ДО А. С. МАЛИШКА

12.12.1962

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

з привітом

Василь СТУС.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літературна Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилась під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки: "Це провокація", "Це брехня", "Тут не місце..." і т. д. І тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином . Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався.

Факт негарного приглушування виступу обурив так само. Коли заарештовані винні, то чому це приховувати? Як можна говорити, що арештів нема? Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, що суперечать правді ленінізму, правді високого громадянського обов'язку і права радянської людини?

Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім'ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна . Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: як ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.

До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний , справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов'язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота.

В. СТУС.

7.9.1965 р.

ДО ПРЕЗИДІЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

Копія: СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ

Копія: РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ "ВСЕСВІТ"

Нещодавно в "Літературній Україні" було надруковано статтю О. Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти". Стаття викликає цілий ряд істотних заперечень і спонукує до глибших роздумів.

І. Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів; обшукано сотні квартир представників творчої інтелігенції, звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М. Осадчого, М. Далька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду (проскрипційний список після того збільшився не на одну сторінку). Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи одного з кращих українських істориків М.Ю. Брайчевського, здібного літературознавця М. X. Коцюбинську, талановитого палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську, спеціаліста з кібернетики Боднарчука; виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук та ін., зацьковано і віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.

О. Полторацький, спростовуючи "ворожі наклепи", згадує тільки про С. Караванського і В. Чорновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти, коли багато людей зверталося з запитами до уряду? Чи дали полторацькі цим людям яку-небудь переконливу відповідь? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про Варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

Певно ж полторацьким зовсім байдуже, як ставляться до подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полторацьких не такі страшні їхні зарубіжні недруги, як свої ж співвітчизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з'явилися у "Вістях з України" (газеті, що видається для закордону), а у тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашнього римороба на І. Дзюбу.

II. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до "нищівної критики". Автор статті спиняється тільки на окремих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караванського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпатій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непохвальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливо докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Владимирської в'язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони теж не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про "антирадянські" звернення Караванського до комуністичних партій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р. Неважко зрозуміти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати "злочинницької" діяльності Караванського в 1964-65 рр.

III. Талановито бреше Полторацький і тоді, коли "викриває" В. М. Чорновола.

1) "Колишній інспектор" по рекламі В. Чорновіл перед лихоліттям працював редактором Львівської телестудії, був секретарем комітету комсомолу Київської ГЕС — всесоюзної молодіжної показової комсомольської будови. Той же "інспектор" Чорновіл завідував відділом молодіжної газети "Молода гвардія", надрукував кілька десятків рецензій і літературознавчих статей, склав кандидатський мінімум, блискуче витримав вступні іспити до аспірантури Київського педінституту. А відразу ж після початку погромів йому довелося стати інспектором...

Звичайно, всі ці факти з біографії Чорновола для Полторацького досить невигідні, і тому він їх замовчує (тобто бреше) або ж перекручує (тобто безсоромно бреше).

2) Полторацький пише, що В. Чорновіл "був спійманий на гарячому, коли писав, розмножував і розповсюджував на Україні та пересилав нелегально за кордон наклепницькі листи". Тут же що не слово, то брехня. Факти ширення Чорноволом матеріалів судів 1965-66 років не були доведені навіть судом. Тим більше немає жодних підстав винуватити Вячеслава в тому, що впорядковані матеріали він нелегально пересилав за кордон. Давайте розважимо. Хіба винен, скажімо, О. І. Солженіцин у тому, що його "Раковий корпус" опинився за рубежем замість з'явитися на батьківщині? Хіба не винна в цьому наша жорстока цензура, що призвела до такого поліття на літературу "самвидаву"?

3) Зовсім непереконлива оцінка листів як наклепницьких.

Як відомо, ще в першому листі В. М. Чорновола йшлося про численні факти репресій над молодою українською творчою інтелігенцією, про арешти, звинувачення, слідства і самий перебіг судових процесів. Лист містив у собі тільки матеріали судочинства і свідчення окремих очевидців. Аналізуючи всі ці документи, В. Чорновіл цілком логічно доходив висновку, що всі судові процеси 1965-66 рр. були незаконними і протиконституційними. Припускаю, що в листі могли бути окремі неточності, оскільки звірити свої матеріали за стенограмами закритих судових процесів В. Чорновіл не міг. От би Полторацькому і розповісти істину, спокійно аргументуючи кожну таку неточність! Але він цього не робить, а натомість упадає в мало переконливу пасію: все це наклеп!

Що ж стосується другого листа, "Лиха з розуму", то тут містились тільки короткі біографічні довідки про кожного з засуджених, давався перелік їхнього творчого доробку, цитувались апеляції в'язнів до уряду, листи з мордовських політичних таборів. Що ж у цьому всьому було наклепницького? Звичайно, коли, скажімо, талановитому художникові П. Заливасі суворо заборонено "писать и рисовать", а про це довідуються поза Мордовією, то полторацьких бере лють. От вони й зганяють її на тих, хто розповідає про ці бенкендорфівські методи "перевиховання".

Сьогодні вже багатьом людям стає зрозуміло, що всі минулі арешти, обшуки, слідства, закриті процеси, драконівські вироки непомильних, як боги, законників, — все це було кричущим знущанням з соціалістичної законності, правосуддя, демократичних свобод і, зрештою, ідеалів Маркса, Енгельса, Леніна.

4) Підлість Полторацького сягає апогею, коли він приписує В. М. Чорноволові страхітливу фразу про комсомол. Будучи товаришем Вячеслава, я не маю ні найменшого сумніву, хто є справжнім автором цієї фрази. Зрештою, не треба бути доктором Шаховським чи Бабишкіним, щоб відчути в ній типовий стиль полторацькомовних. Не зайвим буде нагадати один історичний факт. Ось як "писалось" Г. Епікові в 1935 році під владою шефа тодішнього КГБ (ДПУ) Балицького: "Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості і чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, у порівнянні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесності і гуманності. Я розумів, що наймилостивіший вирок пролетарського суду — зробити зі мною так, як роблять з оскаженілою собакою, знищити, як сапного коня, вийняти з тіла суспільства. Комуністична партія великодушно повірила моєму каяттю. Партія подарувала мені життя, давши мені цим найбільшу з усіх можливих нагород на землі — право на життя, на радість праці".

А те, що Полторацький вдається до такої нечуваної брехні, тільки додає впевненості, що він безсилий знайти будь-які аргументи на виправдання погромів.

IV. Автор надрукованої в "Літературній Україні" статті не розуміє, як, викриваючи "злочинців", він викриває самого себе. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним "людці" — зовсім безталанні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків. По-перше, що читається досить недвозначно: цим ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. По-друге, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба "талановитий член спілки" і "безталанний інструктор товариства" не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов'язки? Полторацький і ?.. | не туди, що його ж логіка його ж таки й побиває: бачте, "ніякий не письменник" В. Чорновіл ошукав (!) П. Ю. Шелеста, В. Касіяна і Нікітченка і за це був покараний в'язницею, а "талановитий літератор" Полторацький обдурює десятки тисяч читачів "Літературної України" і за це, певне ж, одержує ще й подяки!

Нарешті, історія показує, що полторацьким завше було байдуже до чужих талантів. Хіба ж вони в свій час не відмовляли в хисті О. Вишні, М. Зерову, Л. Курбасові, Ю. Яновському, М. Рильському та багатьом іншим? Ще одна паралель. В 1934 р., поспішаючи закріпити за собою право першого, Полторацький інформував громадськість, що ще чотири роки перед тим "основного мені пощастило досягти — визначити вперше в українській радянській критиці антипролетарськість, бездарність і куркульську ідеологію "творчості" цього суб'єкта" (О. Вишні — В. С.). Патент йому справді було затверджено: "цього суб'єкта" було кинено на 10 років у концтабори надуральської тундри. Тож як не радіти людині, що так прислужилася українському красному письменству: "Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося й що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована творчість О. Вишні".

Виступаючи на Другому обласному з'їзді Рад Київщини в 1935 році, І. Ле сказав: "Контрреволюціонерам — Косинкам, Фальківським та іншим їх прихильникам важко, неможливо здобути ім'я українських письменників. Будьмо щирі і одверті. Яке значення Косинок, Фальківських, Досвітніх, Пилипенків, Підмогильних і ін. у нашому літературному процесі? Чи були вони відомі широким масам, чи взагалі були письменниками? Не були вони письменниками. Це були халтурники". Дозволю собі ще одну цитату. Горезвісний І. Стебун (той, чиїми стараннями було звільнено з Донецького університету В. Голобородька), виступаючи на зборах письменників Києва 17 жовтня 1947 р., заявив: "На пленумі була піднесена гостра критика творів М. Рильського, Ю. Яновського та І. Сенченка не тому, що ці письменники займають визначне місце в українській літературі, їхні антихудожні, ідейно ворожі твори не мають будь-якого значення в українській літературі". Щоправда, тоді українські письменники були, за словами того ж Стебуна, оточені постійною увагою особисто тов. Л. М. Кагановича. Чиєю ж постійною увагою оточений Полторацький, коли він, зле справляючись як із своїми письменницькими, так і з поліцейськими обов'язками, ось уже сорок літ міцно сидить у своєму яничарському сідлі?

V. Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реанімацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало. Ті, що займаються літературним вандалізмом, майже ніколи не помиляються. Досить згадати всіх цих санових, стебунів, шамот, моргаєнків, хінкулових, пронів, щупаків, гансів, агуфів...

Двадцять літ тому Шамота, розглядаючи "Весняні води" М. Т. Рильського, заявив: "Лікар Іван Іванович закінчує своє життя героїчно. Що йому дало силу на подвиг? Все той же такий абстрактний гуманізм, "любов до ближнього", а не світла ідея комунізму, не пристрасть радянського патріота. "Філософія", перед якою схиляється М. Рильський, не така вже невинна, як може здатися на перший погляд. Вона вже не раз служила ворогам трудящого народу".

Як бачите, "гуманісти" Рильські служили ворогам народу. А шамоти, полторацькі, санови, стебуни, моргаєнки (гуманісти без лапок!) — всі вони чесно і самовіддано служать народові. Воістину, як у одній з мудрих поетичних візій Василя Голобородька:

Все переплутане

голуби зліталися на побоїще

і скльовували очі вмерлим воякам

круків відгодовували на площах

малювали як вони цілуються дзьобами

і співали про них пісень

хіба перелякаємося тільки здивуємося

і кишнемо голубів із мерців

бо жаліємо круків.

Чи не соромно українським письменникам, ЦК КПУ за те, що вони віддають на поталу полторацьким нашу літературу? І доки, нарешті, сили Справедливості і Добра будуть відчувати на своїх сполосованих спинах одвічну правоту слуг Вельзевула?

В кінці 40-х років С. Скляренко публічно говорив про Стебуна: "Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він — і в Спілці письменників, він, цей неук,— і в Інституті літератури Академії наук, і у видавництві "Радянський письменник", у Дитвидаві, у видавництві "Молодь", у радіокомітеті, кіностудіях, учбових закладах — всюди, усі місця посів — штатні й нештатні". Коли ж ці слова будуть повторені знову?

VI. Чи не соромно редакції "Літературної України" за те, що вона надала Полторацькому свої сторінки для лжі? Чи, може, ця редакція служить народові разом із полторацькими?

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, викликали на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує, оскільки ми живемо за прекрасних часів. Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво — друге наймення підлості.

[ 1968 ]

Василь СТУС.

Домашня адреса:

Київ-115, вул. Львівська, буд. 62, кв. 1

ДЕЩО З ДУМОК НАШИХ ПОПЕРЕДНИКІВ ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ НА УКРАЇНІ ТА ПРО ЇЇ СЬОГОДНІШНЄ БУТТЯ

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний , коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча і горлом української нації. Там і тільки там шукали і знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніших деспотій. Вони нам дорогі саме своєю затурбованістю долею рідного народу.

Більшість їхніх творів і їхніх світлих думок і досі тримається під арештом, і досі старанно приховується від української молоді, від усього українського народу. Добірне зерно чесності, мудрості і нашого національного сумління лежить під замком десятиріччями, а то й понад сто вже років, його енергія росту штучно затримується різномасними "опікунами" в погонах і без погонів. А тим часом це вимальовує і без того порожні, а нерідко й забур'янені поля нашої національної думки.

Отож, хочеться познайомити людей добрих бодай із тисячною часткою цих думок, світло яких і сьогодні може зігріти не одного чесного юнака і юнку, і одних утвердити в правильності і правомірності їхніх національних змагань за буття української нації, а інших, хто відвернувся від своєї нації і тратить свою енергію, здібності і сили на другорядні справи, може повернути до рідного народу, поставити у ряди борців за кращу його долю. До цього кличе кожного чесного українця голос наших мудрих предків.

Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої половини XVIII ст. Василь Григорович-Барський: "Ти ж розумій про все сказане тут і розумну май думку, не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця... а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи..."

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (до речі, не тільки автор "Співомовок", а й історичних поем "Мазепа", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельмин", "Мініх"). У листі до свого брата С. Руданський писав:

"Заказують мені мою рідню мову. Заказує батько (тут і далі підкреслення В. Стуса). Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені заказали. Не слухає батько мої мови, — зате мене і по смерти, може, послухає штирнадцять мільйонів моїх одномовців... Батько, може, не любить свої мови через те, що нею говорять у нас мужики. А нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми луччі від мужика? — всі ми рівні і у Бога, і у натури..." (Надруковано в "Історії українського письменства", т. II, С. Єфремова).

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ. "Через темноту мозок нації спав, через невідомість зрікався свого письменства, або й не відав про його, не вводив у світовий оборот нових цінностей, не збагачував світової творчості так, як міг би, коли вважати на справжню силу народу... Скільки Шевченків загинуло й гине серед нас щоденно, не спромігшись вибитися до світла?.. Не краще діється й серед інтелігенції, що своєю працею держить тепер усе письменство: вона ще виразніше одбила на собі фатальні умови нашого лихоліття. Одірвана здебільшого від рідного коріння — від народу, вона несла свою працю й сили кому хочте, тільки не рідному народові, допомагала всяким культурам зростати, тільки не своїй власній, і свій народ кидала на бездоріжжі, серед темряви й невилазних злиднів. Знов трудно й уявити, скільки такої сили пішло на чуже будівництво й пропало для свого, зате легко зміркувати, як це повинно було відбитися на українському народові та його письменстві, покинутому на героїчні силкування свідомої меншости...

... Тепер наше письменство простує в безвість віків, що тільки но одкриваються перед нашими очима. Простує, хоч би які обставини спіткали нас на тому шляху, хоч би як довго точився той процес переливання живої крові з нашого національного організму до чужих...

...Українське письменство в цілому ніколи не вихваляло кривди і насильства, не помагало гнітити слабших, не вимагало поневолення, — ці мотиви органічно огидні й чужі йому, непохитному заступникові за знедолене й окривджене, жалібникові за людину:

Ми тільки за наше лягали кістками,

Коли нам чинилися шкоди;

Ніколи не гралися ми кайданами,

Чужої не гнули свободи.

(М. Старицький).

В надзвичайно яскравій національній формі нігде, може, не знайдете такого надзвичайно широкого духу, що болить світовими, вселюдськими болями, що навіть свої власні справи раз-у-раз освітлює з погляду вищої правди й справедливості.

Ми цілому світу бажаєм братання,

Поради, освіти й свободи,—

не від одного почуєте ви письменника нашого, як і не один з їх щиро працював, щоб людей — на людей-братів виховувати. Тільки з невзнаки та з нетямучості, або навмисне заплющуючи на правду очі, можна ставити українському письменству на рахунок "национальную узость", "ослепление", "шовинизм" і ін. такі невідомі йому риси, якими часто орудують люде, що сами й рядка з українського письменства на очі не бачили, хоч це не стає їм на перешкоді говорити з апломбом тямущої людини.

...Що найбільш мені до серця промовляє й зворушує мене в новому українському письменстві, так це величезна його внутрішня краса, що безмірно переважає ті зверхні цінності, які вже дало воно світові. Збудити великий народ, не останню частку людськости, до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру в світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети для людей. Це справа, що їй рівну не так то легко внайти на землі. Не дурно ж такий велетень світової культури й борець за рідний народ свій (Норвегія) як Бйонстернс-Бйорнсон писав, дізнавшись про українське відродження: "відколи я живу з цим почуванням — життя моє зробилось повнішим, мої надії на людськість більшими". Не дурно й стільки чужих по крові людей приставало до українського руху, приваблені його внутрішньою моральною й громадською красою . І справді, картина українського відродження, що виявляється найдужче в письменстві, може скрасити життя всім щирим приятелям людськості, бо новий показує образ невмирущого духу людського й живить надії на перемогу одвічної правди.

Надто — письменство українське. Оця внутрішня краса, оця моральна величність, оце подвижництво в його найкращій формі — не сухий, егоїстичний аскетизм, а той порив, що душу свою полагає за други своя — червоною ниткою проходять через усю історію новішого нашого письменства. Подвижництво і мучеництво. Житіє і мартиролог. Українське письменство більш, ніж яке инше, має право на ім'я письменства пропащих талантів, розвіяних надій, змарнованих сил. У нас письменникам, мовляв словами Лесі Українки:

Чоло не вінчали лавровії віти.

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті;

На них не сіяли жупани, лудани;

Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

То вже не були золоті.

...Лихо не в тому, що письменство наше ласки не мало у сильних світу сього, а в тому, що воно на самі перетики натикалось, що йому дихнути вільно не давали. Не один, мабуть, письменник у нас через каторжні обставини нашого національного життя не розгорнув свого хисту на повну міру, ні один не використав усіх своїх сил, ні один не дав усього того, що міг би дати (Шевченко, Руданський, Свидницький, Щоголів, Франко).

А скільки ж то праці, енергії й часу йшло на боротьбу хоча б із безглуздими цензурними заборонами (діяльність Грінченка), скільки на розворушування байдужих, освідомлювання нетямущих, підбадьорювання знесилених!.. Сміливо можна сказати, що все, що в инших письменствах само собою давалось, у нас вимагало нелюдської сили. Просто жах проймає, дивлячись на цей довгий ряд потрачених сил, загублених талантів, розвіяних надій, якими вибрукувано шлях українського письменства, і страшний рахунок можемо показати ми, як "справдательний документ" на свою бідність...

Надії на людськість. І надій цих ніколи не зраджувало оце мужицьке, повне подвижництва й мучеництва, глибоко й непохитно в самих основах своїх демократичне письменство. Хто сам терпить, тому лекше до серця доходять і чужі муки, — от через віщо не можна, мабуть, знайти другої літератури, в якій бився б з такою силою живчик справедливого, глибокого демократизму".

(Історія українського письменства, т. II).

Примітка. Оскільки ім'я видатного українського громадсько-політичного діяча, літератора, критика у нас і досі вважається одіозним, а "Історія українського письменства" написана ним "з буржуазно-націоналістичних позицій" (як стверджує нічтоже сумяшеся "Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, стор. 715), дозволимо собі вдатися до маленького зіставлення думок про дореволюційне українське письменство С. Єфремова і Олеся Гончаря (які останній виголосив у своїй промові у Москві на об'єднаному ювілейному пленумі творчих спілок напередодні 50-річчя Великого Жовтня (Див. "Литературная газета" № 43, 1967 р.). Сподіваємося, що це зіставлення, бодай, на одну йоту розвіє машкару одіозності з чесного імені С. Єфремова.

Отож, ОЛЕСЬ ГОНЧАР: "Вы знаете, каким было положение Украины, как и многих других народов в предреволюционное время, в условиях царского деспотизма, когда вне закона находились украинский язык, и школа, и театр, и песня. Вне фактически была вся культура украинского народа. Пожалуй, самой трагичной фигурой в жизни нации предстает перед нами образ дореволюционного украинского интеллигента, писателя, артиста, художника, человека трижды бесправного, поднадзорного, травимого, испытавшего на себе всю горечь и социального, и национального бесправия. Не только Шевченко с его прометеевской судьбой, не только Иван Франко, слагавший свои поэмы под конвоем цисарских жандармов, не только Леся Украинка задыхались в удушающей атмосфере той жизни. Каждый, кто решил посвятить себя служению родному народу, родной культуре, сознательно шел на тягчайшее испытание. Многие классические произведения украинской литературы были написаны в казематах, в тюрьмах, в ссылках, в изгнании".

Цілком природне запитання наростає: де ж позиції марксистсько-ленінські, а де "буржуазно-націоналістичні"? Кожній неупередженій чесній людині видно, що й те, й те писалося з позицій гуманізму, людяности, "в запалі свого серця", що обливається кров'ю від співчуття і невиліковного болю за долю свого народу, за долю рідного письменства, рідної культури. То ж не такі страшні наші предки (оті праведні великомученики), як їх і досі малює офіціозна преса, офіціозна "наукова" думка.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО. (Уривки із щоденника, вилучені цензурою при опублікуванні).

8. V .44 року. У нас лише сильним дано право на безсмертя — вождям, великим митцям, полководцям чи героям, одне слово, невеличкій меншості сильних. Величезна кількість же малих людей, отих, що добували у поті лиця свого хліб, сподівалися в реалістичному опіумі на вічне життя на тому світі за чесноти свої, отся велика кількість звичайного люду позбавлена зараз перспективи і жодної надії... У малої людини одібрано щось велике і важливе. Смутно і страшно, і безрадісно їй стало. Вона стала безпорадною в серці своєму, піщинкою в океані.

13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для нещасливого свого народу, і більш нічого б не просив.

Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.

...чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество.

У нас нет художников из-за недостатка мужества.

В нашей стране нет больше оригиналов.

30. VI. 45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.

30. VI. 45 року. Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймі, "великі" Українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах.

"Золоті ворота". 10.ХІ.45 року. Тільки скажіть мені, чому ж невесело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гольтіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і паразити! Так хто довкола мене?

9. XII. 45 року. Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття "гнилий інтелігент". А між тим інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум'яним, чистим, передовим, гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно вонючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.

Сьогодні інтелігенція "завоювала" собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам'ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.

Люби це слово, хай буде воно твоїм символом — людина-інтелігент, бо не може бути радості життя у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала на кам'яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна.

Скрижалі оберігає народ, часом недобачаючи все, що на них написано так засиділи його величезні рої чиновництва надкласового.

"Долгие столетия самодержавия наложили глубокий отпечаток на мировоззрение и многочувствование (судей) и они судили врагов, исходя из принципа божественного права". (Довженко).

19. 1. 44 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?

21.ІХ.44 року. Над Десною музей-в'язниця. В старому-престарому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як і всі провінціяльні пограбовані "змивателями золота" музеї. Єдине, що кидалося в очі, — шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в агітпропі — "шабля відомого ката України так званого Б. Хмельницького, що придушив народню революцію на Вкраїні в 1649 році".

Під музеєм у льоху під замком другий "заарештований" музей. А в ньому під замками з сургучними печатями в'язні — портрети 17-18 століть і речі. Тут гетьмани і полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Наче я попав на той світ. І показалося мені, що час од часу по ночах вони виходять з своїх рам на раду і розмовляють поміж собою, бо чого ж такі сумні й замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв'ялила їх серце! Який сум і важка-преважка турбота в очах!

Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну директора музею-в'язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати ріжні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шматтє німецькою бомбою, і не щезли навіки в полум'ї великої пожежі.

— Пускай горят к такой матери, — сказав я своим ребятам.— Не тушите.

— І згоріло все?

— Все! — зареготав секретар Чернігівського обкому дважди Герой Федоров, розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17-18 століть.

Я пригадав це в повісті "Україна в огні", і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана.

І я зрозумів, що таке діалектика.

"Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. "Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м'яса".

Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?..

"А він, гадюка,— очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, — а він, гадюка, так і вмер, кричучи "слався Україна". От гадина. Скільки я їх перемучив!.."

Я побачив, що йому скучно на вищих партійних курсах, де він зараз вчиться. Йому хочеться мучити. Звір покуштував м'яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу. Ні, не стануть люде кращими ніколи!"

ІВАН ПУЛЮЙ. (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, що до лютого 1968 року у нас в СРСР нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку № 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті І. Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в "Главное управление по делам печати" в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону "Святого Письма" в українському перекладі).

"До "Главного Управления по делам печати" в Петербурзі!

Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько-українському народові , хоч він із московським ще й одновірний!

Минуло вже 21 років з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шановному "Управлению по делам печати", щоб дозволено на Україні український переклад "Нового Завіта", було признане "не подлежащим удовлетворению".

Не дозволивши той переклад Святого Письма, зроблено велику кривду, і робиться вона ще й тепер, тому братньому народові, котрий перед 250 роками, визволивши себе і землю руську від гнету Польщі, по добрій і непримушеній волі злучився з московською державою, хоч вона, бачна тільки на свою користь та обезпеку, обережно осторонь держалась і руському народові в його тяжкій годині до помочі не стала. З того часу руськоукраїнський нарід нічим не провинився перед царями і російською державою, та не тільки що не провинився, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Та хіба ж мало прислужився руський нарід до потуги і слави Росії? За що ж така тяжка кара і кривда на нього, той царський декрет з 18 мая пам'ятного року 1876, котрим спинено і затамовано всенародню просвіту і культурне життя на землі руській та й закредитовано рабство духовне й тілесне?

Одна правда та й один тільки правосуд повинен бути для всіх народів російської імперії, як для народу московського, для монголів і татарів, так для русинців-українців. Нехай же і на Україні присвічує слово Боже вбогим людям по хатах їх та приносить їм усі благодаті неба і землі, а тим самим державі, в котрій доля судила їм жити. Нехай і там перейде темна і глуха ніч без туч і громів, нехай настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любови до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом у темряві духовній; має ж і він право до культурного життя!

Того бажає і мусить бажати моє серце, і тому прекладаю шановному "Управлению по делам печати" сим разом уже цілий русько-український переклад Святого Письма Старого і Нового Завіта, виданий британським і заграничним біблійним Товариством у Відні, і вповаючи, що у сучасних міродайних верховодів Росії буде розумінє і серце для благородного і великого діла, прошу дозволення, щоб можна було розширювати те видане на Україні.

Прекладаю се прошенє в надії, що після двадцяти років у Росії обставини і люди змінились, та що тепер моє прошенє,— не моє тільки, але й міліонів русько-українського народу, — не буде даремне.

Роблю ж се прошене, одушевляючись думкою, що Україна в XX століттю дождеться знесення царського декрету з 1876 року, та мавши запоручену повну свободу свого рідного слова, — котре одне тільки може підняти всенародню просвіту на Україні, а тим воскресить духовні сили до культурного життя, видвигнути нарід з неволі духовної і социяльної та забезпечити йому добробут, а державі трівкий спокій і потугу, — забуде всі кривди і мучеництва, через два з половиною століття заподіяні йому і його пророкам, благословитиме за добре діло царя, миротворця російської імперії.

Се прошенє роблю з власної волі, а не з ініціативи "Британського і заграничного біблійного Товариства", та роблю його ще й в імені міліонів українського народу.

Прага, 2 0 січня, 1904.

Професор д-р ПУЛЮЙ

("Літературно-науковий вістник", № 3, 1904, стор. 4—6).

У цьому ж номері "Літературно-наукового вістника" вміщено таке повідомлення: "Як довідуємось, уже одержав професор д-р Пулюй від генерального конзуляту у Відні увідомленнє, що його прошенє до "Главного Управления по делам печати" було предложене святійшому Синоду, та що ухвалою з дня 10 липня сього року і тепер узнано те прошене "неподлєжащим удовлетворению" (стор. 176).

Цікаво, чи не оці настирливі "прошеня" нашого визначного земляка, послані Главному управлению по делам печати в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім "забули" на Україні, не кажучи вже про весь Союз, і лише тепер, по 50 роках його смерті, згадано про І. Пулюя дуже скромно заміточкою в якихось півсотні рядків у "Літературній Україні"? Очевидно, такі прошеня за український народ, його мову і культуру не прощають і через 74 роки після подання їх. Не вирятовують тут і 50 років революції.

На ці ж думки наводить ще одне повідомлення, вміщене 1904 року в тому ж № 3 "Літературно-наукового вістника" про вихід першого тому "Історії України-Руси" професора М. Грушевського: "Для російської України воно (видання "Історії") не приступне, бо абсолютно заборонене, так що, як довідуємося, цензура забороняє навіть покликуватися на історію професора Грушевського" (стор. 60).

Відтоді минуло 74 роки, уже 50 років існує в нас зовсім інший суспільно-державний устрій, ніж був у самодержавній Росії, а ставлення до "Історії України-Руси" та інших творів видатного українського історика ні на йоту не змінилось. Усе з таких самих закоренілих великодержавницьких позицій "Історія України-Руси" розглядається як така, в якій "Грушевський пропагував націоналістичні теорії", а тому "наукове значення його творів знецінюється" ("Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, стор. 531). А тим часом 45-мільйонний український народ не має бодай куценького підручника з історії України, з якого б міг дізнатися правди про своє історичне минуле.

Ми навели кілька прикладів з того, що турбувало наших попередників десятки, сто років тому. Як бачимо, тих національних проблем, якими вони піклувалися, не вирішено і досі. Навпаки, вони ще більше загострилися. Тепер, коли в українських містах українська мова поставлена в становище пасинка великодержавної російської, коли за переписом населення 1959 року (див. "Население земного шара", М., 1965) маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації.

У офіційних даних можна вичитати такі підбадьорливі "радісні" повідомлення, наприклад, що тепер на Україні у 82 % шкіл навчання проводиться українською мовою. На перший погляд наївної людини — це аж надто гарно, аж краще, ніж треба, бо це переважає навіть оті 76,8 % українців у складі населення України. Але тут за хитрою благодушною цифрою приховане величезне лихо, яке чатує на Україну в недалекому майбутньому. Справа в тому, що треба робити підрахунки не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, які навчаються тією чи іншою мовою. Це і тільки це дасть реальну картину справжнього стану на Україні шкільної освіти.

Звернімося по ці дані до УРЕ т. 17. На стор. 419 вибираємо конкретніші цифри:

"В 1964/65 навчальному році в УРСР було 35405 загальноосвітніх шкіл усіх типів (включаючи школи робітничої і сільської молоді та школи для дорослих), в яких навчалось 8.523,9 тис. учнів."

Далі йде такий розподіл:

Початкових шкіл — 10.733 (учнів 428,8 тис.)

8-річних шкіл — 12.437 (учнів 3.113,6 тис.)

середніх шкіл — 5.897 (учнів 3.676,6 тис)

шкіл робітничої молоді — 2.070 (учнів 654 тис.)

шкіл сільської молоді — 3.536 (учнів 179,3 тис.)

для дорослих шкіл — 445 (учнів 428,6 тис.).

Отже, тепер картина починає дещо прояснюватися. Початкові школи, як відомо, розташовані в нас усі в селі. Отож, це школи з українською мовою навчання. У процентному відношенні початкові школи становлять 30,3 % всіх шкіл, а по учнях, що в них навчаються, — всього лише 5 %. До того ж, початкові школи як самодостатні одиниці виступали колись, коли в нас було обов'язкове навчання тільки початкове. Зараз же, як свідчить та ж УРЕ, т. 17, стор. 419, "в УРСР відповідно до закону про школу в 1960/61 навчальному році закінчено перехід на восьмирічне загальне обов'язкове навчання". Отже, весь контингент учнів початкових шкіл по закінченню їх механічно вливається до найближче розташованих сільських 8-ми та 10-річних. А коли так (82 % шкіл з українською мовою навчання —"мінус" 30,3 % початкових шкіл, цих власне філій при 8-річках) лишається вже шкіл з українською мовою навчання 51,7 %. А якщо рахувати й далі не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, охоплених навчанням українською мовою, то процентна частка на користь української мови впаде ще катастрофічніше.

Бо знову ж таки 8-річних шкіл більше по селах, ніж по містах, де навчання ведеться переважно російською мовою (у таких як Херсон, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк та ін.). А 8-річки, кількістю переважаючи середні школи більш, ніж у двічі, мають учнів на 563 тис. менше. Та це конкретніше можна показати, поглянувши на школи робітничої і сільської молоді. У перших навчання проводиться, як правило, російською мовою, у других українською. Школи Сільської Молоді кількістю переважають Школи Робітничої Молоді на 1466 шкіл, а за кількістю учнів відстають від Шкіл Робітничої Молоді на 474,7 тисячі учнів.

Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).

Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та єврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується. Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже характерна доля героїні нового роману О. Гончара "Собор" Єльки, сільської дівчини, котра, не маючи паспорта, не могла влаштуватися бодай на найпаршивіше підприємство, і лише завдяки протекції кінець-кінцем узяли її під чесне слово офіціанткою в будинок престарілих металургів). Вище офіціантки, двірника, прибиральниці, муляра, чорнороба кар'єра українця, що вирвався якимось побитом із села, в українському місті й не піднімається. У юнака чи юнки, поки вона пройде крізь частокіл різних бюрократично-крутійських державних перепон до міста, поки доб'ється прописки в місті, просто не вистачає далі енергії на те, щоб якось краще влаштувати свою долю: піти вчитися у вуз чи технікум. Для багатьох і проста робота асенізатором чи прибиральницею в місті вважається великим благом, коли вони згадують про своє безправ'я колгоспника. Закріпачені за колгоспами і діти колгоспників. Вони не мають змоги по закінченні школи продовжувати навчання у вузах, бо, щоб виїхати для поступання до вузу чи технікуму, потрібно мати довідку від голови колгоспу, тобто "вольную", "разрешение на выезд". Прислухайтеся навесні, як передають по радіо оголошення про прийом до вузів, технікумів, ремісничих училищ: "Лицам, проживающим в сельской местности, необходимо предоставить справку от правлення колхоза..." (Що можна видумати ганебніше, ніж ця обтічна фраза радянського бюрократа! І що можна видумати більш образливого для українського сільського юнака чи юнки!).

Усе це й призвело до такої ось таблиці (беремо з "Українського календаря" за 1967 рік, Варшава, орган Українського суспільно-культурного товариства):

Населення міст України

Як бачимо, міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян (у 1959 році, в порівнянні з 1926 роком міське населення російської національності зросло на 30,7 %, а української національності тільки на 26,2 %. Ще б разючішою була ця різниця, якби взяли, скажімо, для такого порівняння 1955 рік — коли було відмінено паспортизацію сільського населення — і 1967 рік).

З наведеної таблиці видно при простих арифметичних підрахунках, що росіяни становлять серед міського населення України 27 % (і це при 16,9 %, які вони складають до всього населення республіки), або на 10,1 % більше від норми, тобто живе їх у містах понад норму 4.227.769 чоловік, займаючи законне місце для українців. Отже, тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31 % неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!

А тим часом статистичний довідник "Україна за п'ятдесят років (1917—1967)" демагогічне розводиться про розквіт соціалістичної культури на Україні в такий спосіб: "В дореволюційні часи здобути вищу або середню освіту (підкреслення тут і далі В. Стуса) для українців було майже неможливо. Тому частка національних кадрів з вищою і спеціальною освітою у народному господарстві дореволюційної України була незначною.

Тепер у народному господарстві республіки майже дві третини всіх спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою — українці".

Це на сторінці 218-й. А на сторінці 27-й цей же довідник повідомляє: "на території Української РСР проживають більш як 120 національностей і народностей. Понад три чверті всього населення республіки становлять українці..." Справді, ліва не знає, що робить права. Цілком закономірно буде спитати в укладачів цього довідника, хіба те, що серед спеціалістів республіки з вищою і середньою спеціальною освітою ми не дораховуємося понад однієї чверті українців, свідчить про "розквіт соціалістичної культури на Україні"? А, може, ті ж укладачі, набравшись сміливості, таки зізнаються, що та понад одна чверть їхніх співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя , тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх "генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства" на всіх гонах славного п'ятдесятиріччя.

Ось ті кричущі фатальні проблеми української нації, повз які не сміє пройти жоден митець України, жоден український інтелігент, якщо він хоче вважати себе передовою людиною XX віку, поступовцем, якщо він по-справжньому (а не демагогічно) любить Україну, як любили її наші предки, або хоч поважає її так, як поважали і співчували їй, і заступалися за неї перед силами реакції француз Віктор Гюго, росіянин Олександр Герцен, норвежець Бйонстернс-Бйорнсон, німець — видатний філософ Гердер. Останній у записці на ім'я Російської імператриці Екатерини II писав, що " Україна стане новою Грецією ".

Врятувати цю новітню "Грецію" для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата,— що може бути радіснішим, вищим, шляхетнішим, святішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!

[ 1968 ]

РЕДАКТОРОВІ "ВІТЧИЗНИ" Л. ДМИТЕРКОВІ

Копія "ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ"

МІСЦЕ В БОЮ ЧИ В РОЗПРАВІ?

(з приводу статті Л. Дмитерка "Місце в бою" — про літератора,

який опинився по той бік барикади)

Барикади завжди були окрасою героїчних революційних літ. Так було ще в 1789, 1830, 1848, 1871, 1905 рр. Зараз іде рік 1969 — рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції. А в роки реакції барикад не будують, в ці роки вони стають тільки художнім засобом, шаблоновою фігурою поліцейської статистики, яка ні до чого не зобов'язує. Тим більше до думання.

Справді, барикади мають тільки один бік, на якому стоять люди, що обороняються. Вони — в глухій обороні. В наступі — ви. Вони захищаються. Наступаєте ви — шпальтами газет і журналів, загонами фіскалів і кагебістів, цензурними лещатами й арештами, таємними нарадами та закритими судилищами. В наступі ви — і хай благословить вас реакція всіх часів і народів, яка ці барикади завжди трощила!

Барикади мають тільки один бік, і він не ваш, Дмитерку, не ваш! Ваше постійне місце — бути супроти барикад. Там ви прописані навіки. Так що — наступайте в лавах реакції, утверджуйте свою художню індивідуальність! Залишайтесь вірними собі.

Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і К°), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Сверстюка та І. Світличного — людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання.

Ви добре знаєте, що на шпальтах теперішніх газет і журналів цих прізвищ майже не зустрінеш, як не зустрінеш багатьох тих, кому імпонує Дзюбина "заповзятість і красномовство". І ви добре знаєте, що важить тут не воля згаданих осіб, а воля тих, хто затверджує списки людей, позбавлених публічного права голосу. Ви редактор журналу, Ви знаєте цих людей поіменно: їхній список лежить у вас у шухляді робочого столу.

Зараз на голову одного із них чигає небезпека. Прикрившись вашим ім'ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя — за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?

Зараз цей чорний чоловічок готується дати бій людині, зв'язаній по руках і ногах, позбавленій природного права захисту. Він користується вашими послугами, аби створити видимість чесного двобою. Насправді ж він готує розправу . Навіщо ж вам — це місце в розправі? Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівних якому радянська українська література майже не знала за своїх п'ятдесят років!

Горе тій країні, де цькують людей як І. Дзюбу, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.

Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння.

Прошу вас — не ображайте нащадків. І — пожалійте свою сиву голову. Хіба вам замало минулої ганьби?

Василь СТУС

Київ, вул. Львівська, 62, кв. 1.

[1 969 ]

ПАМ'ЯТКА ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО БОРЦЯ ЗА ВОЛЮ

1. Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди.

2. Коли ти став на шлях опору, знай, що карні сили тебе вже помітили. Тому будь обачний — у словах, учинках, стосунках з людьми. Отож, кажи людям тільки те, що потрібне, продумай кожен свій крок, перевір друзів, особливо тих, з ким маєш найближчі справи.

3. Завжди будь готовий до арешту. Тому всі небажані папери, книжки і т. д. постійно ховай, аби їх не було виявлено під час таємних обшуків. Усе, не потрібне тобі на найближчий період, тримай у більш надійному сховку, про який мусить знати мінімум твоїх друзів. Не забувай, що книжки й рукописи можуть бути мічені: наявні в них ізотопи можуть викрити й твій сховок.

4. Під час обшуку й арешту намагайся не вести розмов і дискусій. Стався до цього спокійно, як до неминучого лиха.

Будь потайний, але не уникай контактів із людьми. Тих, кого ти відкриєш для себе як однодумців, перевіряй справами і не вводь до ширшого свого кола, поки не переконаєшся в них.

5. Під час слідства думай про справу, а не про себе. І коли ти не нашкодиш їй, тобі буде легше переносити тягар ізоляції.

На всі питання слідства можеш відповідати так:

а) "всі необхідні пояснення в справі я зможу (волію) дати лише у відкритому політичному процесі з участю представників українських і міжнародних правозахисних організацій. До цього часу відповідати не волію".

б) "відповідати не бажаю".

За таку поведінку вас можуть сховати до божевільні. Хай і так: тоді при неухильному додержанні всіма в'язнями цієї лінії поведінки КГБ змушене буде перетворити божевільні на політичні ізолятори. Невідомо, чи вони підуть на це.

Будь-яке називання обставин справи, пов'язаних із іншими особами, з викриттям більших секретів неможливе. Будь-яке намагання уникнути кари — марне.

При писанні відповідальних текстів кресли друковані літери.

Для тимчасового зберігання уживай симпатичне чорнило (сода, цукор, сіль, молоко), що проявляється при зберіганні. На найбільш секретні тексти вироби код.

На західно-українських землях у кожному селі треба складати картотеки тих, що загинули в роки національно-визвольного повстання — учасників ОУН і УПА. Потрібна політична історія кожного села, містечка, району.

МИ ЖИВЕМО В ЧАС ПАРАДОКСІВ...

Ми живемо в час парадоксів. Невеселих парадоксів.

Сьогодні виходить указ Верховної Ради СРСР про поліпшення розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, говориться про необхідність відповідати на кожен письмовий запит трудящих, а завтра людей, що звернулися в ту чи іншу інстанцію листовне, звільняють з роботи, "розпікають" на громадських зборах, цькують, залякують, арештовують, судять.

Група творчої молоді Дніпропетровська була написала листа до Голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького, кандидата в члени Політбюро ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. В. Павличка . В листі наводились обурливі факти розправи над людьми, що так чи інакше заявили про свої симпатії до проблем