ДО А. С. МАЛИШКА

12.12.1962

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

з привітом

Василь СТУС.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літературна Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилась під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки: "Це провокація", "Це брехня", "Тут не місце..." і т. д. І тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином . Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався.

Факт негарного приглушування виступу обурив так само. Коли заарештовані винні, то чому це приховувати? Як можна говорити, що арештів нема? Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, що суперечать правді ленінізму, правді високого громадянського обов'язку і права радянської людини?

Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім'ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна . Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: як ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.

До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний , справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов'язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота.

В. СТУС.

7.9.1965 р.

ДО ПРЕЗИДІЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

Копія: СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ

Копія: РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ "ВСЕСВІТ"

Нещодавно в "Літературній Україні" було надруковано статтю О. Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти". Стаття викликає цілий ряд істотних заперечень і спонукує до глибших роздумів.

І. Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів; обшукано сотні квартир представників творчої інтелігенції, звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М. Осадчого, М. Далька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду (проскрипційний список після того збільшився не на одну сторінку). Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи одного з кращих українських істориків М.Ю. Брайчевського, здібного літературознавця М. X. Коцюбинську, талановитого палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську, спеціаліста з кібернетики Боднарчука; виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук та ін., зацьковано і віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.

О. Полторацький, спростовуючи "ворожі наклепи", згадує тільки про С. Караванського і В. Чорновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти, коли багато людей зверталося з запитами до уряду? Чи дали полторацькі цим людям яку-небудь переконливу відповідь? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про Варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

Певно ж полторацьким зовсім байдуже, як ставляться до подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полторацьких не такі страшні їхні зарубіжні недруги, як свої ж співвітчизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з'явилися у "Вістях з України" (газеті, що видається для закордону), а у тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашнього римороба на І. Дзюбу.

II. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до "нищівної критики". Автор статті спиняється тільки на окремих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караванського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпатій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непохвальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливо докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Владимирської в'язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони теж не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про "антирадянські" звернення Караванського до комуністичних партій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р. Неважко зрозуміти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати "злочинницької" діяльності Караванського в 1964-65 рр.

III. Талановито бреше Полторацький і тоді, коли "викриває" В. М. Чорновола.

1) "Колишній інспектор" по рекламі В. Чорновіл перед лихоліттям працював редактором Львівської телестудії, був секретарем комітету комсомолу Київської ГЕС — всесоюзної молодіжної показової комсомольської будови. Той же "інспектор" Чорновіл завідував відділом молодіжної газети "Молода гвардія", надрукував кілька десятків рецензій і літературознавчих статей, склав кандидатський мінімум, блискуче витримав вступні іспити до аспірантури Київського педінституту. А відразу ж після початку погромів йому довелося стати інспектором...

Звичайно, всі ці факти з біографії Чорновола для Полторацького досить невигідні, і тому він їх замовчує (тобто бреше) або ж перекручує (тобто безсоромно бреше).

2) Полторацький пише, що В. Чорновіл "був спійманий на гарячому, коли писав, розмножував і розповсюджував на Україні та пересилав нелегально за кордон наклепницькі листи". Тут же що не слово, то брехня. Факти ширення Чорноволом матеріалів судів 1965-66 років не були доведені навіть судом. Тим більше немає жодних підстав винуватити Вячеслава в тому, що впорядковані матеріали він нелегально пересилав за кордон. Давайте розважимо. Хіба винен, скажімо, О. І. Солженіцин у тому, що його "Раковий корпус" опинився за рубежем замість з'явитися на батьківщині? Хіба не винна в цьому наша жорстока цензура, що призвела до такого поліття на літературу "самвидаву"?

3) Зовсім непереконлива оцінка листів як наклепницьких.

Як відомо, ще в першому листі В. М. Чорновола йшлося про численні факти репресій над молодою українською творчою інтелігенцією, про арешти, звинувачення, слідства і самий перебіг судових процесів. Лист містив у собі тільки матеріали судочинства і свідчення окремих очевидців. Аналізуючи всі ці документи, В. Чорновіл цілком логічно доходив висновку, що всі судові процеси 1965-66 рр. були незаконними і протиконституційними. Припускаю, що в листі могли бути окремі неточності, оскільки звірити свої матеріали за стенограмами закритих судових процесів В. Чорновіл не міг. От би Полторацькому і розповісти істину, спокійно аргументуючи кожну таку неточність! Але він цього не робить, а натомість упадає в мало переконливу пасію: все це наклеп!

Що ж стосується другого листа, "Лиха з розуму", то тут містились тільки короткі біографічні довідки про кожного з засуджених, давався перелік їхнього творчого доробку, цитувались апеляції в'язнів до уряду, листи з мордовських політичних таборів. Що ж у цьому всьому було наклепницького? Звичайно, коли, скажімо, талановитому художникові П. Заливасі суворо заборонено "писать и рисовать", а про це довідуються поза Мордовією, то полторацьких бере лють. От вони й зганяють її на тих, хто розповідає про ці бенкендорфівські методи "перевиховання".

Сьогодні вже багатьом людям стає зрозуміло, що всі минулі арешти, обшуки, слідства, закриті процеси, драконівські вироки непомильних, як боги, законників, — все це було кричущим знущанням з соціалістичної законності, правосуддя, демократичних свобод і, зрештою, ідеалів Маркса, Енгельса, Леніна.

4) Підлість Полторацького сягає апогею, коли він приписує В. М. Чорноволові страхітливу фразу про комсомол. Будучи товаришем Вячеслава, я не маю ні найменшого сумніву, хто є справжнім автором цієї фрази. Зрештою, не треба бути доктором Шаховським чи Бабишкіним, щоб відчути в ній типовий стиль полторацькомовних. Не зайвим буде нагадати один історичний факт. Ось як "писалось" Г. Епікові в 1935 році під владою шефа тодішнього КГБ (ДПУ) Балицького: "Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості і чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, у порівнянні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесності і гуманності. Я розумів, що наймилостивіший вирок пролетарського суду — зробити зі мною так, як роблять з оскаженілою собакою, знищити, як сапного коня, вийняти з тіла суспільства. Комуністична партія великодушно повірила моєму каяттю. Партія подарувала мені життя, давши мені цим найбільшу з усіх можливих нагород на землі — право на життя, на радість праці".

А те, що Полторацький вдається до такої нечуваної брехні, тільки додає впевненості, що він безсилий знайти будь-які аргументи на виправдання погромів.

IV. Автор надрукованої в "Літературній Україні" статті не розуміє, як, викриваючи "злочинців", він викриває самого себе. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним "людці" — зовсім безталанні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків. По-перше, що читається досить недвозначно: цим ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. По-друге, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба "талановитий член спілки" і "безталанний інструктор товариства" не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов'язки? Полторацький і ?.. | не туди, що його ж логіка його ж таки й побиває: бачте, "ніякий не письменник" В. Чорновіл ошукав (!) П. Ю. Шелеста, В. Касіяна і Нікітченка і за це був покараний в'язницею, а "талановитий літератор" Полторацький обдурює десятки тисяч читачів "Літературної України" і за це, певне ж, одержує ще й подяки!

Нарешті, історія показує, що полторацьким завше було байдуже до чужих талантів. Хіба ж вони в свій час не відмовляли в хисті О. Вишні, М. Зерову, Л. Курбасові, Ю. Яновському, М. Рильському та багатьом іншим? Ще одна паралель. В 1934 р., поспішаючи закріпити за собою право першого, Полторацький інформував громадськість, що ще чотири роки перед тим "основного мені пощастило досягти — визначити вперше в українській радянській критиці антипролетарськість, бездарність і куркульську ідеологію "творчості" цього суб'єкта" (О. Вишні — В. С.). Патент йому справді було затверджено: "цього суб'єкта" було кинено на 10 років у концтабори надуральської тундри. Тож як не радіти людині, що так прислужилася українському красному письменству: "Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося й що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована творчість О. Вишні".

Виступаючи на Другому обласному з'їзді Рад Київщини в 1935 році, І. Ле сказав: "Контрреволюціонерам — Косинкам, Фальківським та іншим їх прихильникам важко, неможливо здобути ім'я українських письменників. Будьмо щирі і одверті. Яке значення Косинок, Фальківських, Досвітніх, Пилипенків, Підмогильних і ін. у нашому літературному процесі? Чи були вони відомі широким масам, чи взагалі були письменниками? Не були вони письменниками. Це були халтурники". Дозволю собі ще одну цитату. Горезвісний І. Стебун (той, чиїми стараннями було звільнено з Донецького університету В. Голобородька), виступаючи на зборах письменників Києва 17 жовтня 1947 р., заявив: "На пленумі була піднесена гостра критика творів М. Рильського, Ю. Яновського та І. Сенченка не тому, що ці письменники займають визначне місце в українській літературі, їхні антихудожні, ідейно ворожі твори не мають будь-якого значення в українській літературі". Щоправда, тоді українські письменники були, за словами того ж Стебуна, оточені постійною увагою особисто тов. Л. М. Кагановича. Чиєю ж постійною увагою оточений Полторацький, коли він, зле справляючись як із своїми письменницькими, так і з поліцейськими обов'язками, ось уже сорок літ міцно сидить у своєму яничарському сідлі?

V. Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реанімацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало. Ті, що займаються літературним вандалізмом, майже ніколи не помиляються. Досить згадати всіх цих санових, стебунів, шамот, моргаєнків, хінкулових, пронів, щупаків, гансів, агуфів...

Двадцять літ тому Шамота, розглядаючи "Весняні води" М. Т. Рильського, заявив: "Лікар Іван Іванович закінчує своє життя героїчно. Що йому дало силу на подвиг? Все той же такий абстрактний гуманізм, "любов до ближнього", а не світла ідея комунізму, не пристрасть радянського патріота. "Філософія", перед якою схиляється М. Рильський, не така вже невинна, як може здатися на перший погляд. Вона вже не раз служила ворогам трудящого народу".

Як бачите, "гуманісти" Рильські служили ворогам народу. А шамоти, полторацькі, санови, стебуни, моргаєнки (гуманісти без лапок!) — всі вони чесно і самовіддано служать народові. Воістину, як у одній з мудрих поетичних візій Василя Голобородька:

Все переплутане

голуби зліталися на побоїще

і скльовували очі вмерлим воякам

круків відгодовували на площах

малювали як вони цілуються дзьобами

і співали про них пісень

хіба перелякаємося тільки здивуємося

і кишнемо голубів із мерців

бо жаліємо круків.

Чи не соромно українським письменникам, ЦК КПУ за те, що вони віддають на поталу полторацьким нашу літературу? І доки, нарешті, сили Справедливості і Добра будуть відчувати на своїх сполосованих спинах одвічну правоту слуг Вельзевула?

В кінці 40-х років С. Скляренко публічно говорив про Стебуна: "Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він — і в Спілці письменників, він, цей неук,— і в Інституті літератури Академії наук, і у видавництві "Радянський письменник", у Дитвидаві, у видавництві "Молодь", у радіокомітеті, кіностудіях, учбових закладах — всюди, усі місця посів — штатні й нештатні". Коли ж ці слова будуть повторені знову?

VI. Чи не соромно редакції "Літературної України" за те, що вона надала Полторацькому свої сторінки для лжі? Чи, може, ця редакція служить народові разом із полторацькими?

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, викликали на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує, оскільки ми живемо за прекрасних часів. Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво — друге наймення підлості.

[ 1968 ]

Василь СТУС.

Домашня адреса:

Київ-115, вул. Львівська, буд. 62, кв. 1

ДЕЩО З ДУМОК НАШИХ ПОПЕРЕДНИКІВ ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ НА УКРАЇНІ ТА ПРО ЇЇ СЬОГОДНІШНЄ БУТТЯ

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний , коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча і горлом української нації. Там і тільки там шукали і знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніших деспотій. Вони нам дорогі саме своєю затурбованістю долею рідного народу.

Більшість їхніх творів і їхніх світлих думок і досі тримається під арештом, і досі старанно приховується від української молоді, від усього українського народу. Добірне зерно чесності, мудрості і нашого національного сумління лежить під замком десятиріччями, а то й понад сто вже років, його енергія росту штучно затримується різномасними "опікунами" в погонах і без погонів. А тим часом це вимальовує і без того порожні, а нерідко й забур'янені поля нашої національної думки.

Отож, хочеться познайомити людей добрих бодай із тисячною часткою цих думок, світло яких і сьогодні може зігріти не одного чесного юнака і юнку, і одних утвердити в правильності і правомірності їхніх національних змагань за буття української нації, а інших, хто відвернувся від своєї нації і тратить свою енергію, здібності і сили на другорядні справи, може повернути до рідного народу, поставити у ряди борців за кращу його долю. До цього кличе кожного чесного українця голос наших мудрих предків.

Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої половини XVIII ст. Василь Григорович-Барський: "Ти ж розумій про все сказане тут і розумну май думку, не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця... а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи..."

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (до речі, не тільки автор "Співомовок", а й історичних поем "Мазепа", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельмин", "Мініх"). У листі до свого брата С. Руданський писав:

"Заказують мені мою рідню мову. Заказує батько (тут і далі підкреслення В. Стуса). Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені заказали. Не слухає батько мої мови, — зате мене і по смерти, може, послухає штирнадцять мільйонів моїх одномовців... Батько, може, не любить свої мови через те, що нею говорять у нас мужики. А нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми луччі від мужика? — всі ми рівні і у Бога, і у натури..." (Надруковано в "Історії українського письменства", т. II, С. Єфремова).

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ. "Через темноту мозок нації спав, через невідомість зрікався свого письменства, або й не відав про його, не вводив у світовий оборот нових цінностей, не збагачував світової творчості так, як міг би, коли вважати на справжню силу народу... Скільки Шевченків загинуло й гине серед нас щоденно, не спромігшись вибитися до світла?.. Не краще діється й серед інтелігенції, що своєю працею держить тепер усе письменство: вона ще виразніше одбила на собі фатальні умови нашого лихоліття. Одірвана здебільшого від рідного коріння — від народу, вона несла свою працю й сили кому хочте, тільки не рідному народові, допомагала всяким культурам зростати, тільки не своїй власній, і свій народ кидала на бездоріжжі, серед темряви й невилазних злиднів. Знов трудно й уявити, скільки такої сили пішло на чуже будівництво й пропало для свого, зате легко зміркувати, як це повинно було відбитися на українському народові та його письменстві, покинутому на героїчні силкування свідомої меншости...

... Тепер наше письменство простує в безвість віків, що тільки но одкриваються перед нашими очима. Простує, хоч би які обставини спіткали нас на тому шляху, хоч би як довго точився той процес переливання живої крові з нашого національного організму до чужих...

...Українське письменство в цілому ніколи не вихваляло кривди і насильства, не помагало гнітити слабших, не вимагало поневолення, — ці мотиви органічно огидні й чужі йому, непохитному заступникові за знедолене й окривджене, жалібникові за людину:

Ми тільки за наше лягали кістками,

Коли нам чинилися шкоди;

Ніколи не гралися ми кайданами,

Чужої не гнули свободи.

(М. Старицький).

В надзвичайно яскравій національній формі нігде, може, не знайдете такого надзвичайно широкого духу, що болить світовими, вселюдськими болями, що навіть свої власні справи раз-у-раз освітлює з погляду вищої правди й справедливості.

Ми цілому світу бажаєм братання,

Поради, освіти й свободи,—

не від одного почуєте ви письменника нашого, як і не один з їх щиро працював, щоб людей — на людей-братів виховувати. Тільки з невзнаки та з нетямучості, або навмисне заплющуючи на правду очі, можна ставити українському письменству на рахунок "национальную узость", "ослепление", "шовинизм" і ін. такі невідомі йому риси, якими часто орудують люде, що сами й рядка з українського письменства на очі не бачили, хоч це не стає їм на перешкоді говорити з апломбом тямущої людини.

...Що найбільш мені до серця промовляє й зворушує мене в новому українському письменстві, так це величезна його внутрішня краса, що безмірно переважає ті зверхні цінності, які вже дало воно світові. Збудити великий народ, не останню частку людськости, до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру в світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети для людей. Це справа, що їй рівну не так то легко внайти на землі. Не дурно ж такий велетень світової культури й борець за рідний народ свій (Норвегія) як Бйонстернс-Бйорнсон писав, дізнавшись про українське відродження: "відколи я живу з цим почуванням — життя моє зробилось повнішим, мої надії на людськість більшими". Не дурно й стільки чужих по крові людей приставало до українського руху, приваблені його внутрішньою моральною й громадською красою . І справді, картина українського відродження, що виявляється найдужче в письменстві, може скрасити життя всім щирим приятелям людськості, бо новий показує образ невмирущого духу людського й живить надії на перемогу одвічної правди.

Надто — письменство українське. Оця внутрішня краса, оця моральна величність, оце подвижництво в його найкращій формі — не сухий, егоїстичний аскетизм, а той порив, що душу свою полагає за други своя — червоною ниткою проходять через усю історію новішого нашого письменства. Подвижництво і мучеництво. Житіє і мартиролог. Українське письменство більш, ніж яке инше, має право на ім'я письменства пропащих талантів, розвіяних надій, змарнованих сил. У нас письменникам, мовляв словами Лесі Українки:

Чоло не вінчали лавровії віти.

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті;

На них не сіяли жупани, лудани;

Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

То вже не були золоті.

...Лихо не в тому, що письменство наше ласки не мало у сильних світу сього, а в тому, що воно на самі перетики натикалось, що йому дихнути вільно не давали. Не один, мабуть, письменник у нас через каторжні обставини нашого національного життя не розгорнув свого хисту на повну міру, ні один не використав усіх своїх сил, ні один не дав усього того, що міг би дати (Шевченко, Руданський, Свидницький, Щоголів, Франко).

А скільки ж то праці, енергії й часу йшло на боротьбу хоча б із безглуздими цензурними заборонами (діяльність Грінченка), скільки на розворушування байдужих, освідомлювання нетямущих, підбадьорювання знесилених!.. Сміливо можна сказати, що все, що в инших письменствах само собою давалось, у нас вимагало нелюдської сили. Просто жах проймає, дивлячись на цей довгий ряд потрачених сил, загублених талантів, розвіяних надій, якими вибрукувано шлях українського письменства, і страшний рахунок можемо показати ми, як "справдательний документ" на свою бідність...

Надії на людськість. І надій цих ніколи не зраджувало оце мужицьке, повне подвижництва й мучеництва, глибоко й непохитно в самих основах своїх демократичне письменство. Хто сам терпить, тому лекше до серця доходять і чужі муки, — от через віщо не можна, мабуть, знайти другої літератури, в якій бився б з такою силою живчик справедливого, глибокого демократизму".

(Історія українського письменства, т. II).

Примітка. Оскільки ім'я видатного українського громадсько-політичного діяча, літератора, критика у нас і досі вважається одіозним, а "Історія українського письменства" написана ним "з буржуазно-націоналістичних позицій" (як стверджує нічтоже сумяшеся "Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, стор. 715), дозволимо собі вдатися до маленького зіставлення думок про дореволюційне українське письменство С. Єфремова і Олеся Гончаря (які останній виголосив у своїй промові у Москві на об'єднаному ювілейному пленумі творчих спілок напередодні 50-річчя Великого Жовтня (Див. "Литературная газета" № 43, 1967 р.). Сподіваємося, що це зіставлення, бодай, на одну йоту розвіє машкару одіозності з чесного імені С. Єфремова.

Отож, ОЛЕСЬ ГОНЧАР: "Вы знаете, каким было положение Украины, как и многих других народов в предреволюционное время, в условиях царского деспотизма, когда вне закона находились украинский язык, и школа, и театр, и песня. Вне фактически была вся культура украинского народа. Пожалуй, самой трагичной фигурой в жизни нации предстает перед нами образ дореволюционного украинского интеллигента, писателя, артиста, художника, человека трижды бесправного, поднадзорного, травимого, испытавшего на себе всю горечь и социального, и национального бесправия. Не только Шевченко с его прометеевской судьбой, не только Иван Франко, слагавший свои поэмы под конвоем цисарских жандармов, не только Леся Украинка задыхались в удушающей атмосфере той жизни. Каждый, кто решил посвятить себя служению родному народу, родной культуре, сознательно шел на тягчайшее испытание. Многие классические произведения украинской литературы были написаны в казематах, в тюрьмах, в ссылках, в изгнании".

Цілком природне запитання наростає: де ж позиції марксистсько-ленінські, а де "буржуазно-націоналістичні"? Кожній неупередженій чесній людині видно, що й те, й те писалося з позицій гуманізму, людяности, "в запалі свого серця", що обливається кров'ю від співчуття і невиліковного болю за долю свого народу, за долю рідного письменства, рідної культури. То ж не такі страшні наші предки (оті праведні великомученики), як їх і досі малює офіціозна преса, офіціозна "наукова" думка.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО. (Уривки із щоденника, вилучені цензурою при опублікуванні).

8. V .44 року. У нас лише сильним дано право на безсмертя — вождям, великим митцям, полководцям чи героям, одне слово, невеличкій меншості сильних. Величезна кількість же малих людей, отих, що добували у поті лиця свого хліб, сподівалися в реалістичному опіумі на вічне життя на тому світі за чесноти свої, отся велика кількість звичайного люду позбавлена зараз перспективи і жодної надії... У малої людини одібрано щось велике і важливе. Смутно і страшно, і безрадісно їй стало. Вона стала безпорадною в серці своєму, піщинкою в океані.

13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для нещасливого свого народу, і більш нічого б не просив.

Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.

...чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество.

У нас нет художников из-за недостатка мужества.

В нашей стране нет больше оригиналов.

30. VI. 45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.

30. VI. 45 року. Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймі, "великі" Українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах.

"Золоті ворота". 10.ХІ.45 року. Тільки скажіть мені, чому ж невесело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гольтіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і паразити! Так хто довкола мене?

9. XII. 45 року. Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття "гнилий інтелігент". А між тим інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум'яним, чистим, передовим, гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно вонючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.

Сьогодні інтелігенція "завоювала" собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам'ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.

Люби це слово, хай буде воно твоїм символом — людина-інтелігент, бо не може бути радості життя у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала на кам'яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна.

Скрижалі оберігає народ, часом недобачаючи все, що на них написано так засиділи його величезні рої чиновництва надкласового.

"Долгие столетия самодержавия наложили глубокий отпечаток на мировоззрение и многочувствование (судей) и они судили врагов, исходя из принципа божественного права". (Довженко).

19. 1. 44 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?

21.ІХ.44 року. Над Десною музей-в'язниця. В старому-престарому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як і всі провінціяльні пограбовані "змивателями золота" музеї. Єдине, що кидалося в очі, — шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в агітпропі — "шабля відомого ката України так званого Б. Хмельницького, що придушив народню революцію на Вкраїні в 1649 році".

Під музеєм у льоху під замком другий "заарештований" музей. А в ньому під замками з сургучними печатями в'язні — портрети 17-18 століть і речі. Тут гетьмани і полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Наче я попав на той світ. І показалося мені, що час од часу по ночах вони виходять з своїх рам на раду і розмовляють поміж собою, бо чого ж такі сумні й замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв'ялила їх серце! Який сум і важка-преважка турбота в очах!

Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну директора музею-в'язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати ріжні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шматтє німецькою бомбою, і не щезли навіки в полум'ї великої пожежі.

— Пускай горят к такой матери, — сказав я своим ребятам.— Не тушите.

— І згоріло все?

— Все! — зареготав секретар Чернігівського обкому дважди Герой Федоров, розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17-18 століть.

Я пригадав це в повісті "Україна в огні", і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана.

І я зрозумів, що таке діалектика.

"Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. "Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м'яса".

Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?..

"А він, гадюка,— очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, — а він, гадюка, так і вмер, кричучи "слався Україна". От гадина. Скільки я їх перемучив!.."

Я побачив, що йому скучно на вищих партійних курсах, де він зараз вчиться. Йому хочеться мучити. Звір покуштував м'яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу. Ні, не стануть люде кращими ніколи!"

ІВАН ПУЛЮЙ. (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, що до лютого 1968 року у нас в СРСР нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку № 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті І. Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в "Главное управление по делам печати" в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону "Святого Письма" в українському перекладі).

"До "Главного Управления по делам печати" в Петербурзі!

Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько-українському народові , хоч він із московським ще й одновірний!

Минуло вже 21 років з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шановному "Управлению по делам печати", щоб дозволено на Україні український переклад "Нового Завіта", було признане "не подлежащим удовлетворению".

Не дозволивши той переклад Святого Письма, зроблено велику кривду, і робиться вона ще й тепер, тому братньому народові, котрий перед 250 роками, визволивши себе і землю руську від гнету Польщі, по добрій і непримушеній волі злучився з московською державою, хоч вона, бачна тільки на свою користь та обезпеку, обережно осторонь держалась і руському народові в його тяжкій годині до помочі не стала. З того часу руськоукраїнський нарід нічим не провинився перед царями і російською державою, та не тільки що не провинився, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Та хіба ж мало прислужився руський нарід до потуги і слави Росії? За що ж така тяжка кара і кривда на нього, той царський декрет з 18 мая пам'ятного року 1876, котрим спинено і затамовано всенародню просвіту і культурне життя на землі руській та й закредитовано рабство духовне й тілесне?

Одна правда та й один тільки правосуд повинен бути для всіх народів російської імперії, як для народу московського, для монголів і татарів, так для русинців-українців. Нехай же і на Україні присвічує слово Боже вбогим людям по хатах їх та приносить їм усі благодаті неба і землі, а тим самим державі, в котрій доля судила їм жити. Нехай і там перейде темна і глуха ніч без туч і громів, нехай настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любови до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом у темряві духовній; має ж і він право до культурного життя!

Того бажає і мусить бажати моє серце, і тому прекладаю шановному "Управлению по делам печати" сим разом уже цілий русько-український переклад Святого Письма Старого і Нового Завіта, виданий британським і заграничним біблійним Товариством у Відні, і вповаючи, що у сучасних міродайних верховодів Росії буде розумінє і серце для благородного і великого діла, прошу дозволення, щоб можна було розширювати те видане на Україні.

Прекладаю се прошенє в надії, що після двадцяти років у Росії обставини і люди змінились, та що тепер моє прошенє,— не моє тільки, але й міліонів русько-українського народу, — не буде даремне.

Роблю ж се прошене, одушевляючись думкою, що Україна в XX століттю дождеться знесення царського декрету з 1876 року, та мавши запоручену повну свободу свого рідного слова, — котре одне тільки може підняти всенародню просвіту на Україні, а тим воскресить духовні сили до культурного життя, видвигнути нарід з неволі духовної і социяльної та забезпечити йому добробут, а державі трівкий спокій і потугу, — забуде всі кривди і мучеництва, через два з половиною століття заподіяні йому і його пророкам, благословитиме за добре діло царя, миротворця російської імперії.

Се прошенє роблю з власної волі, а не з ініціативи "Британського і заграничного біблійного Товариства", та роблю його ще й в імені міліонів українського народу.

Прага, 2 0 січня, 1904.

Професор д-р ПУЛЮЙ

("Літературно-науковий вістник", № 3, 1904, стор. 4—6).

У цьому ж номері "Літературно-наукового вістника" вміщено таке повідомлення: "Як довідуємось, уже одержав професор д-р Пулюй від генерального конзуляту у Відні увідомленнє, що його прошенє до "Главного Управления по делам печати" було предложене святійшому Синоду, та що ухвалою з дня 10 липня сього року і тепер узнано те прошене "неподлєжащим удовлетворению" (стор. 176).

Цікаво, чи не оці настирливі "прошеня" нашого визначного земляка, послані Главному управлению по делам печати в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім "забули" на Україні, не кажучи вже про весь Союз, і лише тепер, по 50 роках його смерті, згадано про І. Пулюя дуже скромно заміточкою в якихось півсотні рядків у "Літературній Україні"? Очевидно, такі прошеня за український народ, його мову і культуру не прощають і через 74 роки після подання їх. Не вирятовують тут і 50 років революції.

На ці ж думки наводить ще одне повідомлення, вміщене 1904 року в тому ж № 3 "Літературно-наукового вістника" про вихід першого тому "Історії України-Руси" професора М. Грушевського: "Для російської України воно (видання "Історії") не приступне, бо абсолютно заборонене, так що, як довідуємося, цензура забороняє навіть покликуватися на історію професора Грушевського" (стор. 60).

Відтоді минуло 74 роки, уже 50 років існує в нас зовсім інший суспільно-державний устрій, ніж був у самодержавній Росії, а ставлення до "Історії України-Руси" та інших творів видатного українського історика ні на йоту не змінилось. Усе з таких самих закоренілих великодержавницьких позицій "Історія України-Руси" розглядається як така, в якій "Грушевський пропагував націоналістичні теорії", а тому "наукове значення його творів знецінюється" ("Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, стор. 531). А тим часом 45-мільйонний український народ не має бодай куценького підручника з історії України, з якого б міг дізнатися правди про своє історичне минуле.

Ми навели кілька прикладів з того, що турбувало наших попередників десятки, сто років тому. Як бачимо, тих національних проблем, якими вони піклувалися, не вирішено і досі. Навпаки, вони ще більше загострилися. Тепер, коли в українських містах українська мова поставлена в становище пасинка великодержавної російської, коли за переписом населення 1959 року (див. "Население земного шара", М., 1965) маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації.

У офіційних даних можна вичитати такі підбадьорливі "радісні" повідомлення, наприклад, що тепер на Україні у 82 % шкіл навчання проводиться українською мовою. На перший погляд наївної людини — це аж надто гарно, аж краще, ніж треба, бо це переважає навіть оті 76,8 % українців у складі населення України. Але тут за хитрою благодушною цифрою приховане величезне лихо, яке чатує на Україну в недалекому майбутньому. Справа в тому, що треба робити підрахунки не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, які навчаються тією чи іншою мовою. Це і тільки це дасть реальну картину справжнього стану на Україні шкільної освіти.

Звернімося по ці дані до УРЕ т. 17. На стор. 419 вибираємо конкретніші цифри:

"В 1964/65 навчальному році в УРСР було 35405 загальноосвітніх шкіл усіх типів (включаючи школи робітничої і сільської молоді та школи для дорослих), в яких навчалось 8.523,9 тис. учнів."

Далі йде такий розподіл:

Початкових шкіл — 10.733 (учнів 428,8 тис.)

8-річних шкіл — 12.437 (учнів 3.113,6 тис.)

середніх шкіл — 5.897 (учнів 3.676,6 тис)

шкіл робітничої молоді — 2.070 (учнів 654 тис.)

шкіл сільської молоді — 3.536 (учнів 179,3 тис.)

для дорослих шкіл — 445 (учнів 428,6 тис.).

Отже, тепер картина починає дещо прояснюватися. Початкові школи, як відомо, розташовані в нас усі в селі. Отож, це школи з українською мовою навчання. У процентному відношенні початкові школи становлять 30,3 % всіх шкіл, а по учнях, що в них навчаються, — всього лише 5 %. До того ж, початкові школи як самодостатні одиниці виступали колись, коли в нас було обов'язкове навчання тільки початкове. Зараз же, як свідчить та ж УРЕ, т. 17, стор. 419, "в УРСР відповідно до закону про школу в 1960/61 навчальному році закінчено перехід на восьмирічне загальне обов'язкове навчання". Отже, весь контингент учнів початкових шкіл по закінченню їх механічно вливається до найближче розташованих сільських 8-ми та 10-річних. А коли так (82 % шкіл з українською мовою навчання —"мінус" 30,3 % початкових шкіл, цих власне філій при 8-річках) лишається вже шкіл з українською мовою навчання 51,7 %. А якщо рахувати й далі не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, охоплених навчанням українською мовою, то процентна частка на користь української мови впаде ще катастрофічніше.

Бо знову ж таки 8-річних шкіл більше по селах, ніж по містах, де навчання ведеться переважно російською мовою (у таких як Херсон, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк та ін.). А 8-річки, кількістю переважаючи середні школи більш, ніж у двічі, мають учнів на 563 тис. менше. Та це конкретніше можна показати, поглянувши на школи робітничої і сільської молоді. У перших навчання проводиться, як правило, російською мовою, у других українською. Школи Сільської Молоді кількістю переважають Школи Робітничої Молоді на 1466 шкіл, а за кількістю учнів відстають від Шкіл Робітничої Молоді на 474,7 тисячі учнів.

Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).

Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та єврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується. Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже характерна доля героїні нового роману О. Гончара "Собор" Єльки, сільської дівчини, котра, не маючи паспорта, не могла влаштуватися бодай на найпаршивіше підприємство, і лише завдяки протекції кінець-кінцем узяли її під чесне слово офіціанткою в будинок престарілих металургів). Вище офіціантки, двірника, прибиральниці, муляра, чорнороба кар'єра українця, що вирвався якимось побитом із села, в українському місті й не піднімається. У юнака чи юнки, поки вона пройде крізь частокіл різних бюрократично-крутійських державних перепон до міста, поки доб'ється прописки в місті, просто не вистачає далі енергії на те, щоб якось краще влаштувати свою долю: піти вчитися у вуз чи технікум. Для багатьох і проста робота асенізатором чи прибиральницею в місті вважається великим благом, коли вони згадують про своє безправ'я колгоспника. Закріпачені за колгоспами і діти колгоспників. Вони не мають змоги по закінченні школи продовжувати навчання у вузах, бо, щоб виїхати для поступання до вузу чи технікуму, потрібно мати довідку від голови колгоспу, тобто "вольную", "разрешение на выезд". Прислухайтеся навесні, як передають по радіо оголошення про прийом до вузів, технікумів, ремісничих училищ: "Лицам, проживающим в сельской местности, необходимо предоставить справку от правлення колхоза..." (Що можна видумати ганебніше, ніж ця обтічна фраза радянського бюрократа! І що можна видумати більш образливого для українського сільського юнака чи юнки!).

Усе це й призвело до такої ось таблиці (беремо з "Українського календаря" за 1967 рік, Варшава, орган Українського суспільно-культурного товариства):

Населення міст України

Як бачимо, міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян (у 1959 році, в порівнянні з 1926 роком міське населення російської національності зросло на 30,7 %, а української національності тільки на 26,2 %. Ще б разючішою була ця різниця, якби взяли, скажімо, для такого порівняння 1955 рік — коли було відмінено паспортизацію сільського населення — і 1967 рік).

З наведеної таблиці видно при простих арифметичних підрахунках, що росіяни становлять серед міського населення України 27 % (і це при 16,9 %, які вони складають до всього населення республіки), або на 10,1 % більше від норми, тобто живе їх у містах понад норму 4.227.769 чоловік, займаючи законне місце для українців. Отже, тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31 % неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!

А тим часом статистичний довідник "Україна за п'ятдесят років (1917—1967)" демагогічне розводиться про розквіт соціалістичної культури на Україні в такий спосіб: "В дореволюційні часи здобути вищу або середню освіту (підкреслення тут і далі В. Стуса) для українців було майже неможливо. Тому частка національних кадрів з вищою і спеціальною освітою у народному господарстві дореволюційної України була незначною.

Тепер у народному господарстві республіки майже дві третини всіх спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою — українці".

Це на сторінці 218-й. А на сторінці 27-й цей же довідник повідомляє: "на території Української РСР проживають більш як 120 національностей і народностей. Понад три чверті всього населення республіки становлять українці..." Справді, ліва не знає, що робить права. Цілком закономірно буде спитати в укладачів цього довідника, хіба те, що серед спеціалістів республіки з вищою і середньою спеціальною освітою ми не дораховуємося понад однієї чверті українців, свідчить про "розквіт соціалістичної культури на Україні"? А, може, ті ж укладачі, набравшись сміливості, таки зізнаються, що та понад одна чверть їхніх співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя , тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх "генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства" на всіх гонах славного п'ятдесятиріччя.

Ось ті кричущі фатальні проблеми української нації, повз які не сміє пройти жоден митець України, жоден український інтелігент, якщо він хоче вважати себе передовою людиною XX віку, поступовцем, якщо він по-справжньому (а не демагогічно) любить Україну, як любили її наші предки, або хоч поважає її так, як поважали і співчували їй, і заступалися за неї перед силами реакції француз Віктор Гюго, росіянин Олександр Герцен, норвежець Бйонстернс-Бйорнсон, німець — видатний філософ Гердер. Останній у записці на ім'я Російської імператриці Екатерини II писав, що " Україна стане новою Грецією ".

Врятувати цю новітню "Грецію" для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата,— що може бути радіснішим, вищим, шляхетнішим, святішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!

[ 1968 ]

РЕДАКТОРОВІ "ВІТЧИЗНИ" Л. ДМИТЕРКОВІ

Копія "ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ"

МІСЦЕ В БОЮ ЧИ В РОЗПРАВІ?

(з приводу статті Л. Дмитерка "Місце в бою" — про літератора,

який опинився по той бік барикади)

Барикади завжди були окрасою героїчних революційних літ. Так було ще в 1789, 1830, 1848, 1871, 1905 рр. Зараз іде рік 1969 — рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції. А в роки реакції барикад не будують, в ці роки вони стають тільки художнім засобом, шаблоновою фігурою поліцейської статистики, яка ні до чого не зобов'язує. Тим більше до думання.

Справді, барикади мають тільки один бік, на якому стоять люди, що обороняються. Вони — в глухій обороні. В наступі — ви. Вони захищаються. Наступаєте ви — шпальтами газет і журналів, загонами фіскалів і кагебістів, цензурними лещатами й арештами, таємними нарадами та закритими судилищами. В наступі ви — і хай благословить вас реакція всіх часів і народів, яка ці барикади завжди трощила!

Барикади мають тільки один бік, і він не ваш, Дмитерку, не ваш! Ваше постійне місце — бути супроти барикад. Там ви прописані навіки. Так що — наступайте в лавах реакції, утверджуйте свою художню індивідуальність! Залишайтесь вірними собі.

Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і К°), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Сверстюка та І. Світличного — людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання.

Ви добре знаєте, що на шпальтах теперішніх газет і журналів цих прізвищ майже не зустрінеш, як не зустрінеш багатьох тих, кому імпонує Дзюбина "заповзятість і красномовство". І ви добре знаєте, що важить тут не воля згаданих осіб, а воля тих, хто затверджує списки людей, позбавлених публічного права голосу. Ви редактор журналу, Ви знаєте цих людей поіменно: їхній список лежить у вас у шухляді робочого столу.

Зараз на голову одного із них чигає небезпека. Прикрившись вашим ім'ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя — за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?

Зараз цей чорний чоловічок готується дати бій людині, зв'язаній по руках і ногах, позбавленій природного права захисту. Він користується вашими послугами, аби створити видимість чесного двобою. Насправді ж він готує розправу . Навіщо ж вам — це місце в розправі? Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівних якому радянська українська література майже не знала за своїх п'ятдесят років!

Горе тій країні, де цькують людей як І. Дзюбу, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.

Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння.

Прошу вас — не ображайте нащадків. І — пожалійте свою сиву голову. Хіба вам замало минулої ганьби?

Василь СТУС

Київ, вул. Львівська, 62, кв. 1.

[1 969 ]

ПАМ'ЯТКА ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО БОРЦЯ ЗА ВОЛЮ

1. Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди.

2. Коли ти став на шлях опору, знай, що карні сили тебе вже помітили. Тому будь обачний — у словах, учинках, стосунках з людьми. Отож, кажи людям тільки те, що потрібне, продумай кожен свій крок, перевір друзів, особливо тих, з ким маєш найближчі справи.

3. Завжди будь готовий до арешту. Тому всі небажані папери, книжки і т. д. постійно ховай, аби їх не було виявлено під час таємних обшуків. Усе, не потрібне тобі на найближчий період, тримай у більш надійному сховку, про який мусить знати мінімум твоїх друзів. Не забувай, що книжки й рукописи можуть бути мічені: наявні в них ізотопи можуть викрити й твій сховок.

4. Під час обшуку й арешту намагайся не вести розмов і дискусій. Стався до цього спокійно, як до неминучого лиха.

Будь потайний, але не уникай контактів із людьми. Тих, кого ти відкриєш для себе як однодумців, перевіряй справами і не вводь до ширшого свого кола, поки не переконаєшся в них.

5. Під час слідства думай про справу, а не про себе. І коли ти не нашкодиш їй, тобі буде легше переносити тягар ізоляції.

На всі питання слідства можеш відповідати так:

а) "всі необхідні пояснення в справі я зможу (волію) дати лише у відкритому політичному процесі з участю представників українських і міжнародних правозахисних організацій. До цього часу відповідати не волію".

б) "відповідати не бажаю".

За таку поведінку вас можуть сховати до божевільні. Хай і так: тоді при неухильному додержанні всіма в'язнями цієї лінії поведінки КГБ змушене буде перетворити божевільні на політичні ізолятори. Невідомо, чи вони підуть на це.

Будь-яке називання обставин справи, пов'язаних із іншими особами, з викриттям більших секретів неможливе. Будь-яке намагання уникнути кари — марне.

При писанні відповідальних текстів кресли друковані літери.

Для тимчасового зберігання уживай симпатичне чорнило (сода, цукор, сіль, молоко), що проявляється при зберіганні. На найбільш секретні тексти вироби код.

На західно-українських землях у кожному селі треба складати картотеки тих, що загинули в роки національно-визвольного повстання — учасників ОУН і УПА. Потрібна політична історія кожного села, містечка, району.

МИ ЖИВЕМО В ЧАС ПАРАДОКСІВ...

Ми живемо в час парадоксів. Невеселих парадоксів.

Сьогодні виходить указ Верховної Ради СРСР про поліпшення розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, говориться про необхідність відповідати на кожен письмовий запит трудящих, а завтра людей, що звернулися в ту чи іншу інстанцію листовне, звільняють з роботи, "розпікають" на громадських зборах, цькують, залякують, арештовують, судять.

Група творчої молоді Дніпропетровська була написала листа до Голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького, кандидата в члени Політбюро ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. В. Павличка . В листі наводились обурливі факти розправи над людьми, що так чи інакше заявили про свої симпатії до проблем, поставлених О. Гончарем у романі "Собор". Цього листа було надіслано півтора року тому, а відповідь була одержана тільки через рік. Відповідь своєрідна: молодого дніпропетровського поета Івана Сокульського і двадцятирічного матроса з Новомосковського Миколу Кульчинського було заарештовано. Ось уже півроку, як вони перебувають під слідством у Дніпропетровському КГБ, чекаючи суду. Наскільки можна припускати з розповідей окремих "свідків" у цій "справі", обом заарештованим інкримінується "поширення" цього листа. В кожному разі, весь інтерес слідчих концентрується навколо цього "злочину". Отож, перше питання — за що судять молодь? За естетичні смаки?

Про що свідчить цей парадоксальний факт? Невже указ Верховної Ради СРСР передбачає тільки вітальні листи? Чому в ньому не застережено, на які листи відповідає інстанція-адресат, а на які — таємний синкліт? З цього факту можна зробити два висновки: або КГБ і досі стоїть над найвищими конституційними органами влади, або права рука цієї влади не відає, що робить ліва. В кожному разі, влада ніби переконує власним прикладом, що її укази, постанови, закони пишуться для того, щоб їх не додержувати.

Цей факт стоїть у черзі багатьох інших, дуже подібних фактів. Всі вони — суть загрозливі симптоми повного нехтування конституційними правами громадян.

Як відомо, наша держава є держава народна. Навіть загальнонародна, як указував М. С. Хрущов. Тобто, державою керує народ . Оскільки ж держава у нас народна, то нема нічого дивного в тому, що й держава керує народом (народ керує державою чи держава керує народом — це суті не міняє: влада — народна!). Але придивімося до цього парадоксу пильніше.

Отже, держава керує народом. Оскільки на її чолі стоять кращі представники народу, найбільш свідомі люди, то вони мають моральне право керувати народом, виховувати його, наближати до свого рівня. Хто ж не піддається перевихованню, того — в інтересах широких народних мас — можна й знищити. При цьому кількість нічого не важить. Коли в нас є велична мета, то дійти до неї треба за всяку ціну. А несвідомими можна спокійно пожертвувати.

Наше найбільше добро — добро майбутнього. Заради нього можна й пожертвувати сьогоднішнім днем. Хай сьогоднішній день наш і не дуже славний, але його можна зробити кращим. Для цього треба, щоб ніхто не помічав — який він, цей день. І тут уже демагогія працює разом з експертами КГБ.

Добро по-нашому — це коли ніхто не каже про існуюче зло. А цього можна добитись репресіями!

Кін. 1960-х

ДО ЦК КПУ,

ДО КГБ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УРСР

Нині зрозуміло кожному, що ми живемо напередодні якихось істотних змін. Про те йдеться і в самвидавівських текстах, і в промовах на пленумах ЦК, в розмовах пасажирів, і в інтимних сімейних радах.

Останнє десятиріччя було періодом майже систематичного погіршення матеріальних і духовних умов існування. Продовжується загальна девальвація цінностей — від курсу карбованця до багатьох економічних, політичних, етичних і естетичних понять.

Певен, що сьогодні є багато таких питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота.

Потреба здорового діалогу все зростає. Необхідний референдум з багатьох питань. На жаль, здорове обговорення багатьох питань заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах — або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавівській літературі. А ненормальність умов заважає віднайти істину, вона призводить до того, що навіть віднайдена істина залишається ненормальною: існуючи тільки для окремих, будучи "таємницею", вона викликає природний опір загалу.

Відсутність потрібного діалогу створює прекрасний грунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшувальне скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за... ворога!

Ось приклад того, як ненормальні умови цілком закономірно продукують "ворогів", призводять до крайньої поляризації.

Людина В. звертається до інстанції Н. з конкретними пропозиціями. Людині не відповідають. Вона починає писати знову, її знову обходять відповіддю. Тоді В. починає обурюватись. Він пише знову, але вже в різкішому тоні. Хоч різкість викликана єдиним наріканням на глухоніму інстанцію, яка зобов'язана говорити. І що ж? Людину В. викликають в іншу інстанцію і починають погрожувати, або — в гіршому разі — надовго причиняють за чоловіком високу браму.

Ось він, цей небажаний наслідок відсутности діалогу: кожна з інстанцій знає, що В. має рацію, але його запроторюють у в'язницю, бо про це ще не час говорити. Справді: про те, що написав В., обидві інстанції заговорять років через десять (обговорюють уже сьогодні!), але поки питання стане надбанням усіх, нещасний футуролог встигне вибути строк і повернутися звідти затятим ворогом обох інстанцій. І він матиме рацію: єдиним його "злочином" стало те, що він народився на десять років раніше!

Зовсім проста і очевидна річ: людина народжується, щоб жити. І коли суспільство звинувачує людину в тому, що вона народилася раніше, ніж їй треба, це значить, що воно позбавляє її права жити. Це суспільство стає вбивцею.

Гірко відчувати, що, забороняючи людям можливість мати свою позицію в житті, наше суспільство бере на себе відповідальність за їхню духовну чи фізичну смерть. Таке суспільство назвати гуманним не можна.

Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки? Безперечно, Валентин Мороз має непересічний талант публіциста. Це добрий людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і гнівність — від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити, образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, честі. Його рядки сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.

В нормальних умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди, найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!

Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі коленої радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі.

І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.

З повагою

Василь СТУС

28 липня 1970 р.

ГОЛОВІ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР О. П. ЛЯШКОВІ,

СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ

Кожне нормальне організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов'язкова умова людського існування. При відсутності такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей.

Можна з певністю сказати: чим більший цей простір індивідуальної свободи, тим кращі умови для визрівання соціально значущої людини.

Отож, в інтересах нашого суспільства свято оберігати індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі — право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички — ті мінімальні права, які майже не різняться від звичайних здатностей.

Кожне суспільство потребує індивідуально зрілих людей, особливостей, а не людиноїдів, тоді воно гарантує цю індивідуальну свободу. В противному разі суспільство просто займається самопоїданням.

Французький філософ-марксист Люсьєн Сев згадує такий випадок. В 1958 р. журнал "..." 1 друкує листа пані Парен-Віяль, в якому та пише: "Треба було б почати з заборони всім викладачам, що є нині членами комуністичної партії, викладати філософію до закінчення їхньої кар'єри". Запопадлива пані одержала від бюро національної асоціації викладачів філософії державного навчання гідну відповідь. "Парен-Віяль не змогла знайти свого покликання: їй слід було б робити кар'єру в поліції". Люсьєн Сев цілком слушно зауважує з цього приводу: "Як би там не було, оминаючи клінічний випадок пані Парен-Віяль, ця туга за фашизмом свідчить про безсилля буржуазії, незважаючи на вжиті величезні зусилля, загальмувати успіхи марксизму в сучасній Франції" (Люсьєн Сев "Современная французская философия", изд-во "Прогресс", М., 1968, ст. 239).

Люсьєн Сев називає фашизмом подібну спробу заборонити публічне відстоювання і пропаганду своїх поглядів, тобто обстоює права, гарантовані Декларацією прав людини ООН.

Я ж говоритиму про речі значно скромніші.

8 червня 1970 року на квартиру письменника Василя Захарченка прийшли працівники КДБ. Зробивши обшук, вони вилучили рукопис невикінченого роману (навіть не машинопис!), приватні листи, письменникові записки, дорожні нотатки, щоденникові записи, окремі спостереження. Підозрілими виявились і книги, що мали сліди олівця чи звичайні закладки, хоч ці книги були видані у нас у Союзі не раніше 1960 року.

Не знаю, чи збираються працівники КДБ повертати письменникові його приватний архів, але знаю напевне, що безцеремонне вторгнення малокомпетентних осіб в поетичну робітню надовго травмує його як громадянина, письменника, людину.

Ось уже чи не третій місяць перебуває в ізоляторі Донецького КГБ викладач Донецького медінституту, кандидат медичних наук Іван Степанович Сук. Як стало відомо, І. С. Сук мав пристойну українську бібліотеку, уважно вивчав українську літературу, мистецтво, історію. Бувши науковцем, він залишився інтелігентом. Відомо також, що І. С. Сук завжди поводився як комуніст, завжди рішуче дискутуючи з людьми, які небезпідставно говорили про істотні рецидиви сталінщини і порушення ленінських норм життя. Марно і говорити, що ніякої агітації проти режиму чи поширення "забороненої" літератури І. С. Сук не вів.

В кожному з цих випадків не засвідчено фактів поширення самвидавівських текстів, публічного висловлювання "незрілих" думок, наявності "нездорових" настроїв і т. п.

Мені важко з'ясувати ці парадоксальні факти. Тим більше, що йдеться про Донецьк, вкрай зрусифіковане місто, де немає жодної української школи, де в педінституті навіть історію України один час читали російською мовою, де урядові постанови з Києва спочатку перекладають по-російському, а потім "доводять" до мешканців, місто, де живу розмовну мову українську сприймають за одне з чудес світу.

Стурбований цими фактами сваволі над людиною та її совістю, я звертаюсь до Вас, сподіваючись на те, що ці обурливі факти викличуть Ваше природне занепокоєння.

З повагою

Василь СТУС

Адреса: Київ-115, Львівська, 62, кв. 1.

1970

ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

18 січня 1972 р.

Шановний Петре Юхимовичу!

У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію.

Колись Шевченко писав:

Я так люблю

мою Україну убогу,

що проклену святого Бога,

за неї душу погублю.

Я повторив би ці слова, замінивши слово "Україна" словом "істина, як справедливість".

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, яка для народів усього світу мусить правити за взірець. До цього зобов'язує нас 50-літня практика першопроходців соціалізму і комунізму. Доля світового соціалізму і комунізму багато залежить від того, який соціалізм і комунізм збудуємо ми.

Отож, мені завжди ходило про те, щоб справедливість у нашій країні була найвищою, про те, щоб збудований нами соціалізм був більш соціалістичний, а будований комунізм — більш комуністичний.

І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині живеться гірше, ніж нечесній, безпринципній, недобрій, і гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика, яка може призвести до ширшого розкладу найціннішої людської субстанції. І тоді я доходив розуміння, що так будуючи комунізм, ми самі утруднюємо собі дорогу до нього.

Думаю, що засуджена партією практика культівських років значною мірою спонукала комуністів інших країн до вироблення самостійного модулю соціалізму — з тим, щоб уникнути багатьох наших утрат, помилок, несправедливостей. Бо Сталін, зробивши чимало доброго для нашої країни, воднораз зробив чимало такого, чого йому історія ніколи не вибачить. Він, будуючи соціалізм, багато погрішив проти нього.

Ідучи за цим почуттям загостреної справедливості, я неодноразово намагався з'ясувати в офіційних інстанціях незбагненні для мене парадокси доби. Я звертався до ЦК ЛКСМУ, парткому Спілки письменників, до працівників ЦК КПУ. І ніхто з них не відповів мені щирим словом на мої щирі запити.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Я намагався завжди обставати за слабших, чесніших, принциповіших, мужніших, хоч і не в усьому годився з їхньою позицією.

Прагнення високої справедливості і повної істини, прагнення зробити людину людянішою, а соціалізм — більш соціалістичним — ось що завжди лежало в основі моїх учинків. І коли Ви повірите мені, тоді можете зрозуміти і окремі гримаси, викликані почуттям безсилого гніву, болю, обурення, коли я не міг заступити дороги перед злом, несправедливістю і неправдою.

Мені досить тяжко жилося. Маю старих батьків (татові — 80, мамі — 70 років), маю хвору дружину і хворого сина. Можливо, я мусив би дбати, передусім, про них. Але мені завжди здавалося, що дбаючи про загал, я дбатиму і про них. Так колись писав І. П. Котляревський:

Де общеє добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку,

спіши повинність ісполнять.

Коли я маю свої заперечення до тих чи інших сторін нашого життя, то тільки з єдиною метою — повніше використати ті могутні запаси соціального прогресу, які містить у собі наш суспільний і державний лад. Тільки для того, щоб наша країна стала ще кращою, ще гуманнішою, забезпечуючи людям усього світу високу віру в здійснення найвищих ідеалів Добра і Справедливості.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива. Це, сказати б, неюридична кваліфікація мого "злочину" (юридичну Вам дадуть більш компетентні особи).

Отож, я не прошу помилування. Мушу тільки сказати, що окремі фрази, рядки, слова були кинені мною згарячу, в нападі гніву, а гнів — злецький дорадця. Од нього я прагнув "звільнюватися, як од скверни", але не завжди міг звільнитися: занадто часто зі мною поводилися не те що не по-радянському, а просто не по-людськи. Ось тільки один випадок. В травні 1966 р. зусиллями С. Д. Зубкова, заступника директора Інституту літератури АН УРСР, мене було звільнено з архіву. Я лишився напризволяще, хоч дружина ходила вже з сином і треба було щось їсти. Я пішов у метробуд, ганяв вагонетки, але звільнили і звідти, бо я мав вищу освіту. Коли я зазнав виробничої травми, в кадрах заявили мені про звільнення з роботи. В такі хвилини я міг бути злим і несправедливим у своїх віршах чи статтях, хоч, певна річ, і не мусив би на несправедливість відповідати несправедливістю. Я тільки пояснюю, а не виправдовуюсь. І таких фактів було чимало.

Висловлю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ. Повірте мені, що ситуація, за якої люди, що багатьом здаються націоналістами, наклепниками, дармоїдами і т. д. і т. п., а мені особисто здаються безпартійними комуністами в найкращому значенні цього слова, ця ситуація потребує старанного з'ясування, розуміння, глибшого вивчення і прояснення.

Я вірю, що Ви хочете справедливості і добра. Прошу повірити і мені, що я хочу (і щиро, затято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівника, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не непорозумінь.

З повагою

Василь СТУС

18.1.1972 року

СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КП УКРАЇНИ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ

Копія: ПРЕЗИДІЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

Люди добрі, дуже вже негаразд ви чините. Становище творчої молоді явно ненормальне. Ви це знаєте. І знаєте не згірше за мене.

Аби поліпшити долю цієї молоді, я неодноразово звертався і до парткому Спілки, і до Кабінету молодого автора, двічі заходив до Ю. К. Смолича на Золотоворітську, розмовляв з І. Гончаренком, А. Морозом, Д. Міщенком, Б. Олійником, Ю. Петренком, М. Яровим, щиро прагнучи бодай якось порозумітися. З цього ж приводу звертався з усними і письмовими клопотаннями до працівників ЦК КПУ (тт. Цмокаленка, Митюкова, Олександренка), до працівників ЦК ЛКСМУ (тт. Главак, Губарця та ін.). І жоден з цих людей, здається, палець об палець не вдарив, аби полегшити долю нещасних молодих літераторів, — тих, що ось уже кілька років як доживають на пні. Скажу про себе. 1959 року А. С. Малишко дав мені путівку в літературу, і я щиро радів із того, не знаючи, що радію на свою голову. Перша збірка моя, пролежавши по київських видавництвах 9 років, так і не побачила світу. Я написав чимало літературно-критичних статей, із яких побачила світ тільки маленька дещиця. І не тому, що решта статей була "безідейною", а тільки через те, що їхній автор належав до людей, яких треба було карати. Останнім часом я закінчував велику книгу прози. Нарешті, я чимало перекладав поезії — вірші М. Заболоцького і О. Блока, І. Буніна і О. Пушкіна, Б. Пастернака і Г. Гейне, Р. Бородуліна і Г. Буравкіна, Ф. Г. Лорки і Г. М. Енценсбергера, П. Целяна та І. Бахмана, Е. Кестнера і Г. Гессе, М. Валека і Б. Брехта, Г. Ружевича і Й. Бобровського, Й. В. Гете і Гюнтера. 1966 року, працюючи в метро, я переклав більше 800 рядків поезій Мопассана. Але недавно О. Синиченко повернув мені їх, тим самим затримавши вихід останнього тому французького класика, хоч я згоден був би віддати їх і без свого прізвища, і без гонорару. І думаю, що переклади мої вже були схвалені до друку, пройшли фаховий іспит.

Майже 8 місяців минулого року я працював над перекладом "Дуїнських елегій" Р. М. Рільке. Переклав усі елегії, понад 30 віршів. А Д. Павличко повернув мені добірку з Рільке, бо там, бачте, чимало абстрактної лексики, а як в оригіналі — він навіть не завдав собі клопоту подивитися.

Перед арештом у мене були великі творчі плани — перекладати Рільке і Гете, вивершити книгу прози, написати сценарій із шахтарського життя, докінчити статті про поетику Рильського і Бажана. Уже в слідчому ізоляторі я змушений докінчувати другу книгу своєї лірики "Час творчості". А попереду стояли задуми написати велику роботу про Г. С. Сковороду, призбирував матеріали до великої роботи про еволюцію естетичної свідомості в українській поезії 20-го століття.

Сьогодні це все — урвалося.

Повірте, що мета мого життя — прислужитися культурі рідного народу. Я ніколи і нікому не хотів зла. Я завжди прагнув не ненавидіти, а любити. І любити — передовсім, прагнув добра і справедливості — того, без чого неможливе царство вселюдського братерства, демократії та соціалізму.

Дайте мені змогу працювати. Дайте змогу нормально працювати всім тим, кого я перелічив у попередньому листі.

Спам'ятайтеся, люди добрі. Після нас із Вами потопу не буде, а буде "син, і буде мати, і будуть люде на землі", і тоді Вашим дітям буде соромно за Вас. Твердо вірю, що через кілька років буде соромно і кожному з Вас — за те, що Ви чините не по правді.

Визнаю, що в кількох моїх зверненнях до Вас є окремі фактичні неточності, про які я сам і не можу знати, що там є окремі заенергійні вирази, але повірте мені — я нікого не хотів образити, крім хіба що О. Полторацького, зовсім, як на мене, малошляхетну людину. Сьогодні ці листи мені ставлять на юридичний карб і висувають за гріх. Ще раз Вас прошу — перечитайте ці листи і Ви побачите, що це гріх не мій, а спільний наш гріх — людей, яким не байдужа доля соціалізму, демократії та прогресу. Припускаю, що до окремих інтонацій мого голосу доплелася особиста гіркота від того, що в мене хвора на сухоти дружина, моєму 5-річному синові загрожує операція на серці, а спричинились до цього (певною мірою) мої кочегарсько-метробудівські університети. Чимало людей ставилось тоді до мене не тільки не по-радянському, а й не по-людськи.

Нарешті, прошу зважити й на те, що моє ув'язнення викличе небажаний свист у зарубіжному ефірі, а я цього не хотів би — так само, як того, сподіваюся, не хочете й Ви.

Дуже негаразд Ви чините, я звернувся до Вас із письмовим запитом, а Ви мене посадили за ґрати. Ваша відповідь на мій лист — не найкраща із тих, яку можуть дати письменники чи науковці. Смію думати, що Ви просто боїтеся правди — тієї, що коле очі.

Наостанок скажу, що на слідстві я не називаю жодного прізвища своїх друзів-літераторів (а коло моїх найближчих друзів переважно становили літератори), — тому, що, не вбачаючи в своїх попередніх діях жодного гріха, не хочу допомагати карним органам посилювати репресивні заходи проти молодих представників української культури.

Але коли б я знав тих, чиїми стараннями мої окремі твори потрапили за кордон,— їхні прізвища я назвав би неодмінно.

Василь СТУС

23.1.1972 р.

ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА

Шановний Петре Юхимовичу!

На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь правом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ні особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окремих людей. З свого боку я відмовляюсь від права слабкого і не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, Ідо за моєю спиною не стоїть організована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, не вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити і вільно висловлювати свої думки — це біологічна здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатичне схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали у мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому і в жовтні 1917 р., ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково і мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження "передав" вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затисну те до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки. Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам'ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов'язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.

Отож, я не робот. І коли, може, я висловлюватиму вам деякі думки, за які нині судять людей, ви мусите тільки пишатися з того, що виховали таку зміну, яку не спиняє нічого від додержання власної думки. Так само ви мусите пишатися з того, що виховали такий "ідеалізм", коли людина мало не пнеться, аби побачити небо, планомірно і пропорціонально поділене на квадрати. Причини такого ідеалізму я ще спробую з'ясувати.

* * *

Соціалізм за своєю природою виник з високого людського прагнення досягти власної свободи. Відтак, соціалізм як образ майбутнього, як ідеал суспільне забезпеченої людської волі мусив бути особливо дорогий народам таких країн як Росія — з її віковим деспотичним режимом. Згадаймо, що А. П. Чехов якось зізнався, що протягом всього життя звільнювався від психології раба, яка мало не закодована в спадковості російського підданого. Відома річ, що соціалізм мусив знищити, "розмити" цю столітню спадковість.

Диктатура пролетаріату, конче потрібна в часи повалення царату і зміцнення радянської влади, трималась на цій рабській психології, хай це і було усвідомлено як минуща необхідність. Як минуща необхідність у нас було збережено чимало з тих державно-організаційних структур, які був виробив царат, а нам — за браком часу — не було як створити чи виробити нові. Ми їх взяли напрокат, щоб згодом викинути. Але метал, з якого твориться держава, загусає дуже швидко, і все минуще знаходить тисячі ходів і виходів, аби перетворитись на вічне, стале, постійне.

У нас продовжили систему диктатури. Продовжили на невизначений час. Тим самим зберегли ту вимушену умовами людську неволю, з якою соціалізм мусить боротись, яку він мусить "зняти". Соціалізм за умови диктатури пролетаріату неможливий. Тому що поєднати найбільшу в світі індивідуальну свободу ("найдемократичніші свободи в світі") з умовами диктатури, як режиму військового,— значить поєднати крайнощі. В умовах Росії, країни, звиклої до класичного лицемірства, можна було, звичайно, зробити і це: забрати у народу всякі політичні свободи і твердити, переконувати, примушувати вірити в те, що наш народ користується найбільшою в світі свободою. Але це можливе тільки в Росії. Зрештою, значна частина населення вже давно відчуває на собі всі "переваги" сталого деспотизму.

Я переконаний, що продовжувати систему диктату — значить посилювати те, з чим соціалізм мусить вести непримиренну війну. Умови сталінської політики продукували слуг, а не синів, рабів, а не господарів своєї країни. Це продовжується і зараз. Людській свободі наступили на горло, возводячи це в вічну необхідність. Цим самим комунізм не наближається, а віддаляється, шлях до нього набирає катастрофічних форм. Теперішній "соціалізм" продукує лицемірство, брехню, підлість, безпринципність, нечесність і інші супутники рабства. Лицемірство возводиться в квадрат.

Ще дитиною, пухнучи з голоду в післявоєнні роки, я зобов'язаний був кричати: "Спасибо товаришу Сталину за наше счастливое детство". Це була перша суспільна травма. Ім'я ж наступних травм — мільйон. Уявіть собі вразливу душу радянського школяра, який протягом 10 років навчання мусить кількаразово здирати із себе шкіру. Сьогодні він приймає на віру те, від чого завтра відмовиться, точніше — що завтра проклене. Так сталося з поколінням мого віку. Великий вождь і вчитель виявився катом націй, державним злочинцем і, по суті, ворогом соціалізму. Скажете, що завдяки йому було піднесено наш промислово-економічний потенціал (у нас люблять наводити цифри і проценти). Відповім: Гітлер примусив німців зробити за семирічку не менше. Отож, це ще не заслуга перед соціалізмом. Інститутські педагоги, планомірно "повалюючи" культ Сталіна, повторювали в зворотному порядку те, що робили спроституйовані паризькі газетярі в перші часи "ста днів" Наполеона. Ці ментори-педагоги були такими ж, як ті газетярі, проститутками. Мені гірко це казати: педагог завжди є педагогом, і про найгіршого незручно казати лиху правду.

Але гіркого аж надто багато. Ми пережили ганьбу "угорських подій". Ми пережили ганьбу, пов'язану із збагаченням марксизму Хрущовим. Пережили ганьбу його повалення. Лицемірство не припинилося. Воно продовжується далі.

Так не може бути! Це або травмує віру, або призводить до тієї полегшеної віри, яка вже не є ніякою вірою, їй ім'я — безпринципність і невіра. Нігілізм — це те, до чого призвели ви, міняючи "Євангеліє", як рукавички. Нігілізм молоді — це ваше законне дітище. Ви прагнули спроституювати цю молодь — вона вам відповіла повною байдужістю й нігілізмом.

Всі ці травми віри, яких так багато завдано, значно важчі за окремі господарські недоліки. Травми віри ведуть до маразму, до підлості, вони розкладають найчесніших людей, розкладають ізсередини, виховуючи хитрість, точний розрахунок і неперевершену безпринципність. "Чесним бути не можна! Кому потрібна твоя дурна чесність?" — кричать умови. Ти мусиш любити доти, доки наказано, вірити так глибоко, щоб завтра міг безболісно зректися віри, ненавидіти так пристрасно, щоб завтра збайдужіти, коли не полюбити і т. ін.

Візьміть "просту" радянську людину. У неї пошкоджені вікові реакції на світ. Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ — радійте! співайте!), вона "добровільно" робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих "добровільних" товариств, якими хочуть камуфляжувати відсутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги (скажімо, відомі "настанови" Хрущова митцям, зроблені в 1962-1963 рр.), засуджує те, чим нишком захоплюється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, свобода, демократія, справедливість, гуманізм, і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова. Пригадую, як один офіцер, запаморочений регулярними і обов'язковими політзаняттями, цілком серйозно доводив: "В этом как раз и сказывается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека". Він не був лицеміром. Від цього його оберігала абсолютна глупота. Він це казав по-людськи щиро.

Людина сьогодні загнана в глибоке підпілля, а в ньому чує себе державним злочинцем. Про людське око вона має свій двійник, варіант "на всіх", респектабельний, як автомат, якого щодня запрограмовують новими думками і новими постановками старого питання. Ця людина, взята у варіанті "на всіх", нагадує проститутку, якій набридли все нові і нові клієнти, але, приймаючи їх, вона має з того хосен. Так помалу деморалізується людина. Вона ніби втратила себе, вона ніби забула глибокий смисл слова "людина", сьогодні вона навряд чи відповість, що вона мусить робити, щоб бути "людиною". Нормальна відповідь: робити те, що наказує партія. Ніби партія працює на чистій дошці людської душі. Логічно (і справедливо) тільки так: робити так, як диктують вироблені віками норми справедливості (вироблені простим, трудящим народом), з чим, звичайно, мусить погоджуватись і партія. Коли ж ми кажемо, що справедливе тільки те, що каже партія (фактично — сьогоднішній керівник партії), ми тим самим абстрагуємось від історії: мовляв, її не було, а ми — перші адами. Ні! Історія була. І тому моральне — не те, що декому здається, що служить будівництву комунізму, а те, що є недосягненим прагненням вікової моралі трудящих, а відтак уже й те, що служить справі комунізму. Історії ж у нас бояться, її прагнуть зітерти з пам'яті, бо історія значно складніша за несхибні, затерті догми. Те, що було 5, 10, 20, 30 років тому, це все треба знову "цензурувати", підганяючи під мінливе сьогодні. Історія розглядається як будинок розпусти. Кожен раз підкрашуваний під смак. Догма "підправляє" факти. Об'єктивізм — став хибою, підігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?

В силу всього цього людина втрачає свої, вироблені історією, соціальні характеристики, соціальну "систему координат", вона ніби розгубила себе і вже не знає, де в неї рудименти, де в неї нові життєдіяльні органи. Відчуття плинності часу перевернуте, як завжди за кожної "нової" ери. Зазначу в дужках, що, "підправляючи" своє минуле, ми з матеріалістів перетворюємось на свою протилежність. Але такий ідеалізм нестрашний: морально все, що служить справі будівництва комунізму. Та коли варіант майбутнього індивідуально варіює кожен новий наступник Сталіна, тоді скажіть: що ж служить цій справі. І що, нарешті, моральне?

Часом думаєш: коли ж, нарешті, наша партія кине клич: будьте людяними! І уявляєш, як раптово одурманені люди починають вичитувати з газет: а що для цього треба? Що воно значить — олюднюватись. Що треба по-перше, що — по-друге і т. д. Людина, втрачаючи відчуття своєї історичної глибини, слабне, обезволюється. Здається, що ця людина починає втрачати навіть пам'ять на інстинкти, пам'ять на безумовні рефлекси. Людина ніби втратила розуміння і відчуття себе самої і тепер трудно задумується: як це — бути людиною і що для цього треба зробити в наступній п'ятирічці, які для цього треба включити невикористані резерви.

Ми ще не знаємо, які страшні наслідки це принесе в майбутньому, котре ми отруюємо сьогодні. Численні "заповіді" з "Морального кодексу" будівника соціалізму якраз і свідчать про те, що штучні спроби "запрограмувати" інстинкти стають потребою соціальною. Але чесною людина ніколи не була тільки з примусу. Чесність виростає тільки на грунті свободи. Морально високою може бути тільки людина вільна, коли в неї залишається бодай часточка індивідуальної волі.

Але включається механізм лицемірства — і всі приписи "Морального кодексу" летять шкереберть. Скажімо, співаючи пісень про щасливе і заможне життя, колгоспники втікають на виробництво, вихваляючи радянські політичні свободи, людина намагається говорити пошепки, визнаючи суверенність Української соціалістичної держави, звинувачують таким питанням: "А почему вы говорите только по-украински?" То ж чого варті всі ці "заповіді", коли в житті на них треба щонайменше зважати, аби тобі не закинули якогось такого гріха, за який і голову зняти — мало?

Будучи причетним до літератури, я переконаний, що, борячись проти безідейності в мистецтві, ми насаджуємо безідейність (скажімо, солженіцини — завжди безідейні, ідейні — ті досвідчені "інженери душ", які підпільно організували "будинок розпусти", газетярі і тов. дмитерки?); борячись проти формалізму, ми насаджуємо небачений формалізм; ратуючи за тісний зв'язок літератури з життям, ми прагнемо держати читача подалі од правди; багато провадячи про небачений розквіт соціалістичних націй, ми обриваємо досить таки бідні квітки; обстоюючи реалізм у мистецтві, ми його ненавидимо більше за формалізм. Ще будучи аспірантом, я читав лекцію про сучасну літературу на заводі "Точприлад". Робітники запитували: "А когда в нашей литературе будет реальность?" Звичайно, це були несвідомі робітники, і одна з конфіденційних розмов з працівником КГБ могла б їх переконати до смерті. Вони уникають таких розмов і просто читають зарубіжну літературу.

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як "отченаш"), а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.

Складається враження, що господар нашої країни великий міщанин, якого продукують з усіх верств — від робітника до академіка. Верх деградації ж — наша т. зв. інтелігенція, яку, правда, рятують од повної ганьби посмертні німби замучених, зацькованих, закатованих типу Маяковських, Довженків, Пастернаків, Чаренців, Заболоцьких, Вертових, Курбасів, Мейєрхольдів. Візьміть історію нашого письменства. Майже вся класика соціалістичного реалізму складається з жертв. Візьмімо українську літературу. Еллан (Блакитний), Вишня, Головко, Сосюра, Кулик, Тичина, Яновський, Слісаренко, Куліш, Курбас, Косинка, Рильський, Йогансен, Петрицький, Плужник, Яновський, Бажан, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Поліщук, Семснко і т. д. — хто з них не був "запеклим націоналістом", хто з них безбідно прожив своє життя? Для годиться маємо постійний штат щасливих оманливих сонць, заповнений нині дмитерками різних градацій, їм дають премії — державні і республіканські, їх почитують, але не читають.

Назовіть хоч одного значнішого українського літератора, якому б наші завжди безгрішні пастирі не відпускали гріхів, — одним разом з головою, другим — з досмертною епітимією в модерній келії, третім — з великими моральними муками.

Назовіть хоча б одного більшого російського письменника! Згадайте Маяковського, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зощенка, Еренбурга, Паустовського, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартинова, Мандельштама, Заболоцького, Ахматову — хто з них насолоджувався найбільшою в світі свободою?

Хто, скажімо, окрім завжди згідного тов. Міщанина повірив недавньому процесові над Синявським і Даніелем? "Чесна" критика (Єрьомін, А. Васильєв, Кедріна) наводить майже одні і ті ж цитати з їхніх "фашистських" творів, роблячи це так погано, що аж пальці знати. Як відомо, "весь радянський народ" одностайно засудив "перевертышей". Але чому не одержав права захисту Якобсон? Чому не виступив ніхто з видатніших письменників? Чому людину можна судити за художній твір? Чому, одностайно погоджуючись із філологічними висновками правосуддя, "весь радянський народ" змушений сприймати це все на віру (а може, прочитавши самі твори "фашистів", людина зробила б свій власний висновок: вона б "одностайніше" підтримала вирок суду або ж втратила таку одностайність)? Чому можна судити твори, піддаючи їх довічному тюремному ув'язненню в спецфондах і т. ін.? Їх судили за наклепи на радянську дійсність. Хоч слово "наклеп" в умовах радянської дійсності втрачає свої точні характеристики: Н. Коржавін, передхоплюючи на десятиліття рішення 20 з'їзду партії, писав "наклеп" на Сталіна; те, що казав В. І. Ленін про Сталіна, в 30-х роках було наклепом, за Хрущова стало правдою, чим стало тепер — ще не вирішено (немає вказівки). "Геніальні марксистсько-ленінські положення" Хрущова, схвалені всім радянським народом, стали сьогодні антимарксистськими. Слово "наклеп" вивітрилось, воно стало таким же "слизьким", як класичний термін "ворог народу". Ніхто не повірить цитатам, витягненим, як карти, коли грають у "відьму". Чи не нагадує це все відомі з середньовіччя судилища над "чаклунками"? Всі одностайно вірять у страх, у підтверджену віками рабську мораль — "твоя хата скраю...", "мовчи та диш", "мовчи, глуха, — менше гріха", "їж пиріг з грибами..." — це найточніша підвалина нашої етики.

Суди, які вже пройшли на Україні (в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Одесі, Києві), наочно показали всю етику суддів. Скажіть, чи засудження Караванського так само одностайно підтримав весь радянський народ? Чи був над ним суд взагалі, чи його просто схоплено як "помилково реабілітованого"? Чи не є його найбільшим злочином персональне звернення до комуністичних партій світу з приводу розпочатого переслідування молодої української інтелігенції? Під час суду над М. Озерним велись такі розмови: чого ти вживаєш слово "ватра" замість "голубий вогник", витягалась на світ божий "кримінальна" фраза: "ворог твоєї нації є твій ворог", закидалось, що він уживає "віджилих" і "незрозумілих" слів. Суд над Озерним — це цинічна зневага правосуддя. Коли ж йому ставились якісь серйозніші звинувачення, то чому про них не говорилося на процесі? Йому, як відомо, дали 6 років за "особливо тяжкі злочини". За які ж? За які такі "тяжкі злочини" київський суд "упік" Геврича на 5 років, судячи його за закритими дверима? Хто повірить у ці суди, коли людей держать за ґратами вже сім місяців — без суду? Хто знає, як їх судитимуть? Хто гарантований від того, що його не спіймають на вулиці і не засудять за читання якоїсь книжки? Найголовніше — напівофіційний поголос, який в будь-яку хвилину можна подати як "буржуазну пропаганду". "Ці націоналісти збирали зброю", "вони обирали Директорію перед пам'ятником Шевченка у Києві і збирали на те гроші", "вони хотіли відокремитись", "вони писали такі статті як "Ленін — ворог українського народу", "вони закидали болотом пам'ятник Пушкінові" — всі ці інсинуації, напевно, розносяться герметизованими партійними каналами, вони роблять свою справу, вони замінюють ясність факту, роблять саму потребу в перевірці фактів зайвою, шкідливою і, може, такою ж "антирадянською" забаганкою "буржуазних націоналістів". Хто відповідатиме за цю хитрувато-підлу, підступну "інформацію"? Мені розповідав один працівник райкому з містечка Київської області, що їм, мовляв, "вполне официально" зачитували, як ці націоналісти плювали в пам'ятник Пушкіна. "Он весь-весь был обплеван". Це страхіття. Де ж той націоналістичний верблюд, який робить такі справи? Скажіть, де він? Хто ширить такі провокаційні чутки, які стільки сліпої ненависті і злоби породжують, що від неї захлинувся б і сам наклепник? В Інституті літератури тов. Бєляєв зачитував окремі "дальнобійні" цитати з виступу секретаря Київського обкому партії. Цитати дуже "страшні". Але що, коли крім цитат нічого більше не виявиться, коли потреба перевірки факту наявності таких статей як "Ленін — ворог українського народу" відпаде, оскільки "і так все ясно". Хто відповідатиме в такому разі? Хто? Чому шеф високої інституції на Володимирській, 33 тов. Шульженко не відповів на питання — за що засудили студента-медика Геврича, щільно закривши двері?

Чому роз'яснення деяких наболілих питань можна почути тільки в КГБ (даруйте, але слово це ніяк не перекладається українською мовою). Чому радник КГБ в Донецьку може авторитетно сказати, що з національного питання треба читати твори Сталіна, а більше про це не довідаєшся ніде? Чому в тому ж Донецьку у видавництві "Донбасс" провадять збори працівників редакції разом з членами Спілки письменників і представниками КГБ, де редактора тов. Міщенка В. І. звільняють з роботи тільки на основі письмових зізнань якогось С. Цеглюка? Прокурорські записки і "мемуари" цього Цеглюка стають сурогатами фактів! Чому, захопившись арештами і масовими трусами, вилучають літературу, дозволену дикунською царською і цісарською цензурою?

Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого "недозволеного" не знайшли. Якими ж фактами "керувалась" "громадськість", виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити інформація дійшлого поліцейського?

Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше загрожують радянській владі і справі будівництва комунізму.

Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на сильних світу цього. Звільнений з аспірантури "за систематическое нарушение норм поведений научных сотрудников и аспирантов" (доктор М. Шамота майстер писати такі приблизні "мотиви"), я пройшов крізь анфілади кімнат, крізь порожнечі очей "предержателей власти", крізь їхні лицемірні, підлі душі.

Одні не брали на роботу вантажником ("а что, если он станет воровать?"), інші звільняли з посади кочегара тоді, коли я щойно повернувся з лікарні. Був кінець листопада. Не мати ні притулку, ні роботи перед зимою — все це не дуже втішало. Стан здоров'я вимагав режиму і дієтичного харчування. Уявляєте, як смішно звучали усі приписи добросердих медиків?

На роботі я працював старанно, але іншим робітникам надавали гуртожиток, а мені — зась. Я спішив "на самый ответственний участок фронта" на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірного фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільнений, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так — має вищу освіту і працює кочегаром.

Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуєм ще таке: я б з задоволенням працював би на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм станом здоров'я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу. Звичайно, я їм ґречно подякував за весь їх "палкий соціалістичний гуманізм".

Отож незручно бутися з такою людиною. Як-не-як, держава тебе вчила 17 років і треба "відробити". То вже краще ніде не працюй, ніж кочегаром, підручним муляра, вантажником чи прохідником. "Удівітельно, но факт": не знайшлося жодної людини, яка запитала б, як ти живеш, чи коли вже витягнеш свої довгі ноги, щоб не заважав трудитися над виконанням святих приписів "Морального кодексу". Я не бачив їх очей, не бачив душ — оцих високих "предержателей власти". І гірко думав, що при виконанні "Морального кодексу" перед нами стоять воістину грандіозні завдання.

Деяким з тих комуністів, які мене звільнювали з роботи, я пробував нагадати про совість, людську чи партійну. Вони дивились на мене, як на марсіанця, і питали, скільки мені років. Інші — відсилали мене в якусь інстанцію, де їхня совість зберігається як у коморі схову: назад ніяк не забереш — жетон загублено! Озлоблений, я часом дивився на цей світ, як світ без честі, без совісті, без будь-якої моралі. Але згодом серце відходило: я перечитував відповідні місця з "Програми Комуністичної партії".

Найбільші закиди на мою адресу приблизно такі: "Как ты смеешь быть не таким, как мы?" Найкращі поради — їж пиріг з грибами. Безробітний, я виходжував місто, шукаючи, де ці міфічні пироги з грибами даються безплатно.

А секретар парторганізації АН УРСР тов. Усенко про ці пироги знав. І я звернувся до нього. Та він зводив мову на високі матерії. Він тільки повчав мене: "Ви не знаєте Леніна. Ось почитайте його ще раз і тоді зрозумієте, як це так, що на 48 році революції, як Ви кажете, селяни живуть без паспортів". В своєрідному закріпаченні селянства він вбачав... заповіти Леніна! Ось хто молодець! Правда, цей духовний пастир науковців не посоромився згодом ширити брехливі чутки, ніби я вимагав (!) звільнення з посад людей, що не знають української мови. Втім, він був демократом, і, вживаючи таємничої множини, казав: "Ми не арештовуємо людей, які ратують за українську мову". Як йому кортіло зробити з мене провінційного допотопного "націоналіста", якому дай української мови (майже так, як пиво "на разлив"), українських шаровар з націоналістичною матнею — а там і півні не кукурікайте!

Благородний сивенький Дон-Кіхоте! Ви хотіли уподібнити мене рокованому на смерть, який би вимагав зробити йому шестимісячний перманент! Дарма, ви помилилися, лицарю сумнівного образу! Помилилися і тоді, коли запитували: "А що це вас так болить те село? Ви ж, здається, самі з міста?" Так, болить, і тому я не належу до ревнителів старої мудрої істини: моя хата скраю. Тільки не подумайте, сивенький Дон-Кіхоте, що я претендую на те, що бодай однаково з вами знаю приписи "Морального кодексу". Борони Боже! Ви їх знаєте куди краще, а мені їх ще читати й читати...

Я співчуваю його сивині, співчуваю комуністам АН УРСР, коли біля керма їх організації стоїть такий рульовий, який "ратує" тільки за власну шкуру. Я знаю, що й найбільший злочинець зберігає людські риси, я бачив, як молоденький шпигун-донощик, один з тих, які не пускали людей на суд над Гевричем, плакав, бо його гірко одурили, "підсунувши" йому таку роботу, якої він жахається всіма фібрами душі. Він теж людина, правда, слабкодуха. Але тов. Усенко і ідейний захисник партійної лінії — це поняття протилежні.

Я більше вже вдячний своїм інститутським менторам — тов. Шамоті, Зубкову, Бєляєву, які не перекинулись зі мною ні словечком. А так — нищечком видали мені "жовтий квиток" і поховались у шпари. Так бодай чесніше. Втім, ні до кого з них я не волів іти шукати справедливості, а до тов. Усенка таки пішов сам, ще не знаючи його зовсім.

Інший діяч АН УРСР тов. Смирнов, який встановлює культурний зв'язок з зарубіжними країнами, рік тому переконував мене, що Чехословаччина не така вже й соціалістична країна і слати туди рукописи своїх віршів не можна: треба спочатку показати цензурі, поставити відповідне "разрешено", а потім уже... Потім уже, певна річ, не надсилатимеш. Бо цензуру не цікавить мистецтво. Зрештою, вона і не знає, що це таке. Для неї важливе одне: чи повторює художній твір передові газетні статті, а коли ж не повторює, то чому. Я пам'ятаю, як старанно "заглиблювався" тов. Смирнов у мій вірш "У полоні", де йдеться про поетичний полон, в який попадає людина, оточена доброю і мудрою природою. Ні! Філологам у погонах хочеться всюди віднайти алегорію: а чи не має шибеник-автор за полон своє життя у найдемократичнішій у світі країні? Чи не здається йому наш суспільний рай за Дантове пекло?

Тут легко вловлюється сама святая святих цих менторів: ніхто не сміє видавати "державних таємниць". А "таємниці" такі: спроба поновити в нашій країні сталінський режим (пам'ятаю, як щиро обурювалися начальники: не смійте згадувати 37-й рік!), численні арешти серед української творчої інтелігенції (за розголошення такого секрету було звільнено з роботи і Дзюбу І., і Чорновола В., виключено з партії М. Коцюбинську, Ю. Бадзя, приплюсовано мені до "складу злочину"), наявність у нашій країні дуже суворої цензури (ця таємниця оберігається всіляко, і за її розголошення скидають з роботи будь-кого). Оце та найсуттєва суть, яку мав на увазі тов. Смирнов, але не сказав мені про неї, а приховав за словесною зливою — про якість паперу, про "соціалістичність" Чехословаччини, мало не про почерк!

Ось де вся суть! Як же ж! У нас немає таких творів, яких би не пускали до друку (крім ідейно та художньо незрілих), у наших літераторів немає потреби шукати інших способів друку, скажімо, за кордоном, чи ширити свої твори в рукописних списках.

Що ж стосується випадку в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 р., то найбільший гріх І. Дзюби — той, що він згадав про арешти. Згадувати не можна! Люди, які провадили арешти, були впевнені, що всі попадають ниць і так лежатимуть. А Дзюба не злякався і тому дуже "підвів" ініціаторів арештів: вони ж бо помилилися в своїх залізних розрахунках на тваринне почуття самозбереження.

Я обурився з того, що якийсь інформатор без усякого сорому гукав: "Це брехня! Ніяких арештів не було! Це провокація!", обурився з того, що якийсь "діяч" викрикував: "Здесь не место обсуждать подобные вопросы," і почав з того всього робити перші висновки. Справді, кінотеатр — не місце для таких розмов, але де ж місце? Я просто не зміг висидіти такого знущання над правдою факту, над правдою людської етики . І винен у тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не злякався тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не обурюватися . Тоді тов. Усенко кричав мені: "Так! Світличний — ворог!" Він ще тоді знав, що Світличний — ворог. Звідки? Чи бачив він його хоч у вічі? Чого ж тоді цього "ворога" ось уже 7 місяців тримають у в'язниці? Зараз і сліпому ясно, що все далеко не так, як здавалося тоді Усенкові. А Усенко — стара людина і бачив у своєму житті або, принаймні, чув про універсальні апарати — камери 30 р., які були чудово освоїли технологію масового виробництва "злочинців" і "ворогів". Кому ви доведете тепер, тов. Усенко, що заарештовані сьогодні — вороги? Кому ви доведете, що Геврич (один із всіх) був ворогом , коли суд над ним був закритий . Це вже ніяк не повернеш, нікого не переконаєш, нікому не доведеш. Закритий суд — значить, брехливий суд.

Та повернемось до питання "розголошення таємниць". Знову поведемо мову про цензуру.

Як відомо, все краще з золотого фонду соціалістичного реалізму — все виходило з величезними родовими муками. Великий радянський прозаїк М. Шолохов немало набілився з своїм Г. Мелеховим. Так було і з Фадєєвим, і з Довженком, і з Твардовським, і з Маяковським, і з Платоновим. Майже все сприймалося дуже недоброзичливо, а канонізувалося вже заднім числом, частенько аж після смерті письменника. Згадайте усопші сонми великих. Ви не бачите, що значною своєю половиною це вершники без голови? їх викопано з могили і посаджено на коня.

Звичайно, ми кричимо і тут, що ведемо перед у всьому світі. Візьміть у руки олівець і підрахуйте: скільки митців знищив Сталін і скільки — Гітлер. Відшукайте пропорцію. І тоді вже скажете, хто із них комуніст, а хто — фашист, хто з них бандит, а хто — вождь. Ви матеріалісти і вірте статистиці, а не облуді того, що здається.

В мистецтві ми відстали на десятиліття, ми відкинені назад. Ми регресуємо далі. А геніальні наші митці, такі як Пастернак, Цвєтаєва, Мандельштам відомі більше за кордоном, ніж у себе на Батьківщині. Геніальних Архипенка, Крушельницьку, Мишугу, Кошиця знає весь світ. Тільки не рідний народ.

Все це — наслідок величезної духовної диктатури, яка полюбляє тільки звичне, зрозуміле, недвозначне, пересічне, їй треба все, витримане "в дусі", тобто повторення, коментар. Всякий "дух" є тільки тоді "дух", коли б'ється серце. А процес серцебиття повернути не можна. "Підганяти силоміць" — значить відмовитись від того, що цей "дух" живий.

Наш час — час диктату естетики хрущових, сталіних, жданових, непорядних людей, які нічого не тямили в мистецтві і нічого не тямлять. Для чого воно потрібне — вони не знають, але воно потрібне, як застарілий етикет.

Впродовж останнього десятиліття стали з'являтися твори здебільшого "безідейні", які ніяк не входили в прокрустове ложе партійної цензури. Почалась критика. Почались відомі "зустрічі". Звичайно, мотиви заперечення твору були наскрізь фальшивими (у А. Вознесенського не було ком, в журналі "Жовтень" — погана обкладинка!). Недарма в час "боротьби з формалізмом" найбільше "перепало" тим авторам, які робили свіжіший аналіз нашого суспільства, які формалістами були щонайменше. Це і було справжньою причиною боротьби проти "формалізму". На мою думку, такого формалізму, який процвітає в нашому мистецтві, історія ще не знала. Це мистецтво найбільш здеградоване, найбільш реакційне, найбільш "буржуазне". Воно брехливе в значній своїй суті.

В зв'язку з появою ряду свіжих творів у часи "відлиги" почали помалу перекопуватися межі цензури: то було незручно перед Заходом, то декому кортіло погратися в демократизм, то не було умов для прямого задушення. Цензурна гребля лишалась досить високою, та вже скреслі тороси криги лізли на греблю, вода лилась через край. Пішла ціла пошесть спискової літератури, змушених друкувань Солженіцина, Твардовського, Еренбурга, Гжицького і т. ін. Отут і почалися "кримінальні процеси" над політичними "злочинцями", єдина вина яких полягає у тому, що вони живуть і працюють в умовах найбільшої у світі цензури. Це ясно кожному. Людей судять за гріхи суддів. А ці гріхи держаться "під секретом". "Знищуючи" всякі сліди цензурного тиску (наявність списків, друкування за кордоном, поневажання читачем класиків-ремісників і т. ін.), регулярно "обробляють" людей, чиї твори ходять по руках, викрадають рукописи, судять людей за одне те, що вони читали "заборонені" книги. Але скажіть, що таке заборонені книги? Чи є у нас відкритий для ознайомлення список такої літератури? Ми добре знаємо, що вносить у свій Index librorum prohibitorum (список заборонених книг) римський папа, але не знаємо, над чим метикує наш цензурний папеж. Чи можна читати таких авторів як Хвильовий, Драй-Хмара, Зеров, Филипович, Антонич, Винниченко, Грушевський, Єфремов, Підмогильний, Скрипник, Івченко, Плужник? Чи можна читати ті твори Горького, Рильського, Буніна, Тичини, Бажана, Яновського, Вишні, Сосюри, які видавалися в 10-20 роки, а зараз не видаються? Чи можна читати "Таємну дипломатію" К. Маркса, чи це немарксистський твір?

Хто, окрім радника КГБ, може відповісти на ці питання? Хоч радник КГБ є далеко не ідеальним суддею в галузі мистецтва. Хто з'ясує, як треба поводитись з літературою, яка знаходиться в спецфондах, фондах обмеженого користування і т. д.? Принаймні, особисто я дізнався про те, що передача спецфондівських матеріалів до інших рук карається як злочин, тільки з розповідей про процес над М. Озерним. Чи можна читати ті твори революційного демократа І. Франка, які не ввійшли до 20-томника? Скажіть же, скажіть про це публічно — і ви матимете куди менше "злочинців"!

Чи є злочином читати дореволюційну періодику, дозволену до друку російським "ценсором" чи австрійським філологом-поліцейським?

Ви розумієте, що судити людину за читання книги — це злочинство, одне з найбільших у світі. Ви знаєте, що знищувати книги — це робота фашистів-людожерів. Чого ж подібні речі практикуються у нас? Чого вилучають комплекти дореволюційних російських і австрійських видань (як це сталося при трусах у І. Світличного, В. Чорновола і ін.).

У мене особисто кілька місяців тому пропав зі столу зошит моїх віршів (це сталося в приміщенні Інституту літератури). Кому доведеш, що цей зошит нікому, крім служителів КГБ, — не потрібний, що це зроблено під час нічного або недільного "снимания остатков" у столах працівників наукових інституцій. А такі перевірки, кажуть, провадяться регулярно. Чому при обшуках забирали рукописи молодих авторів — Б. Мамайсура, Л. Череватенка і т. ін. Ще добре, аби була хоч маленька надія на те, що з часом при республіканському КГБ відкриється рукописний відділ молодої української поезії. А то ж пропаде — ні за цапову душу!

Хто займається такими справами? Кому будеш жалітися на такі неподобства?

Кількадесят проведених на Україні арештів збудили апетит у людей, позбавлених совісті і <прз6>. Може, це для них є якийсь бізнес? Багатьох людей звільнили з роботи, інших — з партії, в багатьох зробили таємні або офіційні, "законні" труси. За багатьма організовано стеження. Багатьох поетів, критиків не друкують. Мета одна: залякати кожну людину, хай вона труситься наодинці, хай вона вбачає в кожному ближньому державного злочинця. Мета одна: зробити на душі кожного татуїровку страхом. Мета — збудити в кожній людині тваринні інстинкти, проводячи той масовий гіпноз і психічне травмування, які були геніально проведені Сталіним та його опричниками.

Наслідки цих "кампаній" — виникнення недовір'я між братніми народами ("те украинцы, которые всегда говорят на своей "мове" — это потенциальные или даже настоящие враги русского народа!"). Міщанинові це старанно втовкмачують у голову. А він усьому вірить! Почувши від тов N українську мову, таку незвичну в "городе Києве", тов. Міщанин запитує: Ви, напевне, націоналіст?

Тов. N дивується: Власне, чому? І що таке націоналіст?

Тов. Міщанин: Це той, хто хоче самостійної України.

Тов. К: Але ж Україна — самостійна. Ви хіба не знаєте?

Далі вже починаються "неувязки". Тепер червоніє вже тов. Міщанин, який сам злякався теми, яку зачепив.

Зв'язки тут вироблені, як безумовний рефлекс. "Український буржуазний націоналіст" — це гаубиця, важча за "ворога народу". Раз тебе так назвали — цим уже все сказано. Тут і провадити далі вже не треба. Коли ти розмовляєш українською мовою, значить, ти ненавидиш російський народ і російську культуру, значить, тебе треба "упекти". І людину "упікають". За довгі роки "доупікалися" до того, що в Українській РСР міське населення в переважній більшості ігнорує українську книгу. Протягом години в будь-якій книгарні Києва можна кілька разів почути: "А на русском — нет?", "Ах, это по-украински" і т. ін. Складається ситуація, за якої споживачами української книжки стають самі письменники, селяни, мізерна часточка міського населення і... склади макулатури. Буваючи в Спілці письменників, я не раз чую цю вузьку залу, де збирається київська літературна громадськість, якоюсь лодіэю, Ноэвим ковчегом, який несеться бурхливими ріллями океану і не знайде ані тобі острівка, ані мису. Чи не близимось ми до того часу, коли українські письменники стануть єдиними споживачами української літератури? Ви, мабуть, знову почнете вергати громи, мовляв, як я все перекручую. Я б вам порадив тоді одержати невеличку чесну статистику бодай з однієї міської бібліотеки того чи іншого обласного центру — Харкова, Києва, Донецька, Одеси і т. ін. І ви побачите, що це так і є. Та й не може бути інакше. Бо, по-перше, українська художня література в цілому не витримує конкуренції з російською художньою літературою (і причин тут дві: одна що нова українська література молодша віком, а друга — що вона зазнавала і зазнає значно більшого цензурного тиску. Те, що виходить у Москві, те майже неможливе тут, як це і годиться для периферії, віддаленої од "щонайвищої" інстанції).

По-друге, російська мова превалює в більшості наших міст і, звичайно, російську книжку читатимуть більше, ніж українську.

Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. Для чого були потрібні національно-визвольні війни минулого, для чого були потрібні тисячі й тисячі жертв боротьби за визволення, коли на 50 році своєї державності виникає потреба говорити про непотрібність цієї мови, про злиття мов і т. д. Ви розумієте всю штучність, всю брехливість такої "природної" ситуації: населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовляється від своєї мови. Хіба не парадоксально, що в Українській соціалістичній державі судять людей за буржуазний український націоналізм, а на суді "злочинцю" закидають, окрім іншого, те, що він вживає "застарілі слова" (так було на процесі над Озерним)? Хіба не смішно, що парторг Академії наук Української соціалістичної держави кидає такі фрази: "Людей, які ратують за чистоту української мови, ми не заарештовуємо"? Ви чуєте, як це логічно? В самостійній Українській соціалістичній державі людей таки не судять за те, що вони вживають мови цієї держави.

Я пам'ятаю, як у Донецьку моїм товаришам кидали мало не межи очі міліцейські бланки для прописки паспорта: бланки були заповнені українською мовою. Працівники цієї державної інституції, напевно, не знали, що живуть в Українській радянській державі, чия суверенність гарантована Конституцією Союзу РСР. Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку і змушені самі "збирати" собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їх твори, бачте, не прибуткові. Я знаю й такі факти, коли один з редакторів телабачення в Донецьку "розпікав" молодшого працівника за те, що той ужив слова "зичити" (почему не "бажаємо"?). І він його попередив: "Еще пару таких "зичите" - и вьыбудете вне телестудии". Бідний М. Марр! Вводячи поняття "класових мов", він не знав, що окремі слова можуть бути ще й проявами буржуазного націоналізму!

Працюючи деякий час літературним редактором українського дубля "Социалистического Донбасса" і відшукуючи гірничій російській термінології неіснуючі відповідники з української мови (гірничу українську термінологію навряд чи освоїли і в Інституті мовознавства АН У РСР, в єдиному місці, де окремі з цих термінів можна почути з живих уст), я чув себе щонайменше злочинцем. Особливо коли підходив до кіосків і бачив, як люди кленуть цей український дубль. Пам'ятаю, як мене "опікали" працівники, які ніколи не розмовляли українською мовою, а пробували мене повчати. Пам'ятаю такий випадок. Помер хтось із співробітників обкому. Помер несподівано, як кажуть, наглою смертю. Я спробував так і написати: нагло помер, помер наглою смертю. Мені заперечили. Я наполягав. Тоді мені сказали: завтра буде догана редакторові І. Доманову і нам обом. "Разве так неуважительно можно говорить об умершем?"

Пам'ятаю, як О. П. Ляшко, тодішній секретар обкому, лаяв мене, що, переклавши його виступ українською мовою, я вживав такі звороти, як "принагідно зауважимо". "Этого никто не поймет" — так він вирішив, і бідному редакторові "Радянської Донеччини" тов. Сіробабі, який краще за мене знав такі тонкощі, довелося "переписувати" мій переклад. Мене дивує, звідки в людей береться така самовпевненість, така безапеляційність при розв'язанні питань, на яких не знаються.

Все це призводить до того, що деякі українці з притаманним їм комплексом національної неповноцінності прямо хизуються незнанням рідної мови! Все це сліди проклятого імперіального минулого, яке морально скалічило українську націю, яке оголосило національну свідомість і гордість — злочином. А тепер це все пішло самопливом. Це стало нормою. Бо ж не будемо ми навертати людей у стару віру! Зденаціоналізований елемент нагадує елемент здекласований. У них не лишається за душею нічого святого. А це призводить до ще більшої моральної деградації. Це теж один із способів масового продукування тов. Міщанина, який має геніальну здатність все переінакшувати. З власного "вірую" він може зробити чекову книжку, совість він уміє перевести на гроші, в почутті патріотизму він може віднайти "невикористані резерви" власного прибутку.

Міщанин — цей ідеальний "людський матеріал" для будівництва такого , як у нас, "комунізму" — згодиться будь з чим, коли це тільки принесе йому зиск. Але та країна, де міщанин возведений у ранг зразкового громадянина, є будь-якою, тільки не соціалістичною.

* * *

І, роздумуючи над усім цим, я все більше переконуюсь у тому, що такий соціалізм не є соціалізмом. Такі політичні свободи — не є свободами. Такий "рай" — не є раєм. Така "правда" — не є правдою.

Таке закабалення людської душі, людської совісті, таке вилюднення людини — майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода — свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати — про себе, про оточення, про життя.

Таке вивласнення душ нищить будь-яку вартість людського існування. Постріли, якими закінчувалось життя Маяковських, Скрипників, Орджонікідзе, Фадєєвих, Хвильових, зашморги, в які лізли Єсєніни і Цвєтаєви — це знаки рівняння між благами життя і страхами пекла. Це та стежка якою утікають, лишаючись нескореними. Здобуваючи ту свободу особи, якої не дає ваш соціалізм. Ось вам причина тієї зухвалої сміливості, зразки якої вам чим далі, тим частіше подаватимуть.

Від найчорніших думок я врятувався тоді, коли пізнав необмежену волю раба, якому байдуже — чи відчувати на собі увесь тягар вашого деспотизму, чи не існувати. Ви знецінили моє життя повністю. Я не можу займатись улюбленою роботою — значить, я абсолютно незалежний. Я не можу нічого друкувати — ні статей, ні віршів, ні перекладів. Я зречений до тваринного животіння. Ви ж забули про діалектику. Забравши в мене всі права, всього мене, ви тим самим і втратили мене. Інстинкт самозбереження увірвався, як налигач. Вам ні за що мене держати. Ви розумієте масштаби моєї волі? Я можу іще сказати вам, що, вилюднюючи людину, будуючи цей, поліцейського типу, соціалізм, ви грішите перед довжелезним мартирологом людей, які від часу Мора і Т. Кампанелли прагнули до соціалізму — держави сонця. Такий соціалізм проклинатимуть нащадки. Такий соціалізм уже сьогодні потворить цих нащадків — і це вже злочин.

Соціалізм, як найпрогресивніше вчення, восторжествує попри всі перепони, виставлені сьогодні його облудними ревнителями. Той соціалізм, де людина думає, мислить і вільно висловлює свої думки. Той соціалізм, який тримається на успадкованій од віків етиці вільних розкріпачених людей з ясними лицями, не спотвореними конвульсіями страху.

І "прокоментовані" вами заповіти Маркса, Енгельса, Леніна, попередніх соціалістів повернуться до нас не насильством (смотри страницу такую-то и не смей думать иначе!), а своїми мудрими гуманними порадами (подивись, скажімо, у Леніна, він чимало зробив, аби з'ясувати цю проблему; може, це тобі стане в пригоді).

Ви розумієте добре і самі, якою вагомою стала сьогодні проблема розкріпачення людських душ! Ви знаєте краще за мене, що тільки звільнивши народ від кріпосницьких колодок вашої велетенської диктатури, можна поставити на широку колію наше народне господарство. Ви бачите, що проблема етики людини "соціалізму" є проблемою № 1.

Рабство і соціалізм — поняття полярні, їх поєднати нікому не вдасться. Задумайтесь над тим, чому з таким успіхом сприймається у нас антифашистське мистецтво. Ви зрозумієте такий ошелешливий парадокс: у масовому гіпнозі гітлеризму, в гітлерівській неволі людського духу вловлюються "зримые черты" нашого учора, нашого сьогодні. "Це каже вся буржуазна пропаганда!" — знову обуритесь ви. Так, на жаль, це каже тільки буржуазна пропаганда. Але це ще не значить, що вона одержала на це патент. Значно краще і значно раніше знають про це наші громадяни.

Я знаю, що ніяким ієзуїтам, ніяким катам не вдасться зломити до кінця людську душу. Вона, як Фенікс, самовідроджується. Я бачу, як починають пряміти людські хребти, як росте справжній пролетарський інтернаціоналізм, де ніхто не називає націоналізмом твій біль за свій народ і його духовне єство, де литовці, грузини, українці, євреї, росіяни і всі інші народи Радянського Союзу починають усвідомлювати потребу демократизму, ясно бачити всю шкоду сучасного абсолютизму, який розносить шовінізм, лицемірство, підступництво, кількаповерховий бюрократизм і чимало інших "супутників", які вивела тоталітарна диктатура на свою орбіту.

Соціалізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесності, справедливості і взаємоповаги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар'єристів, чиє ім'я — людська безликість.

І за такий соціалізм варто боротися до скону.

[ 1968 ]

КОМЕНТАР ВАСИЛЯ СТУСА НА ВИРОК СУДУ

Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: "кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків". Звичайно, не було й жодних обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст, і не годився з тим, щоб мою творчість називати антирадянською агітацією і пропагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі.

За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить, як далека зірка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї — за сиві уральські хребти, в закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги.

Під час обшуку 12.1.1972 року у мене було вилучено: збірку В, Кордуна "Тихий майстер дитячих іграшок", "Постать голосу" Чубая, "Крик з могили", вірш Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу", деякі листи до мене від В. Голобородька та Віри Вовк, книгу Ясперса "Rechenschaft und Aublick", збірку Л. Костенко "Зоряний інтеграл", збірки "Веселий цвинтар", "Зимові дерева", два листи Ст. Тельнюка — про "Феномен доби", "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби (два примірники), книгу Карла Юнга "Архетип в символике сновидений", книгу Віри Вовк "Каппа Хреста", "Братская ГЭС" Євтушенка, "Базар" Емми Андієвської, "Крутой маршрут" Аксьонова, збірку Казіміра Едшміда (український переклад), конспекти статей Грушевського, виданих до революції, понад 20 зошитів моїх вузівських конспектів, коло десятка моїх чернеткових зошитів із віршами та їхніми варіантами. Усе це залишилося в КГБ, і лише маленьку часточку з цього долучено до справи. Решту, видно, спалили, як обіцяв слідчий Мезеря: спалять на ваших очах.

Наведу далі уривки з рецензії А. Каспрука на збірку "Зимові дерева", яку він написав для слідства: "Це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду". У віршах Стуса "радянське життя постає як добровільний допр 1 , де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер". "Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до "поета", що так порочить свою землю і свій народ". Про збірку "Веселий цвинтар"

Каспрук пише: "Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за .схемою безглуздий спектакль". "З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності". Такі ж його відгуки про статтю "Феномен доби" та "Зникоме розцвітання". Одне слово, на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць. У дусі критиків-головорізів писав кандидат наук А. Ковтуненко, рецензуючи для КГБ збірку "Крик з могили": "В деяких віршах Холодний видає себе уболівальником за народ, але "його" народ — це щось абстрактне і невловиме. А справжній трудовий народ, радянських людей він ненавидить і пише про них з презирством і зневагою". "Холодний плекає надії на буржуазно-націоналістичне відродження України, виношує бредові ідеї збройного повстання проти існуючого ладу, помсти трудящим за їхню відданість соціалістичній Вітчизні". Цікаве свідчення донецького поета Євгена Летюка, що з переляку заявив таке: "Мене завжди приємно вражала манера Стуса говорити скрізь підкреслено українською мовою, навіть тоді, коли в цьому не було потреби". Але хай їм простить Бог — усім цим летюкам, скасенкам, клоччям, селезненкам...

Перейду до коментування вироку. Згадані на його початку 14 віршів є сирові чернетки, поспіхом записані під настрій. Більшість із них навіть недокінчена, деякі просто неможливо розібрати. Про існування їх я не знав і сам, крім хіба "Три С — неначе жарт", написаного давно і на давню тему. Кагебісти навіть не змогли його прочитати. "Тридцять сьомий — неначе жарт, як кавалок у горлі" — тобто йдеться в ньому про час репресій 30-их років.

Наступні 10 "документів" — чернетки статей, серед них чернетки двох листів до П. Ю. Шелеста (здається, 1965 і 1968 рр.). Окремі з тих 10 статей — звичайна сторінка, де списано 5—10 рядків, а більше нема нічого. Правда, окремі уступи з них були зарізкі, як і окремі з попередніх 14 віршів. Скажімо: "кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті, як партія більшовиків". Це виходило з ряду, а тому я так і говорив про схожі тексти і хвилеві, непродумані настрої.

У збірці "Веселий цвинтар" найбільше клопоту я мав із віршем "Колеса глухо стукотять", присвяченим пам'яті замученого М. К. Зерова. Я його відстоював до кінця, заперечуючи його антирадянський характер; Ось цей вірш: "Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором. Стрічай, товаришу Хароне, з лихом і з добром. Колеса б'ють, колеса б'ють, кудись торують путь. Уже додому не вернуть, додому не вернуть. Москва, гора Ведмежа. Кємь і Попів острів — шлях за ґратами, за вартами, розбухлий на сльозах. І знову: Вятка, Котлас, Усть-Вим, далі — до Чіб'ю. Рад-соц-конц-таборів Союз, котрий Господь забув. Диявол теж забув, тепер тут править інший бог, — марксист, расист, і людожер, один за трьох. Москва — Чіб'ю, Москва — Чіб'ю. Печорський концентрак споруджує нову добу на крові і кістках". Хто такий "марксист, расист і людожер?" Я відповів: Берія та його банда. Світличний на суді сказав, що мова про Сталіна. Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті.

У збірці "Веселий цвинтар" 43 вірші, не всі з них мені дорогі, але кращі з них я вмістив до збірки "Зимові дерева", що лежала у видавництві "Радянський письменник" майже 5 років. Дуже схвальні рецензії на неї написали І. Драч (1968 р.) та Євген Адельгейм (1970 р.). Цікаво було б показати їх Каспрукові. Збірку у видавництві арештували. Ще в КГБ, вже після суду, я вимагав, щоб її повернули дружині. Не допомогло навіть те, що я тиждень голодував, вимагаючи повернення рукопису моїм рідним. Кагебістам то не випадало, їм треба було знищити всі вірші, бо мені заборонено бути поетом, заборонено мати хист до віршування.

Стаття "Феномен доби" мала 107 стор. машинопису. Певне, пропала без сліду, для мене вона дорога була. У ній я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю — бути всенароднім, тобто державним поетом, коли — цитую статтю — "довершилася його всенародня слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом". Писати, що Тичина "живіший од живих і мертвіший мертвих" було нелегко. Але його горе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити, хай і жорстоко, бо ж "поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший "гріх" перед добою". Стаття "Зникоме розцвітання" — має 13 сторінок, композиційно невдала, але дорога мені як і вся творчість Свідзінського. До вироку долучили її через одну фразу. Я писав, що тоді, в 30-их роках справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою, отож не дивно, що інтелігенти були винищені майже до пня.

Під час слідства написав чимало своїх і переклав понад 100 віршів Гете. Відмовившись від адвоката, вимагав юридичної літератури, щоб підготуватися до своєї оборони. Мені не дали нічого, навіть кодексу. На суді заявив протест проти закритого суду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць накинутого мені адвоката. Але його залишили таки — допомагати судді Дишелю, що дозволяв собі нецензурні лайки на адресу свідка І. Калиниченка, який давав невигідні для катів свідчення: грубо лякав він і Селезненка, в якому заговорила порядність, оглушена страхом. Згадаю і за те, як начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався, як швець, і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню Києва 5 травня. Я гукнув: "Василя Стуса мають везти в божевільню, в Павлівську лікарню". Причина ж була та, що я не давав ніяких свідчень, а слідчих-кагебістів назвав "псами сталінськими". Абсолютно берїївська атмосфера тримання в тюрмі, хіба що не б'ють. Що ж до суду — то це брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. "Прошу дати наукове визначення терміну антирадянський",— вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?

Василь СТУС

Я ОБВИНУВАЧУЮ

Неодноразово я вже звертався до офіційних інстанцій з проханням притягти до судової відповідальности осіб, які здійснюють масову розправу над представниками цілого покоління української інтелігенції. Одначе на ці заяви я або взагалі не одержував відповіді, або мені давали прокурорські відписки не по суті справи (мовляв, засуджений правильно, а тому немає підстав для перегляду справи). Ось чому я змушений звернутися до громадськості, повторивши мотиви, що спонукали мене до цього кроку.

1. У мене, як і багатьох інших, заарештованих у січні 1972 року, а пізніше засуджених, зроблено обшук за провокаційним ордером, підписаним львівським прокурором Малихіним. Підставою для обшуку було названо мою приналежність до т. зв. справи Добоша. Майже всі жертви чергового кагебістського наскоку, у яких робили обшук на тій самій підставі, ніякого відношення ні до Добоша, ні до його "справи" не мали. Я вимагаю притягти до судової відповідальності осіб, які санкціонували ці обшуки і арешти під фальшивими приводами.

Із самого початку слідства кагебісти в розмовах зі мною про справу Добоша навіть не згадували, тому що Добоша я й в очі не бачив ніколи. Суть справи в тому, що сама справа Добоша — це дешева фальшивка; вона була придумана для дискредитації заарештованих перед громадськістю, щоб таким чином на деякий час паралізувати появу прилюдних протестів.

Оскільки справа Добоша з початку й до кінця є вигадкою, я заявляю: українські процеси 1972-73 років велися за аналогією із сфабрикованими процесами 30-их років і провадилися за допомогою тієї таки єжовсько-беріївської методики.

Масштаб фальсифікації свідчить про те, що автором цього душогубного сценарія було керівництво КГБ при Раді Міністрів УРСР, тому я звинувачую його у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання.

2. Під час обшуку в мене було вилучене майже все написане за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Із творів молодих українських літераторів кагебісти вилучили в мене твори Віктора Кордуна, Миколи Холодного, Ігоря Калинця, Григорія Чубая, деякі твори Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Жертвами розбою стали рукописні статті М. Брайчевського, Л. Танюка, І. Дзюби, С. Тельнюка. Були забрані твори українських авторів, які проживають за кордоном — поетичні збірки В. Вовк та Е. Андієвської. Така ж доля зустріла окремі твори Пастернака та Є. Євтушенка, М. Горького та О. Солженіцина, Бердяева та Карла Маркса, К. Юнга та Ортеги-і-Гассета. Кагебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу.

За це я вимагаю судити їх як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства.

3. До мого звинувачення включено чимало моїх текстів, у яких ідеться про репресії 20-30-их років та пізніших років, про геноцид українських селян у 1933 році, про знищення української інтелігенції в 30-их роках, про матеріальні нестатки, що їх зазнавали колгоспники в 30-40-их роках та в окремі періоди наступних десятиріч. Слідство і суд назвали антирадянськими мої заяви про відсутність свободи пересування для сільського населення, позбавленого паспортів, що я назвав формою закріпачення. Названо антирадянським моє твердження, що період 1961-71 років був десятиріччям такого ж систематичного погіршення умов матеріального та духовного існування народу, періодом наступу реакції. Названо антирадянським мій вірш "У Мар'їнці стоять кукурудзи", в якому йшлося про відомі факти минулого, коли колгоспникам за роботу практично нічого не платили.

Назвавши згадані тексти антирадянськими, кагебісти тим самим взяли на себе роль безпосередніх винуватців минулого кривавого періоду та співучасників нещадної державної експлуатації народу. Ставлячи сьогодні такі твердження у провину, засекречуючи відомі факти безприкладних репресій у минулому, кагебісти доводять тим самим свій кревний зв'язок з бандою Єжова і Берії, беруть на себе відповідальність за всі злочини, що їх вчинили їхні попередники минулого десятиріччя.

Я назвав КГБ паразитною, визискуючою і шкідливою організацією, на сумлінні якої мільйони й мільйони розстріляних, закатованих, заморених голодом душ.

4. Мені приписали за вину відсутність у моїй творчості класового підходу, ту обставину, що я непартійний та позаспілковий літератор, що я не дотримуюсь принципу комуністичної партійності та принципів соціалістичного реалізму, що я стою на позиції абстрактного гуманізму і що в деяких моїх творах відбилася екзистенційна настроєність (проблематика). Таким чином, злочином вважається вже те, що людина має якісь інші, некомуністичні переконання. Цій людині просто заборонено існувати.

Тому я називаю кагебістів злочинцями, які потоптали найелементарніші людські права.

5. Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щоденно до початку суду. Але мені їх не дали. Тоді я відмовився ходити на слідство. Кагебісти погрозили, що водитимуть мене силоміць. Я відмовлявся розмовляти із слідчими — мене кинули до психіатричної лікарні. Більше того: коли у в'язничному коридорі я крикнув, що мене збираються везти до психіатричної лікарні, на мене накинулися з кулаками начальник в'язниці Сапожников та черговий офіцер. Для того, щоб мене психологічно зломити, з'єднали свої зусилля слідчі та прокурори для нагляду Макаренко, Погорілий, Малий, які несуть усю відповідальність за самосуд, що його чинять у кабінетах слідчих, за порушення елементарних правил ведення слідства. Для мого обвинувачення використали інспірованих кагебістами свідків — Мацкевича, Сидорова, Кислинського, хоча я з самого початку говорив про них, як про кагебістську клієнтуру, до того ще шовіністичного типу.

— Я відразу зрозумів, що Стус націоналіст, тому що він весь час говорив українською мовою, — заявив на очній ставці Сидоров.

З прямою метою оббріхування інших заарештованих були використані як "свідки" психічно і морально зломлені 3. Франко та Л. Селезненко. Останній заявив на суді, начебто я справив на нього враження справжнього націоналіста. Коли я заперечив це твердження як безпідставне, Селезненко відмовився від нього. Тоді суддя Дишель почав лякати свідка в'язницею. І Селезненко не встояв перед шантажем. Те саме було і з свідком Калиниченком І., у якого КГБ вимусив фальшиве свідчення стосовно мого вірша, від якого він відмовився на слідстві. Тоді суддя почав обливати його нецензурною лайкою, погрожуючи, що за таку поведінку його виженуть з роботи і позбавлять вченого ступеня.

Під час суду я вимагав відкритого суду — мені відмовили, я відмовився від оборонця, вимагав літературних експертів — і теж марно.

У зв'язку з цим я обвинувачую весь слідчий відділ КГБ, начальника в'язниці Сапожникова, всю колегію суддів, прокурорів Макаренка, Малого і Погорілого, які чинили цей злочинний самосуд наді мною та моїми товаришами.

6. Я обвинувачую внутрішніх рецензентів КГБ, які писали оцінки на вилучені твори українських літераторів. З них я можу назвати А. Каспрука (Інститут літератури АН УРСР), який рецензував збірку моїх віршів та літературно-критичні статті, А. Ковтуненка (Інститут літератури АН УРСР), автора "відгуку" на збірку "Крик з могили" М. Холодного, авторів колективної рецензії на книгу І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" А. Скабу, В. Євдокименка, Ю. Збанацького, В. Козаченка, Л. Нагорну (Інститут історії партії), П. Недбайла (доцент кафедри журналістики Львівського університету). Підставою для притягнення їх до судової відповідальності можуть бути наявні в справі їх рецензії з відверто поліційними, кровожерними заявами. Гадаю, що їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.

7. Я обвинувачую кагебістів за фізичні муки, що їх заподіюють українським політв'язням. Так, у 1972 році заподіяли кілька ножових ран В. Морозові. На початку 1975 року важко побили М. Осадчого у камері Потьми. Трохи пізніше це трапилося й з В. Чорноволом, якого шостого дня голодівки силоміць виштовхали на етап, закованого в кайдани, і примусили босоніж іти по снігу. Фізичним знущанням піддаються українські жінки-політв'язні — Строката, Шабатура, яких у січні 1975 року кинули до таборової в'язниці на голодний пайок, довівши їх до надзвичайного виснаження. Іншим в'язням вони методично вкорочують життя — холодом і голодом, відсутністю конечного лікування тощо.

Я обвинувачую кагебістів, які четвертий рік тримають у психіатричних лікарнях українських політв'язнів — М. Плахотнюка, Б. Ковгара, В. Рубана, Лупиноса, Л. Плюща, Терелю, Красівського та інших. Я називаю КГБ при Раді Міністрів УРСР зловмисною організацією, що здійснила дикі репресії 1972-73 років у небачених за теперішнього часу для СРСР масштабах, завдала непоправної шкоди українському народові та його культурі. Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без'язиким, і безголосим. Судові процеси 1972—73 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв'язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ — і нині й у віки вічні.

Я певний того, що рано чи пізно КГБ будуть судити — як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень.

Василь СТУС,

концтабір "Дубровлаг"

1975

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ІВАНА ДЗЮБИ

[1975]

Уже давно я чую потребу з тобою порозумітися. Бо той, кого я знав, — помер, а той, про чиє народження ти голосно заявив два роки тому, мені незбагненний. Першого я шанував, ставився до нього з безоглядною повагою, другого — зневажаю. Твоє ім'я стає символом зацькованості й жалюгідності, й через це кожного із твоїх учорашніх шанувальників не може не огортати болюча дума: хто ж ти єси, Іване? І в останній статті, роблячи вибір, за твоїми словами, на все життя, ти з великим притиском наполягаєш на органічності свого переродження — і проти цього не так легко перечити. Справді, в передпогромні часи, не витримавши посиленого пресу, ти вже не раз і не два обмізковував шляхи втечі від самого себе. Бо не зміг залишитися прапором, коли того прапора не стало кому нести. Дражливі рядки Валентина Мороза були дуже влучною, хоч і надто гіркою, правдою.

Тепер, після свого гріхопадіння, ти пішов далі і вже не хочеш признатися до того, що просто заламався. Ти ще клопочешся своїм добрим ім'ям, хоч знаєш, це твій уже довічний клопіт. Ти сподіваєшся повернутися в літературу, хай це повернення і буде без права громадського голосу і почуття власного етичного гаразду. Навіть — без права на свій талант. Найстрашніше те, що ти продовжуєш сповзати — вниз і вниз — замість того, щоб зачепитися об болісне відчуття власної ганьби і не дати потокові остаточно заволодіти тобою. Навіщо ти розмальовуєш свій гріх? Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє. І через це у спискові жертв антиукраїнського погрому 1972-73 рр. твоє ім'я стоятиме одним із перших. Бо, репресований, ти ще й саморепресувався. І, певне, тяжко вигадати моторошнішу кару, аніж примусити жертву додушувати себе своїми ж руками. Твоя доля стала ще одним підтвердженням того, як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення — прожити свого віку в межах елементарної порядності — вимагає надлюдської мужності і надлюдського героїзму.

Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна та країна, яка потребує героїв. Але ще образливіше відчувати, що з усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один — героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за саме лиш бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності.

Ти підкорився обставинам, і тепер усе найгірше і найганебніше, що є в нашій літературі, все найгидкіше і найдикіше, що є в нашому громадському житті, стало тією іконою, до якої ти маєш молитися, покутуючи свій "гріх" — те найкраще, що в тобі було, те, що колись давало мені підстави називати тебе одним із найчесніших лицарів в усій українській літературі. Про свої найсвятіші прагнення до людяного соціалізму, рівноправного національного співжиття, до демократизації громадського життя і духовного розкріпачення людини ти нині заговорив скоромовкою — як про "окремі недоліки та складні явища, які ще трапляються". Тепер ти дійшов до того, що почав кпити з того гетто, в яке тебе було вкинено від народження. Цього гетто не може не відчувати кожна чесна людина, що живе в цій країні. Ти відмовився від одного гетто заради другого, хоч добре знаєш: те друге — куди більш задушливе. І треба було виняткової сміливості, щоб згадати про національне обмежених міщан, які наглухо окопалися в прірві відщепенства від народу. Над чим ти глузуєш? Над нашою найбільшою трагедією. Над тим, що нас старанно ізолювали від свого народу. Чи ж не кожен із нас відчував свій рідний люд на неоглядній відстані обопільного мовчання? Хіба ти не знаєш, що кожен наш літератор приневолений до пожиттєвої самотності, як народ — до вікового безголосся.

Колись Леонгард Франк згадував про умови, за яких інтелігенція зречена на бездіяльність, бо між нею і народом немає жодного свідомого зв'язку. То чи ж наша вина, що нам випало жити в схожих умовах? Хіба то не було нашим насущним болем — відчуття, що наш народ існує ніби в якомусь вакуумі, наче переставши бути живою реальністю? Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду. І як ти тільки наважився сипати сіль на наші найглибші рани?

Твій приклад — не перший. Відступництвом нас не здивуєш, на жаль, перекинчиків на нашій дорозі було чимало — тих, що, погодившись на духовну ампутацію, маскували свій гріх теревенями про безнадійність нашого шляху, вкладаючи в душу нації бацилу зневіри, яка знищувала нас упродовж століть куди нещадніше за всі лиха, зафіксовані істориками. Зупинившись на перехресті, ти пустився навтьоки від самого себе. Ми ж рушили далі. Зробили новий крок. Цей крок — як у прірву. Але — це наш крок до самих себе, до свого народу, до нашої будучини.

Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах мені стоять сльози.

Василь СТУС

В ПРЕЗИДИУМ ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Я — украинский литератор, репрессированный по политическим мотивам в январе 1972 г.

Фактически меня осудили за стремление к социальной справедливости, ибо нашлись силы, которые вначале отнеслись к этому стремлению резко враждебно, а впоследствии назвали его преступной склонностью, ведущей к антигосударственной деятельности.

Я ратовал за демократизацию — это было расценено как попытка оклеветать советский строй; моя любовь к родному народу, моя озабоченность кризисным состоянием украинской культуры были квалифицированы как национализм; мое неприятие практики, на почве которой вырос сталинизм, бериевщина и другие подобные явления, восприняли как особо злостную клевету. Фактами пропаганды и агитации были признаны мои стихи, литературно-критические статьи, официальные обращения в ЦК КП Украины, Союз писателей Украины и другие органы.

Следствие и суд по сути перечеркнули все мои надежды на какое-либо участие в литературном процессе, надолго лишили меня человеческих прав. Вес мои произведения — поэта, критика, переводчика, прозаика — были поставлены вне закона, а мой 15-летний труд был конфискован и, может быть, в значительной мере уже уничтожен.

В условиях неволи я испытал на себе еще большие унижения, больно ранящие мое чувство человеческого достоинства.

Скрепя сердце, я долго удерживался от рокового <нрзб.> шага — отказа от гражданства (я считаю себя несправедливо осужденным). Я надеялся, что в ближайшее время мое правовое положение, как и моих товарищей, будет восстановлено, а взятый курс на ожесточение внутриполитического климата будет пересмотрен — хотя бы ввиду его очевидной бесперспективности.

Оказалось, что я ошибался.

Репрессии 1972 г. показали, что в дискуссии с украинскими "диссидентами" власти не нашли более убедительных аргументов, чем применение силы. А лагерные условия убедили в том, что пространство применения этой силы не знает пределов. Год назад я уже находился на грани смерти.

Совсем недавно, 14.V.1976 г., из-за моего отказа — лечь в больницу без книг — на меня надели наручники, ругая при этом площадной бранью и награждая пинками. Все болит вот уже два месяца, но нанесенное мне моральное оскорбление куда ощутимее. Я подал на обидчиков в суд, в отместку меня подвергли новым наказаниям, продемонстрировав тем самым мою полную беззащитность перед здешним законом. Не остановились даже перед тем, чтобы человека, недавно перенесшего тяжелую операцию (резекция желудка), бросить на две недели в штрафной изолятор — якобы за клевету, содержащуюся в жалобах. Это настолько выходило из ряда обычной практики лагерных наказаний, что вызвало двухнедельную голодовку восьми заключенных зоны, голодовку, которую администрация фактически спровоцировала своими действиями.

Добавлю к этому нещадную конфискацию моих писем и писем ко мне, систематические аресты стихотворений, которые я переписываю в письмах к родным, реальную угрозу потерять рукописи своих лагерных стихотворений при освобождении, фактическое нелечение, полное отсутствие статуса политзаключенного и т. д. и т. п.

Нечего и говорить, насколько эти факты резко контрастируют с декларируемыми в СССР принципами гуманности и правопорядка, насколько они противоречат закону и положениям Хельсинкских решений.

Сегодня я пришел к выводу, что меня сознательно низвели до положения неодушевленной вещи, оприходованной по ведомству имущества КГБ.

Анализируя реакцию местных властей на мое обращение к Вам от 15.VI.1976 г., я убедился, что репрессивные органы в лице КГБ при Совете Министров УССР прямо подталкивают меня к решению об отказе от советского гражданства, это можно понять: ведь я — украинский патриот, а с такой атрибуцией мне гарантирована пожизненная опека сыскных служб.

Итак, я заявляю: оставаться подданым СССР больше не считаю для себя возможным, а потому прошу выдворить меня за пределы страны, в которой мои человеческие права попираются столь бесцеремонным образом.

Решиться на подобный шаг — слишком тяжело, но удержаться от него в создавшихся условиях, оказывается, еще тяжелее.

15 июля 1976 г.

Василь СТУС

ГОЛОВІ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР П ІД ГОР н ОМУ

ВІД В. СТУСА

Сьогодні, в річницю підписання Прикінцевого Акту Гельсінської наради, я оголошую політголодівку, запрошуючи Вас згадати про існування в СРСР ганебного для всякої країни інституту політв'язнів, до числа котрих я маю честь належати.

Я запрошую Вас подумати, чому нас, українських патріотів, тримають на особливому, голодоморному пайку, примушуючи до думки, що процес добровільного самозникнення одного з найбільших слов'янських народів — це не геноцид. Добровільний геноцид —це нова форма геноциду, можливо, найбільш небезпечна, бо "добровільність" засвідчує одвічність гніту. Це розуміє всякий, хто не боїться розуміти, хто не засліплений страхом перед катастрофічністю реальності, створеної примусом.

Я запрошую Вас подумати над тим, чому ми так мислимо, хоч пам'ятаємо, що за нами стоять тіні мільйонів та й ще мільйонів українців, що їх знищено в тюрмах і таборах, розстріляно в роки війни, виморено голодом 1933 року, заховано в засланчі нетрі у післявоєнний час.

Я запрошую Вас подумати над тим, чому ми заздримо політичній погоді навіть таких країн, як Іспанія й Чілі, де відлига стає чимраз виразнішою.

Сьогодні, як і колись, я вимагаю судити організаторів і виконавців репресій на Україні — судити їх як ворогів українського народу та його культури, як злочинців проти людяності. Свободу радянським політв'язням! Винних за репресії — до відповідальності!

В. СТУС

І. VII І.76

ДО ПЕН-КЛУБУ

Я — український літератор, репресований у січні 1972 року разом з іншими українськими літераторами. Органи КГБ, використовуючи жупел українського буржуазного націоналізму і наскрізь сфабриковану "справу Добоша", провели чергову розправу над представниками української інтелігенції і в першій мірі над творчою інтелігенцією. Адже їх ціль — знищити ту літературу, яка не вкладається в прокрустове ложе соцреалізму, розправитися з тими літераторами, які рішуче відмовилися бути мовчазними чиновниками на державній службі. Під час арешту у мене забрали книжки К. Ясперса, К. Юнга, К. Едшміда, В. Вовк, Л. Костенко, В. Кордуна, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Калинин, Г. Чубая, М. Холодного. Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки "Зимові дерева", "Веселий цвинтар", незакінчені повісті "Подорож до Щастівська", "Щоденник Петра Шкоди", варіанти декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статей, присвячених творчості П. Тичини, В. Свідзінського, Г. Беля, Б. Брехта, Й. В. Гете, Р. М. Рільке, Енценсбергера, П. Целяна, І. Бахман, Бобровського. Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей.

Практично це значить, що у мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ — адже мені постійно відмовляли у праві друкуватися.

Уже в таборі я написав декількасот віршів, переклав приблизно 200 віршів Гете, коло 100 віршів Рільке, продовжуючи почату ще перед арештом працю над перекладами творчості пізнього Рільке (елегії, сонети до Орфея і т. д.). Сьогодні все, що я написав у таборі, є під загрозою знищення. Довгий час мені не дозволяли висилати мої вірші в листах до рідних. Місцева цензура КГБ погодилася з тим, що вірші не мають політичного характеру, але конфіскують їх тільки тому, що вже саме перебування автора в ув'язненні може надати ліричним текстам політичного значення.

Доведений до розпачу похмурою перспективою втратити ввесь свій літературний доробок за 1972-1976 рр., я проголосив 4 серпня 1976 року політичну голодівку протесту. Все ж таки це нічого не дало. Усі листи з віршами, як і раніше, немилосердно вилучають. Недавно я помістив у листі декілька сонетів П'єра Шарля Бодлера — їх конфіскували, знайшовши в них "складності".

Я неодноразово звертався до керівних інстанцій СРСР — це нічого не помогло. Тому я звертаюся до Вас з проханням використати ввесь Ваш авторитет для оборони моєї літературної творчості від знищення. Допоможіть мені врятувати мої вірші від вогню!

11 серпня 1976

Василь СТУС

В ПРОКУРАТУРУ СОЮЗА ССР

П/3 СТУСА В. С.

Настоящим прошу вас довести текст прилагаемого заявления до адресата.

В. СТУС

10.12.76 г.

В ПРЕЗИДИУМ ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР БЕЗВИННО РЕПРЕССИРОВАНОГО УКРАИНСКОГО ЛИТЕРАТОРА СТУСА В. С.

Сегодня, 10 декабря, в годовщину принятия Генеральной Ассамблеей ООН Всеобщей декларации прав человека, я, украинский литератор, вместе со своими товарищами репрессированный за недозволенное в условиях здешнего режима чувство собственного достоинства и деятельное стремление следовать этому чувству, служа идеалам социальной и национальной справедливости, вновь заявляю то же, что я повторял с первого дня ареста: я невиновен.

В этот день я снова требую полной гражданской реабилитации всех жертв чинимого беззакония и строжайшего наказания тех, кто упрятал в мордовско-пермские лагеря многих участников украинского национально-демократического движения, действующего в рамках советского конституционного права.

Пять лет, проведенные мной в лагере, только утвердили меня в справедливости избранного пути: необходимость демократизации общественной жизни в СССР, обеспечение свободного развития для каждого народа и каждого человека становится все очевиднее.

Это значит, что и число отважных, добровольно взявших на себя нелегкую ответственность за дальнейшее развитие своего народа, будет расти все быстрее.

Пространство человеческих прав, очерченное текстом Декларации, очень урезано. После 1948 г. мир во многом изменился, изменилась и степень политической зрелости общества, поэтому насильно удерживать людей на урезанной территории гражданского права становится все труднее. Об этом косвенно свидетельствует и мировая реакция на расправы над советскими диссидентами. Позором для страны стала судьба упрятанных в психиатрические лечебницы украинских политзаключенных М. Плахотнюка, В. Рубана, З. Красивского, Б. Ковгара, А. Лупиноса и многих других мучеников.

Обвинением для политического режима в СССР является трагическая судьба Юрия Шухевича, на многие десятки лет брошенного за колючую проволоку только потому, что его отец был командующим УПА.

В этот день нельзя не вспомнить труднейших испытаний, выпавших на долю репрессированной украинской художницы С. Шабатуры, почти все свои 5 лет проведшей в штрафных изоляторах. Недавно се снова бросили в ПКТ.

Обвинением для советской правовой системы является жизнь Валентина Мороза, Данила Шумука, Василя Романюка, снискавших себе уважение во всем мире.

Законную тревогу вызывает участь тяжело больных политзаключеных Ирины Сенык, Оксаны Попович, Е. Пронюка, И. Светличного, Л. Симутиса, А. Жипре, для которых лагерные условия превратились в хорошо рассчитанное методическое убийство.

Не могу не вспомнить и того изощренного издевательства, которому подвергаются наши родственники. В отместку за принципиальную позицию политзаключенного С. Солдатова арестован и без достаточных на то оснований осужден на 5 лет его 18-летний сын, постоянно терроризируют его жену.

Условия, в которых нас содержат, для многих просто невыносимы. Несколько лет назад латышский политзаключенный Ян Сусайс покончил жизнь самоубийством, избрав для этого день принятия Всеобщей декларации прав человека. А ведь это лишь один из немногих предсмертных воплей — протеста и отчаяния.

Но час справедливости близок. Он уже стучится во все двери.

Своей сегодняшней политической голодовкой я хочу еще раз напомнить вам об этом.

Василь СТУС

10.12.1976 г.

ДО П. Г. ГРИГОРЕНКА

[1977]

Уважаемый Петр Григорьевич,

обращается к Вам бывший узник Мордовских лагерей (с 1972 по 1977 г. (начало) "сидел" в ЖХ 385/3—5, ЖХ 385/17 и 385/19), ныне находящийся в 3-летней ссылке.

Есть целый ряд вопросов, требующих прояснения, уточнения, простой юридической консультации и т. д.

Из-за превратности почтовых служб и дальности расстояния, увеличенного спецразрешением на приезд ко мне даже жены (район якобы "закрыт"), я начисто отрезан от Киева и Львова. Иногда проходят письма от Л. Лукьяненко, но он в своем черниговском одиночестве, насколько я понимаю, почти начисто отрезан от Комитета по наблюдению...

Я уже писал — ив Москву, и Л. Лукьяненко, и А. Болонкину — что не пристало мне сидеть сложа руки — даже при ограниченных возможностях из-за астрономического удаления от столиц. Поэтому я даю свое полное согласие, carte-blanche1 — и Саше Болонкину, и Л. Лукьяненко как члену Украинского комитета по наблюдению, и Вам как авторитетному представителю демократического движения, на свое участие во всех начинаниях, способствующих делу прогресса в вопросах обеспечения человеческих прав и прав народов на самостоятельное решение своей судьбы. По моему глубокому убеждению, трудности, имеющиеся в деле, движении, во многом объясняются недостаточным пониманием того, что т. наз. националы являются ныне почти доминирующей частью этого движения; тем, что традиционная психология русских, помноженная на значительное влияние евреев, не может отказаться от подозрительности, недоверия к украинцам, прибалтийцам, народам Кавказа и Средней Азии, якобы привыкших "крамолу ковати".

Но цель моего письма — вовсе не в том, чтобы пускаться в приблизительные теоретические рассуждения. Я хотел бы предложить Вам, москвичам, какое-то постоянное представительство украинских интересов в Москве, где имеется куда более удачный форум, нежели в Киеве. Такое представительство во многом помогло бы отдельным правозащитникам на Украине (изолированным по своих квартирных одиночках!), содействовало бы их большей консолидации и действенности.

Давно стоило бы поставить вопрос и о том, что многие украинцы, особенно участники партизанского движения на Западной Украине, по 20 и 30 лет лишены права выезда на Украину, в родные места. Известная мне Колыма (пока, правда, очень мало) заселена украинцами на добрую половину. Правда, большинство из них добровольно выехало из Украины и могут туда возвратиться в любое время. Однако никакой прессы для них нет. В магазинах не найдешь ни одной украинской книги, журнала, газеты.

ДО П. Г. ГРИГОРЕНКА

[1977]

Уважаемый Петр Григорьевич!

Ваше имя мне хорошо известно — вот уже более 10 лет. Именно поэтому я и обращаюсь к Вам.

Обращаюсь сегодня, когда демократическое движение переживает временный кризис, вызванный мастерским его удушением.

Я — политический ссыльный, с 13.1.77 г. вывезенный из мордовских спецлагерей и направленный на Колыму, где меня вот уже 9 месяцев "исправляют".

Меня арестовали по сфабрикованному делу Добоша в январе 1972 г., когда КГБ провело профилактические аресты многих представителей украинской интеллигенции, обеспокоенных судьбой родного народа.

Меня осудили за мою литературную деятельность: за границей вышел в 1971 г. большой сборник моих стихов "Зимові дерева", который почти 10 лет отказывались печатать на Украине; за другой сборник стихов "Веселий цвинтар" ("Веселое кладбище"), циркулирующий в украинском самиздате, как и мои литературно-критические статьи "Феномен эпохи" (о творчестве Павло Тычины) и "Зникоме розцвітання" ("Исчезающее цветенье") — о творчестве другого украинского поэта, Владимира Свидзинского. Судьбы обоих поэтов мне представлялись примером жертв эпохи сталинизма. В самиздате ходили и многие мои открытые письма в официальные органы по поводу репрессий творческой интеллигенции Украины, письма в защиту Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Ивана Сука и Василия Захарченко, Ивана Дзюбы и многих других молодых художников. Целый ряд этих писем без моей воли попали за границу и там использовались буржуазной прессой.

Одним словом, состав моего "преступления" — обычная литературная работа, но отличающаяся большим вниманием автора к вопросам общественным.

Вины своей я, конечно, не признал, хотя заявил в последнем слове, что отдельные мои публицистические выражения были слишком энергичны, что объективно могло быть использовано в целях, которых я не предполагал.

Я не скажу, что сегодня я стыжусь сказанного в последнем слове. Нет, мне просто больно, что мои оппоненты привыкли паразитировать на человеческой порядочности. Мне жаль, что моя — самая минимальная — вера в то, что на таком позорном закрытом судилище найдутся какие-то пределы превратного истолкования, оказалась напрасной. Все время я требовал (и требую до сих пор) судить моих судей как врагов народа, врагов социализма, врагов гуманизма и преступников против человечности. Но Вы знаете сами, насколько мало эффективны подобные требования.

Итак, первый суд открыл для меня многое.

До января 1972 г. я, несмотря на 7-летнее положение репрессированного во внесудебном порядке1, сохранял немало иллюзий. Теперь этих иллюзий нет.

Я вспоминаю хлесткую характеристику киевских "диссидентов", данную некогда Якиром ("эти пугливые киевские филологи"). Она была во многом несправедливой, но немало в ней было верного.

Задачи украинского "диссидентства" значительно сложнее, нежели русского. Отклонение украинской интеллигенции от точного исполнения своего долга у нас началось давно. Многие столетия нещадного террора и подкупа разложили ее костяк. Оглядываясь назад, видишь, что со времен Богдана Хмельницкого шло постоянное убывание морального потенциала нации, духовное здоровье народа было очень подорвано. Даже лучшие представители нашей новой духовной истории не могли не редицировать своих позиций в угоду многочисленным местным спецификам.

Когда русское диссидентство во многом изолировано от родного материка полосой непонимания, отчуждения страхом и убаюканной верой, то это в несравненно большей степени касается диссидентства украинского.

Между тем — по моему глубокому убеждению — в туманности украинской диссидентской идеологии есть немало такого, чего нет в такой же туманности русского диссидентства и без чего последнее не может рассчитывать на успех.

Вы, конечно, заметили, что демократическое движение питается во многом за счет еврейских и украинских источников. Если же брать лагерные условия, то моральный костяк почти каждой зоны состоит преимущественно из украинского материала, к тому же наиболее устойчивого! Грех говорить: прекрасные образцы твердости показывают многие литовцы, армяне, русские. Но основное бремя ложится все же на нас.

ДО Л. Г. ЛУК'ЯНЕНКА

селище Матросова, 31.10.77 р.

Дорогий Левку,

дістав два Ваших листи. Із відповіддю забарився, бо довго пролежав у лікарні, два місяці. Здається, дурничка: тріснули обидві п'яткові кості, а довелося трохи зазнати. Два місяці не підводився з ліжка. Тепер поки на милицях, але сподіваюся до нового року про них і гадку згубити. Гірше те, що поки я був у лікарні, тут поралися гебісти і деяких рукописів бракує.

Трохи своїх новин: по від'їзді дружини клопоти мої збільшилися, коли вважати, що при побаченні десь три тижні вони були менші. Ні: побачення дали в кімнаті готелю, аби поруч поставити (у порожній кімнаті) підслушку. Весь час мешкало два гебісти — певне, записували геть усі розмови і всі звуки. Демонструючи свою силу, зі знущальних міркувань влаштовували ґвалти, буцім я порушую їхній режим. Чиста брехня — так саме, як і у Вас. Але ж треба капати на мізки!

Тепер маю клопіт з листами: всі мої листи за кордон, виявляється, пропали в магаданському аеропорт!, за що мені заплачено 24 крб. 52 коп., а за листи внутрісоюзні (їх так само крадуть безбожно) поки мовчать.

Хтів позивати злодіїв, але подумав: якраз зроблять суд, поки я слабую і не зможу дістатися до району. Хай-но вже видужаю.

Дістав сумного листа од Стефи — все те ж саме, і од Любомири Попадюк. Пише, бачила сина, перенесла бурхливі збори по її застрашуванню за зв'язки з "крупным валютчиком" Орловым. Чув, що Гінзбурга запроваджено до Калузької тюрми, про яку у мене є свої спогади. Знаю, що Палата представників підняла кричущі випадки, назвавши жертв Дружківки, Вал. Мороза і Юр. Шухевича із земляків. Одне слово, маю трохи інформації і з далеких країв.

Мав і прикрі чутки із Сосновки — про непорозуміння між земляками. Дав би Бог, аби там стало тихо-тихо, бо не подобає аж так заганятися — із чим? Чув, що Ніна С. хоче податися до Австралії, але зовсім не певен, що їй те вдасться.

Пане Левку, якщо на місце вибулих комітетчиків наглядної групи ніхто не надходить, я годжуся заступити місце. Знаю, що звідси зможу мало, але все ж таки... В разі коли приймається моя пропозиція, хай дадуть знати. Про це я написав і до Києва, і до Львова.

Власне, в мене було б дуже багато до розмови з цього приводу, але, певне, в листі то не так зручно робити.

Я здаю собі ціну, що можу піти на друге коло — як П. Рубан, але дивлюся на те цілком спокійно. Зрештою, справляти свої патріотичні обов'язки значно краще в Мордовії, аніж на Колимі.

Тим часом читаю Заключний акт і роблю певні правки — їх не так багато. Хіба не було перекладу офіційного? Коли був, то навіщо тоді це? Втім, я ближчим часом довикінчу і перешлю. Тоді й обіцяю написати ширшого листа.

Втім, Левку, вже зараз повторю те, що вже писав — до інших: коли б мене взяли, знаю, що підстав нема, але чи були вони й першого разу?, то я відмовлюсь брати участь у слідстві, хай і доведеться побувати через це в божевільні. Тобто якісь заяви я робитиму, напевне, але самостійно і, може, на ті теми, яких уникають торкатися і в слідстві, і в суді, хоч вони і є найсуттєвіші.

Суду я вимагатиму відкритого з запрошенням представників Наглядового комітету, Міжнародної амністії, журналістів Заходу і Сходу, в тому числі Юманіте і Уніти, так само Конгресу світових українців.

Коли б того не вийшло (а як інакше?), тоді я оголошу голодівку — на знак протесту і відмовлюся брати участь у суді. Заговорю тільки в останньому слові, де намагатимуся поставити всі крапки над "і". Це, звичайно, не конче на порі. Але краще про це сказати раніше, чим спізнитися з такою розмовою.

В кожному разі, Левку, як би там не закінчилося з питанням про мое членство в Наглядовому комітеті, хай люди знають, що я радо виконуватиму будь-яку роботу, потрібну для Комітету, що тільки в моїх силах.

Ну, а за тих, що забилися по шпарах, не будемо провадити.

Гірко мені: мій добрий колишній товариш Василь Захарченко геть здурів зі своєю несамовитою статтею. Це колись була дуже чесна людина — правда, зам'яка для цього світу. І що собі думала його бідна голівонька!

Ще таке Вам згадаю: з лікарні, обурений крадіжками листів і рештою, я вдарив телеграму до Андропова на ЦК КПРС: "Ваша служба ворует мои письма, издевается, превышая власть. Обеспечьте законность". Через кілька день прибув місцевий гебіст і сказав, що їм мої листи непотрібні, а за "клевету" я буду відповідати. І все таке молов: мені не шкода сина, я вже політтруп, і всі мої друзі відмовилися від мене, і пристрахав, коли буду "клеветать". Я ж пообіцяв йому, що буду. А який переляк зчинився! І на лікарні, і тут, на хуторі. Я наче зачумлений, якого всі сахаються. Знали б Ви, що це за публіка, і як добре, що мене сахаються! Але, собаки, й лікувати не хочуть! Ось що зле. Я хотів, аби мене водночас із ногами лікували терапевти, бо маю кавалок шлунка і "хвости" по операції. Мені ж сказали, що з таким шлунком можна жити 100 літ, і не треба мені ані спецобліку, ні дієти (я дуже обмежений у харчуванні, а на Колимі це проблема!). Але чорти їх бери! Перебуду якось цю лиху годину. А буде гірше зате інше — прекрасна формула українського сумного оптимізму.

Більше хвалитися, здається, нічим. Зле, що вірші не йдуть. А алегорії — символи поетичні я не дуже полюбляю. Отож, чесно скажу, не в захваті од вірша про Ісуса Христа. А як, до речі, його, автора, справи? Чи вийшов уже з психкутузки? Дай йому, Боже, страдникові, здоров'я!

Бувайте, Левку. Уклоніться землі Коцюбинського, Глібова, Грінченка, Василя Чумака, Еллана — шкода, не довелося бувати у Вас, над Десною .

Чолом, брате.

Ваш Василь СТУС.

ДО Л. Г. ЛУК'ЯНЕНКА

с. Матросова, 9.11.77

Шановний пане Левку!

На превелику силу прочитав заключний акт Хельсінської наради. Спочатку обережно правив, потерпаючи, що при цьому порушу хитру стилістику дипломатичної мови, де на одиницю смислу припадає максимум порожніх слів: настільки максимум максиморум, що того змісту годі й знайти (не тільки добрати). Але це була не єдина моя обачність.

В такому ділі обов'язково треба мати оригінал. Таким є англ., нім., рос. тексти. Жодного з них я не маю. А без оригіналу подаватися в широку (конче потрібну!) правку — занадто ризиковане: адже смисл роботи — не тільки зробити цільний текст якомога "відкритим" для розуміння, але й зберегти, вірніше, віддати абсолютно ідентично весь дипломатичний "туман". Через це, скажімо, на ст. <нрзб> і т. д. я проставив знак питання, бо фантазувати не міг, тобто на свій смак проставляти крапки на "і".

Прочитавши весь текст, я вирішив, що це таки переклад РАТАУ: надто вже незграбно, але рівно-незграбно! А що так, то зачіпати його навряд чи варто (або й можна!). Хай йому грець: який уже є, такий нехай і буде, тим більше, що триматися його слід, як сліпому — паркана. Отож, коли це справді переклад офіційний, то всі мої зауваги і зміни (їх я робив мінімально) слід, гадаю, поневажити. Адже за місцевим догматом усе, зроблене РАТАУ чи такими ж службами, що "ідентифікують" іномовні тексти, є юридичне єдиночинним.

А так скажу: українську дипломатичну мову висиджують у Білодіда, а потім з превеликим трудом "озвучують" по інстанціях. Ой і кленуть же, думаю, ці інстанції свого Білодіда!

Статистика дипломатичної мови виробляється практиками, а не теоретиками. А такої практики нема — в період зближення мов. То чого й дивуватися? Всі про себе знають, що читач радше братиме рос. текст, аніж український. Цей останній — хіба для "затятих". А що їм зле читатиметься — то й матері їхній ковінька! Так їм, "затятим", і треба. Хай знають, що по-їхньому то — "не звучить"!..

Власне, коли є нагальна потреба, то я спробую написати дружині, аби переслала мені сюди рос.-укр. словник, а Ви вдруге перешлете Заключний акт.

Ось дивіться: держави-учасниці визнають всезагальне значення... (стор. 1). Це "всеобщее". Всезагальне — це груба і неоковирна калька з рос. Я пишу: "всесвітнє", якого було б цілком досить. Але і "загальне" і "всесвітнє" потребують усталення, термінологізованого місця в системі дипломатичної мови. Чи є така українська система? Ні. Її нема. Міністр Білоколос чи теперішній Шевель з цілим своїм "штатом" цієї системи не виробляють, бо й не чують у тому потреби. А що ж накажете робити перекладачеві? Брати на себе їхні функції? Е, ні, то "преступление" (не злочин, а саме переступання!).

Але біс із ним, з цим мовним вступом до листа.

Пане Левку, я вже Вам писав, що дуже зацікавлений знати, чи є щось від Укр. Наглядового Комітету. Коли щось є, то я волів би щось для нього робити. Може, навіть бути його членом (якщо, звичайно, самого мого бажання для цього досить — попри умовність мого практичного внеску в його роботу).

Отож знайте: я хочу бути членом Укр. Наглядового Комітету. В разі згоди — хай мені дадуть знати. При цьому слід мати на увазі, що всі мої листи (без винятку!) перлюструються, а добра половина — крадеться, що й днем з вогнем того листа не знайти, не виправити, не відшукати сліду, хто саме, де саме й коли його вкрав.

У мене є низка ідей щодо роботи цього Комітету. Можливо, нічого нового я не вніс би, назвавши їх, бо досі не знаю, чим практично цей Комітет займається, наскільки "відкрито" він діє (як на мене, має діяти абсолютно "відкрито", аби не дати гебістам зайвих підстав до його дискредитації).

Я Вам писав недавно (коштовний лист авіа № 231 від 31.10.77 р. на 10 карб.), що маю великі клопоти з листами, що звернувся з телеграмою до члена Полтібюро Ю. Андропова, дошукуючись якогось захисту од листокрадів. Тепер мені здається, що майже на всі листи прийшла лиха година. Може, є якась постанова про вилучення моїх листів? Звідки знати. Отож, майте це на увазі.

А тепер викладу деякі думки.

Особисто я уявляю Наглядовий комітет на Україні як комітет т. зв. нацменшості. Отож, окрім питань прав людини він мав би ставити й питання про права народу, застережені, до речі, в Заключному акті, хоч і побіжно. Цим він, Комітет України, і має різнитися од Московського.

Коли право людини і його місцевий "простір" досить добре розроблено у московських демократів, де працювало чимало мудрих людей, то право народу, гадаю, як і місцевий "простір" цього права вони зачіпали або побіжно, або й гірше того. Особисто я симпатизую Москві — тому що стилістика демократів значно виробленіша за стилістику демократів України, де надто багато "редукцій", викликаних або українським переляком, або — що майже тотожно — українськими специфіками союзного права (у Москві "дають" 5 років, на Україні — 12 р. і т. д.). Через це московські демократи ідуть майже в повен зріст, а українські — рачкують, поповзом, краще — то переламавшись у крижах. Нас січе мінометним вогнем (отже, і демократів, що рачкують, скалки не минають), того нас і мало. Тільки показав голову — й зник.

Але хоч і які несприятливі умови маємо, проте питання вироблення прав нашого народу і їх існуючий простір — у межах Заключного акту — має бути обговорене. Бо наших окремих доль немає, а є одна велика — доля народу нашого.

Вважаю, коли з трактату І. Дзюби викинути белетристику, а взяти самий фактаж, підновивши і розширивши його (чимало тем там трактувалося надто поверхово, хоч не завжди то його вина), чимало б статей наших національних оскаржень було б відбито. Але є й інші статті, скажімо: темпи зростання (чи зменшення?) народу нашого впродовж 20 ст. Причини його.

Питання матеріального рівня народу — може, навіть, у порівняльних характеристиках.

Питання українського розселення по Союзові — стан духовного забезпечення його, — національного буття. Чимало є ще українців, яким боронено проживати на Україні — і вони коріняться будь-де: на Колимі, в Красноярському краї, Казахстані і т. ін.

Питання релігії: де українська церква, українське Святе письмо?

А питання контактів української людності в цілому світі? Скільки там є митців, на яких чекає народ, для якого вони жили.

Чому ми не можемо читати української періодики з Чехословаччини, Польщі, Канади, нашої спільноти у США, ФРН, Аргентині, Австралії, Англії, Франції?

Питання репресій української інтелігенції, звичайно, важливе питання. Але вичерпувати цим усю діяльність Наглядового комітету — ніяк не можна.

Ми здаємо собі справу з того, що український демократичний рух має на меті поставити перед урядом ті питання, без розв'язання яких неможливе конституційне право про фактичну рівноправність націй. Ми є представниками мирного руху, ми не є прибічники антиконституційних способів діяльності. І тому слід менш гостро дивитися на перспективу мордов.-перм. переселення, бо це насильство над нами, проти якого ми безсилі. Однак ми мусимо це робити, бо без нас того не зробить ніхто. А грубе насильство над нами тільки свідчить перед усім світом, що посутніх контраргументів супроти нас немає.

Я вважаю, що ми повинні ставити питання про перегляд багатьох судових процесів, може, з Вашого починаючи. Власне, всіх, які не викликають довіри в об'єктивності їхнього переведення.

Ми повинні ставити питання й про 1933 рік, що завдав нашому народові непоправної шкоди.

Пане Левку, я Вам уже писав, що коли мені випаде йти на другий тур, то я говоритиму тільки в останньому слові, говоритиму про народ і тільки про народ. Я писав уже, що відмовлюся брати участь у слідстві й закритому суді. Проти останнього я протестуватиму голодною мовчанкою — упродовж усієї судової вистави, що зватиму представників Наглядового комітету Москви і України, Всесвітнього конгресу українців, журналістів Заходу і Сходу на процес і т. ін. Звичайно, ні на які компроміси не піду, ні на яке визнання вини й самокаяття — хоч би й запакували в божевільню. Знайте це!

Ви, певне, знаєте, що й на першому процесі я вини не визнав, хоч ув останньому слові заявив, що використання моїх творів Заходом об'єктивно шкодить моїй країні. Тепер я не скажу і того.

А процес і вся "справа Добоша", як то мені відомо, — яка сміхота, яка гебіська груба кумедія!

Чого варті самі тюремні рецензенти, починаючи від комісії в складі Скаби (голова), В. Євдокименка, Ю. Збанацького, В. Козаченка, Л. Нагорної (Інститут історії партії), П. Недбайла (КДУ), В. Чирка (проректор ВПШ), М. Шамоти, П. Ящука (доцент журналістики зі Львова), — яка рецензувала працю І. Дзюби, і закінчуючи дрібнішими літературознавцями од КГБ.

Ось, скажімо, Каспрук А. аналізує мою збірку "Зимові дерева", якій, мовляв, притаманна "поетика декадансу, поетика ідейного занепаду". Перерахувавши кілька віршів, Каспрук виводить: "Із згаданих віршів В. Стуса радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють "неохайний вчитель стики", "вчорашній христопродавець", "альфонс", дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер".

Про іншу збірку — "Веселий цвинтар" — цей п'яничка-доктор (певне, і доктора дістав за такі рецензії) пише: "радянські люди, за Стусом, це бездушні манекени, що механічно розігрують "заданий за схемою безглуздий спектакль" і "В. Стусу уявляється наше життя як регламентоване "чоловіком з кокардою". Тут замість сонця мідний п'ятак, замість простору — площа у кілька ступнів, відміряна носаком чобота". А ось, мовляв, у вірші "Колеса глухо стукотять" "він зображує радянську землю, як рад-соц-конц-таборів союз". Скажу, що цей вірш, присвячений М. Зерову, замученому в концтаборах, був чи не найбільш драстичний. Я обстоював його, бо писав про справжню ситуацію з концтаборами, а коли слідству чи Каспрукові хочеться систему беріївсько-єжовських душогубок назвати всією країною — то справа їхня. Я ж на себе такої відповідальності не беру. Цікаво, що Берія був розстріляний, а беріївська практика має бути замовчувана, бо це, бачте, шкодить.

Про мою велику статтю "Феномен доби" цей же Каспрук писав: "У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя. А стаття про В. Свідзінського "Зникоме розцвітання" — це "ідеалістичне тлумачення". Тут Стус "говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про "герметизацію власного духу", але й як про "еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму".

На збірку М. Холодного "Крик із могили" Каспрук писав таке: "В деяких віршах Холодний видає себе уболівальником за народ, але "його" народ — це щось абстрактне і невловиме. А справжній трудовий народ, радянських людей він ненавидить і пише про нього з презирством і зневагою ("творець історії народ до ранку грає в доміно"). Каспрук пише далі, що Холодний "плекає надії на буржуазно-націоналістичне відродження України, виношує бредові ідеї збройного повстання проти існуючого ладу, помсти трудящим за їх відданість соціалістичній вітчизні". Ось як! А колись, на початку 60-х років, після XX з'їзду, молодь не могла збагнути, як то могла робитися різанина 30-х років. Один такий літературознавець як Каспрук — дай-но йому тільки владу і ножа в руки — різав би того Холодного по шматочку.

Як не дивно, але часом такі "літературознавці" обганяли навіть кагебістів у кривавій запопадливості. Чому, цікаво?

Рукописи В. Чорновола рецензували канд. істор. наук, доцент ЛДУ Аніров П. М., канд. філолог, наук, доцент Рябий В. Я., заступник редактора "Вільної України" М. Я. Бєлінський, канд. філософ, наук, доцент ЛДУ Веремеєва О. П.

Якась "Записка", знайдена у Чорновола, пишуть вони, — це текст, що "сам по собі наклепницьких або антирадянських поглядів не містить, однак вказує на прагнення Чорновола загострити і використати "з певною ідеологічною метою цей матеріал". В іншому місці рецензенти пишуть: "Конспектуючи статтю "Развитие наций и национальных отношений в СССР" (Вопросы литературы № 9), Чорновол підкреслив слова "твердый курс на сближение". Для нього природній процес зближення націй і інтернаціоналізація всіх сторін життя рад. суспільства неприйнятні. Він радий би його зупинити, але оскільки цього зробити не в силі, то злісно зводить наклеп на КПРС, Рад. владу, на весь рад. народ". А Славко тільки підкреслив кілька слів. Бачте, яке-то може бути особливо небезпечне для держави підкреслення з метою підриву і т. ін.

Вскочили рецензенти і там, де провадять про якийсь матеріал Вячеслава, названий "Характерні риси фашизму".

У тексті, пишуть вони, "прямих антирадянських висловів немає. Як випливає з тексту записок, вони призначалися для якоїсь ширшої праці, де В. Чорновіл мав намір ототожнити фашизм із соціалістичним ладом". А що В'ячеслав колись зреферував деякі з рецензій західних видань на "Лихо з розуму", то львівські вчені це осуджують у такий спосіб: "Людина, віддана соц. батьківщині, не могла б переписувати таку мазню з цих брудних джерел".

Працю В. Чорновола "Що і як обстоює Богдан Стенчук" рецензували Веремеєва, Бєлінський, зав. кафедрою наукового комунізму Львівського політехнічного інституту В. Н. Сульженко і кандидат-економіст того ж інституту В. А. Шпилюк. Вони писали, що твір "написаний у дусі найгірших зразків антикомуністичних, антирадянських, націоналістичних пасквілів". Автор згадав десь про голод 1933 року, рецензенти ж пишуть, що "в цьому твердженні ще й замасковане цинічне виправдання масових убивств, звірств німецького фашизму на Україні під час Великої Вітчизняної війни". Обурені вони й тим, що в тексті є "відверто антирадянська фраза, що Сталін винищував українські кадри, виморював голодом".

Творчість М. Осадчого препаровували тюремні рецензенти — львівські філологи Дорошенко, Неборячок, Грицютенко, Сварник. Звичайно ж, за їхньою оцінкою, це вірші "штучні, роблені і з точки зору версифікаційної техніки безпорадні, примітивні, просто бездарні".

Упіймавши два слова і вирвавши їх із тексту ("окрушини імперій"), вони, ці літературні слідчі, додають: "можна здогадуватись, що "окрушини імперій" це сподівання на розпад Радянського Союзу". А рядок Михайла "буде тісно у небі запорозьким мечам" видався їм "натяком на збройну боротьбу". Чию? Проти кого? Про це можна лише здогадуватись, знаючи про ідейні переконання Осадчого.

Творчість Ірини Калинець-Стасів розглядали вчені-літературознавці Григораш, Здоровега, Нечиталюк і Ящук. Ці звинуватили поетесу в закликові до збройної боротьби ні більше, ні менше! А на якій підставі?

Ігоря Калинця розпинали рецензенти від КГБ Здоровега, Григораш, Нечиталюк, а до лексико-стилістичної та літературознавчої експертизи були залучені доценти ЛДУ Рябий і Курганський, член СПУ Книш і старший викладач поліграфічного інституту Старовойт.

Про якийсь вірш Ігоря Григораш, Здоровега і Нечиталюк пишуть, що він "може бути сприйнятий читачем як заклик не мовчати, говорити те, що думаєш, і таким чином ставати в опозицію по відношенню до сучасної дійсності". А що "Віно для княжни" ці люди утнути не можуть, то відбуваються такою реплікою: автор "нарочито вдається до такої ускладненої форми, щоб завуалювати свої погляди".

В збірці "Підсумовуючи мовчання" вони добачили "дуже характерний майже для всіх українських націоналістичних ідеологів вияв ненависті до "рідного" народу".

Про збірку "Спогад просвіт" рецензенти відгукнулися так: "Створюється враження, що в них немає прямих політичних випадів проти існуючого ладу, навіть натяки мають неконкретний загальний характер. Але коли розглядати їх в цілому, то не можна не побачити їхню ідейну ущербність, тенденцію заперечення нашого радянського світу".

Автори експертизи (Рябий, Курганський, Книш і Старовойт) знайшли у "Вежі твоєї печалі" пряме висловлювання націоналістичних ідей, у "Віні для княжни" — "чітко виражену націоналістичну тенденцію з яскравим антирадянським забарвленням".

Що ж стосується збірки "Підсумовуючи мовчання", де "постать В. Мороза проходить через всю збірку як образ мученика, сучасного месії", то, пишуть ці тюремні дослідники, "Калинець свідомо ігнорує незаперечні успіхи нашої країни в галузі економіки, культури, матеріального добробуту, замовчує їх. Він змальовує наш устрій як сучасну інквізицію, суцільний крематорій, що спопелив Україну". Калинець "зводить наклеп не лише на рад. дійсність, але й на Україну і на український народ, проклинаючи його за те, що він не підтримує морозів і чорноволів, не хоче міряти життя націоналістичною міркою".

Всі ці прізвища вчених, служків КГБ, не забудуться. їхня кривава роль — так само.

Я вже разів з десять вимагав судити свого ката Каспрука — нарівні зі слідчими КГБ Логиновим і Мезерею, начальником в'язниці КГБ Сапожниковим, прокурором Погорелим і суддею Дишелем, адвокатом Крженіцьким, інспірованими свідками Мацкевичем (з Вітебська), Сидоровим (з Запоріжжя) і Кислинським з Донецька. Але — жодної відповіді нема.

Коли брати на загал, що саме дратувало і гебістів у погонах, і гебістів другого ешелону — типу Шамоти чи інших тюремних рецензентів, то це в основному таке:

1. Згадки про голод 1933 р. на Україні, репресії 30-40 рр. — хай би навіть у межах критики, зробленої на 20 і 22 з'їздах.

2. Протести чи й звичайна незгода з репресіями 60-х років — від Вашого процесу починаючи.

3. Економічне становище українського селянства в 30, 40, 50 рр. — теж навіть у межах, які дозволяли собі промовці з трибуни партійних з'їздів.

4. Русифікація українського народу.

5. Традиція диктатури, відсутність демократичних свобод як наслідок імперських традицій царату.

Це — суть наших "злочинів".

Звичайно, бували й певні стилістичні й емоційні надужиття, "загарячі" слова, за які хапалися слідчі. А як інакше може бути в літераторів? Без гарячих слів не обійдешся ніяк.

Нарешті, чи не найголовніше практичне правило цих рецензентів: перебрехати автора, висмикнувши окреме слово чи вираз із контексту і на свій кшталт тлумачивши його.

Я навмисне взяв поему Маяковського "В. И. Ленин" і проілюстрував у касаційній скарзі, як, дотримуючись цієї гебіської логіки методи перебріхування, можна звинуватити в усіх смертних гріхах автора поеми. Це — не допомогло, звичайно, — раків вони не пекли.

Колись М. Куліш, відповідаючи на критику своїх п'єс, прямо заявив: ви не хочете, аби я взагалі торкався національної проблематики. Але я її не полишу.

Так і з нашим "літературним" укосом: ми торкалися цієї проблематики — і дуже ввічливо, обережно, аби не розгнівати. Нас покарано і за це. Тепер одні пороснули в кущі, вичікуючи на кращі часи, другі — замовкли чи відійшли від літератури, треті — в ув'язненні. Але якщо не торкатися національної проблематики, то чого ми будемо варті? Це наш обов'язок перед народом, нащадками.

Дай, Боже!

Василь СТУС

ДО РАСУЛА ГАМЗАТОВА

ЧЛЕНУ ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

РАСУЛУ ГАМЗАТОВУ

ПОЛИТИЧЕСКОГО ССЫЛЬНОГО

СТУСА ВАСИЛИЯ СЕМЕНОВИЧА

В январе 1972 г. я стал жертвой массовых политических репрессий, которые имели своей целью искоренить ростки национально-демократического сознания на Украине. Вместе со мной были арестованы десятки молодых представителей украинской интеллигенции, обеспокоенных судьбой родного народа.

КГБ подготовило примитивный сценарий, использовав иностранного туриста Ярослава Добоша, украинца по происхождению. Ко мне в квартиру ворвался отряд кагебистов, предъявив ордер на обыск "в связи с делом Я. Добоша". Никакой связи, конечно, не было, что признали и сами следователи. Цель была одна: взять весь мой литературный архив и судить за недозволенные мысли, часто содержавшиеся в черновом виде. Что же это за мысли? Особо опасным государственным преступлением были два сборника моих стихов, один из которых около 10 лет пролежал в киевском издательстве, хотя имел хорошие отзывы (в частности, И. Драча), и без моей воли был издан за границей.

Среди других моих преступлений — большая статья о творчестве Павло Тычины (5 печатных листов) и творчестве Владимира Свидзинского (1 печатный лист), где я рассматривал их трагические судьбы, не редуцируя фактов истории и поэтических судеб. В обвинении — мои статьи, адресованные в официальные органы по поводу необоснованных репрессий моих товарищей — Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Ивана Светличного, Ивана Дзюбы; письмо в ЦК КП Украины о судьбах молодых литераторов Украины, терроризируемых в несудебном порядке.

По сталинско-бериевской методе меня судили за закрытой дверью, продемонстрировав всю силу полного беззакония, все право насилия.

Так же, как и меня, судили моих товарищей-литераторов Ивана Дзюбу, Евгения Сверстюка, Ивана Светличного, Василя Захарченко, Игоря Калинца, молодых философов Евгения Пронюка и Василя Лисового, журналиста Вячеслава Черновола, литератора Михаила Осадчего и других.

Всех нас обвинили в национализме, продемонстрировав всю силу шовинистической логики. На суде я цитировал Ваши стихи (И если мой народ исчезнет завтра, то я готов сегодня умереть), увеличивая тем самым масштаб своего преступления.

Меня осудили к 5 годам лагерей и 3 годам ссылки.

Все эти годы я требовал судить тех, кто организовал и провел репрессии — надо мной и моими товарищами; я требовал и требую судить их как врагов Советской власти, врагов украинского народа, врагов культуры и преступников против человечности. В свете Заключительного акта Хельсинкского совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе смысл учиненного над нами насилия становится еще очевиднее.

Но все наши взывания к советским законам остаются втуне. Синдром сталинско-бериевской болезни не только отказываются лечить, но даже выдают за проявление здорового правового организма.

То есть, болезнь загоняется вовнутрь, а так называемая общественность использует весь свой косметологический талант, чтобы спрятать старые язвы под густым слоем кармина.

В настоящее время целый ряд диссидентов получил разрешение выехать на Запад. Но среди них нет ни одного украинца, если не считать Леонида Плюща, в свое время спрятанного в психиатрическую лечебницу, где до сих пор пребывают другие жертвы шовинистического произвола — 3. Красивский, М. Плахотнюк, Б. Ковгар, В. Рубан и другие. Удел украинских диссидентов — быть уничтоженными по мордовско-пермским лагерям, в казематах Владимирской тюрьмы, по ссыльным местам Сибири.

Я обращаюсь к Вашему чувству гражданской ответственности за судьбы сотен томящихся по тюрьмах и лагерях людей, чьим единственным преступлением является любовь к своему народу, приверженность идеалам Добра и Справедливости, к которым взывают и Ваши стихи.

Поймите, что проповедовать в своем творчестве высокие идеалы гуманизма и спокойно взирать на акты беззакония и насилия — значит провоцировать неразвращенные души и умы на самоубийство. Неужели же Вас, одного из поэтов послесталинского периода, не беспокоит эта роль, мало завидная для настоящего поэта и гражданина?

Я требую пересмотра всех политических процессов на Украине, начиная с 1961 г. (т. наз. "дело" Льва Лукьяненко и др.) и оканчивая недавним процессом над О. Тихим и М. Руденко. Я требую освобождения всех жертв учиненного на Украине произвола и наказания настоящих преступников, убивших десятки и сотни лет молодых человеческих жизней.

ЛИСТ ДО ДРУЗІВ

Дорогі братове!

Ось уже місяць триває публічне цькування мене в пресі. 8 липня з'явилася перша наклепницька стаття А. Супряги "Друзья и враги Василя Стуса". Їх було надруковано три, по тому з'явилася рубрика "Одумайтесь, Василий Семенович". Організоване обурення "товаришів з місць" не вщухає.

Позивати А. Супрягу — марна справа. Відповісти їй публічно — не можу. Довкола мене створено атмосферу психологічного терору: люди сахаються мене, як зачумленого. Жупел "націоналіста" діє на Колимі безвідмовно. Чуюся, як гладіатор на арені римського цирку перед дикими звірами. Гірше: бо ні меча, ні дротика не маю. Публічне катування беззбройного, зв'язаного по руках і ногах. Що то буде завтра?

Все спрямоване на те, щоб я написав статтю — самобичувальну. Добровільне моє самогубство — це ідеальний задум тутешніх вихователів. Я вимагаю дискусії з А. Супрягою перед широкою аудиторією. Навряд чи вдасться. Варіянт зборів "Как вы думаєте себя дальше вести?" я відкидаю. А найшвидше запропонують саме його.

По довгих роздумах я вирішив, що захищати своє ім'я від численних обмовників — справа не для мене, заняття і марне, і невдячне. З мене цілком досить, що є кілька людей, які не піддають сумнівові, що Василь є Василь — такий, як завжди, їм я наперед дякую за віру в мене, в мою непохитність і незламність. Навмисне повторюю це, знаючи, що завтра мою твердість будуть знову іспитувати.

Я не маю часу — мушу спішно підбити підсумки, які я повторю і в час іспиту.

По-старому вважаю, що культ особи, жертвою розвінчання якого стало моє покоління, є іманентною властивістю цієї країни з її віковими традиціями рабства і цезаризму. Активне масове розвінчання культистської психології має тривати щонайменше 50-100 років, аби принести помітні наслідки. Тому я не маю жодних ілюзій — щодо своєї долі, як і долі мого покоління. По-старому я песиміст, але рук не складаю. По-старому я певен, що мій т.зв. націоналізм братає народи, тоді як т. зв. інтернаціоналізм місцевого гатунку є зручною назвою винародовлення. Домагатися широких демократичних прав для кожної людини і кожного народу — ось суть українського патріотичного руху. Доля цілого демократичного руху в СРСР залежатиме від того, чи збагнуть усі його учасники імперіальну суть культизму, чи зрозуміють і відважаться стати на шлях, котрий веде до повної дезінтеграції украй здавнілого організму. На жаль, жерців такої віри — надто мало. Навіть серед українців, не кажучи за москвичів.

Але я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною — мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ. Бо саме духовно-національне існування мого народу сьогодні під загрозою. Судових звинувачень я не прийматиму, навпаки — я буду звинувачувати своїх суддів. Через голови суддів і багнети вартових я звинувачуватиму тих, хто організував на Україні методичне знищення інтелігенції, хто організував голод 1933 р. на Україні, завдавши моєму народові непоправної шкоди. Репресії 1961, 1965, 1967, 1972, 1977 рр. стоять уводноряд із сфальсифікованими процесами на Україні 20-30 рр.

Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту — задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя!

Хай це буде моїм останнім словом.

Василь СТУС

30 липня 1978 р.

ЛИСТ ДО ЧЛЕНА МІЖНАРОДНОЇ АМНІСТІЇ В ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

29. VI. 79

Дорога...

Пробачте мою довгу мовчанку. Здаю собі справу, що це непростиме. Однак простіть мені!

Я одержав кілька Ваших листів, кілька книжок та газети і дуже дякую за все. Але малюнка фон Гоха не отримав.

Ви дуже цікаво пишете, надто цікаво.

Однак, саме тому не буду дискутувати.

Всі чесні люди добре розуміють, де добро, а де зло. Я це дуже добре розумію. Ваше питання, одначе, примушує нас до мовчання, до зримої сліпоти і до брехні.

Тому всі наші маленькі успіхи є великою невдачею. Вічно повторюється одне і те саме.

Моє життя має дуже пряму лінію.

Це моя найбільша радість і моя найбільша віра.

Діюча віра є ознакою творчого життя, чи не так?

Отже, я щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді.

Я одержав багато листів з Метману.

Багато людей пишуть до мене — дякую, дякую, дякую!

Вітання Вашому чоловікові, Вашим дітям і друзям.

Із щирим вітанням

Василь СТУС

Дорога... я називаюся Василь Семенович (не Семьонович). Многая літа!

ТЕЛЕГРАМА ДО А. Д. САХАРОВА

Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку.

Василь СТУС

11 лютого 1979 Селище Матросово

ДО А. Д. САХАРОВА

Уважаемый Андрей Дмитриевич,

я тяжело переживаю недавние события, связанные с арестом Т. М. Великановой и других лиц — как в Москве, так и в других городах страны. Вы, наверное, знаете, что на Украине, кроме М. Горбаля, арестованы Василь Стрильцив и Петр Розумний. Последний арестован, кажется, 19 октября в Днепропетровской области. Он преподавал англ. язык в школах Ивано-Франковска, летом с. г. переехал в село Днепропетр. области, где живет его старая мама (Разумному около 50 лет). Известно, что он ездил к ссыльному Е. А. Сверстюку в Багдарин, Бурятской АССР. Арестован он якобы за то, что при себе имел нож с инкрустированной ручкой, т.е. за хранение холодного оружия. Политическая подоплека репрессий не вызывает сомнения.

16 октября с.г. я разговаривал со следователем Мыколы Горбаля — Николаем Сергеевичем Ляшенко, стараясь выяснить обстоятельства "дела". Оказалось, что все "дело" очень секретно, суд над Горбалем будет закрытый. Поэтому я направил в Прокуратуру УССР следующее заявление, которое привожу здесь в переводе: "23 октября с.г. при таинственных обстоятельствах был задержан мой товарищ, Горбаль Николай. Как стало известно, задержали его работники милиции Жовтневого района г. Киева. При задержании к Горбалю применили грубую физическую силу, а потом, использовав подложных свидетелей, его арестовали, обвинив в попытке изнасилования. Ник. Горбаль — бывший п/заключенный, собирался выехать к родственникам в США, подав документы в ОВИР. За ним постоянно следили — как за недавним п/з и человеком, близким к украинскому правозащитному движению. В условиях, когда репрессивные органы прибегают к грубым способам расправы и дискредитации людей, добровольно ставших на защиту элементарной законности в стране, у меня нет никакого сомнения, что Н. Горбаль стал жертвой заготовленной провокации. Арест и циничное обвинение Горбаля дают основание полагать, что после этого власть может арестовать любого человека по любому обвинению, если только обществ, позиция этого человека почему-то неугодна власти. То-есть, арест и циничное обвинение Горбаля, как и предыдущие случаи с осужденными В. В. Овсиенком, Ю. Литвином и др., говорят о том, что какая-либо защита человеческой неприкосновенности в диссидентских ситуациях отсутствует. Это вымышленное обвинение Горбаля потребовало десятков, а, может быть, и сотен лиц, ставших соучастниками учиненного против Горбаля преступления. Ибо подобная практика репрессий требует массовой деморализации людей, так или иначе причастных к каждому случаю административного произвола. В последнее время Н. Горбаль опасался, что может стать жертвой провокации, и потому взвешивал каждый свой шаг. Поэтому ни у меня, ни у родных и друзей Горбаля нет и тени сомнения, что Мыкола — не виноват. Виновны те, кто задержал и арестовал его, те, что сегодня стали тайными свидетелями против него. Поэтому я требую: привлечь лиц, виновных в его аресте и циничном оговоре, к судебной ответственности. К сожалению, я не могу пока назвать этих лиц пофамильно, поскольку вся фактическая сторона "дела" держится в строгом секрете. Я требую открытого суда над ними уже теперь, пока над Горбалем не учинили судебной расправы. В качестве свидетелей, способных дать всей этой истории правдивое освещение, я предлагаю таких лиц: самого Мыколу Горбаля; Марченко Аллу — жену М. Горбаля; Павла и Ольгу Стокотельных, у которых Горбаль проживал; Кириченко Светлану Тихоновну, Стуса Василя Семеновича — друзей М. Горбаля.

Я требую открытого суда над учинителями произвола".

Василь СТУС,

участник Украинского правозащитного движения. Киев- 179, ул. Чернобыльская, 13-а, кв. 94

18.11.79 г.

ДО ПРОКУРАТУРИ УРСР

23 жовтня цього року за таємничих обставин було затримано мого товариша, Горбаля Миколу. Як стало відомо, під час затримання працівники міліції Жовтневого району м. Києва застосували до Горбаля грубу фізичну силу, а потім, використавши підставних свідків, його заарештували, звинувативши у спробі зґвалтування.

Микола Горбаль — недавній політв'язень, збирався виїхати до родичів у США, подав документи до ВВіР'у. За ним постійно стежили — як за дисидентом, людиною, що була близька до українського правозахисного руху.

За умов, коли карні органи вдаються до брутальних способів розправи над інакодумцями (досить згадати ганебне судилище над В. Овсієнком, арешт Ю. Литвина тощо), я вважаю, що М. Горбаль став черговою жертвою заготовленої провокації.

Застосування карними органами найгрубіших провокацій до дисидентів дає підстави думати, що влада може заарештувати будь-яку людину за будь-яким звинуваченням, якщо тільки громадська позиція людини чимось недогідна владі. Тобто, передолімпіадна практика карних органів засвідчує: будь-який захист людської недоторканості з боку влади відсутній, коли йдеться про дисидентів. З ними можна робити що завгодно.

Свавілля, яке чинять над українськими дисидентами, потребує для своєї реалізації десятків, а то й сотень осіб, яких роблять співучасниками адміністративної розправи, тобто, це свавілля тягне за собою масову деморалізацію суспільства. Зрозуміло, якої небезпеки зазнає етичне здоров'я усього суспільства. Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків.

Останнім часом М. Горбаль потерпав, що може стати жертвою провокації, тому добре зважував кожен свій крок. Тим очевидніший смисл усієї історії, в яку його втягнули репресивні сили.

16 листопада я звернувся до слідчого М. Горбаля — М. С. Ляшенка, прагнучи з'ясувати обставини арешту. Виявилося, що все тримається в винятковій таємниці, навіть суд буде за закритими дверима. Напевне, і лжесвідкам гарантовано інкогніто. Розмова зі слідчим Ляшенком тільки додала мені упевненості в тому, що Микола Горбаль — не винен. Винні — ті, хто затримав і заарештував його, ті, хто сьогодні таємно свідчить проти Горбаля, ті, хто організував всю цю гидку провокацію проти Горбаля.

Тому я вимагаю: осіб, винних в його арешті й цинічній обмові, притягнути до судової відповідальності. Я висуваю зустрічний позов, де винні і жертви мають помінятися місцями.

Як свідків на цьому процесі я називаю: самого Миколу Горбаля; його дружину Аллу Марченко; Павла і Ольгу Стокотельних, у яких Горбаль мешкав; Кириченко Світлану Тихонівну і Стуса Василя Семеновича, друзів М. Горбаля.

Я вимагаю відкритого суду над учасниками вчиненої проти Горбаля провокації.

Василь СТУС,

учасник Українського правозахисного руху Київ-179, Чорнобильська, 13-а, кв. 94

19.ХІ.79

ДО НІНИ ЛІСОВСЬКОЇ

21.01.1980

Дорогая Нина Петровна,

пожалуйста, не серчайте на меня — что так непростительно долго молчал. Причина: мне стал невыносим эпистолярный жанр.

Итак, с 7.12 имею жесткий админнадзор. С 20.30 до 6 утра должен быть дома, не посещать дом О. Я. Мешко, отмечаться только с 17.30 до 18.30 и т.д. Надзор сузил мои возможности трудоустройства, а с 11.1. я без работы (формовщиком не выдержал по состоянию здоровья).

Два приглашения — в La Salle колледж (Филадельфия) и Невшательский университет (Швейцария) — висят в воздухе, т.е. воспользоваться ими нет возможности (официальный вызов не дошел до меня).

Киев действует удручающе. Поэтому я бездельничаю — ввиду полной бесперспективности всякой работы в создавшихся условиях. Может, и писать не могу никому — ибо слишком вегетативно существую.

16 ноября 1979 г. я разговаривал со следователем Мыколы Горбаля — Николаем Сергеевичем Ляшенко, стараясь выяснить обстоятельства т. наз. "дела". Оказалось, что оно очень секретно, а тон беседы был таков, что еще более убедил меня в невиновности Мыколы. Тогда 19.XI я направил в Прокуратуру УССР следующее заявление (привожу в переводе): "23 октября с.г. при таинственных обстоятельствах был задержан мой товарищ, Горбаль Николай. Как стало известно, задержали его работники милиции Жовтневого района г. Киева. При задержании к Горбалю применили грубую физическую силу, а потом, использовав подложных свидетелей, его арестовали, обвинив в попытке изнасилования. Николай Горбаль — бывший п/з, собирался выехать к родственникам в США, подав документы в ОВИР. За ним постоянно следили — как за недавним п/з и человеком, близким к украинскому правозащитному движению. В условиях, когда репрессивные органы прибегают к грубым способам расправы и дискредитации людей, добровольно ставших на защиту элементарной законности в стране, у меня нет никакого сомнения, что М. Горбаль стал жертвой задуманной провокации. Арест и циничное обвинение Горбаля даст основания полагать, что после этого власть может арестовать любого человека по любому обвинению, если только общественная позиция этого человека почему-то не угодна властям. То есть, арест и циничное обвинение Горбаля, как и предыдущие случаи с осужденными В. В. Овсиенко, Ю. Литвином и др. говорят о том, что какая-либо защита человеческой неприкосновенности в диссидентских ситуациях отсутствует.

Судьба М. Горбаля, как и практика его ареста, вызывает беспокойство, поскольку случаи беззакония все учащаются. Кроме того, вымышленное обвинение М. Горбаля требовало десятков, а то и сотен лиц, ставших соучастниками совершенного против Горбаля преступления. Ибо подобная практика репрессий требует массовой деморализации людей, так или иначе причастных к каждому случаю административного произвола.

В последнее время М. Горбаль опасался, что может стать жертвой провокации, и потому взвешивал каждый свой шаг. Поэтому ни у меня, ни у родных и друзей Горбаля нет сомнения, что Горбаль не виноват. Виновны те, кто задержал и арестовал его, те, кто ныне стал тайным свидетелем против него. И я требую: привлечь лиц, виновных в его аресте и циничном оговоре, к судебной ответственности. К сожалению, я не могу назвать этих лиц поименно, ибо вся фактическая сторона "дела" держится в строгом секрете. Я требую открытого суда над ними уже теперь, пока над Горбалем не учинили судебного произвола. В качестве свидетелей, способных дать делу правдивое освещение, я предлагаю таких лиц: самого М. Горбаля — жертву произвола: Аллу Марченко — жену М. Горбаля, Павла и Ольгу Стокотельных, Кириченко Светлану Тихоновну и Стуса Василя — друзей М. Горбаля. Подпись: В. Стус, участник Укр. правозащитного движения.

Адрес: Киев-179, Чернобыльская, 13а — 94".

Прокуратура мне ответила — на мою "жалобу", что виновность Горбаля доказана следствием и никакого нарушения там не было.

Казалось бы, вполне логично было бы не препятствовать мне выслушать хотя бы приговор — дабы убедить меня в справедливости судебной версии.

Но сегодня в 12.30 меня схватили под руки два служебных лица и так отвели в раймилицию под глупым предлогом, что я-де некиевлянин, а увидев киевскую прописку — что я "не так себя вел" (я сознательно избегал всяких поводов). Вначале обещали продержать три часа, но отпустили через час — когда суд окончился.

На суде были (т.е. на оглашении приговора) Алла Марченко, жена, сестра Мыколы Мария, приехавшая с мужем из Тернопольской области, Оля Стокотельная и ее сестры Мария и Магда. Последние две попали в пятницу — на вечернее заседание суда, где Мыкола выступал с защитной речью. Итак, что удалось выяснить.

Мыкола в своей защитной речи сказал, что во время работы лифтером какая-то женщина, некая Батурина, попросила его посмотреть электропроводку в ее квартире. Мыкола, всегда галантный, не отказал ей в просьбе. В квартире то ли находилась, то ли подошла позже некая Метенко, будущая "жертва". Она и попросила провести ее домой, а то дорога темная. Опять Мыкола согласился, и когда он провожал се, в темном проулке на него набросились "свидетели" и жестоко избили.

Первое время у Мыколы был следователь Шепелюк и совсем другие "свидетели". Мыколу так жестоко избили, что спустя пять дней медэксперт снял побои и потребовал судить "свидетелей". Тогда из дела забрали неугодные материалы, сменили "свидетелей" и следователя и принялись по-новому.

"Свидетели" Лятовский и Иванов, конечно, говорили иное. Версия обвинения: якобы Мыкола знал "пострадавшую" Метенко и ранее, обещав принести ей Библию, а 23.Х. позвонил ей на работу и провожал. На какой-то поляне он принялся целовать ее, а потом "свидетели" услышали крики и бросились на помощь.

В суде Мыкола потребовал демонстрации своей одежды — и это было убедительно очень — рассказывают слушатели.

Мыкола успел сказать, что коварную роль сыграла Васютинская — адвокат. Она якобы знакомилась с делом до 10 января, потом отказалась. В суд на 17.1. пригласили адвоката Мартыненко, которого Мыкола отвел, требуя Васютинскую (я с нею разговаривал в суде 17.1; ее мнение по делу: слишком очевидно доказано вину Мыколы). Почему она не стала его защищать (то ли угрызение совести, то ли еще что?)? Но она, по словам Мыколы, сыграла самую коварную роль в этом "деле".

Прокурор требовал 5 лет строгого режима и 5 ссылки. Дали 5 лет строгого режима.

Даю новый адрес Петра Рубана: 349348 Ворошиловградская область, г. Суходольск-1 УЛ 314/36.

О нем мне написали так: здоровье очень плохое, хотел покончить с собой. В деле написали "осознал свою вину", а он заявил, что стал жертвой произвола. Тогда пригрозили, что будет, как и с Аллой Горской. Физически очень изнурен. И далее — вопли о помощи.

Вот и все мои новости.

Еще раз: пожалуйста, не серчайте. У меня осталась самая-самая светлая память о Вас — на редкость светлая.

Знаю о всех Ваших передрягах, всегда помню о Вас, вспоминаю часто — все с благодарностью.

Спасибо Вам!

Ваш Василь СТУС

Еще: мой киевский период — это сплошная полоса невезений, к этому я должен еще привыкнуть — если успею; кажется, мне придется когда-то очень краснеть перед Леней Васильевым: наконец уведомления о вручении писем ко мне приходят без подписи адресатов. Очень прошу — телеграфируйте получение. Или — позвоните, если угодно.

Всего доброго Вам!

Смею надеяться, что все мои столичные друзья не обиделись на меня?

ДО ГОЛОВИ ЛЕНІНГРАДСЬКОГО РАЙВИКОНКОМУ м. КИЄВА

13 серпня 1979 р. після відбуття 5-річного ув'язнення і 3-річного заслання я повернувся до Киева. Маючи відпустку до 16.Х. 1979 р. за попередньою працею (рудник ім. Матросова, Магаданської обл.), я вже 22. X. 1979 р. самостійно влаштувався формувальником Київського заводу ім. Паризької комуни. 19.12.1979 р. я подав заяву на ім'я директора підприємства з проханням перевести мене — з огляду на мій стан здоров'я (резекція шлунка і перелам обох п'яткових кісток) — на легшу роботу, а при відсутності такої змоги — розрахувати.

11. 1. 1980 р. мене розрахували за власним бажанням, нічого не запропонувавши іншого.

З 14. 1. 1980 р. я звертаюся до секретаря райвиконкому т. Лазоренка Г. Д. з проханням допомогти мені знайти роботу, оскільки самостійно я цього зробити не можу.

Кілька разів мені відмовляли в роботі — то за станом здоров'я (на заводі "Електронмаш"), то через минулу судимість (вантажником овочевого магазину 1-ої просіки), то під іншими приводами (Республіканський будинок моделей) .

Коли я спробував був ще раніше влаштуватися в Київський метробуд, медична комісія Залізничної поліклініки м. Киева видала мені 15. X. 1979 р. довідку, що я "можу виконувати полегшену роботу (без піднімання тягарів)".

За фахом я літератор, історик. Працював літературним редактором, старшим науковим працівником історичного архіву, інженером технічної інформації, скреперистом, кочегаром.

Прошу допомогти мені трудовлаштуватися згідно з моїми фаховими та фізичними можливостями.

В. СТУС

Адреса: Київ-179, вул. Чорнобильська, буд. 13-а, кв. 94

28. 1. 1980 р.

ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ СРСР — ЄДИНИЙ ГАРАНТ МИРУ В УСЬОМУ СВІТІ

Вісім років минуло відтоді, як репресивні органи СРСР влаштували новий погром української інтелігенції. Після масових арештів у січні 1972 року за колючим дротом опинилося багато сотень людей, стурбованих долею рідного народу, його матеріальним і духовним добробутом. Розпочаті тоді масові репресії, незважаючи на численні протести світової громадськості, продовжуються й дотепер майже в тих самих масштабах, проте з використанням особливо брутальних методів розправи, коли людей, що так або інакше протестують проти насильства, судять як хуліганів, злодіїв, розпусників, аби завуалювати моторошну арифметику політичних розправ.

Мета всіх цих репресій, які провадять на Україні з диявольською методичністю,— задушити вільний голос нашого народу в особі його кращих представників, приректи наш народ на покірливе мовчання; репресуючи інтелігенцію, зупинити зростання національної самосвідомості українського народу, обезголовити наш народ, перетворивши його на покірну череду, покірну до окриків тимчасового правителя. За минулі десятиріччя жертвою цих репресій стали мільйони й мільйони чесних людей. Голод 1933 року, репресії сталінських і післясталінських часів, примусове переселення українців у райони Сибіру та Далекого Сходу, розгром українського національно-визвольного руху в Західній Україні в 40-50 роках — усе це призвело до того, що український народ скоротився наполовину: до фізичного знищення 10-15 мільйонів українців слід додати різке зниження природного приросту населення. Це вдвічі, а то й утричі більше від того, що завдав нашому народові німецький фашизм. Регулярні адміністративні кампанії по фізичному й духовному винищенню української інтелігенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтелігенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтелігенції дійовим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтелігенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі. Наші письменники в більшості перетворилися на нахлібників, блазнів, що розважають партійно-державну еліту, стали паразитувати на тілі трудового народу, бо їхня так звана продукція — це суцільний брак. Сьогодні ця інтелігенція благословляє терор — добровільно чи з примусу, вголос чи мовчки, рабською старанністю чи за голосом смертельного переляку.

Цей чиновний штат, виконуючи накази партійних тимчасових правителів, усе ще переконує нас у тому, буцім СРСР — це країна найбільшої в світі соціальної справедливості. Проте дедалі більша частина нашого народу переконується в тому, що це не так: наш робітник дістає за свою працю злиденні копійки, маючи забезпечення в кілька разів гірше, ніж робітник США, ФРН, Канади й інших країн, наш селянин перебуває не в кращих умовах.

Зростає дорожнеча, багато товарів, у тому числі продуктів харчування, немає. Що ж до духовно-культурного клімату, то тут і Україна, й СРСР стали страховищем для всього цивілізованого людства, як уособлення духовної неволі, ГУЛАГу, найбільшого насильства над людиною і її сумлінням, цілковитої політичної безправності, винищення цілих народів, оголошених поза законом. Сталінізм — ця святая святих радянського комунізму — існує й по сьогодні, ледь-ледь обновивши свої диявольські ритуали. СРСР перетворився на військово-поліційну державу з широкими імперіалістичними намірами. На задоволення радянського експансіонізму й підтримку поліційного клімату всередині країни і так званої соціалістичної співдружності йде добра третина, а то й половина загальносоюзного бюджету. Розповсюдивши свою практику на багато країн світу, радянські комуністи несуть цілковиту відповідальність за всі криваві лиходійства, що відбуваються в таких країнах як В'єтнам і Кампучія, Куба й Китай, Албанія й Афганістан, Чехословаччина чи Східна Німеччина. Антилюдяна практика архіпелагу ГУЛАГу розповсюджується на весь світ, не лишаючи нам, українцям, жодних надій на майбутнє. СРСР перетворився на жандарма, який погрожує всій планеті війною й насильством. Ми добре знаємо, чим це загрожує людству; адже за 60 років безпощадної війни, яку так званий уряд УРСР веде проти свого власного народу, ми втратили стільки людських життів, що можемо сміливо поставити імена змінюваних київських тимчасових правителів поряд з іменами Пол Пота і Єнг Сарі, їхніх комуністичних братів по зброї.

Ось уже 60 років цей так званий Уряд України здійснює практику національного геноциду. Який ще уряд у світі вміє на зразок українського зводити почуття патріотизму до рангу державного злочину? Серед суверенних держав такого уряду немає, не дозволяють собі цього навіть сьогоднішні колоніальні намісники.

Тому ми, жертви політичних репресій на Україні, .звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу, до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з комуністичної неволі. Ми змушені це зробити самі, бо офіційний уряд УРСР, будучи всього-навсього окупаційною владою, ніколи цієї вимоги не поставить. Ми змушені зробити це тепер, бо кожен день перебування України в складі СРСР наближає нашу національну загибель. Ми звертаємося з цією вимогою до союзного уряду, бо вбачаємо в цьому відокремленні України єдиний рятунок. Це не порушення конституційного права, це наш єдиний шанс уникнути духовно-національної смерті і домогтися гідного існування. Ми звертаємося із закликом до свого народу, до всіх людей, що живуть на території УРСР, підтримати нашу вимогу. Необхідно об'єднати всі наші зусилля для того, щоб з часом провести референдум у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії з ООН. Українська громадськість, а не окупаційний режим в особі так званого уряду УРСР мусить стати виразником такого національного самовияву.

Відкидаючи всілякі спекуляції радянських властей на наші вимоги, ми заявляємо: воля України дасть можливість звільнитися й російському народові, й іншим народам, що поневолені сучасним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляемо, що людям, які заселюють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціальні права. Всі права національних меншин і різних релігійних асоціацій будуть додержані беззастережно.

Вільна Україна могла б стати надійним захистом і Заходові від комуністичної експансії, оздоровила б усередині політичну обстановку в країнах, що є західними сусідами України, допомогла б усім народам, що перебувають у складі СРСР, домогтися гідного національного існування. Деколонізація СРСР — ось єдиний гарант миру в усьому світі. Волю Україні!

Волю народам, що перебувають у ярмі комуністичної імперії!

Український Патріотичний рух.

Січень 1980 р.

ГОЛОС З УКРАЇНИ

Воєнно-поліцейський комплекс СРСР, про який влада дбає передусім, пересичений. Поглинаючи левину частку національного прибутку, цей клан, відгодований за рахунок нещадної державної експлуатації трударів, переходить до практики. Свідоцтво тому — події в Афганістані, провокаційна гра на ірано-американському конфлікті, дикунська розправа з дисидентами. Все це ланки одного ланцюга. Давній міф про прогресивність радянської моделі соціалізму розвіяно. Лицемірство вже не допомагає. Надзвичайно складні внутрішньополітичні та економічні проблеми, перед якими стоїть уряд Брежнєва, змушують вдатися до традиційного засобу — нагнітання воєнного психозу, загострення політичної обстановки в світі, щоб у такий спосіб зняти з порядку денного можливі корективи до практики керування країною. Настав час показати своє справжнє, гулагівське обличчя. Це обличчя жахливе, проте влада досить сильна, щоб його не соромитися. Росія 20 сторіччя, повторюючи лінію свого історичного розвитку минулого сторіччя, вступила в епоху Победоносцева. Настав час Олександра III і підлого Судєйкіна.

Рекрутуючи дисидентів та відправляючи їх за колючий дріт за якнайпідлішими лжезвинуваченнями, влада дбає лише про те, щоб збільшити свій золотий запас душ, який вона пустить у торговельний обіг в разі наступного раунду переговорів із Заходом. Работоргівля своїми громадянами, почата ще за Хрущова, розцвіла пишним квітом. За Буковського купили Луіса Корвалана, за Кузнецова, Гінзбурга і Мороза — своїх шпигунів, за Сахарова можна вимагати режим найбільшої сприятливості, за євреїв — пшеницю, дешеве масло і м'ясо, комп'ютери, важливе технологічне устаткування. Головне — створити для в'язнів сумління такі умови, щоб жалісливий Захід змушений був піти на такі угоди — із співчуття до мучеників волі.

Наше так зване суспільство, давно вже безнадійно хворе, охопив загальний маразм. Крадуть міністри й сторожі, займаються махінаціями працівники торгівлі і ОБХСС, спекулюють перекупки й журналісти, брешуть казкарі й партійні віщуни. Люди розумової праці, що втратили право називатися інтелігенцією, зайняті найскладнішими проблемами особистого виживання — в умовах постійного зубожіння народу. Вони цинічні такою самою мірою, як влада. Радянський робітник заробляє в 5-10 разів менше, ніж його колега на Заході. Радянський колгоспник, що звик до поневіряння, рятуючись від цього, проходить вишкіл професійного злодійства. На категорію особливо збочених підляків і моральних виродків перетворилися так звані слуги народу — трудівники творчої праці і вільних професій. Загальна корупція, продаж професій і посад, на яких можна ловити рибу в каламутній воді, втрата будь-якого почуття громадськості — ось окремі атрибути нашого так званого суспільства, цієї отари отупілих одиноких баранів, які товчуться на стирлованому пасовиську в пошуках жалюгідного прожитку. Гасло всіх: після нас хоч потоп.

У цих умовах радянські борці за справедливість, з примхи історичного моменту названі правозахисниками, щоб не здаватися надто великими радикалами, роз'єднані як ніколи раніше. Кожен з них стоїть перед синдикатом добре налагодженого пригнічення. І марно він сподівається на м'якість своїх заперечень владі, даремно ховається за фігурою критики окремих недоліків. Чекає його диявольська розправа — майже така сама люта, якій в Росії 19 сторіччя піддавали терористів. Але що він може, цей інакодумець? Адже він — один. А один у полі — не воїн. Ця істина відстрашує від лав дисидентсва мільйони і мільйони людей, які усвідомили всю катастрофічність теперішнього становища. Подібна ситуація особливо характерна для України, де традиційну національну роздрібненість місцевого населення вміло використовують каральні сили. Старанно порцельоване суспільство — навіть при наявності сил притягання всередині "страт" — ніяк не може досягти того енергетичного потенціалу, за якого були б звільнені з пут страху сили консолідації, на дедалі зростаючій хвилі яких з'явились би позитивні, з чіткою реакцією на злобу дня соціальні інстинкти, запити, пропозиції, програми. Репресії, які пережила Україна за останніх 10 років, залякали поміркованих, на боягузах поставили хрест, а окремих сміливців залишили на порожній сцені, яскраво освітленій кагебістськими прожекторами.

В таких умовах є тільки один вихід — керуючись персональною відповідальністю кожного за долю всього народу, протиставити насильству влади позицію громадянської непокори. Хай це будуть акції поодинокі, акції невеликих груп. Проте влада мусить знати: такого ми більше терпіти не хочемо. Не можна думати про те, що наша суто особиста громадянська позиція даремна. Кожен новий учасник руху за соціальну і національну справедливість, кожен новий в'язень сумління, кожен новий переслідуваний вливається у величезну сім'ю тих, хто не може миритися з теперішньою сваволею. І нехай радянські табори й тюрми наповняться новими людьми, які шукають правди. Опір режимові можна вести і в табірних умовах. Позицію громадянської непокори треба витримувати в будь-яких обставинах і за всяких умов.

З другого боку — перед лицем теперішньої сваволі весь демократичний рух країни мусить згуртувати свої ряди під єдиним прапором демократичних перетворень на засадах справжнього народовластя, демілітаризації й декагебізації країни, поліпшення соціального становища народу, поваги прав особи, асоціації й цілих народів. У загальнодемократичному рухові СРСР мусять об'єднатися загальнодемократи і націоналісти, члени незалежних профспілок і релігійних об'єднань, особи, що бажають емігрувати з СРСР, і правозахисники; тільки загальносоюзний демократичний рух, який функціонує в усіх осередках соціального організму країни, може розраховувати на дійовість своїх позитивних зусиль.

Відсиджуватися, сховавши голову під страусове крило, — сьогодні злочин. Нехай це знає кожен письменник, що прикрашає виразки режиму, кожен журналіст, який збирає чергові усмішки черговому временщикові, кожен педагог, що отруює свідомість дітей вірнопідданським пропагандистським дурманом — вони-бо злочинці подвійно. Адже не тільки не питають у своєї рідної влади — "що ж ти, клята, робиш?", але й усіляко потурають їй.

Нехай нашим першим кроком до самовизволення буде хоча б таке: відмова від участі в демонстраціях вірності режимові, від усіх програм партійного дресирування (лекції, збори і т. ін.), неучасть у виборах, вихід з примусових організацій (партії, комсомолу, профспілок, творчих організацій), відмова від суботників, недільників, які продовжують 41-годинний робочий тиждень, відмова від передплати партійної преси. Страшний молох режиму не такий уже й страшний, якщо йому протиставити позицію масового, хай і неорганізованого спротиву. Тотальне насильство мусить зустріти тотальний спротив. Жоден випадок насильства над людиною, жоден факт несправедливості не повинен лишитися поза увагою. Тільки розкріпачивши самого себе, можна перейти до нових, організованіших форм боротьби з офіційним гнітом. Сьогодні, як ніколи, необхідні тисячі й тисячі сміливців, здатних на будь-які злигодні в ім'я справедливості й соціального прогресу. Сьогодні, як ніколи, наявним асоціаціям дисидентсва потрібні нові люди, які могли б продовжити справу, за яку борються Тетяна Веліканова і Глеб Якунін, Вячеслав Чорновіл і Л. Тарновський, В. Бахмін і Б. Гаяускас, П. Айрикян і А. Сейтмуратова. Розгнузданому теророві ми мусимо сказати "ні!". Зусилля кожного з нас послаблюють добре організовану армію насильства. Майбутнє демократії в руках кожного з нас. Більше того: в умовах, коли радянський офіціоз є одним з головних потенційних зачинателів нової великої війни, в руках демократичного руху СРСР — і доля миру на землі. Нехай місце кожного нового в'язня займуть не одиниці, а десятки нових сподвижників Правди. Це не так уже багато. Але якщо одну Веліканову замінять троє, це означає: завдання карателів стане втричі складніше.

Ми стоїмо перед великою кризою. Можливо, такої іншої ще не було. І обов'язок кожного громадянина виконати своє людське призначення.

Українські дисиденти, звертаючись до всіх Гельсінських груп країни, до всіх людей, що усвідомили драматизм сьогоднішньої ситуації, пропонують: провести загальносоюзну політичну голодівку протесту проти політичних репресій у день відкриття московської Олімпіади. Підтримайте нашу вимогу Кремлеві: Волю всім політичним в'язням, яких мучать у радянських тюрмах і таборах!

[1980]

1 Іван Франко

1 Назва журналу в оригіналі відсутня.

1 Допр — дім примусової праці.

1 Карт-бланш (фр.) — чистий бланк; необмежені повноваження.

1 В сентябре 1965 г. меня исключили из аспирантуры Института литературы АН УССР за публичный протест против арестов в кинотеатре "Украина". С тех пор я был и на стройке, и в кочегарке, и в метрострое и т. д., потому что постоянно увольняли с работы, запретив фактически работать по специальности.