ОЖИДАНИЕ

Недавно ушедший на пенсию шахтер Петр Степанович не находит себе покоя: заслуженный отдых, сам по себе не очень приятный трудолюбивому человеку, окончательно сделал его пленником навязчивой идеи: потерявшийся во время войны сын где-то пребывает в добром здравии и так же разыскивает утраченного отца — единственного, кто у него остался (в годы войны голодной смертью умерла на оккупированной территории его мать).

Чувство одиночества и тоски, не оставившее в душе старика места для новой любви, было тем, что удерживало его на свете, уберегая от жизненных треволнений, уменьшенных в своей значительности или даже вовсе растаявших в высоком страдании одинокой души.

Все, что можно было сохранить из нехитрого довоенного житья-бытья, он уберег от разрушения или повторил, реставрировал в новой жизни. Так они и жили вместе — он и его искусственно удержанное прошлое: дом со ставенками и колодезем во дворе, с деревьями, по-крестьянски экономно высаженными перед окнами и по краю межи, с распаленными (пуще реальности!) воспоминаниями о жене, сыне, ушедшем миге счастья.

Порой кажется, что он не живет, а преодолевает время, стремящееся отторгнуть от живого тела воспоминаний особенно дорогие его сердцу части. Убивая время, он с головой уходит в мелкую работу, находя особую радость в незатейливых домашних хлопотах, в контакте с рубанком, топором, молотком, косой, пилой, сверлом. Но устоять против ветров времени ему невозможно: бледнеет образ жены, чернеют запомнившиеся родинки на расплывающемся в памяти лице сына... Старик делает отчаянные усилия воссоздать их лица, как скульптор явившийся в видении образ, но — безуспешно: слишком часто "смывался" вид счастливой хохотуньи-жены другой, вымышленной картиной — исхудавшая, ошалевшая от голода жена молит его о помощи, вытягивая тощие, как жала, руки. Так постепенно в памяти образовались наводящие ужас пустоты. Старик идет напопятную. Перед самым уходом на пенсию он женился на Варваре Алексеевне, старушке-вдове своих же лет. С ними — одинокая, "нагулянная" дочь Варвары, двадцатипятилетняя Нинка, девушка с заметными странностями в поведении. Так они и живут втроем — вместе только потому, что под одной крышей. Женившись, старик упрятался от немощного одиночества, защитился от приближающегося агонизирующего будущего, но мучится сознанием того, что изменил своей памяти, святости прошлого, изменил своему всевозвышающему горю, разменял чувство высокой скорби на мелкие уюты, удовольствия, счастьица. И не раз ощущение содеянного греха, вины перед прошлым, в первую очередь — перед сыном — оборачивается жестокой несправедливостью по отношению к Варваре Алексеевне и Нинке. Жестоко обращаясь с близкими, он мстит самому себе.

Добрая старушка-жена прощает ему все, в худшем случае она начинает плакать — тихими, безмолвными слезами. Одно — ей некуда податься со своей, уже ставшей нестерпимой, женской одинокостью, а другое (и более важное) — ей жаль старика, лютого от доброты, от неразделенной ни с кем чистоты носимого в себе горя. Не раз она втихомолку любуется им: кормит кур, сидящих за изгородью, и незаметно ласкает теплым, как летняя вода, взглядом его узловатые аккуратные руки, его крутую уверенную шею степняка, его седеющую хохлатую гриву.

А старик пишет и пишет письма — в редакции местных и центральных газет, радио и телевидения, в архивы, управления, министерства. Привычка, въевшаяся в него после войны, стала причиной его углубленных старческих страданий.

Осенние донецкие ветры, приносящие неожиданные недомогания, воют за окном, усиливают его одинокую неразмененную скорбь, выгоняют его на вокзал, где, за давнишней привычкой, он встречает и провожает далекие поезда. Лишь здесь, на вокзале, к нему возвращается чувство осязания изменчивой и уже отстраненной от него жизни, ощущение чего-то, что еще может измениться и повлиять на его судьбу. Собственно, это, кроме всего прочего, его маленькая хитрость: старик сознательно вводит себя в "пассажирскую ситуацию" — как актер, вопреки режиссеру, все еще надеющийся, что может-таки и просто должна случиться такая роль, какую сыграет только он, ибо не может же быть актера, почти совершенно не выигравшегося за долгую жизнь-ожидание.

Вокзал — это его маленький искусственный рай, здесь он особенно чувствует свое одиночество, каждодневно испытуемое возможными исключительностями и случайностями. Ведь жизнь для него — одно длинное, как притемненный коридор, ожидание. Вокзал — это лучший барометр его самоощущения. Надеясь, он идет на вокзал. В минуты же сомнений, внутренних колебаний он тиранит двух бедных женщин, словно требуя от них уважения к своему горю, мучает их частыми разговорами о письмах, ответах, изливает на них застоявшуюся желчь. В такие минуты женщины становятся удобным для него объектом, мишенью, в которую можно метать стрелы своей досады, неверия и даже сетований на жизнь, грохочущую со стороны вокзала (это — лейтмотив: днем и ночью Петр Степанович схватывается по зову жизни, сотрясается от проносящихся поездов).

И вот совершенно случайно старик находит своего сына. Оказывается, тот живет в этом же маленьком донецком городке, живет тихой малоактивной жизнью как стебелек, перенесший засуху,— он и теперь еще не может оправиться от прежней желтизны. Война обожгла душу Михаила; годы, проведенные без родительского тепла, детдомовское детство наложили на его характер свой отпечаток. Он замкнут и молчалив, социально развит, но расчетлив, добр, хоть доброта его и странновата, активен, но некоммуникабелен. Постороннему глазу Михаил кажется даже черствым.

Старик готовится к встрече с сыном, он боится ошибки, которой ему не перенести, всматривается в фотографию почти чужого парня — с любовью и опаской. Как теперь будем жить? — торжественно задумывается Петр Степанович, и будущее кажется ему прекрасным, хотя и несколько обременительным. Последнее он ощущает с ужасом в душе: надо же было так сродниться с горем и одиночеством, что настоящая, нормальная жизнь счастливого человека, родителя сейчас кажется ему просто скучноватой и довольно не похожей на ту, о которой он мечтал еще вчера, занятый безуспешными поисками сына. Вместе с тем встреча с сыном — последняя отчаянная попытка сохранить уплывающую, как песок между пальцами, жизнь, почти религиозная вера в то, что он продлится в двосуществовании, на расширенной, достроенной площади индивидуальной экзистенции.

И что же? Все слова, подготовленные в ночь перед встречей, застряли у старика в горле; желая сказать многое, он не сказал ничего, а сын смотрел на него виноватыми извиняющимися глазами, в которых набегавшее выражение растущего взаимоузнавания и родственного взаимочувствования сменялось вдруг набегавшим выражением непонятливости, тяготы и холодного страха. В этих глазах подчас появлялось даже выражение оскорбленного самолюбия! "Сынок", — отчаянно, как в зябкую воду, падает старик навстречу растерявшемуся сыну, обрушивается грузным телом на утлые костлявые плечи того, кого он так ждал и кто с лихвой оплатил — уже самой своей физической вещностью — почти иррациональное ожидание старика. А тот, осторожно поддерживая незнакомого мужчину, усаживает его на стул — так, как помогают присесть случайному встречному, когда того прямо посреди улицы хватает удар...

"Ну, как живешь?" — спрашивает старик, чувствуя, что это совсем не то и совсем не так, как следовало бы спрашивать, но что и как — это неожиданно стало теряться в стремительно нарастающем чувстве неуверенности и опасливости, и даже подумалось, что еще два-три подобных бестолковых вопроса — и возможность взаимопонимания исчезнет навсегда — ведь почти заметно, как она тает в этой сумеречной комнатушке, в вечереющей дымке мглистого донецкого горизонта.

Вот уже два года как Михаил женился, но это нисколько не изменило подчеркнуто холостяцкой обстановки комнаты: кровать, этажерка с технической литературой, шкаф, на нем радиошасси — вот и весь интерьер сыновней квартиры, которая никак не хочет быть "узнанной" стариком.

Встреча с сыном оказалась очень тяжелой. Это Петр Степанович понял позже, когда возвратился домой и стал наедине "переживать" пережитое. Он еще ждет ответного визита сына, но и этот визит не может возвратить сыну чувства сыновства: перед Михаилом сидит почти совсем чужой человек, которого просто неловко называть отцом, и сын, всячески избегая называния, при нужде обходится единственным — Петр Степанович.

Но находясь среди знакомых, старик носит радость обретенного отцовства, как повинность. Сидя в кругу старых шахтеров за кружкой пива, старик, отвечая на вопросы любознательных, отвечает: "Да, нашелся". И, показывая фотографию сына, где тот сфотографирован на аляповатом фоне провинциального фотоателье, гордо заявляет: "Хороший парень". Такие минуты — едва ли не единственная его радость после встречи с сыном.

Зато, спрятавшись от постороннего глаза в родном доме, старик еще ожесточеннее тиранит Варвару Алексеевну и ее дочь. И в минуту отчаяния старушка бросает ему гневно: "Что же ты нас ешь-то поедом? Ну, нашелся твой сын? Да-а, сын, а к отцу и носа не кажет".

Старику просто невмоготу. Выйдя на улицу, он подолгу кружит вокруг дома, где живет Михаил, боясь показаться тому на глаза. Как-то, отважившись, он поднимается по лестнице к квартире сына, по дороге вытирая слезящиеся глаза. Останавливается на темной маршевой площадке слышны хриплые горловые звуки и тяжелое свистящее дыхание. Потом подходит к знакомой двери. За нею слышится будничный разговор Михаила с женой и сразу же — ровный холодноватый мужской смех.

Тяжелой медленной поступью старик направляется к выходу — вниз по глубокому лестничному колодцу. Ослабев, он еле держится на ногах, по дороге встречает медсестру, впервые сообщившую ему о сыне. "Как здоровье, дедушка?" — участливо спрашивает она, но, заметив, что старику не по себе, с виноватой улыбкой умолкает. Держась за чужую калитку, старик смотрит на нее отчаявшимися глазами. Она что-то беззвучно говорит ему, но он не слышит. Под тяжелым взглядом старика она — как тоненький острый парус в туманном море. Вот она удаляется, тонкая, как стебелек, вот она становится почти незаметной, а старик отстраненным голосом говорит ей (губы его крепко перетянуты конвульсией страдания): "Что же ты мне раньше не сказала? Раньше? Почему не сказала? Раньше?"

... Пыльный донецкий день. Бледный, с одутловатым лицом, Петр Степанович сидит на скамейке перрона и опустевшими, как бы потухшими глазами, вглядывается, как приближается пассажирский поезд. На перестыках стучат бешено колеса, старик приподнимается, но этот поезд проходит станцию без остановки. Один за одним мелькают совершенно безлюдные вагоны, и кажется, нет им ни конца ни края.

* * *

Слишком долго прождал Петр Степанович день своей встречи с сыном. Встречи, которую он словно вызвал из небытия — одним усилием веры и воли. За долгое ожидание реальный сын будто-бы перешел в сферу чистой мечты, он настолько "разминулся" с реальностью, что узнать (вернее, признать) родную кровь в нахохленном скрытном Михаиле оказалось старику не под силу.

Сыновнее чувство "размыто" и в Михаиле — временем, окружением, а прежде всего — войной. Мотив антивоенный должен постоянно присутствовать в материале, не заглушая других мотивов причудливой человеческой психологии, но и не пропадая.

Должно ориентироваться на главную тему: давно ушедшая война до сих пор еще отравляет своими продуктами распада отца, сына, человека. Это тема искания утраченного, нахождения утраченного, то есть того, что даже найденное, не находится. Очень важна для данной темы незатейливость общего колорита, восполненная его точностью, вещной броскостью, максимальной доходчивостью и бытовой правдоподобностью. Желательно дать максимум натурных эпизодов.

Тема должна стоять на своих ногах — единственный способ получить от нес то, что она содержит.

Теперь проиллюстрирую отдельные эпизоды осмысливаемого материала.

1.

Последняя, уже отходящая в ночь ясность вечера. Старик спускается по сбегающей вниз крутой улице, напоминающей штрек: кроны деревьев почти переплетены над головой. Навстречу ему иногда взбираются тяжелые грузные автомобили.

Неосторожный голубь, раздавленный колесом, навсегда выпростал одно крыло — во весь разлет. На него надвигается новый автомобиль — старик смотрит, как машина проезжает раздавленного голубя, на сей раз даже не зацепив его.

Впереди прошли два силуэта — хорошо видны их одежды, но лица будто закутаны в ночную темень. Потом наоборот — тропинкой, что уходит высоко влево от дороги, плывет одинокая мутно-поблескивающая в вечернем небе шахтерская каска.

Петр Степанович выходит к пустырю. Это строительная площадка. Залитая бетоном часть фундамента. Огромный котлован и высокие кручи вывороченной глины и чернозема. Немного дальше — коробка девятиэтажного дома — бархатно-черные проемы окон и дверей. Сверху маячит одинокая фигура, она то появляется, то подолгу исчезает. Человек, маячащий на доме, насвистывает невеселую мелодию, больше тоскливую, чем грустную. Прямо из вывороченной земли дыбятся несколько огромных — выше человеческого роста корней дубов. Они простирают ввысь огромные волосатые руки, как зловещие привидения.

Откуда-то доносится высокий детский плач и просящий женский голос: "Ива-а-нко-о-о, иди спать, сынок, иди уже спать. Я тебе постельку постелила". И сразу же плач усиливается.

Людная улица — по-видимому, главная вечерняя артерия городка. Потоки машин, людей, фонарей, очерчивающих рельеф местности,— своенравные впадины и высотки. Старика захватывает река движущихся лиц, но его лицо в ней не теряется: своеобразный контрапункт выражений. Старик сам в себе, он торжественен, как праздник. Как одинокий челн, омываемый волнами набегающих реплик.

Две девушки: "Я ему и говорю — ты еще будешь молить у меня пощады".

Парень с девушкой: "Дурачок, думаю, так бобылем и сдохнешь".

В группе развеселых, а по-настоящему грустных парней. "Так я ее, это самое, за жабры. Она и влагу пустила": — "Ну, может, зальемся слезами?" — "Коньяк?"

"А что о-д-ин черт

Голос из стайки девушек: "Так он мне и говорит — может, заскочим ко мне домой. Представляешь?"

И эту сутолоку голосов расталкивает однообразный голос по радио: "25 августа состоится тираж денежно-вещевой лотереи. За 30 копеек вы можете выиграть автомобиль. Сегодня последний день продажи лотерейных билетов" — фраза повторяется несколько раз. Потом из агитфургона несутся поднадоевшие мелодии бульварных песен.

Старик направляется вправо и вверх, где возвышается трехэтажный дом. Чернеют дыры подъездов. Кто-то выбегает из одного, того самого, где живет сын. Старик успевает спрятаться за деревом, а тот, прошмыгнув почти возле самого старика, запоздало обнаруживает, что кто-то прячется за деревом. Незнакомец начинает ругаться — слышатся одни ругательные интонации. Старик обходит дом, держась в тени: в сыновнем окне горит свет. Видно, как жена озабоченно ходит по комнате. Открывается дверь на соседнем балконе — кто-то выплескивает воду чуть ли не на голову старика. В какой-то квартире слышно одинокое пение подвыпившего мужчины. Сиплым голосом, почти речитативом, он напевает: "А молодого коногона несут с разбитой головой". За спиной кто-то проносит в транзисторе сумасшедший джазовый ритм. Держась за дерево одной рукой, старик смотрит вверх молящим жаждущим взором.

В окне появляется голова сына. Он ставит на подоконник шасси приемника и начинает что-то проверять в нем. Это длится довольно долго. Потом, взявшись обеими руками за оконный проем, смотрит на улицу. Старик, застыв, как изваяние, выдушивает из себя улыбку. По его лицу бегут слезы, он не вытирает их, наоборот, кажется, слезы принесли ему желанное облегчение.

Лицо сына такое же спокойное и непроницаемое: старика он не видит. И когда где-то совсем близко отчаянно взвизгивает собачонка, Михаил словно вздрагивает и с недовольным видом уходит вглубь комнаты.

В небе погромыхивает — набежавшие тучи доканчивают работу вечера.

Старик обходит дом с другой стороны, неуверенно приближаясь к подъездным проемам. Наконец с растерянным лицом входит в желанный подъезд. Поднимается по лестничной клетке. Дойдя до маршевой площадки, останавливается. Молнии освещают его тяжелое лицо с всклокоченной шевелюрой на голове. Сейчас он чем-то напоминает сумасшедшего короля Лира. Старик очень нехотя опускается по ступенькам вниз, но на полдороге останавливается и, круто повернувшись, двигается опять вверх. Теперь он делает остановку на следующей маршевой площадке. Его лицо заплакано, он тяжело дышит. Потом подходит к сыновой квартире. Идет, меняясь в лице.

Слышится разговор:

жена — "Надо бы купить телевизор, а то скучно" и, после паузы,—

сын: "С долгами скучнее".

Затем звучит его деланный совершенно неестественный смех. Над головой Петра Степановича дрожит, покачиваясь, электролампа. Старик, уже протянувший руку к дверной ручке, опускает се и неуверенной поступью идет вниз по лестнице. Не останавливаясь, доходит до самого выхода (звучит мелодия песни, которую любит напевать Нинка). Не останавливаясь, Петр Степанович выходит на улицу, попадая под проливной дождь, которого он, однако, будто бы не замечает. Пустынная дорога. Лишь иногда пробегают отдельные прохожие, спеша спрятаться от разразившегося ливня. Старик ступает, хоть кажется недвижим, будто кто-то переставляет ему ноги. Грохочут водосточные трубы, дрожит газета, брошенная на кустарник, клокочут образовавшиеся луки. Медленно пошатываются плафоны уличных фонарей, словно сочувствуя горю старика.

Старик доходит почти до главной артерии городка, и только тогда утихает дождь. И сразу же появляются люди на улицах. Если бы не лужи под ногами да мокрый асфальт, трудно и поверить, что всего пять минут назад лил проливной дождь. Феерическим светом мерцают рекламы огней: "Берегите время! Пользуйтесь услугами Аэрофлота". Несколько далее над громадой потемневших от дождя крыш начинают струиться новые тексты: "...вызвали волну единодушного восхищения всего прогрессивного человечества". У телефонной будки стоит странноватый подросток, почти мальчик, ест пирожок и, не обращая внимания на прохожих, следит за текстом рекламы. Проходит пара молодых людей, ласково поглядывая на странноватого паренька. Пройдя далеко вперед, мужчина оборачивается и, усмехаясь, бросает ему: "Давай-давай, ты, парень-гвоздь". Женщина шутливо толкает его в плечо: "Коля, ну что ты в самом-то деле".

Над крышами городка — низкое всклокоченное дождевое небо.

Главная артерия городка. Петр Степанович смотрит поверх толпы, снова запрудившей улицы. Кажется, что узким, хорошо вымытым оврагом несется грязный поток ночи, вот он набегает на старика, вот он уже по щиколотки, выше — вода почти подступает к горлу. Старик двигает шеей, будто ему лоскотно или тесно в этом воротнике. Расстегивая верхние пуговицы рубашки, старик прислоняется к дереву — первому, что оказалось поблизости.

"Ты видел, какое чучело",— слышится реплика из толпы.

"Крр-а-ккадил", — кто-то отвечает неудачливому шутнику.

Старик останавливается, держась одной рукой за ствол дерева, другой достает платок из кармана и вытирает обильный пот со лба.

Перспектива декоративных карликовых дерев с кронами, похожими на шары. Но и сквозь зелень видно, как нещадно эти деревья обрезывались, насколько массивны толстые обрубки ветвей, не спрятанные даже геометрически правильными шарами.

К Петру Степановичу подходит заросший мужчина средних лет с жестким, но каким-то неуверенным лицом. Одет он в старый генеральский френч, видавший виды, хотя дубовые листья еще хорошо видны на петлицах. Мужчина сбрасывает мешок с какими-то ящиками или кирпичом и вкрадчиво спрашивает:

— Огоньку, конечно, даешь?

Старик непонимающе смотрит на него.

— Ты что, брат, обиделся, да? Я ведь спичинку одну — и только. А курить у меня есть у самого-о-о.

— Иди к че-ерту, — глухо прорывается старик и отворачивает голову в сторону.

— Ну уж, и к черту, — вовсе не обидевшись, дискутирует встречный. У него ведь и своих-то — полон батальон.

Собравшись с силами, старик пускается в путь. Свернув с улицы, он оказывается совсем близко к летней танцплощадке, где ослепительная иллюминация и галантные парни, где перетянутые в поясе девушки кажутся тоненькими, как надежда, где несмотря на кажущуюся веселость и торжественность, надо всем владычествует сиплый женский голос: "Только черному коту и не везе-о-от".

Петр Степанович — снова на пустыре, где высится каркас девятиэтажного дома. Вывороченная черно-бурая земля спрятана от глаза. Почти наощупь он находит корень огромного дуба и, закурив сигарету, так и стоит, обеими руками взявшись за мощные корневые побеги.

Неутомимая ночная птичка начинает свою простую песенку.

В темноте видится только багровый огонек горящей сигареты.

2.

Улица шахтерского городского поселка — домики с верандой и летней кухней, бедные деревья, серая запыленная земля, словно покрытая шлаком. Летний зной. Кое-где — приваленные пыльные акации. Петр Степанович сидит на скамейке перед домом, отделенным от улицы еще редким заборчиком, и разговаривая с девушкой, остановившейся на полпути, ест яблоко. Он чистит его ножом, сразу съедая из-под ножа мелкие очистки. В его движениях неторопливость и размеренность.

— Так Кондратович, говоришь, на смене, — больше утверждает, чем спрашивает он.

— Да, на смене, — видно уже несколько раз повторяет девушка одно и то же.

— А ты куда это так разоделась? Конечно, к кавалерам, — еще более утвердительно заявляет старик.

Девушка, виновато усмехаясь, идет дальше. Идти ей еще неловко, но она все-таки идет, чувствуя, что по-настоящему следовало бы еще постоять, поговорить со стариком, знакомым ее отца.

Петр Степанович воровато смотрит ей вслед, озирая молодое пышное тело и, достав из портсигара сигарету, закуривает.

Пробует воссоздать в памяти фигуру жены, но смог добыть из забытья только расплывающиеся в густом тумане ушедших лет отдельные жесты, слабую копию ее фигуры да еще заливистый смех из глухой пустоты размытой памяти. Так сквозь толщу воды видятся еле различимые контуры мутных рыб. В такой же толще воды плавают отдельные положения тела забытой хохотуньи-жены и даже слышимый смех идет сквозь такую же высокую воду — он не заливистый, этот смех, а словно бурлящий, колокочущий.

— Здоров был, Степанович, — слышится голос от противоположной калитки,— что делаем?

А Степанович, не поднимая головы, тушит сигарету об землю, долго выискивает, куда бы ее бросить, и, не повышая голоса, ответствует:

— Да помечтать вышел. Только оно одинаково — что в хате, что здесь.

— Что там редакции пишут?

— А что пишут: нет такого, не значится. Если б, говорят, Иван, то много бы значилось, а Михаила — так, видишь, ни одного.

— Весьма невероятно, — сокрушенно покачивая головой, произносит сосед где-то услышанные непонятные слова. В его речи — выразительный украинский акцент.

— Что ты сказал?

— Да говорю — черти они полосатые, да и только. И сердясь на себя самого за то, что не к месту употребил слова, сосед отходит в глубину двора.

Набегают ребятишки, гоняя мяч. Разбегаются врассыпную куры [...]. Собаки, не обращая внимания на ребятишек, бегают сюда-туда.

Сутуловатый грузный Степанович осматривает калитку, потом поправляет цветник у изгороди. Старательно укладывает на ребро несколько поваленных кирпичей, притаптывает их ладонью, потом ногой. Вынимает из штахетины колючую проволоку, долго думает, куда бы ее бросить — не в ведро ли с мусором, что почти посреди улицы. Потом, осторожно согнув ее, старик незаметно для самого себя опускается на скамейку и, наклонив голову, мнет проволоку в руках...

...антрацитно-черный, даже красивый от свежей сажи, остов роскошного кинотеатра или дворца культуры. Колючая проволока вокруг. Голый клочок вытоптанной земли, где воронки, оставленные бомбами, и уродливые линии полуобвалившихся окопов — и на этом клочке земли, усеянном экскрементами, кусками кирпичей и грудами земли, движутся, как в царстве Аида, полуреальные болваны человеческих тел. Среди них молодой Степанович, обросший и худой, с огромными, опаленными — жаждой и бессонницей глазами. Его голова перевязана грязным бинтом.

Над головой — бессовестно свободное, гулкое от бескрайности небо.

Нинка, поливая цветы, пост похожую на реквием песню:

Ти прилинеш, сиза, паче птах.

Твій полинний присмак вабить серце.

Ти по липні вибіжиш у серпень,

мов по линві, бгаючи мій страх.

Питиму розлуку, як вино.

А колись блідим зимовим ранком

чорний птах, сумний, немов прочанка,

тихо сяде за моє вікно.

— И чего ты завываешь, как на дождь? — сердится Степанович. Нинка смотрит на него пытливым проницательным взглядом и уходит во двор. Снова наплывают видения прошлого, а над ними, как лебедь в небе, плывет приглушенная мелодия Нинкиной песни.

Справа — неглубокий овраг, где кустится желтая акация, слева — открытый простор, еще дальше — автострада, за нею — вросшие в землю саманные домики. К Степановичу подходит еще один пленный, высокий, как жердь. Впечатление, что они молча разговаривают. Слышатся выстрелы, кудахтанье кур и мелодичный плач женщины.

Брезжит рассвет. Спят пленные вповал — кто в здании сожженного клуба, кто — прямо под открытым небом. Шевелится масса, вскрикивает во сне, машет руками, выплевывает проклятия. Степанович толкает длинного, тот, словно глухой, сразу же наклоняется к уху. Иногда вспыхивают фонари — это патрули проверяют ночные шорохи. Пускается дождик, и сноп света от фонарей, шарящий по свалке человеческих тел, расплывается бледным мутным пятном.

Степанович и долговязый подползают почти к самой проволоке, где неглубокий окоп или рытвина. Степанович подрывает землю, потом быстро сгибает проволоку, проползает под нею и прямо лицом падает в небольшой овражек с кустами желтой акации. Подхватившись, он, как тень, проплывает дальше, падает, и уколовшись о железную колючку, уцепившуюся в гимнастерку, испуганно рвет одежду.

Неестественно держа в руке железную колючку, он всматривается туда, где должен быть долговязый — видит, как тот долго путается в проволоке, где-то позвякивает железная банка, но длинный почти во весь рост бросился бежать по дороге. Почему по дороге? — думает Степанович, следя за его неуклюжими медленными движениями.

И вдруг Степанович резко поворачивает голову вправо — фыркает машина, и резкий сноп света, сопровождаемый сигналом и гиканьем солдат, заливает неуклюжую фигуру длинного.

В море света тот напоминает утопленника — почти грациозно танцует какой-то предсмертный танец, конечности его словно плавают в воздухе, расплываясь и выворачиваясь, как у осьминога.

К нему уже бегут патрули, испуганные тем, что проворонили беглеца. Над головой Степановича звенят, как туго натянутые струны, пули. Поднимается дружный лай далеких собак.

Длинный бросается бежать назад, за ограждение. Кажется, локтями он ударяется о стены светового коридора. Тут его и настигают пули. Вскрикивают раненые в лагере. С колючей проволоки, за которую мертвой хваткой ухватился долговязый, срывается консервная банка и катится по земле.

Женщина, подставив ведро, пробует набрать из крана воды. Вода то идет, то перестает идти. Слышно, как по трубе всхлипывает вода, не найдя выхода.

Мальчишки по-прежнему гоняют мяч. Вот он ударяется о забор и больно задевает Степановича. Схватившись на ноги, тот начинает чертыхаться: "Откуда вас только и нанесло".

Скрипит калитка — старик входит во двор.

— Ты что такой кислый, как вчерашний борщ, — невпопад шутит Варвара Алексеевна. Она стоит на крыльце и вытряхивает крестьянское домотканое рядно.

— Да ноги что-то крутит, — таки отвечает Степанович.

— Видно, на дождь. У меня тоже. И так крутит — спасу нет.

[ ХОЛОДНЕ, З ДІРКАМИ ХМІЛЬНОЇ ТЬМЯНОЇ СИНІ, НЕБО]

Холодне, з дірками хмільної тьмяної сині, небо. Під ногами хлюпочеться осліпла хмура вода. Хвиля дрібна, мертва. Високий 30-річний мужчина стоїть на річковій пристані. У нього підсивілі скроні і стомлене обличчя. Чоловік тримає велику студентську течку. Він у плащі і кепці. З-під зіжмаканого негарного шарфа видніє грубий дешевий светр.

Чоловік вглядається в протилежний берег, дуже мальовничий, але такий же безлюдний, як і пристань, як і весь цей берег, де каміння, пісок і голий степ. Лиш де-не-де мріють торішні петрів батіг, коров'як, хвощ.

Праворуч, недалеко від пристані, чорніють недокінчені двоповерхові будинки з вікнами без рам. Навпроти — під крислатими вербами ув'язано зо двадцятеро човнів. Вони лежать на воді, як мертві риби. Зліва стоїть недокінчений височезний пам'ятник "Слава праці" — фігури чоловіка і жінки, її волосся ніби куйовдиться на вітрі, його сорочка напнута, як вітрило. Але вітру нема. На воді — мертва хвиля.

З протилежного боку з'являється "ракета". Чоловік довго вагається, його обличчя спотворює біль. Відважившись, він підходить до віконця каси, але вікно зачинене. Він стукає, але марно. Тоді підходить до маленького заскленого віконечка, заґратованого ізсередини. Ні душі. Тим часом "ракета" проминає пристань не зупиняючись. Від неї долинає мелодія бульварної пісеньки. Веселий гурт людей невлад співає кілька пісень одночасно.

В запнутому хмарами небі з'являється сонце. Чоловік встигає підвести голову, всміхнутися, але сонце зникає. Його обличчя хмурніє. Тепер воно нагадує плеса мертвої води, якою пропливають швидкі хмари. Потім обличчя знову розгодинюється, в ньому з'являється незнайома рішучість. Він дивиться на годинника, але той стоїть. Стрілки показують якраз 12. Чоловік знімає годинник і жбурляє в воду.

Стоячи на пристані, як на капітанському містку, він переможно позирає то в один бік річки, то в другий. Його душить сміх, нарешті він проривається голосним реготом. Чути далекий відгомін пустки.

Від проминулої "ракети" набігають неприродно рівні хвилі. З відкритої студентської течки, що лежить скраю поренч, випорскують аркуші паперу і летять у воду. Видно, що з одного боку вони густо списані. Чоловік хапає течку і викидає з неї весь паперовий мотлох — біло-чорні аркуші.

Гаряче весняне сонце пропікає хмари.

Пускається рясний дощ.

Схиливши непокриту голову, чоловік починає роззуватися.

[І]

Велика кочегарка. Два казани великі. Третій — маленький, бойлерний. Танцює клапан бойлера. Андрій, зодягнений у фуфайку й полатані засмальцьовані штани, доливає води. А що клапан не перестає танцювати, то прочинає навстіж дверцята. Андрій сидить, багровий од полисків жару, поки той не стухає. Тоді підводиться, бере лопату і, відчинивши бічні дверцята, накидає вугілля. В кочегарку залітають лапаті сніжинки. Пірнувши в чорний отвір дверцят, Андрій виходить у ніч. Небо поступово прояснюється. Велика купа вугілля на снігу, білі дерева навкруги — і чорна труба чорної кочегарки — під рясними великими зорями.

Андрій заходить до кочегарки, по черзі відкриває кожний казан, в один із них підкидає вугілля і сідає на лаву, сперту до стінки казана. Потім закурює цигарку й розкриває книжку.

Die, so ihre Leben sahen, wuβten nscht, wie sehr er eines war mit allen Diesen, denn Diese: Tiefe, diese Wiesen und diese Wasser wasser sein Gesicht.

[ Приблизний переклад: Ті, що бачили його життя, не знали, яким він був одиноким серед всіх Тих, тому що ті: ці глибини, ці луки і ці води були його обличчям. ]

Текст проказано по-українськи, ніби від нього вглиблюються, або одразу перекладають віршем.

На його обличчя набігає велика задума. Видно його ще молоде тьмяно-біле обличчя брюнета. Обличчя, що нагадує гарну кочегарку (воно з'являється на фоні кочегарки, монтується в профілі вугільному).

Потім дістає записничок і починає писати. Олівець ламається, він кривиться, дістає консервну засмалену банку і, наливши в неї води, кладе на жар. Тліє рукавиця, але Андрій того не помічає. Потім починає пити, діставши з кишені загорнений у аркуш паперу цукор.

Так, з виразом болю на обличчі, засинає. Книжка падає долу.

Потім чути гуркіт, бічні двері важко прочиняються, і чути як металеве шурхотить підсохле вугілля. Це головний механік. Він — начальство. Завжди напідпитку обличчя. І тепер — заспане, набрякле, зі смугами від твердого узголів'я.

Здригнувшись, Андрій підхоплюється. Враження — наче його раптово поранили в живіт.

— Душиш клопа? — глузливо запитав механік. Пауза. — Є що курити?

Закурюючи "Приму", всідається на ящик, кинутий на вугілля, і ховає підборіддя в фуфайку. Важко дивиться на Андрія.

— Що це ти все читаєш, як перед смертю?

— ?

Мовчання замість відповіді, але сила механіка переважає. Андрій пасує, нагороїжений. І питання — зайве:

— Вам не спиться?

— Що там у тебе з кадровиком?

— Та нічого. Не хочуть прописувати...

Він пильно вглядається в Андрія, вражений, хоче віднайти щось, чого раніше не помічав.

— ...кажуть, з вищою освітою в кочегарці не можна.

Недалекий механік враз перетворюється на дійшлого слідчого. Так принаймні здається Андрієві. — Все залежить від того, як він зараз відповість. Він зайве одвертий, бо доводить остаточно, а механік незадоволений зайвою одвертістю.

— Ти там дивись сам, і щоб усе мені було як слід, — кидає він на прощання і зникає в чорному отворі бічних дверей.

Стелею шастають багрові тіні.

II

Мальовничий затон спокійного ставка. Свічадо води. Багрова плеса — від призахідного сонця. Огороджений квадрат чорної води. Стоїть Андрій, зіпершись ногами об цямриння колодязя, і виливає воду. До відра прив'язано мотузка, що спадає у воду. Повиливавши відер з десять води, Андрій тягне за мотузок. Виявляється, той прив'язаний до цямриння — аж на самому споді.

— Це все дарма, — сонний, проказує Андрій. — Це все— дарма,— повертається обличчям до теплої стіни. І... сниться йому усе та ж річка і те цямриння і відро з мотузком. Сліпуче низьке небо весняне, — бо за річкою — дуже високий берег, а ближче до води — пасуться корови. Вони, лисніючі й тлусті, збивають неприродно важку росу. Бики зривають копитами землю — так, наче в спеку. З'являється ставна добротелеса молодиця — починає лаштувати дійницю. Вона підмиває вим'я, виливає воду з відра, і ось уже тугі цівки молока задзвеніли об порожнє бляшане дно.

Андрій біжить водою, йому важко бігти — ніби котив ногами велику кулю — розмахує руками для рівноваги. Захеканий, добігає до молодиці, простягає руку, але вона повертається до нього раніше — у неї гола грудь — з бризками молока. Вона ще тилом долоні стирає Молочні краплі, стежачи, як сухо витерла.

— Стугна? — заніміло питає Андрій.

— А ти — звідки взявся? — упізнаючи, обличчя молодиці суворішає, аж заки не стане злим.

Андрій судомно ковтає слину, витирає долонею рота. Ображений, він щось пригадує, але дарма. У нього пригнічено-переляканий настрій. Потім іде назад, до річки. Великі з закотами чоботи правлять йому за лижі. Його зносить течія, а він вимахує руками, опираючись хвилі, потім, підхоплений течією, прагне дотягтися до виступу берега, де кущ верболозу, хапає руками пагіння, але те легко виривається з пухкої землі.

— Ха-ха-ха,— сміється, взявши руки в боки, далека Стугна. її обличчя повне злою радістю. Попереду — висока гребля. Андрієві стає лячно. Він підводить голову вгору — у високому небі чорніє коршак, роблячи замашні кола над греблею.

Андрш спить. Це довгаста вузька кімнатка. Ліжко, стілець, на якому накладом лежить одяг, на підвіконні — в кілька стосів книжки, зошити грубі лежать долу. Розкрита книжка — на землі.

Чути, як за дверима чоловік б'є жінку. Та плаче, кричить: "ой вже йду", "ой не бий — іду". Чути гуркотіння стільців — і плавний плач з підвиваннями.

Андрій розплющує очі, наслухає звуки, потім усе втихає. За якийсь час рипнули двері — і до кімнатки, скрадаючись, підходить молодиця років 30. Вона огрядна й тлуста, велике спите обличчя і великі ж голубі очі. Андрій заплющує очі з міною незадоволення на обличчі. Вона, злодійкувато озираючись, зачиняє двері, навшпиньках посувається кімнатою. По дорозі піднімає книгу, довго розглядає по розкритій сторінці і посувається до вікна. По дорозі гуркотить стільцем.

Андрій розкриває очі, на обличчі його — вираз досади. — Уже прокинувся? — дурнувато захихотіла жінка. — Тобі не холодно? Га? — регіт її стає просто брутальний. Вона спирається на бильце ліжка, показуючи повні обвислі груди.

— А хазяї пішли в гості. Будуть аж увечері.

— Чого це вони жирували?

— А щоб краще спалося. — Потім, дістаючи звідкись листа:

— Ти все читаєш і сидиш тут, як бевзь, а тобі хтось пише та й пише. Уже б приїхала б, га?

— Віро, тобі треба чоловіка?

— Ой, як ти дивно питаєш...

Вона шаріється, нащось витирає лисніюче обличчя.

— А ти — хіба не чоловік? — награно розтягуючи слова і сідаючи — скраєчку постелі, запитала вона.

— Я? Для такої женщини, як ти?

Вона зриває з нього ковдру і поплескує по грудях. Потім нахиляється над ним і, притулившись, муркоче, як велика кішка.

— Ти б клямку накинув.

— А то нащо?

— А ні на що. Так собі. Хай клямка не дзявкотить, коли хто припреться, — поблискуючи масними очима, заворкотіла вона. Роздягаючись, вона химерно закопилила губу.

* * *

Андрій голиться перед маленьким люстерком. Біля нього — розірваний конверт.

— Це, значить завтра,— проказує він уголос.

У дверях з'являється голова Віри. Вона покірна і догідлива.

— Ти щось сказав?

— Ет, це я до себе.

— А до мене? — протягує вона і, обійнявши за шию, через плече зазирає в очі. — А до мене?

— До тебе ні.

— Ані словечка.

— Ані-ні, — Андрій зухвало дивиться в її вилагіднілі очі. Дивиться суворо, майже вороже.

— Ну да, — зітхаючи, Віра сідає на ліжко. — Ну да, що до мене — ні.

— Авжеж, що ні, — обережно наполягає Андрій і спускає очі. Ніякова затяжна мовчанка.

Мовчки Віра виходить з кімнати. Очі її повні сліз. Тиша.

Андрій дивиться перед себе.

* * *

"Ось уже третій місяць, як ти мовчиш. Невже тобі нема нічого сказати. Чекаю день, два, три, місяць... Усе марно". Андрій сидить у кочегарці біля закіптявілої стіни, читає листа.

— Мишка-норушка,— зітхаючи, проказує він уголос. Стіни кочегарки розсуваються. Дівоча келія. Напівсутінь зимова. Міщанський інтер'єр. Вона, маленька, сидить у важкому кріслі, підібгавши ноги. Нітиться і шаріється. Андрій, добре зодягнений молодик, стоїть у позі ідіота-трагіка. Видно, що він щось говорить. Вона соромливо сміється. Тоді знімається і біжить навколо столу. Він наздоганяє її, бере на руки, вона тріпається маленькими гарними ногами. Він сідає в крісло, цілує її в обличчя, вона перелякано відповідає йому, тоді починає плакати.

Чути притишений голос із давнини: "Ну ж, мишко, ну чого ти? Ну ж, не плач". І вона, як кицька, притулилась йому до плеча і дивиться поверх його голови вгору. Обличчя її задумане, прекрасне.

Зима. Шкільне подвір'я, відгороджене парканом. Снігова заметіль. Андрій, відкотивши коміра, нервово ходить маленьким невсніженим простором. Потім крізь уявну хвіртку між цегляними стовпами прослизає вона — маленька, чорна і сумна, і майже бігом прошмигує повз нього. З болем ув обличчі Андрій дивиться їй услід.

Андрій відкриває топку і штурхає вогонь кочергою.

Ставок у центрі індустріального пейзажу. Зелений, з піджовклим листям очерет. По безлюдному плесі води просто в очерет швидко врізається човен з відкинутими в воду веслами. Вона, стоячи позаду нього, нахиляється, обіймаючи рукою круту загорілу шию.

Літня спека. Високою кручею край річки задкує Андрій, дивлячись на дівчину. Вона, в легкій сукні, махає рукою і радісно сміється. Вона щось гукає йому, щаслива і любляча. Андрій щось гукає до неї. Потім обличчя її перекошує жах, що проступає поступово. Андрій, підкидаючи вгору відсоняшного легкого кашкета, підтанцьовує і відступає назад — на самісінький край кручі, її обличчя стає ворожим і злим, вона щось кричить йому. І здасться, що прокльони. Чути, як осипається круча, важке громаддя пісковику обрушується в воду, а він — спітнілий і знесилений, задкує повітрям над річкою, потім — над похилим берегом річки і чує, що попереду — лінія електропередачі, але озирнутися не може. Обережно переставляє ноги, ніби їде на непомітному велосипеді, сидячи спиною до керма. За спиною — уже зовсім близько — важкі високовольтні проводи — якраз поперек його рухові.

Чути страшний тріск, дим, спалах вогню — вогонь концентрується і... відкрита топка. І ось уже за тонкою плівкою вогню — на задньому екрані сходяться з кутків чорні тіні. Двоє чоловіків підозріливих — макінтош, капелюх, пухлі лиця з порожніми сірими очима обступили жінку. Потім підходить другий, третій, четвертий — виявляється, всі вони — близнюки, схожі один на одного. Нарешті вони, оточивши жінку, починають підстрибувати на місці, тоді починають танцювати навколо неї, роблячи дивацькі вихиляси. Вона жасно дивиться на них, потім починає повертатися в протилежний бік, обличчя її вигодинюється, і ось вона вже легко сміється, як із жарту, з цих чоловіків на одне лице, їхні брилі ширяють над шабашем, як вороння. Коли-не-коли хтось із них підкидає свого капелюха-голуба, і він, ніби вдарившись об невидне скло, відскакує і починає плавати якраз над головою шапконосія. Відбитки їхні — перекинеш човники.

...Похмура річка. Той же пейзаж індустріального міста. Сутеніє. Швидко пливе перевернутий човен. Ручки весел стримлять із води. Гримить.

Прочиняються двері кочегарки, впускаючи вечорову сутінь. На порозі — велике добре лошакове обличчя голубоокого хлопця, дуже схожого на попередніх танцюристих шабашників. Він сміється — усмішка — по самі вуха.

— Он ти куди заліз,— ще не виламаним, майже дитячим голосом з істеричними нотками проказує він. — А я тебе шукаю години зо три.

— Привіт, Рибалко, — підводиться Андрій назустріч. От кого не сподівався тут бачити! — Він обрадуваний по-справжньому.

— Знаєш, я бачив сьогодні Степана... (обличчя Андрія враз хмурніє), то він оце сказав де ти і щоб, каже, з ним разом і прийшов. У нього — ювілей. 40 років, а такий же кузюх, як і був.

— Але ж...

— Усе гаразд. Я був у твоїх хазяїв. Вони й сказали, де тебе знайти. Сьогодні — стоїш, а завтра — підемо.

— Вітальку, я не дуже...

— Пусте, все твої відмовлення вічні. Чорний, як чорт, а все старі химерики інтелігентські.

— Ну й чорт з тобою. Піду вже, піду, тільки розкажи як маєшся.

— А як? По-дурному маюсь. Оце вліті їздив у експедицію по Волині. Лазив навкарачки по плантаціях льону. І що ти думаєш? Якась баба заявила на мене, ніби я шпигун. Бо поблизу був локатор військовий, я його з біса і не примітив. Так мене схопили, протримали два дні в комендатурі, поки не подзвонили в інститут. Я їм кажу — через вашу дурну бабу я загубив два дні. А мені майор і каже: такими дурними бабами пишатися треба. А пропав би ти був зі своїм локатором.

— А в інституті?

— Що в інституті? Всі на мене дивляться зизом. Думав — сміху не оберусь, а вийшло — всі, як дуки.

— Ну, звичайно, якби ти був нашим, "простим советским человеком", то не вскочив би в таку халепу. Бо сидів би дубном на місці і вивчав, який туалет носить жінка прем'єра і з якого льону він зроблений. Наслідок був би той же, тільки, як кажуть гуманісти, малою кров'ю.

— Ну, ти, контрику, не перебільшуй. Думаєш, як тобі порвали штани, то вже маєш сердитися до смерті?

— А я і не перебільшую. От доростеш до ялового доктора, станеш великим начальством і теж заспіваєш якомусь новачкові: "Ты почему скрыл, что тебя исключали?.."

— Ну, буде, контрику. Я не люблю про це провадити. Про мертвих кажуть тільки добре, або не згадують зовсім. А вони ж — мерці. Чи ти вже забув свою філософію?

Віталій став розглядатися темною кочегаркою, підійшов до мотора, стукнув носаком черевика і, задумано-усміхнений, так і пропадає на півкроці.

...група людей у смугастих строях з нашивками на грудях і лівому коліні. На голові в кожного з них — кругла чорна кацавейка (?). Мертво-бліді обличчя, їх — чоловік зо двісті. Вони то присідають, то стають на коліна, присівши навпочіпки, повертаються через голову. Остання операція повторюється нечасто. Всередині каре, сидячи на колоді, молоденький червонощокий хлопець подає команди. Заклавши ногу на ногу, він смокче цигарку. Його обличчям розплився блукливий вираз байдужості й незадоволення. Він дивиться додолу, лиш коли-не-коли підводячи зализану голову і мружачи свої маленькі голубі вічка. В одній із шерег навпочіпки сидить Андрій. Він дивиться на лейтенанта натомленими вибайдужілими очима. Лейтенант дивиться на Андрія. Добре помітно, що вирази їхніх облич — дуже схожі. Кожен з них дивиться на іншого як на неживий предмет, що викликає досаду й тільки.

Сліпучий день. Обабіч дороги — дерева. Андрій одягнений у довге підтерте пальто з дивацькою шапкою і з шарфом, що дисгармонує з одягом, іде, мружачись од рясного сонця й сліпучої відлиги. Йому йти далеко дорогою. Він зупиняється на автобусній зупинці, де нидіє дві душі.

— Давно нема?

— А вже з півгодини стоїмо.

Андрій махає рукою, скидає шапку і струшує вологі бризки. Неохайно наклавши на голову шапку, рушає такою ж сліпучою дорогою, що шаліє, затиснена глухо-матовими полями. Дорогою перебігає зайчик. Андрій привітно махає йому рукою.

Сірий, як зайчик, березовий ліс. Андрій бреде неглибоким незайманим снігом. Ліс мертвий, пролетіла сорока і знову тиша. Хрумкотить одлеглий сніг. Андрій озирається назад і бачить, як сідаэ сонце. Повітря — як щойно випране шмаття. Андрій ступає у логовину і бачить, як назустріч йому йде Петро — в смугастому одязі з номером на грудях. Андрій кидається туди, продирається крізь зарості до сосон і здогадується, що помилився. Несподівано зовсім близько гавкають пси. Андрій повертає назад, прагнучи ступити у свій старий слід.

Він виходить на пагорб, спускається, бачить попереду світло — наражається на колючий дріт. Просіка навколо периметру Вишки. Шастають пси, червоні пси на білому снігу. Вони не бігають, а ніби пропливають чи їх проводять. Пси гавкають, не роззявляючи пащ. Звук ніби записано на магнітофон. Біля воріт купчиться загін людей у чорному одязі. Навколо них — розсипані по снігу вартові. Андрій доходить до смуги, де бігають пси. Пережидає їх, як поїзд на залізниці. Тоді підходить до колони. Його ніхто не помічає — так, ніби він сновида. Андрій викликає поглядом Петра, і на відповідь — Петро і ще один в'язень, стоячи струнко, під'їжджають до нього, ніби на рухливому візочку. Андрій по черзі вдивляється в зарослі обличчя обох. [Дивиться] на Петра, і його обличчя стає розгублено-жалюгідне, потім переводить очі на другого. Це він сам, але зі злим, затятим виразом на обличчі.

Знову ліс. Андрій крокує глибоким снігом. Десь з-за спини вибігає бездомний чорний собака — з жалібними очима. Андрій дістає з кишені шматок сухаря — пес підбігає ближче, не переступаючи при цьому безпечної відстані. Андрій кидає сухаря, — пес ловить його на льоту, але не може одразу проковтнути. Андрій простягає руку, щоб погладити його — пес злякано тікає.

Андрій виходить з лісу до траси. Гурт людей чекає на попутню машину. Зупиняється закритий автомобіль — всі влізають в нього. Сидіти ніяк. Андрій нагнувши голову і розставивши ноги, їде, дивлячись у маленьке віконце.

Знову спогад: але стрічку крутять в протилежному напрямі — повільно й виразно. Коли-не-коли швидкість дуже висока — і тоді — саме миготіння — без облич і спогадів.

Воронок. Андрій тримається за ґратовані дверцята, його обличчя перекошене од болю, потім кричить: "Ти сам винен, Петре!". Гуде машина, гойдається вартовий і долинає голос Петра: "Шмаркач ти паршивий, Шмаркач!"

Ось вони сидять на лаві підсудних. Біля них — молоденький вірменин із автоматом. Безрукий прокурор щось провадить — чути тільки обвинувальні інтонації, слів не добрати. Блідий Андрій дивиться на Петра — спокійного, врівноваженого 18-річного хлопця.

Читання вироку: "Ганжу Петра Юхимовича, 1935 р. народження, до 25 років тюремного ув'язнення". Петрові очі напружені до краю.

Кабінет слідчого. Петро і Андрій сидять по кутках. Петро знервований, але спокійний.

Слідчий звертається до Андрія: "12 травня Андріюк показав, що він вимагав самостійної України", Андрій перепитує: "У кого вимагав?"

Петрові уста розповзаються в жовчній усмішці.

Слідчий: Молокосос! Мо-ло-ко-сос! Молчать!

Видіння інше: кімната студентського гуртожитку, де 10 ліжок. Петро читає газету з повідомленням про арешт Л. П. Берія. В кімнаті брудно і голодно. Якийсь хлопець сидить на ліжку і їсть хліб. На розгорнутій газеті — два шматки хліба. Поки Петро читає, цей встигає з'їсти обидва шматки і, зігнувши газету вдвоє, зсипає у жменю крихти, потім всипає їх до рота і запиває водою.

Коли Петро закінчив читання, цей каже: "Чорт, цибульки — нема". Інший, миршавий, — "а сальця — не хо-хо?"

Заходить майор, військовий керівник технікуму. Хлопчаки зустрічають його захопленими вигуками.

— Здравія желаю, товарищ военрук,— рубає миршавий хлопчик, прикладаючи долоню до нечесаної голови.

Але той чимось схвильований і не підтримує їхніх жартів.

— Так, ребята, сейчас же написать свои данные — имя, отчество, где родился и зайти в комнату коменданта.

Хлопці з аркушами паперу біжать донизу, там сидить комендант, порпаючись у шухлядах.

— Да, Петя и ты, Андрюша, — звернувся майор до хлопців. — У меня как раз такие ребята, как вы. Помогите мне примерить костюмчики — здесь недалеко, рядом.

Хлопці негарно всміхаються — він ще ніколи не називав їх на ім'я.

Вони йдуть обабіч майора. Той позирає на годинника і каже:

— Как бы не опоздать!

— А це далеко? — питає Петро.

— Да вот и пришли, — каже майор, зупиняючись біля крамниці над шосе. — Только ви меня здссь подождите, я сейчас вернусь. Только здесь и стойте.

За якийсь час до них підходить чоловік у цивільному і суворо шепоче: "Идите за мной и не далее 10 метров". Хлопці перелякані, якийсь час вагаються, але новий незнайомець підбадьорює: "Вам сказали — не далее 10 метров". Вкрай розгублені, хлопці рушають за чоловіком попереду, що стоїть коло машини.

— Садитесь в машину.

— Чого! — питає Петро.

— Поможете раскрыть вражескую группу.

Хлопці сідають у машину, їх розділяють широкі плечі незнайомого.

І ось уже машина заїздить у подвір'я КДБ.

— Злізай уже,— каже високий колгоспник у засмальцьованій куфайці.

Андрій зістрибує з машини і йде вечірньою вулицею. Плавом пливе юрба — попутня й зустрічна. Андрій непомітний і вималілий у ній, тільки обличчя видає його незвичність — у нього неспокійне обличчя. Він, як вухо, — ловить уривки фраз.

Дві дівчинки: "Я ему й говорю, ты еще будешь молить у меня пощады" (кожного разу слова виділяються з притишуваного гамору).

Хлопець з дівчиною: "Ты не слышала, говорят, посадили националистов?" — Вона: "Ну, й пусть себе".

Гурт молодиків: "Так я ее, ото самое, за жабры. Она и влагу пустила".

Пенсіонерів пара, прощаючись: "Возьму полбуханки украинского — и домой. Кланяйтесь Петровне".

Потім чути пісні, голос радіо, у вітринах — телепередача.

Гурт молоді — хлопці й дівчата: "Што ни говори — Стрельцов — это класс".

Кілька дебелих парубків: "Может, зальемся слезами?"

— Коньяк? — А что? — 0-о-один ч-черт.

Йдуть дві дівчини, стомлені самотою, їхня байдужість — маска — їхня зверхність — гірше: "А он мне й говорит — может, заглянем ко мне домой? Ты представляешь?"

Чути одноманітний голос по радіо: "Купуйте облігації 3% виграшної лотереї. Дешево, економно, заощадливо. Купуйте облігації безпрограшної лотереї".

Його перебиває інший диктор: "За 30 копійок ви можете виграти автомобіль" (фраза повторюється тричі — нудним голосом євнуха). — Сьогодні останній день продажу лотерей".

Андрій дивиться поверх натовпу — і видається, що вузьким, добре вимитим яром несеться брудний потік ночі, ось він набігає на нього, ось він по кісточки, вище, вода вже підступає до горла, Андрій ворушить шиєю, ніби йому лоскітно. Потім підносить руки догори, до болю розчепіривши пальці. Зміна плану: люди йдуть, дивляться на незнайомого чоловіка, що з перекривленим обличчям корчиться в конвульсіях і кидають репліки:

— Ты видел — какое чучело!

— Во фраер. Смотри — как космонавт (по тому — блюзнірський регіт).

- Кра-а-кадил,— кидає хтось із гурту парубків. Андрій зупиняється, дістає хустку і витирає рясний піт із чола. Другою рукою він тримається за стовбур якогось декоративного дерева. До нього підходить чоловік у затертому генеральському френчі (видно навіть дубові листочки на комірі). Чоловік скидає мішок з якимись коробками і улесливо питає:

— Огоньку, конешно, даешь?

Андрій з ненавистю дивиться на нього.

Ты что, брат? Обиделся да? Я ведь спичинку одну — и только.

Іди к чорту, — нарешті напускається Андрій на генерала.

— Ну, уж, брат, к чорту. У него, ведь и своих — полон батальон.

Тримаючись за перила сходів, Андрій відсапується. Чути, десь дзижкоче джміль. Андрій прислухається — і помічає, як над головою еліптично кружеляє тьмяно-червона жарина. Андрій услід за нею наставляє пальця. Шепоче.

— Ти — на всій і вині.

— Молодий человек, садитесь в лифт,— питає молода жінка.— Вам далеко-то?

Андрій мовчки заходить у ліфт, зачиняє дверцята і натискає кнопку 7-го поверха.

— Простите, мне на четвертий, — жінка швидко перебиває кнопку.

— Перепрошую.

— Вы, наверное к Степану, да? — занадто довірливо питає жінка.

Андрій, приглядається до неї і бачить — сіроока негарна жінка. У неї, видно, хворі нирки і нема чоловіка, давно вже не знає чоловіків. Від його погляду вона шаріється і виходить з ліфта, зацікавлено дивлячись на нього крізь ґратки дверцят.

Андрій піднімається на 7 поверх, підходить до дверей 89 кімнати. Біля дзвінка табличка: Петро і Стугна Ганжа — дзвонити двічі.

Андрій знімає кашкета, долонею пригладжує волосся на голові і чує високий жіночий сміх. Потім — той самий сміх, тільки занадто інтимний. І лукавий чоловічий голос: "А мене ти що — не любиш?" У Андрія — дурнувате відтепліле обличчя. "Стугна" — позначають його усміхнені губи.

Андрій спускається до міжмаршового плацика, закурює і дивиться в вікно. Потім чути, як об двері щось глухо б'ється, ніби за дверима борюкаються. На обличчя Андрія набігає вираз бридкості, що спотворює закам'янілу усмішку. Він пускається йти донизу, йде повільно, ніби на кожному кроці долає вагання. Ось він стоїть у напівсутіні під'їзду, лихоманкове освітлюваного фарами миготливих автомобілів. Потім позирає вгору, в штольню, де темінь одних поверхів розбавлена яскравим світлом інших.

Схилившись на поруччя сходів, Андрій дивиться донизу, спустивши долу очі. Ось проходить багато галасливих ніг — вони проходять, не зупиняючись, потім — десь угорі — крик, сміх, вибух гамору. Знову тиша. Тільки шелестіння попаленого паперу — подрібненого на маленькі шматки.

Спересердя Андрій стукає кулаком об дерев'яну обшивку поруччя і рішуче піднімається сходами. Поступово уповільнюється його крок, на останньому марші він зупиняється, тримаючись рукою за стіну. В засклене вікно вривається сліпуче сонце. Андрій підходить до вікна, дивиться на плавні обриси міської перспективи і заспокоюється. Нарешті піднімається маршем і дзвонить. Сповнений великих вижидань, він пробує оговтатись зі своїм обличчям. Але, незважаючи на великі потуги, воно розгублене, червоне й спітніле. Довга пауза. Андрій натискає ґудзика довше. Тиша. Приклавши пальця до кнопки, він довго не відпускає його. Чути, як захлинається дзвінок. Відповіді нема. Андрій, вкрай розгублений, підходить до вікна, що гасне й спалахує жаром призахідного сонця, і закурює цигарку. Дрібно тремтить сірник, кашель: цигарку припалено з боку фільтрпатрону. Довго шукає. Дістає "Приму", курить, раптові сутінки пришторюють вікно.

Андрій підходить до дверей знову. Дзвонить. Потім стукає, колошкаючи завмерлий будинок. За якийсь час прочиняються двері навпроти. Кургуза опецькувата жінка з досадою в голосі пояснює: "Их нет дома — с самого утра куда-то ушли". І вже, зачиняючи двері: "Чсрт его знает, стучит, как..." Андрій дивиться на затріснені двері. Його очі круглі, застиглі й побільшені. За сусідніми дверима чути ледачий сміх.

— От і бач, — каже Андрій уголос, а далі — той же голос, тільки відсторонений і змінений до тенору: "Не треба було так прагнути. Задуже прагнув — і маєш. Це все тобі привиділось — і Віталько, і все... В тебе температура, а може, щось гуркотить і більше. Тобою хтось водить, хто тобою водить? Коли голова болить — треба помічати. І вчасно помічати. І обов'язково — вчасно. Так же, Андрію, га? Авжеж так", — вилагіднюється цей голос саможаління.

Тимчасом він спустився сходами і виходить у вологотьмяну дощаву ніч. На асфальті блищать різнокольорові реклами, вогні з вікон будинків, вуличні ліхтарі. Тьмяно мигочуть тіні перехожих. Ось брудний потічок води несе незграбну крижинку. Вона повертається, стає поперек течії, крутиться, присмоктується до краю бордюра і знову — лихоманкове зноситься далі. Андрій ступає потічком, підправляє зупинену крижинку, і вона пливе далі, ховаючись у теміні брудної води.

Чути скрегіт гальмів, сигнал, прокляття. Андрій, не повертаючись, виходить на пішохід і ховається за рогом будинку. Спалахують реклами: "Зберігайте час. Користуйтесь послугами аерофлоту". Потому над мульким громаддям дахів починають бігти нові тексти: "Опубліковані вчора... викликали хвилю одностайного захоплення з боку всього радянського народу. Громадяни! Всі сили на виконання історичних рішень..." Біля телефонної будки стоїть обшарпаний підліток, гризе насіння, спльовуючи на землю і, не звертаючи уваги на товчу людей, по складах читає текст рекламної пропаганди. Проходять двоє молодят і ласкаво дивляться на дивакуватого хлопчину.

Чоловік з усміхом озирається і підбадьорливо кидає: "Давай, давай, ты парень, гвоздь". Жінка жартівливо штовхає його в плече: "Коля, ну что ты в самом-то деле". Над головою небо — низьке, патлате, дощаве.

* * *

Андрій заходить у вечірній кафетерій. Він просить чаю, схилившись до порожнього столу. Офіціантка здивована й ображена, їй важко зрозуміти дивного відвідувача:

— Так что вам принести? — роздратовано питає вона, ніби заклопотана чимось іншим.

— Я ж вас просив уже — чаю. Два чаї.

— У нас только кофе.

— Ну, то й добре. Принесіть мені кофейник.

— Ну, говорите, говорите.

— Я вам і сказав.

— А... (дещо довга павза).— И больше — ничего?

— Принесіть ще сто грам коньяку.

— Хорошо, — майже захоплено шепоче офіціантка і відходить.

Поки Андрій, закуривши цигарку, жде, підходять двоє молодиків з дівчиною. Стоячи коло Андрія, вони розглядаються залою, шукаючи вільного місця.

— Ну да ладно тебе, Альфред. Падай — и лады.

— Ти нас бить не будешь? — запитав він у насурмоненого Андрія.

— А хіба є за що? — оджартувався Андрій.

— Хиба? Вот-те на! Жанна — демонстрирую: самостийная Украина.

Жанна нітиться, їй незручно, що ображають людину. І вона просить його:

— Ну Макс, что ты раздухарился?

— Нет, Жанна, мы должны это дело отметить — выпить, загризть и перетолковать. Верно?

Тимчасом Андрієві принесли кофейник і коньяк. Він наливає кави, потім вагається, не знаючи, що робити з коньяком.

— Может, вместе выпьем, а? — знущається Макс. Видно, що його задерикуватість никне й вилагіднюється голос.

— А чого ж,— спокійно каже Андрій, — я вам запропоную кави.

— Нет-нет, большое спасибо, что вы? — наполохано каже Жанна. Для неї все зрозуміло: вечір зіпсовано.

Ось вони вечеряють. П'ють коньяк із шампанським. Андрій замріяний і впокоєний, щулить очі, думаючи про щось лагідно-любе.

— Не, Андрюша, ты меня не так понял. Все это как-то странновато. Ведь ты — вроде дикаря. Хоть не дурак. Я имел в виду, что такие как ты парни неплохие, но... как бы тебе сказать?... какие-то, словом, дохлые.

— Андрій, усміхаючись п'є каву. Він ніби зовсім не схожий на себе — збуджений і веселий.

— Бачиш, це можна сказати про всіх. От пригадай себе маленького. Ти знав, чого хочеш! Знав. А тепер? Ти загубився в собі, як у лісі. А тоді почались ототожнення. От що тобі зараз треба?

— Выпить, конечно. Еще раз и еще раз и еще много-много раз. Знаешь, не хочу думать, чтобы не балдеть. Вот выпил — и все ясно. Но... я уж не дохлий. Это ты, брат, того...

— Як на мене, все — дохле. Чим живіше, тим дохліше. І, радіючи думці, Андрій пускається в довгі розмови.

Макс награно махає руками, тоді — просто в фужер — наливає коньяк, подає Андрієві і п'є, повнячись якоюсь несамовитою потворною радістю.

Андрій, уже напідпитку, іде електричкою. Він не знає, де краще встати. "На Шлакоблочній чи Ротаційній? А, нічого, зіскочу". По дорозі відкриває двері, але темінь така, що нічого не видно. Він доїздить до зупинки — голої й непривітної. Відходить електричка. Вітер жене сухе листя і розгойдує плафон ліхтаря. Насадження голе й рідке. Зжовкла памолодь. Андрій перетинає посадку і виходить у поле — зоране й грудкувате. Ноги грузнуть у болоті. Ставши, він пригадує, куди йшла електричка — дивиться на перспективу залізниці — де мертвий, піднятий над колією майданчик і темінь, і ліхтар, і вогке кошлате небо з гострими шпичаками клену. Вагаючись, Андрій вдаряється далі, за лінію лісосмуги, в бік, що зводиться до чорта. Болото налипає на черевики, йти все важче й важче. Андрій стомлений, йому хочеться спати. Він дивиться на годинника: пів на четверту ранку. Трохи далі за ріллею — скирта, Андрій забирається в скирту, притулившись спиною до сухої соломи, дивиться перед себе і, заплющивши очі, згодом засипає. Покрикує нова електричка, чути що вона іде праворуч. Андрій підводиться і важко тягнучи ноги, повертається назад, перетинає залізницю і наражається на високий мур. Пробує обійти його. Марно. Пробує вилізти — марно. Тоді починає дертися, насилу дотягується до верху і, тратячи силу, перекидає ноги по той бік огорожі. Зістрибнувши, пробує обдивитися. Видно якісь загорожі, за якими якісь машинні установки.

Сліпуче світло електроламп. Андрій, обкладений паперами, схилив голову до столу. Розкриті книги — на підвіконні, на ліжках. Потім підводить голову і важко дивиться перед себе.

Тьмяно-олив'яні хвилі. Праворуч — скелястий чорний щовб берега. Обличчям до стихії стоїть Андрій. Накочується хвиля і з неї голова жінки: ти все пишеш і пишеш? Біжить друга — чоловік опускає капелюха і відвертається, щоб не бачили його обличчя. Біжить третя — і тут — у чорній рямці сліпучого світла з'являються голови якихось зборів. Люди сидять, власне, гробова тиша змінює звичні рухи, де ще мить тому хтось читав книгу, хтось шепотів на вухо сусідці, ще інший — оббирав помаранчу. Коли весь зал на півслові уклягнув, видно, як людина, що сидить скраю, продовжує методично розгойдувати парасолькою, ніби жезлом. Андрій стоїть навпроти і щось вигукує, жестикулюючи. Корчі, що мучать натовп, на хвилю відпускають його і знову хапають. Сум'яття. Видно, як зал перетворюється на правильну сітку квадратів. Ось жінка, років 35, огрядна, в рожевій легкій напівпрозорій сукні легенько підстрибує на місці — і вже замість неї сидить великий чорний чоловік, методично розмахуючи парасолькою. Вони вилуплюються то тут, то там, тепер уже сітка квадратів заповнена повністю. Видно ледь угадувані обриси людських голів і методичні рухи парасолькою, мов по команді. І вже пливе корабель — подоба турецької галери, де стоять чорні веслярі і методично помахують парасольками. Веслярі дивляться на їхні руки і гребуть. Галера йде ривками.

— Так і по дну можна, — каже якийсь блондин, що підійшов до Андрія, прикурити, Андрій заперечливо хитає головою.

— Нема? — дивується той з недовірою. — Сірників нема,— повторює він і, загрозливо озираючись, іде геть.

Ніч. Андрій, струшуючи з себе тягучий впокійливий сон, підводиться, обдивляє кімнату. Потім заглядає під ліжко, прочиняє двері, дивиться за дверними шторами. На його обличчя заблукало божевілля. Здається, його треба знімати руками, як парафінову маску.

Він підходить до люстерка і дивиться на свою, непідвладну йому парсуну. Потім пробує всміхнутися, але нічого не виходить. Він пробує видушити із себе сміх по кілька разів. Тоді починає допомагати міміці руками, приказуючи: "Це сміх. А це задума. А це спокій, — протягує він, але спокою нема і приблизного. — Оце — спокій, це — спокій, це — спокій, — повторює він, шалено масуючи обличчя. Очі йому диміють, як жевріючи ватри.

Чорна ясна ніч. Глухе сяєво повного місяця. Зірок нема. Потім одна зірка спалахує і, вибухаючи, осипається метеоритами, як святковий фейерверк. Тоді запалюються рясно зорі в небі. Але вони то гаснуть, то засвітлюються, ніби хтось на електрощиті вимикає рубильник. Нарешті — темрява. Кочегарка чорніє на фоні — біло-волохатого снігу. Чути страшний рев літака — враження, що літак спускається небом на санчатах, а в видолинку — проїздить по дахові кочегарки.

Андрій навпомацки ходить кочегаркою, чомусь вималілою — кроків на три в діаметрі. Почувши рев літака, що знову прогуркотів над дахом, він накидає плаща, не просуваючи рук у рукава. Вони стримлять, як крила. Тоді бере кочергу і, тримаючи її, як жезл, підходить до однієї стіни — обмацує її руками, а та шепоче: "Це тобі сниться, Андрійку", — награним голосом Стугни. "Стугна, це ти?" — питає Андрій, але чути тільки високий свист літака. Він підходить до іншої стіни, обмацує її витягнутою рукою, але чує: "Привиділося, Андрійку", — ласкаво-докірливим голосом Стугни. Він підходить до третьої стіни, там, де двері, обмацує їх, але двері прочиняються і там палахкотить вогонь. Андрій дивиться на котли, що стоять за спиною в нього, і не може збагнути. Нарешті, лукаво всміхаючись, підходить до топки і прочиняє дверцята — на відповідь чується голос Стугни: "Куди ж ти, любий мій, у вогонь. " — голос Стугни крізь сльози.

Андрій лежить хорий. Холодний піт вкриває його обличчя. Він важко дихає. Заплющує в запамороченні очі і видиться йому: сходами підіймається Стугна, кілька маршів, а угорі — саркофаг, і вона підводиться, на кожному марші в іншому вбранні, і ось — в національному українському вбранні, обхопивши руками високий борт, вона летить, як пташка, а він падає, не дочекавшись саркофага, пильнує її, але вона, біжучи вперед, віддаляється, так б'ється об спинку саркофага, наче біжить ескалатором зустрічного руху. Ось вона вже далеко, далеко, за вигином сходів, що тікають геть. Ось вона по коліна, до пояса, ось сама голова її — і тут Андрій падає. Ніч. Зі Стугною на ескалаторі. Протилежні напрями. Глибокий тунель. В кінці — свічка миготить. Озирається, скорчивши руки. Рот йому перекривлено. Раптом — шалений крик зверху. Андрій, закривши голову, визирає з-під руки. Струс. Ескалатор стоїть, а стіни тунеля летять шамотливими спалахами ядер, як освітлення в метро, тільки навпаки. Знову темінь. В феєричній напівсутіні кілька рядів метро, багато рядів: багато Стугун, кожна економно освітлена, ніби ізсередини, світиться сама, рот — пашить — потім — в контрастному світлі — з-за спини — Антрію, Андрійку, Андрійшику — крики пугача — з глибини. Свічка гойдається й гасне. Фон свічки круглий. Вона посередині, червоний обідець навколо неї — те, що лишилося від приблизної круглості метро. З натяками на реальну обстановку. Потім свічка запалюється серединою знову і витоплює уявні риси предметів. Свічка розростається і перетворюється на червоне, поступово витемнюване коло.

Вагони метро. Тунель. Темінь. Вмикається світло в сусідньому вагоні. Там порожньо. Сидить схилений Андрій. Потім підводиться, йдучи до виходу, але двері замкнені. Він простягає руку до дверей, але двері відчиняються. Переступає — двері зачиняються. Він стоїть на шпалах. Спереду котиться велике — на весь діаметр тунелю покотьоло вогню. Він блідне. Покотьоло накочується на нього, але метрів за п'ять спиняється. Вир вогню вщухає. Рукави полум'я меншають, ніби вкорочуються. Потім чути гуртовий жіночий сміх.

З виряченими очима він вглядається в полум'я і бачить — водять таночок дівчатка, всі в білому — побрались за руки, танцюють кружкома, виходячи на середину тунелю по висоті.