сполохів довгих, чекань многолітніх,

котрі гострожало вражали покров

тутешнього пекла, тамтешнього раю.

Як понічна вишня, тужавіє світ.

Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю,

коли забуваю, бо грубшає лід

мовчання і втрати, розлуки і долі,

надії і горя, любові і сліз.

Простерла долоні — з дитячої льолі —

аж ген, де Чумацький просториться віз.

І душу облягло знесилля —

всім замірам наперекір.

Повір же — хоч у божевілля,

бодай у чорта, а — повір.

У вічко зирить бузувір —

чи не скорився ще знесиллю?

Оце, душе, і все весілля

у цьому льосі, потаймир.

Ти ще людина? Ти вже звір?

З кутків несе старою цвіллю.

Замки і ґрати. На дозвілля —

в квадраті шиби дальній бір.

А найсвятіший вірить клір,

що як натерти стіни сіллю —

той й без тортур і трути-зілля

мур вип’є крівцю, як упир.

Облітають пісні,

облітають жалі,

облітають бажання.

Дума — свічка воскова —

у мене горить в головах.

Відступися, троюдо,

намарні — круг серця блукання.

Наростає, мов безум,

страпатий і звомплений жах.

О заціпся, невчасний!

По нас уже прогримотіло,

все, що буде, то є,

все, що маємо —

Бог дарував,

та на тіло прогінне

прозоре знеплочене тіло,

щоб будило твій дух,

свої тавра вогненні поклав.

Що ти мрієш, страднику нещасний?

Що ти мрієш — сонцем світовим?

Грім гримить — громохкий і напасний,

землетрус, і блискавиця, й дим.

Камера твоя — в чотири мури

простору. Віконце. І ланці.

І обличчя — сіре од зажури,

бо зійшлись початки і кінці.

Місто сонця пахне смертним тліном.

Кожен вірш відгонить небуттям.

Світ творити — ницим і уклінним,

і підніжкам — тішитись життям.

Яма крокодиляча і велья

і полледро — тільки це твоє!

Як безобрійна нічна пустеля —

все апокрифічне житіє.

Божевіллям прихистись од люті,

од тортури — смертю прихистись.

Сплять мерці — у кригу мурів вкуті.

Люди — будуть? Чи були — колись?

Біда так тяжко пише мною.

Так тяжко пише мною біль.

В безодні — ти. А погорою —

веселий бенкет божевіль.

Опроти всесвіту, опроти

небес, і місяця, й зірок

лежиш ти, сповнений скорботи,

і стежиш долі дивен крок.

Та, потайна, вона тобою,

мов житній колос проросла,

і розминувся ти з собою

і з світом — брат. І брат — з собою

і з себе — друзям несть числа.

Крізь шиби, тьмаві і заплакані,

два голоси, мов дві лозини,

стенаються, од вітру злякані —

чи матері чи України?

Дві голови — за снива темінню

сестри і матері — схилились

щось гомонять. А вікна червінню

поповечір’я — окропились.

Сестра і мати — заклопотані

убогу порають вечерю.

А сто думок моїх розсотаних

не в силі втрапити у двері.

Це все юрма. І ніч. І брат мій спить.

Росте під стелю всечекання.

Але іще хтось є, чи то в мені сидить —

і розколихує мовчання.

До шиб гарячим притулюсь чолом

ловлю ув очі їхні тіні.

Сидить мій батько за сумним столом

у празниковому одінні.

Сумні долоні на столі лежать,

а він схилився у фотелі —

аж сині мури кам’яні дрижать,

як сірі тіні — на постелі.

Це Ленінград. Це камера нічна.

В’язнична, ніби гвинт, лікарня

і голова запаморочена —

йде гуд з чортячої гамарні.

Сон сну гойдається, сон сну пливе

під стелю — цигарковим димом.

Благослови ж, мовчання гробове

і довга дума нещадима.

Задосить. Приостань. І жди кінця.

Великий світ замкнувся над тобою.

Прощайся — з молодечою жагою

і втраченого не шукай лиця.

Задосить. Приостань. Упився гроз?

Від правіків на всевіки упився?

Муаром хмар смертельно позначився,

зісклілу душу видубив мороз.

Тепер — задосить. Жди і жди і жди.

Благословенного, мов день, смеркання.

Ти — ген на белебні. Ти — ген за гранню

утраченої зопалу біди.

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Прости мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини

шовковий шепт пригашених калюж.

— Мені ти все життя, немов дружина.

— Мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? — Ні, не забув, о ні!

— Здається, ніби в молодість вертаю.

— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?

— А першу зустріч? — Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню.

Не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.

І душ четвірко б’ється на ножах.

О, єдиніться! Безоглядне небо

вам спільний шлях покаже — по зірках.

Не поспішай. Хай осінь і не жде,

клечаючи діброву походою,

хай горне листя полум’я руде,

мов лис крадеться жухлою травою.

Підгусклий, не колотиться твій став,

а виспокоївсь, висклів — ні зрухнеться.

Хай любої мережаний рукав

уже довкола шиї не пов’ється.

Не поспішай. Схились до того пня,

котрий на пагорбі, як гриб, чорніє.

І пригадай. Збагнувши навмання,

що довгий вік твій досі струменіє,

хоч упокорилася течія

твоїх бажань, твоїх волань забутих.

О Господи, не видно і не чути,

де та межа — чужа ачи твоя.

Підгусклий не колотиться ставок

та не спіши проставити бемолі

на це опале листя, віти голі,

на безоглядний час, потік і крок.

Є.С.

І то була мені досада!

Пливла розгониста, туга

сліпучо-біла автострада.

Неначе линва циркова,

що над усесвіту проваллям

свої виборює права!

І ні початку, ні кінця

тій гілці простору, що родить

тугі оранжові сонця.

А в небі — де хоч в око стрель —

там джереловий голос бродить,

вишневий, мов віолончель.

Полощеться сорочка біла

од начувань, не од вітрів.

Душа займається зболіла:

так ясно-ясно він горів!

Та зачудований явою

небесною, ти стежив крок

його веселий — над пітьмою

несусвітенних заволок.

Припнуто човен, а вода струмує.

І сидячи в самотньому човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито.

О вересню, теребище смеркань.

Отак посиджу в довгій самоті

над вудкою схилившись. На ту пору

прикотяться вози до мого двору

уперше і востаннє у житті —

зронити вороне іржання долу.

О, Боже, те іржання вороне!

Тобі воно ніколи не мине —

кропити душу ним, жалку і голу.

Ніч осідала і влягалась падолом.

А я горою брався до світів.

Минуле в грудях гупало ковадлом,

ще захід сонця з-за плечей бринів,

ще білі руки сновигали з теміні,

ще зболені ламалися уста.

Уже мені! Уже мені! Уже мені!

Скипілись разом падь і висота.

Тут паверх, паниз, пажиття і паскін,

переступай лискуче лезо меж,

і рідні лиця за порожні маски

тобі здадуться з понадгірних веж.

О земле втрачена, явися —

бодай у зболеному сні!

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи.

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води.

В далеких, дожиттєвих ерах

твої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів.

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів.

Причадні нашепти молільниць,

де плескіт крил і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

і молодечий трунок-біль,

де дня розгойдані тарілі,

мосяжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі,

неначе шутий корч жалів,

де чорні коси на світанні

і жаром спечені уста.

Троянди пуп’янки духмяні

і вся ти — грішна і свята.

Де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило,

де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі.

Минуле, озовися, де ти?

На чорному проблисни тлі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні.

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Був дощ. Була пора смеркань.

І зворохобилися душі,

і роздуми лягли в папуші,

мов листя ув осінній скруші.

Ці дні, немов зотлілі груші

на мокрій гілці існувань.

Був дощ. Була пора смеркань.

Гриміли у порожній ринві

добірні краплі, ніби сливи,

котрі падінням і щасливі,

аби в останньому пориві,

у плині самострумувань

ураз зайти за власну грань,

пірнути в смертні переливи.

Був дощ. Була пора смеркань.

І в серце увійшов неспокій

і сон обачний, неглибокий

клав звідусіль причайні кроки.

Чиїсь проносились потоки

повз правіки, століття, роки

і потерпав ти — це наскоки

щонайстрашніших із дерзань,

але допоки ще, допоки

умерлий виринай з волань.

Був дощ. І все виповідав

свою недолю і зажуру

припавши нахильці до муру

і на існовань кучугури

ще кучугури нагортав.

Був довгий дощ. І я не спав

ачи очей не міг склепити.

І думав: як то в світі жити?

Чекати, нудитися, скніти?

Усе життя, несамовитий,

ти розтриклятий розпрокляв.

То як же з долею дружити?

Несила, мабуть. Розбирав

себе по кісточках. Шукав

чи докори ачи привіти.

Бідо, не збутись твого гніту,

а де твій край? У вирві світу

не видобудеться з неслав.

І вирозумій весь наш вік —

все, що торосило дорогу.

Час навернутися до Бога,

під оберегу й осторогу?

Кажи ж — ти Господа шукав?

Був дощ. Була пора смеркань.

Чиїсь непевні силуети

снувались по стіні. Хтось шпетив

тебе, питавши, хто ти й де ти,

а перелети й недолети

не вимінили давні мети?

Ачи збагнув уже, поете,

всі жахом писані портрети

у пору самокатувань?

Був дощ. Була пора смеркань.

А дощ іде. А дощ іде,

неначе небо, що над нами,

всіма загримало громами

і ти радний уже руками

вчепитись за повітря. Снами

себе не збути. Яма ями,

в якій розводишся з світами.

І поніч облягає світ.

Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!

Уламки вір. Уламки сподівань.

Так захаращують безмежну душу,

що, мабуть, вже не віднайтись самому.

Тороси вір. Тороси сподівань.

Міжгалактичні вибухи сердець

провисли над тобою, наче зблиски

опуклих спалахів сонцевороту

чи полиски космічних катастроф.

Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне

раптово пригадалось на розлуці,

і я збагнув, що роки стороною

пройшли повз мене. Існував —

несправжньо,

бо й світ — несправжній весь. Куди утік?

І за котрим узгір’ям заховався?

Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.

Десь там, на споді пам’яті, ворушишся,

і погляду не попускаєш свого.

Забутим днем, забутим світом сушишся,

та серцю тихо мовиш: Слава Богу,

що все минуло, знебуло, пішло

пірвалося дорогою своєю.

Безкрая муко і безкрає зло,

ви обернулись радістю моєю.

Я — посеред. Між дальніх двох світів

пливе мій човен. Де не скину оком —

по праву руку — крутояр і рів,

по ліву руку — темно і глибоко.

Так мудро нас страждання піднесло

понад плавбою і понад собою,

пускай на воду зламане весло,

і стань — уже безпам’ятний — собою.

В степу глухому тупу-тупу,

іржання коней, скрип підвід,

і посмутив опоніч глупу

сузір’їв бурштиновий лід.

Солопленими язиками

потвори звомплених багать

спішать постати над зірками,

як смолоскипи розпроклять.

І, випорснутий з-над оград,

натужний бурштиновий голос

снується в висі, ніби чад

офір, котрих заправив Волос

з прагнущих долі наздогад.

І височіє мінаретом,

як белебень, зболіла ніч,

цвинтарним сяєвом сторіч

вигулькуючи над вертепом.

Край віддано благоволінню

покар, надсад, наломів бід.

І надимає поніч глупу

сузір’я бурштиновий лід.

Я ще не знав, що є двійня

моїй дружині милій,

зійшла на мене маячня

по довгому знесиллі.

Направо — ти, наліво — ти,

а я — посередині.

Довкола — зрубані хрести

по рідній Батьківщині.

Моя тополе, краю мій,

вигойдуйся на волі,

притьмом пильнуючи з-під вій

синів на видноколі.

Так мудро пахне чебрецем,

і деревій сумує.

Тож навзнак — запади лицем,

нехай зело чарує.

Сяє срібне серце землі

всепекельними калюжами.

Там, у товщі, в кризі, в імлі

з голубими, як льон, руками —

Ти, Ізольда золотоко-

золотоброва

миєш підлий метал лотком —

під погребним покровом.

Над тобою круті горби,

геть розриті,

поруч тебе — німі раби,

сном окриті.

А товщею, в кризі, в імлі,

за тамбоком,

сяє срібне серце землі

скорбним оком.

Ріка життя уже тече повз мене.

І жди-не-жди, і скільки не чекай —

та оббігає течія шалена

забуту гору і забутий гай.

Окремо світ: синіє стьожка болю.

Окремо ти — зчорнілий, наче пень.

Забутий краю, я начувся вволю

твоїх жалів, твоїх плачів-пісень.

Минають роки — їх не зупинити

і ти — сторч головою — мчиш услід,

бо доля ще не закінчила спити.

Проте не згине твій козацький рід!

Від неба — тільки стягнутий гузир

і вилягла земля у жовту миску.

Довкола — ані гуку, ані писку

де той товариш, дерево чи звір?

Нема тобі нікого. Довкруги —

лише вітри з шпаркого зимносходу.

О серце тверді, звільнене од льоду,

своєї дожидаєшся черги?

Спи, спи і спи. І не колошкай дух

дрібного кедрача. Він знає жити,

щонайкоротші миті щасть ловити,

щоб перебути пору завірюх.

Бо тут життя — лише малим, кому

ніколи гнутися не набридає.

Вони грішать — і небо їм прощає

цю самоту, цю зиму, цю пітьму.

Вся сцена полетіла шкереберть,

геть антураж потрощено до біса.

Роздерта декорована завіса

і гробне тиша, віща, ніби смерть.

Ні постаті — на весь великий кін.

Хіба що порохи ширяють лячні.

А де шаліли пристрасті обачні —

вже владарює сардонічний сплін.

Король наш голий! Гетьте короля!

Скінчилася занудна дивовижа.

І Фавста невситиме чорнокнижжя

провадить на відьомські весілля.

Таке незрушне все — куди не глянь.

Немов омите вічності водою

мене лишило зі згасай-бідою,

а доокруг — болото, луки, твань.

Немає нас! Немає нас! Поглянь —

світ міниться, і мерехтить, і стогне.

Ти не розродишся, патлатий вогню?

І — спопели мене, але — нагрянь!

Прощайте — ви, чотири мури,

дві двері, грачене вікно

і ти, мовчазний і понурий

мій столе, й ти, вільготне дно

ночей тюремних. — Прощавайте!

Коло Тенара — мерехтить.

Нічні сонця, мені світайте

бодай і на коротку мить.

Там — гамір. Стіл. І чай. І друзі.

Махорки приязна дільба.

І днина на вечірнім прузі,

і вбогі радощі раба.

Мете надворі снігова пороша,

вишневе гілля торгає шибки,

заткала вікна поніч волохата,

десь голосно потріскує мороз.

А ми, накинувши на двері клямку,

сухі поліна підкладаєм в грубу

і сторожко радіємо; допоки

на дверях клямка, в серці певнота,

поліна в грубі, в філіжанці чай —

ми вдвох і вдвох і вдвох — у цілім світі,

і все нас близить, все нас єдинить.

Ти склала гострі лікті на колінах

і вгору напростовуєш долоні —

як пам’ять про небачених дітей.

О люба, час на інші вийти плеса!

Останньою цигаркою втішаючись

і гріючи долоні од вогню,

я думаю: а вже тобі не звично

отак сидіти з любою дружиною,

її плеча торкаючись плечем.

Радій, душе! Допоки хуга зла

і поки свище снігова пороша,

схиляючи на сон, ми пересидимо,

перечекаємо годину-дві —

і запливе маленька наша хижа

в високозоряну голчасту ніч.

Парує філіжанка на столі,

цитринове кружальце звеселяє

тарілочку блакитну. Тиша тиш

геть поснувала всі кутки і виходи,

а ми, вивищені Господньою долонею,

неначе відірвалися від падолу,

підносимося у надвишшя теміні

котра нас не оступить, не обранить

і не обгасить ярої свічі.

Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,

оте нечуте і небачене,

оте, що вічним сном поснуло.

Дорога долі неперейдена,

спалахуючи синім жалем,

сховалася за ожередами,

мов за Господньою скрижаллю.

Вона від тебе відвернулася

і — задаремні нарікання,

бо все ж привиділась, причулася

наснилась, мов тяжке наслання.

Той спогад: вечір, вітер і печаль

пронизливого тіла молодого,

що в двері уступилося, халат

пожбурило на спинку крісла — й тонко

пішло, пішло, пішло по смертній лінзі,

аж понад стелю жальний зойк завис.

Вікно — велике й синє. Жовті штори

приспущено недбало. Чорний стіл

іскулився. Тремтить на ньому шклянка

тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.

Пора —

наблизитись — в тугий вогонь пірнути,

так зґрабно скутий білим свічником.

Чаруй мене, чаруй мене, чарунко

далеких берегів, куди я плавом

пливу, пливу, пливу — й не допливаю,

бо зносить часу хвиля навісна.

Лиш вечір той, і вітер, і печаль,

і ти — як грудка крику молодого,

світаєте під сонцем опівничним

і виспокоїтись не даєте.

Осики лист карозелений

тремтить на вітрі і тремтить.

Ще досвіток. Господь ще спить,

зітхає в’язень коло мене

і моторошно так кричить,

окритий сном. В вікні глухому

сліпа займається зоря.

Недоле, нишком догоряй —

і не кажи про те нікому.

Ой ти, горе голодне,

навісна Колима!

Не мине тебе жодне

із нещасть. І нема

ані душечки близько —

ні братів, ні сестер.

Сонце никає низько —

від печер до печер.

Тільки сопки горбаті,

лиш зав’юга та сніг,

тільки сни пелехаті,

од яких ти знеміг.

А далека Вітчизна,

як зигзиця, ячить

і година стогрізна

навперейми спішить.

Розсотане павіття лісу

над дротом колючим зависло,

розсотаний спогад обтятий,

розсотаний Місяць і Марс,

вглядаюсь, пильную, чекаю —

та часу зімкнулися числа,

і перша минула одміна,

нова зачинається враз.

Така рівновага на сході —

аж очі викруглює подив.

Терпіння чекає команди

і раптом лунає, мов стріл,

округлений спалах страждання —

мовчи: зачинаються роди

над царством зачумлених дужань,

понад королівством могил.

Світання, мов рана розкрита,

розтулені губи скривило,

прокинулись в’язні — спросоння

гадають, зітхають, жують.

Не горнеться серце до серця,

не тулиться тіло до тіла,

бо напростувалася в вічність

давно остобісіла путь.

І дні, наче ланці чавунні —

і жодної більше одміни

бряжчить, ніби досвіток, віку

тяжкий ґудзуватий ланцюг,

миттєво збігають століття,

століттями плинуть хвилини

і кутий вмерзає до ґрунту

пристебнутий неба округ.

Гадючаться круглі дороги,

напоєні кров’ю і потом,

іскріють сніги, і самотність

уже солов’ями лящить.

Пусті сподівання — на завтра,

на згодом, на скоро, на потім —

до Божої стукаю брами,

та марне — він ще не велить!

Розсотане павіття лісу

зависло на дротом колючим,

розсотаний дух мій недужий

над дротом колючим завис,

і вже не збагнути довіку,

де степ, де дорога, де кручі

і в себе тобі не вернути:

ти в горе корінням уріс.

Для І.С.

І що ж: коли немає долі,

то мовимо: ще буде нам!

Вітри заграли на басолі,

довірливо дались басам.

О сопки, зойки скам’янілі!

Біблейський знак стовпотворінь.

І як душа в одлеглім тілі —

на білому просиня тінь.

Мов дух, мов чад, мов крик скричалий,

мов стогін, вистиглий в роках.

І це усі твої причали,

піднесений в узгір’я жах?

Отут, між сімома горбами,

вода струмує потайна.

А обрій марно марить нами,

і манить хвиля навісна.

Десять сніжнів, зо два брудні —

це і літо і зима.

Ой і роки ж замарудні,

розтриклята Колима!

Сон, робота, пиятика,

пиятика, праця, сон.

Вслід за мною — шпига пика

кряче: кара і закон!

За стодалями — Вітчизна,

перестрашене пташа.

То мій трунок і трутизна.

Нею витліла душа —

надсадилася. Несила

дочекатися кінця.

Хижа хуга світ посіла

і розбризкала сонця.

Це припізніла молодосте ти

спроваджуєш мене на дикі кручі.

Збираються над головою тучі,

відстрашливої повні ліпоти.

І я дерусь — з щовба на щовб — увись,

куди мої дороги простяглись,

куди мене веде вельможний порив,

не відаючи втоми, ні покори.

Так, як було в забутому КОЛИСЬ.

Це припізніла молодосте ти.

Це я себе вертаю — скільки змоги

зближаючись до древньої дороги,

де дерева чорніють, як хрести.

Літа блукань, надій і спроневіри

геть викривили горло голосне.

О будьте щирі, будьте тільки щирі,

бо лише так пізнаєте мене.

Довгаста стежка, по краях обгасла,

висока свічка, вигоріла геть.

Де Віфлеєм твій? Де волові ясла?

Понищені. То добре знає кметь.

Нема й не буде врубаного долу,

нема й не буде врізаних небес.

А берег віри в чорноталі скрес,

лишивши тільки воду — тьмяну й голу.

Літа блукань, тривоги і надій

ідіть собі — на всі чотири вітри.

Тримайся, кметю. Зрадні сльози витри

і осамітнений досатаній.

Ну й долечка! Прождати на життя —

і всенедочекавшися — померти!

То хто єси? Збагнув бодай тепер ти,

коли немає більше вороття

до давнього, минулого, старого?

Дарма. Ти сам — на белебні живи

і ці нестерпні дні благослови

одним ім’ям — Люципера чи Бога.

Ми втрьох сідали на човна —

дружина, я і син.

Весна гриміла голосна

в кимвали білих днин.

Болюча, до нестерпу синь

небес, пацьорки віт —

з добра аж жовті — цілий світ:

дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь.

Шалена зелень облягла

сліпе тепло ковбань.

Ти, земле, — човен без весла

над плесами кохань.

Так пливемо в ковчезі ми

за паводком століть,

і пишна сяє при кормі

бузково-яра віть.

Світилося, мов цуценя,

малесеньке хлопча.

Дружина-ладо навмання

зорила, як дівча.

А я, неначе Саваоф,

бив веслами рогіз,

тулив до себе їх обох

і не встидався сліз.

Бо серце стало на порі,

бо шалом пойнялось.

Тож віддавайся щедрій грі:

життя тобі — вдалось!

Забута пам’яте, це ти?

Спасибі, що згадав,

аби в годину самоти

скорботу гамував —

дарами спогадів і снів,

дарами прочувань,

щоб так довіку — плив і плив

над плесами кохань.

Світ повен милих таємниць,

а як дитині — то й казкових.

Гаї, переліски, діброви —

й Рахнівка. Падай, падай ниць.

Там, у долині, ув імлі

вона парує, мов хлібина

допіру з печі. Україно,

ти радощі мої й жалі,

моя Вітчизно пресвята!

Мої дитячі ярі дзвони

і гомін цей многоколонний,

і млин — подобою хреста.

А скільки тут снувалось мрій

моїх батьків, молодших мене.

Тут кожна стежка є священна,

як тужно пахне деревій!

Ми поминали Борсуки,

йдучи із Зятківець. Куріло

пораннє сонце. Ледве мріли

біль-білі радісні хатки.

І я до тебе надбігав

і потерпав, щоб сонмом видив

себе по вуха був не видав,

щоб дивен-сон цей не розтав.

І невпізнанний був такий

мій шлях до себе. Повертання

в своє село, своє чекання.

Гай, сине, сине, сине мій!

Золотіла осінь лісова

в кроні грабів і в дубів громадді.

І душа озвалася жива

в чорному осклілому свічадді.

І душа розкрилася жива,

і червоним золотом горіла.

Давні пригадалися слова —

ті слова, котрих ти так хотіла.

Як серця гуділи в трубежі

і уста затамували муку.

О не заступати б нам межі

і в розпуці не ломити руки.

Золото кохання криє сніг.

Де-не-де лиш пнів чорніють близни.

І до тебе, як до материзни,

не знайти утрачених доріг.

Літня спека. Порох. І пісок

перегрітий обпікає п’яти.

На ґарґошах мій сидить синок,

шию обхопили рученята.

За плечима аж рипить рюкзак

у руках авоська і валіза.

Тільки ти у долі не жебрак

і тебе не з’їсть грошова криза.

Хай лишилось жити два-три дні,

хай останній вибуде поранок,

а перед очима рідний ґанок,

рідний край у рідній стороні,

де ледь-ледь зіпершись до воріт

віща мати, ніби синя птиця

виглядає, світиться, святиться

і журливий шле тобі привіт.

Як її чекання береже

від притоми і від спроневіри!

Щирі, ми пробудем завжди щирі.

І невже не зможемо? Невже?

Клади сліпий свій крок межи проваль.

Утраченого тіла довгі тіні

сотаються, мов жили, з правіків —

неначе знаки певності, що роки

не знищили душі твоєї впень.

Клади сліпий свій крок. Хай до ноги

тобі лягає кордубатий простір,

хай навертає те, чого ні око

твоє не вгледить, ані вловить слух.

Клади сліпий свій крок.

Почезлий світе,

ти з’явишся, повернешся мені,

коли я перейду пустелю мертву

чи вмру — і галактична рівнина

народиться з кісток моїх залізних,

з моїх залізних спроневір і верст.

Клади сліпий свій крок. Материками,

морями і безоднями ступай,

вельможно нахилившись над проваллям,

шукай підпори в вірі! Не знайдеш —

то стрімголов посовгнешся в безодню

і пропадеш. Клади сліпий свій крок.

Народжені з мовчання словеса

вертають до мовчання. Тільки кроки

подвигнуть наперед твою ходу,

а вихолодять серце — то й зогріють,

а вимертвивши — разом одживлять.

Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,

спогадування проминулих літ.

Лише не наразись на них душею,

бо убиваючи, вони живуть.

Хай буде пóхід твій благословен,

що, одмінивши смерть, тримає вічність

на вістрі болю, пам’яті й жадання.

Хай уводносталь він злютує їх

і ознаймує твій затятий порив.

Тож за межу стопу свою занось

і не спиняй свій божевільний виступ.

Коли я роки перебуду

і не задубну по снігах,

і донесу свою маруду

комусь на докір чи на страх —

чи ти в мені впізнаєш мужа?

Чи батька розпізнаєш ти?

Чи вам здадуться забайдужі

моїх зотлілих доль хрести?

Чи, може, заголосять руки

і заламаються уста,

і не впізнається з-за муки

твоя небесна ліпота?

Ти, краю мій, мене впізнаєш?

Признаєш сина у мені,

котрого любиш і караєш,

і спопеляєш на вогні?

Обсіли душу що напасті

що нарікання що жалі.

Кажи — пізнав життя у щасті?

Тепер пізнай його у злі!

Вельможно виростає простір,

і нескінченний ти єси.

Одцвів у Видубичах жостір,

і давні вщухли голоси.

Тієї стежки — не походиш.

Пекельне коло миготить.

А ти все бродиш, колобродиш,

бо ані вмерти, ані жить.

Упізнавай, самотносте, мене.

Навчи ждання бездонного, як вічність.

Навчи терпіння довгого, мов сон

небіжчика. І напусти на мене

покору довгу. Світ крутоберегий

убгався в темну камеру тісну,

де тісно думати, а ще тісніше

сподіятися. О, яке бездонне

оце, прорите горем, забуття!

Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.

Збагни, що біди вічності не знають.

Вони з тобою разом почезають.

Тож білий світ за це благовістуй.

І порадій, що близиться спочин

твоїх веселих і сумних годин.

Прослалася дорога неозора

і в межиплетиві нових доріг

все, що згубив ти, все, що приберіг,

благословить будучина прозора.

Тріпочуться троянди, мов живі,

обтяжені дощем, шаріють з ранку.

Вертай до хати, вилюби коханку

і обцілуй — від ніг до голови.

Про все забудь, коли з її долонь

спиватимеш молозиво кохання.

Тріпочуться троянди спередрання

і спить, як породілля, оболонь.

Поснули люди — щедра тьма

просторить сон високий.

Нікого довкруги нема,

лише Господні кроки.

Він походжає по світах,

готує день майбутній,

і назначає по зірках

молитви, ледве чутні.

О спіте, спіте! Передсвіт

заллє прозрілі шиби,

і сонце піднесе в зеніт

сон нашої колиби.

Мені наснився тихий сад,

роса, шпориш по стежці.

Юшить вода — три дні підряд,

по грядці, мов мережці.

До шиб припала чорна віть —

набрякла, одвологла.

Оце ж бо й є: життя прожить,

пильнуючи порога.

Сховались яблуні в собі,

порічки, сиззю криті,

зелені віти — голубі,

дощами перемиті.

І вечір ника тишкома

надовкруги блукає —

ні друга поблизу нема,

ні подруги немає.

Але ворожить тихий сад,

що він тобі за друга,

котрого кілька днів підряд

не попускає туга.

Світанням явлена діброва

заговорила кольорово.

Дороги — ніби леза шпаг,

залив вогнем — Господь чи маг?

А що то за похмурі тіні

тріпочуть на озерній сині?

І де твоя промежи них,

котрою ти повільно стих?

Оця найперша, ледь помітна,

така убога і маркітна?

Чи друга, як рілля масна,

така сумна і голосна?

Чи третя, що набрала моці,

і, дійшла, має щось на оці,

бо ранком явлена діброва

заговорила кольорово?

Кажи, акторе, де твої лаштунки?

Бо роль твоя скінчилась. Де ж твій кін?

У кілька рук несуть тобі дарунки

високі біди — про живий загин.

Кажи, акторе, що то за вистава,

котра вганяє нас, неначе цвях,

у чорну твердь? Що починала слава,

те довершив усевельможний жах.

Кажи, акторе, що то за прокляття —

поезія, найбільша із оман,

котра бере нас у любовний бран

і вергає потому на розп’яття?

Ти ще живий, та на самому споді

пригашеного попелу. Дотлівши,

збагнув цю небезпеку життьових

високих промислів душі і тіла?

А не збагнув? І не збагнеш — повік?

То задарма. І шкода бо. Під сподом

пригашеного попелу так ясно

хоч недоречно мислиться. Душа

пускається на всі чотири вітри,

як кінь, котрий урвав свою припону.

Кажи — ти ще живий? Невже — живий?

Ясним шарієш спалахом? Видніше,

усе видніше стало надовкола,

і світ тебе сліпить.

Моя кохана, ластівко, жоно!

Тобою сню — палкіше, ніж донині

тебе кохав. Щоночі і щоднини

ввижається притьмарене вікно,

в якому ти бриниш, немов бджола —

прижурена, олітнена, пахуча.

Аж дибиться бажань нестерпна круча —

пади — сторч головою, дубала

у діл у незглибимий. Скільки сну —

і скільки Бог відміряв нам години

лечу — на білі руки лебедині,

а потерпаю — мабуть, промину.

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки.

І ти зажуро серця не труї.

Довкола світ — безгубий і безокий.

І в ньому дні. І в ньому сни мої.

Давно відгородився я від нього,

давно збагнув, що пруття заборон

кувалися благою дланню Бога,

і що твоє життя — велебний сон,

де тільки й того — мариться, верзеться,

сподіється і віриться. І вже.

А той, на небеси, — із нас сміється.

Він убиває, наче береже.

Моє ім’я, зникай. А тіло — чезни.

І ти, душе, віддайся німоті.

Дивись, як остюками йдуть довжезні

високі тіні по твоїм житті.

Дивись, як низько небо напливає,

як високо знялась твоя земля.

Дивись, як ясно час твій почезає,

і як гряде безчасся звіддаля.

Дивись і жди високого зрідніння

душі і тіла, неба і землі,

як на пругкому піднесе крилі

тебе Вітчизна до вижин прозріння.

Яке жорстоке ти, пізнання

дороги трачених доріг.

Хай увірвалось існування.

Хай дух притомлений знеміг.

Хай видива подаленіли

на чорній, як смола, воді.

Та ми жили, немов любили,

і вік пробудем молоді.

Сховались голубі гаї

за бурими горбами.

Є сто шляхів — і всі мої.

Піду стома шляхами.

Нехай для тебе суть твоя

пробуде невідома.

Хай віддає нас течія

і доброму і злому.

Поневажай свої жалі,

допоки серце зріє,

допоки на твоїм чолі

твоя зоря шаріє.

Я горілиць до неба ліг —

що синє, що зелене!

По клумбі вітер перебіг

і кумельгом до мене.

Запахло квітами мені,

криницею живою

і скалком сонця на стіні,

і щедрою весною.

Немов ласкаве котеня

до мене він тулився,

до мого щастя навмання

зухвалий прилучився.

І я у нього перейшов,

він перейшов у мене,

і напинався неба шовк,

як знамено священне.

І сто подоб нуртується. Душа

струмує, мов осіння чорна хвиля.

Лиш тужне жебоніння без зусилля

а плес — ані вітрець не зворуша.

Сядь коло берега. Під сосни сядь

і виглядай себе, іще до ери.

Кошлатиться душа, немов пантера —

таж ось вона, твоя містична падь,

якою тільки в світі ти й живеш,

якою тільки ти себе й чекаєш.

Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш

і в ста відбитках образ пізнаєш.

Про що ти мрієш, сину мій, свої

щасливі очі долу попустивши?

Що незбагненний світ лежить довкола

і вабить таємницею? Про те,

що там, де стіл просвічує між збитих

невиструганих дощок, там чатує

на тебе журна радість існування

і нескінченні обрії надій?

Про що ти мрієш, сину мій, голівку

підперши ручкою? Така задума,

така відрада на твоїх устах,

таке блаженство на пухнастих лицях

збігає до ямок. О безберега

розлуко, не души мене, не тни

скривавленого серця! Стільки років

і стільки днів між нами височіє,

мов мури, взяті в шлаковий кожух.

А я вже сходами повільно сходжу

у підземелля. Досить. Не волай,

зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,

не озираючись. І тільки плечі

аж трусяться, мов крила. Задарма.

І — задарма. Бо не злетиш на крилах

пругких ридань...

Моє життя, мій Києве, прощай!

Прости мені оцю тяжку розлуку.

І — до побачення! Подай же руку

і витиши мою смертельну муку,

і твердості в убоге серце дай.

Дай віри, Києве! Моє життя!

Білоколонний, ти наснився ніби,

як вітражів багатобарвні шиби.

Мені пішла дорога без пуття

кудись у прірву, в смертну чорноту,

де сонце ледь ворушиться на споді.

Та виростає у красі і вроді

крилатий птах, що клякне на льоту.

Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,

оте нечуте і небачене,

оте, що вічним сном поснуло.

Дорога долі неперейдена,

вилискуючи синім жалем,

сховалася за ожередами,

як за Господньою скрижаллю.

Життя від тебе відвернулося

і задаремні нарікання.

Що мав — привиділось, причулося,

на всенезустріч, всепрощання.

Усезростає надовкола світ —

і всемаліє мій маленький простір,

і все тужавіє, чорніє, твердне,

аж скоро спалахне од чорноти

і мовчазної туги. Подаліло

твоє життя, з якого ти уплав

пустився в чорноводдя днів наступних,

де ані тобі вітру, ані хвилі,

де ані сонця, місяця, зорі.

Загорнутий у летаргічний сон,

пливи у нікуди, аж доки сили

тебе напризволяще не покинуть

у безберегих дóсвітніх світах.

Десь цвіте Софія, мов бузок,

десь над нею вічний травень має,

десь там поруч мева походжає,

і сумний у меви кожен крок.

З пралісу виходить дивен звір,

досвіт-сонця рикає натужно,

стало меві жити осоружно,

бо розтав зелено-синій мир

той, що ліг на душу спередліт.

З кожним днем глухішає сопілка,

вижовкає калинова гілка,

і немилий меві білий світ.

Десь музика лунає — мов з-під криги

червона цівка б’ється. І струмок

дзюрчить, не відаючи жебоніння,

воно ж відлунює надовкруги.

Світ облягає зоряна і зимна

велика ніч. Голчасті, криті снігом,

отерплі сосни, знявшись до небес,

тріпочуть глицею: на них спадає

червоно-ярий зоряний пісок.

Десь музика лунає. Чорні ріллі,

масною борозною рине кров,

а гола жінка, взявши жменю жита,

спішить обсіяти весь довгий лан.

Десь музика лунає. Знову степ,

укритий снігом. І чиїсь порожні

ступні, прокладені коли — хто знає,

аж сині на осонні. Угорі

червонокриле вороння тріпоче,

не рушачи із місця. Десь бринить

мелодія, мов чорна кров із вен,

а тіло задубіло вже. В зеніті,

над безгомінням, сонце аж кричить.

Десь музика лунає. Молодик,

а верхи нього — дідько. Візьме маківку,

розлущить, щоб просипати на діл

лискуче чорне сім’я. Але те,

хоч просипається, та не спадає

до втраченого долу. Десь бринить

мелодія. І знелюднілий простір

шорошиться, лиш вуха не знайде,

аби почути. Десь палає ватра,

ледь видна з високості. Довкруги —

ані душі — за свідка.

Живи у душах інших, як вампір.

Бо вже давно немає в тебе тіла.

Таким бо таланом нагородила

тебе земля і ввесь відьомський клір.

В цій порожнечі долі — твій зупин.

Це смерть твоя, голодна існуванням.

Живи ж у ній. Живи своїм конанням

і нескінченністю оцих годин,

подоланий і вигублений ними,

бо ти віднині їхній брат єси.

Відбитих душ відбитої краси

тепер шукай очима навісними.

Трать, трать і трать, аби вернути жаль,

аби вернулось прагнення тягнути

візок життя — ці обов’язки й скрути,

що наче дразки, стрягнуть між проваль

твоїх грудей розверстих. Трать і трать,

спадай, спускайся нижче, нижче, нижче,

де стогне магма, де лютує хвища,

де язики геєнни лопотять.

Трать, трать і трать. До самопочезань

наближся, навіжений, щоб при сконі

дві молитовні довжити долоні

над цю югу і віхолу і хлань.

Щоб там, де обрій оплели дороги,

уздріти царств понадземні відроги.

Де ти — збагнув? Таж на самому споді

і навіть нижче. Отже, опадай —

і тільки там і тільки там шукай

самого себе — в чистоті і вроді.

Дарма, що опинився в колоброді —

ти колобродами поневажай,

допоки не розчинишся в природі

не скажеш: єсм твій пожаданий край.

Не скажеш, що усе тоте — моє,

не скажеш, що увесь ти є невласний.

Тепер пробудь, о світе мій, прекрасний,

твоя година світла настає.

Колись у ній, в просвітлій тій годині

ти доживеш усе, що губиш нині.

Усе — як треба. Все іде, як треба.

І не покутуй бо чужі гріхи,

що стали ніби власні. Все, що в тебе,

з тобою і пробуде. І верхи

твоїх дерев попустять ще пагіння,

зчорнілі пальці барва одживить.

І ще діждешся щедрого насіння,

коли, померлий, знов захочеш жить,

аби пройти дорогами старими

і віднайти усі старі шляхи,

де молодість, загублена між ними,

покутує усеземні гріхи.

І ось вона, утрата всіх жалів:

ні матері, ні батька, ні дружини.

Долучений до власної руїни

геть душу об уламки обсаднив.

І так живу, мов непотрібний пес,

давно одбіглий власної домівки,

що все собі не віднайде криївки

од спогадів, од сонця, од небес

і од самого себе. Ні жадання,

ні розпачу, ні гніву, ні надій.

Отак: живи — і скній, живи — і скній

і як дійдеш самопереростання,

і як збагнеш: ти власна жертва й кат,

тоді збагнеш і смерть, як припадання

до обрію, як трату всіх утрат.

Свічадо ночі вабить лячний погляд

і забиває дух, і тіло клякне

зухвалого діяння на межі.

Та невідомінь, чорна плівка посмерку

вертає відчуття себе самого,

і світ вимірюється тільки спином,

що забаряє смертну мить чинінь.

Та вже — свічадо ночі надить душу

і приневолює до себе. Всесвіт

існує за запоною страшною,

бо, необачний, ногу ти заніс.

І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,

мов у безодню. Сивіє волосся,

немов горить волосся. Ти живий

передчуттям раптового. Дорога

так круто уривається. Провалля —

мов гумове: то довшає, то ніби

скорочується, зглянувшись на мить.

Оце падіння, довге і надсадне,

ця вертикаль кінця, оцей трубіж

ізвомпленого серця нас підносить

над власне тіло. Ця розлука душ —

одна загасла, друга спалахнула

(лиш не твоя, бо смертна павза вже

обтяла зароділу душекрону),

оця утеча геть за себекрай —

то ніби виснений в дитинстві сон,

що окошився на тобі, зв’язавши

всі знані припочатки й прикінці.

Звільнися од чекання. Задарма.

Ще буде все — і прогріх, і покута,

іще спізнаєш: є недоля люта

і анічого більше вже нема.

Звільнися од чекання. Задарма.

Ще буде все — і довгі ночі й дні,

і довга путь — ні скону, ні спочину,

коли, здається, краще в домовину,

аніж у чужинецькій чужині.

Ще буде все — і довгі ночі й дні.

Ще буде все — і слава і ганьба.

Ще будуть милі зустрічі й прощання,

ще буде і народження й конання,

як грає в ринві голосна журба.

Лише — не потурай. Дивись в оба

(ще буде все — і слава, і ганьба).

Дарма іти. І ждати — задарма.

Голодним серцем долі виглядати.

Навчайся тратити. Не треба брати

того, що за замками сімома.

Ідеш — і йди. Спинився — то постій.

Конаєш — то конай. А все немудре!

А вже як віра опаде, мов пудра —

тоді і мертвим заздро порадій.

Бо тільки так. І так. І тільки так

доходять свого духу. Мертвий спокій

лежить на всьому. Тож ступай, допоки

ти є даритель, а не є жебрак,

що Бога кличе в поміч. Все приймай,

що на роду писалося твоєму,

додавши серцю вікового щему.

Коли ж життя тобою грає — грай!

Коли ти за шелом’янем, коли ти

зайшла за край розлук, за край жалів,

нахвиливши на душу біле літепло

оцих студентських молодечих днів,

котрі в юнацтві пахнуть молоком

парним, туманним, доєним допіру,

коли ти заховалась за горбом

непам’яті, пускаючись на віру

своїх очей, своїх монгольськи-зляканих,

сливових, довгуватих, як мигдаль.

Від краю серця — зорана рілля

від краю — чорна. Висивіла — далі.

Коли ти там, за віхолою пам’яті,

на віддалі голодної жаги

мені вертаєш дні нерозпочаті,

де стільки сонця, цвіту і юги.

Коли ти тут, бо стільки я прождав,

щоб ти з душі, мов річка, заструміла

і переспраглу душу окропила

цілющим духом призабутих трав

і врун потоптаних, де вперше знагла

збагнув я те, чого не зрозуміть

мені й подосі, те, що ще струмить

отим предовгим, як журба, волоссям.

Коли ти ось — на всі на правіки

зі мною разом. Щоб довіки-віку

стражденному ти уклонявся лику.

Там дні твої і мрії і гадки.

І де ти — ждеш — кого? Кленеш — кого?

Кому оповідаєш, як кигиче

дитя під серцем в тебе? Не накличе

його волання спитого мого

забутого за віхолою пам’яті

за кучугурами снігів і літ

із зашпорами серця. Брості павіті

мене в дивнúй спроваджують політ.

Отут, край зеленого моря,

де стелиться дим пелехатий,

де гони горять тамбережні

і колеться дня малахіт,

чекаю своєї утечі,

відваги, немов самострати,

округлим бовваном замрівся

упень заворожений світ.

Це втома. Це спокій. Це вічність,

котрих помінити не можна

на добре прокурені ночі,

на кострища чорних мотузь.

Вельможне моє безголов’я!

Моя безнадіє вельможна!

Тепер я ваш бранець одвічний.

Я ваш. І навіки. Клянусь.

Звабливо жита іще грають

спижево-зеленим охвиллям.

Тужавій, бо час. Бо планета

вкривається золотом піль.

Троюдо, розрадо непевна,

моє вікодавнє тройзілля,

тебе недопити. Прощай же

геть осиротілий мій біль.

Усі шляхи — від себе. Повертай

тепер назад, пізнавши окрай серця,

де на студенім вітрі задубіла

скричала і розкудлана душа.

Тепер вертай назад. Оборонися

від чорного прокляття борозни,

що розорала серце і надвоє

промежувала твій округлий сон.

Тепер вертай назад. Нема ні ночі,

ні дня тобі немає. Посеред

гніздися, наче біль, котрий рятує

від туги, воздоймаючи. Шляхи

усі — від тебе. Там поляж кістками

і жди подорожнього. Сиза тирса

прошелестить над ним, немов сайгак.

І вітер пробіжить. І синя чайка

кричатиме, запрагши відволодати

і степ, і сонце, й вітер, і тебе,

полеглого кістками. Хай дзвіночки

тобі подзвінне справлять по весні.

Похмурий досвіток чи пітьма дня,

по той бік муру гуркотять машини,

вдивляюсь із живої домовини

туди, де розкошує маячня

моїх далеких недобутих марень

в калейдоскопі радоще-жалів

над вежею стожальної покари,

стрілою давніх і незбутніх снів,

що споєна отруйним соком світла

і мерехтить, мов алкоголь терпінь,

підноситься душа моя розквітла,

запрагла йти у всезнищенну синь.

Яка це ера? І яка пора?

Один, чекавши судної години,

вслухаюсь із живої домовини,

як галасує щедра дітвора.

Оте хистке, ледь виджене, котре

назвало нас і темінь означило,

сягнувши споду, глибше суть бере,

аби вона повік його корила,

щоб набухали жалем бинди вен

і червоніли згагою завзяття,

аби збагнув, чий вік немов прокляття,

що він отим прокляттям і блажен.

Я там стояв на кручі між стовбурів дзвінких,

рожеві тьмили тучі мій осіянний лик.

Між небом і землею червоно-чорний птах

самотністю своєю знакує віщий шлях.

Мідяногорлим гласом сосновий мрів орган.

Красо моя, окрасо, бери мене у бран.

Чи порабуй і д’горі навіки вознеси,

чи загуби в покорі, чи в радості спаси.

І став я доростати до радісних небес,

пройшов, як тінь, крізь ґрати, і згинувши воскрес.

Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби

і обсівши плечі і долоні,

губи виціловують тобі.

Ліпота благого супокою

і відрада світлої душі.

Голубине небо над тобою —

не торкай його, не воруши.

Хай лопочуть голубині крила,

хай пороша сонця мерехтить,

бо земля, котра нас породила,

вікувати в святості велить.

Скоро-скоро голуби як друзі,

донесуть до тебе дух небес,

бризки сяйва на вечірнім прузі

і любов, котрою світ воскрес.

Геть обдавши тінню голубою,

хвилею нагірнього тепла,

попливла земля попід тобою,

без вітрил, керма і без весла.

Там, де надріччя, біле од пісків

змаячене дніпровою сагою,

де тільки верболіз, і ніч, і ти,

а більше ні душі — тримавши вудку,

снував я довгу думу. Передсвіт

ледь мерехтів над кручею. Кричало

якесь маленьке немічне пташа,

і земснаряд зненацька заливався

високим зойком двох своїх сирен.

Там я збагнув себе і світ і час

і моторошно стало. По раптовій

одміні мого погляду здалось,

що це не я живу, а хтось, до мене

іще народжений, був уступився

і дух забив і душу геть обліг,

що, призвичаєний до нього змалку,

я й не пізнав себе, бо ж і не був

самим собою. Мов брати сіамські,

ми уводносталь з ним і живемо.

Так явно світ тобі належать став,

що вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, гонами отав,

топтати ряст, аби спізнати в горі

наближення своїх гріховних прав.

Рушай вперед! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.

Від самоти і довгого чекання

я вже, здається, скоро посвічусь.

Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь

благословенного всепереймання

життя і смерти, щастя і біди,

розлуки й зустрічі, пітьми і світла.

Тож вишепочи спрагло, як молитву,

перейдені і втрачені сліди,

щоб видалося давнє тихим сном

і мерехтінням вічного жадання.

Тороси безберегого чекання

громадяться, як скирти, за вікном.

Напростувався мій останній шлях:

збігає, як вода, за течією.

Тож полишайся з думою своєю

напризволяще. Ось він, смертний жах.

Із долею ти досі на ножах?

Ще бідкаєшся власною межею?

І — задарма. Бо ти єси — за нею,

де їжаком накублився твій страх.

І там, де був, здається, білий світ,

зависнув дим, сховавши порожнечі.

Що близилось, запрагло знов утечі

і самопочезання. А предтечі

бредуть, зарошені у власну кров і піт.

Затихло. Смеркло. А по хаті

птахи літають пелехаті

птахи літають пелехаті

осклілу крешуть самоту

і я вивищуюсь росту

але не піддаюся втраті.

Птахи літають пелехаті

осклілу крешуть самоту.

Електролампа спить. Пітьма

розсипалася по підлозі

в усій непевності й погрозі

і вже нема надії в Бозі

і ні душі довкруг нема.

Лиш ти. Як перст. Один в кімнаті

і п’ятий не знайдеш куток

за маячнею, бо по хаті

птахи літають пелехаті

мов душі, тугою протяті

коли життя нерозпочаті

перепиняють лячний крок.

Кому жити, а кому не жити —

тільки серце трудити своє.

Не шукай дороги, посполитий,

тішся тою, що Господь дає.

Бо живі не обирають щастя,

але горе обирає нас.

Дякую, мій Боже, за напасті.

Хай пробуде славен віщий глас,

що не дав нам тиші кам’яної,

кам’яного спокою не дав,

але поділивши нас надвоє

єдинитися зобов’язав.

Через смерть вертай до існування,

через муку до блаженства йди

віща повінь самопочезання

донесе нас в весі й городи.

Неначе гуси, відлітають роки

і спогади. Ні шурхоту, ні крику,

і тільки голубий повнявий жаль

волочиться услід. І лячне сонце

ховається за чорними борами.

Осклілий день, кінця ані початку

не знаючи, спинився в вижиданні,

аби збагнути — це ява чи сон.

А спогади біжать, а довгі роки

спливають, наче гуси в високості,

а той, на белебні, напризволяще

покинутий — за поглядом подався

услід, бо потерпає, що відстане

і згубиться в пустелі ...

А ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш.

Ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,

все так би, неначе життю ані вадки

(знова, нарікаєш? Їй-богу, облиш).

Утішся — недолею. Тим себе тіш,

що більше не буде ні стежки, ні кладки,

що ти припочаток усіх припочатків

(знова нарікаєш? Не треба, облиш!).

Це злигодні довгі, а буде ще гірш,

1Оці роздуми чорні, ці корчі, ці крадки,

ці несусвітенні дива і загадки.

(Та цур твоїм докорам. Досить. Облиш).

Ярій же, як свічка, згорьований вірш,

беруть нас чорти і почвари і лядки,

від щастя від трясця втікай без оглядки,

бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.

Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?

Хіба? Та ж за Бога — ніякої згадки.

Пограй самотою із горем у ладки

і з тим накеровуй крило до узвиш.

Хоч ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш,

хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,

ані тобі пам’яті, брате мій, братку —

гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.

Одна червона скеля,

а друга скеля — чорна,

і корчиться між ними

горизонтальний крик,

по вижовклій пустелі

змія повзе проворна

і висуває хтивий

роздвоєний язик.

Глухі судоми болю

посовгнулись, як брили,

їх рунтають оргазми

ізвомплених бажань.

Пізнай свою недолю,

як тіні оступили.

Гниє життя. Міазми

його хлипкі, як хлань

напівпомітних жестів

і корчів непомітних

і довжених агоній

і витерплих терпінь.

Ані ганьби, ні честі

між чорних пащ неситих,

підпалені комоні

згубили власну тінь.

Одна червона скеля.

А друга скеля — чорна.

Над ними сизь небесна,

уся, як смерть, бліда.

Усесвіту пустеля

небавом нас огорне,

і мертва не воскресне

всемолода біда.