Вірші 1965-1971 років

Несуть в руках, пропахлих кізяками,

у грудкуватих земляних руках,

тихіше, як за пазухою камінь,

дорідний житній хліб у колосках.

І гнуться станом. Спідниці у зборках.

І на засмагле напнуті хустинки.

Беріть, він добрий хліб.

А в селянській хатині

в породіллі покусані губи...

І що тобі високе небо,

і жаль високий — що тобі;

зумій — раз треба, отже треба,

й без добре завчених умінь...

Побігла вільгість від Дніпра

на Володимирову гору.

Дельфінів хвилевий розкрай

води — човном моторним

прорізав тишу, переплеск,

мов кури, хвилі розгрібають

і спів ракетних стюардес

під себе підгрібають.

Похмурі хвилі. Вниз іду

по мозкових цеглинах.

Іду і паморочусь. Йду

горбатим злим суглинком.

Бо тут міщан, бо тут товстих

жінок-качок осінніх,

бо тут безпутно б’ється сміх

від губ до стегон стиглих.

Плюють, жують, цілують з губ

запінене лушпиння

і з рота в рот гойдають згук

і стук сердець колінний.

Тут поживи — і будеш вік

суху жувати жвачку

що світ воздвигнув чоловік

щоби двигати тачку

важкого черева, куди

і ворону не варто

посунуть клюва. До води б,

щоб жерти, пхати, чарки

дістать як долю з штанини,

і кружелять горілку

за світ без хмар і без війни

за білий світ порічок...

Ти мене розрай — і покори.

Молодосте, покори і винеси

на провально-чорнокрилі висі

виведи — ґвалтовного — до гри.

До гори, до рік, по повногорля,

повногруддям зобов’яж мене.

Кожним днем боліти, кожним днем

виповняти серце власним горем.

У щастя, кажуть, світлий кожен час.

Щасливі, кажуть, нібито не лічать

ні днів, ані годин. Мій день почавсь

і вихопився день, вогнем налившись.

Так око наливається. Так в літі

наллється яблуко. Хай день зійде —

воно собі кружляє в верховітті

допоки аж додолу не впаде.

Мій день почавсь. Та щастя забарилось

чи поцуралося на мій поріг

ступити. Скільки снів мені наснилось!

Забув я більше. Менше — приберіг.

Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка —

я жду, і назираю, і дивлюсь:

лиш перехожі жебрають каліки,

до мого апелюють до жалю...

До мого щастя. То прийде товариш,

то подруга, то недруг, то поштар,

але ніхто не принесе у дар

мені хоч головешки з пізніх згарищ.

Щасливі, кажуть, нібито не ждуть,

не визирають час. І дароносний

вони і в непогоду радо п’ють

приблудний день заблуканої осені.

І я не жду. Дарма. Не назирай:

ніхто й не прийде, словом не потішить.

Та й добре, що нема. Буває гірше:

коли тобі і сльози позбирать

не дасть захожий.

Комуністи — вперед! Комсомольці — вперед!

Уперед — барабанщику, пройда-поет!

Уперед — бо помреш і не вернеш назад,

піднімай обважнілий партійний свій зад.

Бо попереду — втеча. Втікай — уперед.

Від страшних, від важких, від омріяних мет.

Там казарми будують, там тешуть труну,

підтягайте, музики, мідяну струну.

Щоб без ляку — в могилу. Провали очниць

зберігають залізну упевненість лиць.

Уперед — це назад. А назад — це вперед —

вболівав за прогрес поступовий поет.

Вчить нас партія рідна — несхитно іти

до вселенської радості, як до мети.

А що тобі наснилося? Неначе утікав.

То прискало, то билося, то колотилось. Став.

Край берега — руда вода. І чорна — посеред.

І появилась — борода. Земляк це. Русич. Смерд.

Хто звав його? І як назвав? Не знаю. Не збагну.

А тільки вимілілий став у діда враз пірнув.

Ніж. Дід не пив. Йому і так, і нехотя — пилось.

Вже клешнями поводив рак. Чекав мене? Я ось.

Дід сів на рака і поплив — хлипким, як дно, багном.

А слідом — глибочезний рів — все ріс і ріс притьмом.

Що голову сушить?

Є ж партія над нами.

Зацькований хортами,

заціпся, як болить.

Що марити кінцем,

спішити до спочину,

заквітчана долина

і пахне чебрецем.

Від радості — у степ,

від зобов’язань — хода.

В долину — де цвіте

заспівана природа.

Ні партії тобі,

ні диктатури дурнів,

іди — у вечір журний

зализувати кров.

Ласкаве підпадьом.

Рулади солов’їні.

Шелепання качине

і день, густий, як бром.

Два хлопчаки якісь

у бадмінтона грають.

Від рання і до рання

лиш кумкання жабів:

і вже — помолодів,

і вже — розвеселілий,

ти чуєшся на силі

між молодих дубів.

Не вимовлю — а ні.

Не дам тобі промовить:

ці плями шарлатові

у чорному вікні.

Розбризкалися так —

що ніби-то й не плями.

Наморений робак,

щонайтихіший самий —

ти п’єш важку журу,

ковтаючи компоти,

устряв у марну гру —

а де твої рощоти?

Рощоти — за два дні.

Безплатний розрахунок

за те, що ти в дарунок

життю віддав ці дні...

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,

щодня на хліб насущний заробляти

ціною честі й совісті — заплати

такої нам настарчить кожна мить.

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,

коліна гнути, йти у незбагненне

і відчувати в поривах шалене

те, що стоїть, як правда, на межі.

Їй-богу, страшно в цьому світі жить.

Сказився світ — у бубнах, сурмах, джазах

під Володимиром цехлинах мозкових,

і завертівся пересохлим сказом

світ, замітаючи відьомський гріх

перед Дніпром, країною, добою,

перед селянським горем і добром,

сказився світ — невисвячено вбогий,

на гак віків надітий за ребро.

Сороки висушили людське завтра,

розвішавши на вітах тоскний крик,

відьомський бовтається поміж губ язик

нічного домовика — Патеря.

Життя — нема. Грудей — нема.

Немає тіла. Промигоче

весь вересневий листопад.

День падає на день. Підряд

заплющуються сині очі.

І жити — аніхто не хоче.

Бо світ — невірний, як Хома.

Хто вербував мене сюди —

під музику оцю скрипучу,

хто ребра обдирав об кручу,

для чого — не живу, а мучусь...

Автомобілі, як вовки голодні,

очима світять. Вечір. І нема

тобі притулку. Ані шклянки чаю,

із другом випитого. Стільки ворогів,

що вже од кількості помалу слабнеш,

та впевненість не зраджує: мине

дикунський час. Дикунський вік — не вічний.

А ти — гірка розрадо — теж не вічна.

Ви ходили до Петлюри за штанами,

ми ж ходили за штанами в магазин.

Ви безштаньки називалися панами,

коли край скривавлений казивсь.

Ви свою виборювали волю,

ми ж її хутенько пропили,

підневільну славословим долю —

так за шкуру сала залили.

Ви побиті за кордон тікали,

нас же везли в заполярний край.

Тільки й того: “пробі“ — ви кричали,

ми ж кричали: “Сталіну, ура!“

Вроздріб, оптом — крамарі, та й годі.

Скільки не торгуйся — не візьмеш,

бо в союзі братньому народів

серп і молот — не голодна смерть,

а довілля, а дозвілля. Знай же

Україна зводить комунізм.

Все не наше — це моє і наше,

лиш — на бога! — щоб ніяких схизм.

Як годують — не перебаранчуй,

як катують — криком не кричи,

як стріляють — все одно пораджу:

може промине — і промовчи.

Партія — вона за маму рідну,

а за батька — мудрий наш генсек,

навіть криком, навіть кров’ю, навіть ридма

ні до яких не лучися сект.

Партія покаже, що й до чого,

Партія — це совість, розум наш.

Наша честь. Отож. І — слава богу —

вік харчуйся з цього казана.

Вітчизно вір, вітчизно сподівань,

безкраїй краю — ти живеш у прірві.

У леті — суть твоя. У чорнім вирі

де ані для проклять, ні для кохань

немає меж. Де вітер — твій закон.

Де в оборону бурі стали сосни.

Вона стоїть — бліда й простоволоса —

даремно виглядаючи свій скон.

І ти летиш — стрілою у пітьму.

Ніч мече по шляху шпичасті зорі.

Від цього раю утечу в тюрму,

сховаюсь у вузькому коридорі.

Від краю — в край. В невіру йди од вір,

у розпач залізай, як цвях залізний,

і виглядай прийдешні комунізми,

де виростає знову проводир,

котрий не знає радості борні,

котрий перед полками дико скаче,

неначе чорт брикається, неначе

йому всю голову обвітрено в вогні.

А ти — іди з вогню. Міцній, як сталь.

Кріпись, як щовб. Вгрузай по груди в землю.

Таку важку, притомлену — та зельну

і виринай до неба із проваль.

Антивбивця, антиієзуїт.

Антидеспот, антиможновладець.

Чорну крешеш гору, і граніт

попід ноги сиплеться в безладді.

Мефістофелівський смисл життя —

знищити і знову відродитись,

не кажіть, що жив я без пуття,

задаремне вам із мене кпити.

Мудрагели, істина — не в вас,

честь — не в вас, життя — не в вас. Ви мертві.

Солов’ї, вслухайтесь в контрабас,

він змайстрований з кілля імперій.

Пам`ятайте, що допоки світ

корчиться під вашою стопою,

антивбивця, антиієзуїт

битиметься в мури головою.

Кров солона чорний мур об’їсть

і дірою утече до волі

той, кого годує дика злість

проти вбивства, злочину й сваволі.

Світ — не ваш. І рідний край — не ваш.

Ви у краї рідному чужинці.

Куль набийте повен патронташ,

бо зійдемось знову наодинці.

Честі — більше. Понад ваших куль,

понад ваших бомб, вологих камер.

Вже ходу історій нешвидку

заґратований являє гамір.

Загусає далеч вечорова,

граціозні ливарі мовчать.

Спить долина, зморена діброва,

а над ставом лебеді ячать.

А над полем висипали зорі.

А над небом зупинився Бог.

А над Богом править серце хоре,

окрутенств шукаючи на двох.

Спить діброва. Спить земля велика,

всесвіт спить. Мовчання — як зоря,

і знесла правицю яснолика

Доля, не віщуючи добра.

Повернувшись обличчям до неба,

помирає солдат. Гримить

канонада з правого берега,

важко проорює межі

поміж життям і смертю.

Скільки неба над головою!

Його не заповниш гуркотом,

не скоро зотліють хмари

і навіть тобі

не зразу померти.

Уперлась дорога в обрій.

Перепочинь.

Тобі вже шляхів не лічить:

шляхи залягають впоперек.

Над степом снують вітри

палахкотіючих ватрищ

сиві кросна, як коси

скорбної матері.

Рідний край перед тебе став.

Дивиться очима коханої:

— Підведись, — шерхотять уста, —

я твої перемию рани.

Губи скривлено: — Підведись.

То до тебе з Поділля, рідна,

не достало сили звестись.

Поле кулями все розвідано.

Сонце в мінному полі! Глянь —

вечір весь підпливає кров’ю,

українська двигтить земля,

зрита зненавистю й любов’ю.

Повернувшись обличчям до неба,

помирає солдат. Гримить.

До Дніпра нахилившись креном,

спраглий край в головах горить.

Застилає очі китайкою,

та небо підводить: — Слава-а!

І солдат ув останню атаку

піднімається з лавами.

Я

тебе не любив,

ТИ

мене не любила,

А Любов

на обох

окошилась.

Болі тихли.

Кров пили і пилили вік.

Зараз тіло

пролилося у пару рік.

В пару чорних,

в пару спінених рівчаків,

нині — вчора,

і раніше за всі віки.

Утікай же

обшукавши як лабіринт

тіло враже,

розмотавшись як білий бинт.

В пам’ять, в день свій

в білі бульби округлих більм.

Власний месник,

прошивай же ножами біль.

Може, серце

вийде з кров’ю з ґрат заборон

і заб’ється

еліпсоїдним кроком.

Втнеш, бувальцю,

наостанок знов гопака.

Чом же пальці

скам’яніли? Хода важка

і відчув ти —

не задля шаровар,

задля тиші

клекотить, як тягучий вар.

Власне серце,

те, що скраю душі тепер.

Те, що через

горло. І не вдержить себе.

Або в тишу

перетягнених ший,

або в віще

Слово Будд, і Єгов, і Шив.

Або в маму,

або в батька, або в Христа

Тільки — марно.

Тільки в силі пристав би.

Став — лоскоче.

І ворожить. І ріже геть

без ножа. Захоче

і минулим маніжить.

Знай і відай.

Доживеш. Бо ж і вік не вік.

Хай і встиду

ніби дням, загубився лік.

Серце — скраю

скронь. Відпочити — не діждеш.

Протаранить —

то тепер. І утішся.

Не печалься,

не спечалюй останній час,

а відчалюй

по шматочку, по часточці.

По кістках, по ка-

м’яних площах — вниз.

Хай звикає

до заручин ще — низ і вись.

До безсоння

білолобих, як баранців,

біленьких, маленьких

кучеряво-мочарних снів.

Серце — в скронях,

серце — скраю душі тепер.

У долонях

не вдержати себе.

Прямо в ребра.

Наколовши на лезо крик.

Ти ж бо еру

глибше серця беріг.

Ти ж бо завше.

Ти ж бо — вчора, і днесь, і вік

змалку замкнений

на замок чоловік

ліз на гору

і валунний камінь волік.

Ти ж бо вчора,

ти ж бо днесь, і назавтра, й вік.

Ти ж самому,

сам собі оновлення день

Встановив. А відомо — де він?

Ти ж бо зранку,

до світ-сонця будив себе,

ти ж бо змалку,

ніби сопка, кадився.

Димом лисячим

рудуватим — пропахся весь.

Сопки висяться

завтра, вчора, повік і днесь.

Догоряю

з ніг до скручених брів — горю

і провалююсь з грюкотом —

догоряю.

Не впізнати,

не впіймати себе тепер.

Мало — знати:

зараз — ачи живеш, чи вмер.

Зорі гостро торкнуть долонь.

Голова запалає.

Серце в скронях

ніби куля в стволі — волає.

<Хочу побути грузином,

Євреєм хочу побути,

трохи — литовцем.

Аби тільки — не назовсім.>

<Сила язика

зростає, напевно,

в геометричній прогресії.>

Земля схожа на голову.

Тільки в ній більше цвинтарів.

Геніям набридає

власна геніальність.

Радійте,

коли ви смертні.

О ці новітні демократи

о демагоги словоблудні

народ весь кинули за ґрати

і славлять волю привселюдно.

Сухі кореневища вікові, що біля берега,

у воду звисли, — твої то руки, матінко

моя. Вони були прозорились колись, білень-

кими, як молоде волоття, а потім волоха-

тіли і в лісі збирали глицю, жолуді,

у полі збирали колоски по пізніх стернях,

збирали сльози по очах дітей (сама бо

ти уміла якось мовчати і непомітно

виплакатись)...

Ніби сухі кореневища вікові — моєї

матері старої руки.

Ставки олітнені, огрозені ставки, над

ними падав грім і блискавиці шугали

понад плесами і зорі, і краплі дощові,

немов горох, казились, порощили,

танцювали, а потім хиже сонце увійшло

і витишило світ очей твоїх, старенька

мамо. Ставки олітнені, легкий туман

над ними, із них я все життя, немов

з купелі, виходив теплий, світлий і сум-

ний — були то очі матерні. Вони.

Ти перепілка, що в житах співала, а я

лежав поміж колгоспних кіп, а ти пере-

весло вив’яжуєш і кличеш, сумний, солод-

кий голос подаєш. І вже Василь

іде між косарями, переступає, як малий

ведмедик, сам косу клепле і мантачить

сам... То мати сумно й солодко співає.

Так, руки й очі. Й посмішка скупа.

Ото і все лишилося про згадку. Бо

я вже йду... І от мені про згадку:

лиш руки й очі. Й посмішка скупа.

Ти йшла до мене і ріднили нас вологі

сволоки, шорсткі вервечки і люлька в сизому

вікні пливла. Ти все приходила, немов

з небес, і хліба шмат приносила від зайця.

Ти опускалась білими крильми і сівши

скраю люльки, як голубка, ти воркувала,

а суха калина — над головою, а твоя

рука — над головою, посмішка твоя — над

головою... І хилились крила, хилились

вії і пливли слова.

І так схилившись наді мною, мамо,

схиляючись над іншими дітьми, ти

прибивалась до свого дитинства, бо з

кожним з нас ти порідняла душу.

Й сама між нас дитиною була.

Ти меншала і сохла. Я ж більшав і

зростав. А ти маліла. Так, мамо,

соромно мені було.

Ще й досі бачу я, коли ти часом,

нехай я тільки приїздив додому — і ліг

відпочивати — нишком ти підходила до

мого узголів’я і так таємно, аби я не

бачив, мене потиху гладиш по голівці,

куйовдиш чуба і схилившись низько —

мовчиш, мовчиш. Лише рука блукає.

Про що ти думаєш сама в той час?

А я не сплю. А я тамую сльози. Солодкі

сльози. А вони ідуть, немов допіру білі

сновидіння — з туманами, з дівчатами, із

лісом — бо ти так рідко йшла до сновидінь...

То я тамую сльози і боюсь, аби ти їх

не бачила, аби ти, отак схилившись, думала,

твій син спокійно спить, а біля нього мати.

І він її не бачитиме сліз.

Та я іду вже, мамо. Я іду. І ти прости

мені. Твої дитинства, як зграя голубів,

крильми майнули, — простіть мені, сухі

кореневища і очі літнені. І шкарубка

сльоза.

У нас домашня філософія,

хоч і нема ковбас домашніх.

Віками йде вертепна драма

у дев’ять Дантових картин,

сам Ірод краще не заграв би,

тут Вельзевул покине кін,

не витерпить.

Червоне сонце

летить, як з плахи голова

велеречива. Мовчки сходиться

до місця лобного Москва.

Мовчить червона з крові площа.

Імперія, мов ніч, мовчить.

Сховатись марно місяць хоче,

сич ошелешено кричить.

Немов парад, іде наруга.

Ніж падає у темінь плах.

Палає плач. Волають руки

в несамовито тихий плац.

Уперлись погляди, як клиння,

ніж ріже ніч і ріже крик.

і ката піднімає ліва

рука, як полум’я язик,

а права — голову відтяту,

і пара плаває очей

в очницях розіп’ятих ката.

І через голови і через

криваву площу — у собор

Блаженного верга скажений

сокиру. Чорний коридор

ударився об навіжене

мовчання. Перебив крило

нічного пугача. Жовтавим

відьомським оком потекло

поміж багнетами наставленими

зітхання. Гульк — як в нафту труп —

побігли кола і затихло.

Занімувало все навкруг.

Лиш билася об браму віхола

білоголова. Об Кремля

шпичасті зазубні. Мулькі

сни сновигали. І під Києвом

оглохла горбилась земля.

Тюрма, де з віку гниль і цвіль

уже півсвіту запосіла.

Імперіє, мій жало-біль,

моя зненависте, Росіє!

Імперіє дикунських вір,

імперіє соснових зойків!

У тебе з віку проводир —

криваворукий і безокий.

Єдинодзьобий, як орел,

народної упившись крові,

шаліє, казиться і рве,

мов злодій з чорної дороги.

Литва, Угорщина, Кавказ —

тюрма від моря і до моря.

Тут всім переяславський час

пробив в вузькому коридорі.

Як тавра, в них віки живі.

Як рани на чолі Месії.

За окрутенства вікові

покутуватимеш, Росіє.

Горить історія. Горить

земля. Горять віки, як книги,

проводирів ковтає віхола

від Соловків до Ангари.

Край роздарований — до серць,

край розграбований — до ребер.

Російський звір, як дикий вепр,

по наших по слідах женеться.

Від дорошенків — до мазеп,

і від мазеп — аж до бандери

на небі й на землі — вертеп

пекельний — при закритих дверях.

Край — Полуботьків равелін,

край — в соловецькому квадраті

Старого Калниша. В солдатськім

Тарасовому плині літ.

За Переяславом — твій край.

Край — за Петра каре колючим.

Край — за Полтавою. За краєм

твоєї віри. В чорній бучі

полків Петлюри. За вогнем

грядущих Крут. Нових інвазій

твій край гряде — з пожежним днем

розкутих зизооких акцій.

Коли благословлялося на світ

мені, малому,

коли найперші кроки —

від призьби до воріт — робив несміло,

з причілка квітли рожі,

поранкове

зернистими туманами омите

вставало сонце,

вуличка курна

мені всміхалась,

і гуділи дзвони.

Цепи гуділи,

і гуділи бджоли,

і очі матерні, мов двоє теплих сонць,

рожевили моє дитяче тіло,

так радісно тоді було ловити

веселі зайчики її очей.

І всюди — руки матерні, що пахли

для мене свіжовипеченим хлібом

і пахли сіном і землею пахли,

а у негоду — вітром і дощем.

Пропах весь світ очима материнськими!

Коли благословилося на світ

мені малому,

коли найперші кроки

робило карооке хлопченя,

йому було відрадно,

що в дворі

горить моріг у змореній покорі,

обтяжений ночами і росою,

спалахуючи в променях ранкових

гіркою радістю

у райдужних гірляндах.

Важкі поранні дзвони від Грузькому

скотилися повільно до ковбань

по стежці між городами.

Землі —

від призьби до воріт! —

аж до смеркання.

Тут буде втіх і радощей і див.

Гуде земля

і бджоли загули,

і сад притих,

метелики заграли,

залопотіла вуличка курна.

Гудуть цепи

і дзвони,

і степи.

Та очі матерні,

мов двоє теплих сонць,

рожевили

моє дитяче тіло.

Так радісно було

мені ловити...

При свічці, впавши на кожух,

я думав: ніч не перележу —

і все минеться.

Живи — і жди. Колись воздасться

за роки довгих сподівань,

коли собак ухопить трясця,

коли душа вже нежива

про гнів забуде і про радість.

Спасибоньки — радянській владі

за те, що сива голова...

Відвірилося вже навіки.

Цей світ — безгубий і безокий

вогнем палеозойських вір

гонив євангельських пророків,

неначе справжній машталір.

Ставок, промерзлий як більмо,

судомиться од гніту глибу,

і ти, посаджений на дибу,

слухняну шию гнеш в ярмо.

Сидів на самісінькому дні.

Не хотілося тратити його.

Так само не хотілося відчувати...

Недобудовані обезголовлені храми,

котрим не бракує під небом місця, —

хіба це не твоє наймення,

земле?

Підмурком почата

і підмурком вивершувана.

Все ж, що здіймалося над —

ставало небом:

щедрим,

великим,

порожнім.

Досвід вівериці

що в атомову епоху

марно освоює вічного двигуна.

Старий садок, трухлява хата, напівзруйнова-

ний паркан і дід глухий — сам собі пан — заліз на дах,

латає лату. Високе небо угорі, на стрісі

нудиться лелека, він дзьобом клацає, бо спека

гуркоче з висоти, як грім. Пасеться двором

чорна курка, за ногу в’язана, а пес все виглядає

із небес — коли б хоч дощ, і грім і гуркіт.

Веду тебе до прірви, в обітований край,

який ти, батьку, щирий, не мав би ти добра. Веду, хоч

добре знаю, — попереду пітьма, а мріяного раю —

нема, нема, нема. Ще крок. Ще другий. Третій. Че-

твертий. Ще — ступнеш. І вже — за крок до

смерти мене ти прокленеш. — А що, дістався

краю? — Сам Бог нас покарав. — Він дурнів

тим карає, що розум одбира.

Хай знавіснілі води нас обступають скрізь, а ти

шукай, забродо, смичковий перевіз.

Відрубане дитинство спить в яру і кулиться, немов

зайча невинне. А ти себе розпізнаєш між сином і

думаєш про себе: ні, не вмру, не одійду за сталою

імлою, за збіглим сном життя — не одійду, іще

зустріну радісну біду і поведу як бранку за собою.

І рік збіжить. І час. І довгий вік обтруситься кульбабою на

вітрі. Та не тужи. І не тужи. І витри одвілглі

очі. Довго чоловік мулькаво

так вовтузиться у тобі, вовтузиться уже которий вік,

не віддавайся зсуканій жалобі, допоки не в{чується}

левий рик із того яру. Вже. Зійшлись {п}уті.

Дитина обертається на мужа і вже вчуває —

дзенькіт харалужжя у непроглядно-довгому витті.

Цілий день стою на полярному полюсі,

Камчатці або посту. Підраховую — хвилина, дві,

три і так — до нескінченності.

Дорога додому — наче шляхи трасуючих куль,

вони висвітлюють темінь, але не користають

зі світла.

Вдома відігріваюсь — біля своїх книжок,

родини, тиші, а перед очима — нестерпно

маячіє перед очима — завтрашній полярний

полюс, Камчатка, військовий пост.

Намагаюся пригадати, коли

я попав у це зачароване коло. Нічого

не виходить. І вспокоєний, пересвідчуюсь,

що це і є життя: вертеп, де пекло і

рай поділені настільки тонкою перетинкою,

що й не добереш, чи вона існує.

Перед будинком, у якому катують людину,

зібрався великий натовп.

— Коли він лишиться живий, ми відсвяткуємо

зустріч у ресторані, — каже добросерда

бабуся, прозора як Богоматір.

— Хоч би його та не дуже мучили, — зітхає

чоловік, що відкохав бороду й бакенбарди.

Він жує бутерброд і запиває кефіром.

— Замучать, заму-у-чать, — каже

бліда тлуста жінка з припухлим об-

личчям, пропонуючи перехожим неспродані пиріжки.

— Все-таки добре, що про нього бодай

піклуються, каже високий кремезний

чоловік і показує долоні зі збриже-

ною шкурою — сліди, залишені від

лісорозробок у районі Печори.

— Нічого, правда восторжествує, —

вихопився й собі плюгавенький

чоловічок з вічками, як у цвіркуна.

— Восторжествує, — повторив плюга-

венький чоловічок і голосно висякався.

В густій теміні міста,

сьогодні — тут, завтра — в іншому місці,

спалахує білий світлячок.

Бреду на нього

і опиняюсь у резервуарі —

сидить кількоро чоловік

і переконує одне одного:

це я, а це ти, а це ми;

один промовець,

другий,

третій.

І так — до безкінця,

аж поки не починають світитися

одне від одного.

Та коли пізньої ночі

розбредаються по домівках, —

починають швидко тухнути,

поки, нарешті,

згаслі світлячки

не розчиняються в теміні.

І я вирішую:

перетліла магма земна

на очах остигає.

І явивсь він перед Господні очі, весь

скулившись, як зацьковане цуценя.

І запитав його Господь: Ти хто? — Українець.

Господь позирнув химородно на нього і за-

питав, напустивши на себе гнів:

— Отже, прагнув самостійної України?

— Ні, всевишній, промимрив нещасний і

одразу пополотнів, як стіна.

— В пекло. Одразу. Грішний бо є.

За ним появився Господнім очам другий

і назвав себе українцем.

Господь довго шукав, на чому б

спинити очі і, віднайшовши, граючись

попитав:

— Отже, прагнув самостійної України?

— Ні, Господи, я сам катував

самостійників, бандерівців і всяку наволоч.

— Одразу в пекло, — розпорядився Господь.

І появився Господнім очам третій, і,

глянувши на нього, Господь зрозумів: це

теж українець.

— Отже, прагнув самостійної України, — наки-

нувся він на нього, насупивши державні брови.

— Прагнув, мій Господи.

— Ну і що ж?

— Згноїли в Сибіру, — відповів небіжчик.

— Ото мені ті вкраїнці — одні

гноять самі себе, другі гноять інших,

а таких як ти, — гноять єдиновірні.

Я не пускаю тебе до себе, — відка-

зав Господь і вигнав його з пекла і з раю,

наказавши Петрові зачинити браму.

— Пустіть хоч до пекла, — став просити

небіжчик.

— Вертайся назад і вибирай, що тобі

краще — рай чи пекло, бо обидва

з них українці вже мають, —

усміхнувся Господь і так дмухнув

завиграшки, що нещасний опинився

перед брамою політ. в’язниці.

— Куди ж тепер податися, —

почухав чуприну небіжчик

і, махнувши рукою, подався

до приймальні — проситися

н а р о б о т у.

Потворна черепаха,

обліплена галактиками,

волочиться ген-ген позаду.

Як не стрибне —

омолодиться на цілу вічність.

У неї одної молодість —

на всю струхлявілу землю.

Перші води — відтечуть,

другі води — відтечуть,

і за ними в круговоді

зможеш сам себе почуть.

Синє небо, як кілок, —

обіпри намета,

і долай — за кроком крок —

днів минулих Лету.

Другі води — перейди,

перші води — перейди,

а спізнав своє дитинство?

А збагнув свої сліди?

Ось який він, справжній рай,

йдуть літа, як води,

тільки не перебирай.

Розуму на вроду,

мабуть, краще не мінить,

а печаль — не радість.

Вмій в заглибині пожить

у долішній паді.

Перебіжи до них, як хочеш мати

якусь надію бігать взагалі.

Щоб соколом на небі тепер стати

вужем поповзать треба по землі.

Мене навчав цій мудрості старий

один закоренілий патріот,

що матір вирядив на ешафот,

за право зараз плакати по ній.

і дослухається великий світ

своєї таємниці: ледве чутна

стримить ріка надії каламутна,

змиваючи небес осклілий лід

Нас була тисяча — Василів.

Бувало, всі, як один, виходили

з мамою на динамітне поле —

накидати в луночки кукурудзу.

Нас була тисяча, тих, що пере-

кинувши через плече мішок,

бродили межами городів,

рвучи берізку, молочай і пирій.

Тисяча нас пасла чужу корову,

заробляючи на обідню миску супу.

Ми ганяли ганчір’яного м’яча,

бігали навздогін один за одним

по розбитих казармах післявоєн-

них літ, ми палили “психічний

порох“, набиваючи ним пазухи.

Ми добували з мін годинники,

у вирвах розводили багаття,

розбиваючи гіркі ящики з-під

тротила.

Перший вибух міни — і

нас поменшало.

Ми ходили до школи, разом

“страйкували“, ховаючись у

посадці, розповідали страшні

казки і вглядалися в небо.

Ми цурались німецьких вій-

ськовополонених, ганяли

голубів, закохувались у

другокласниць (хоч школа

була чоловіча — ми стрівали

їх серед вулиці). Під час

перерв, дожидаючи, поки

Зіна Петрівна принесе

нам перепахлий морозом

хліб, ми зсовували парти

і йшли війною — один на одного.

Далека війна призвичаювала нас до героїки

і ми прагнули подвигів —

загони хлопців, озброєних камін-

ням, залізним паліччям і само-

палами, рушали на війну —

селище на селище.

Багато василів було повбивано,

витліло переляком, попричаю-

валося в собі, відмерло з віком.

Довга, як вічність школа,

консервувала нам душі —

жити ми залишали напотім,

і коли увійшли у життя —

лишився в живих тільки один

Василь, обрубаний, як зрізане

дерево. І цей, останній, пізнав:

життя — заборонене.

Вибавлялося:

першому хотілося меншати,

а другому — більшати.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину,

дотягну до краю, хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь,

все одно милішої нема

за оцю кремезну і ледачу,

за мовчазну, за прокляту, за

землю ту, якою <тільки й значу>

і якою повниться сльоза.

Повите димом давнього страждання,

те, що було тобою, стало сном,

твердим і кристалічним, ніби сіль.

Отак нагорня проповідь каміння

вергає вниз. І в вічності падінь

усі сто горл його заполонило

оглохле і осліпле каяття.

Він тратить грань за гранню, щоб смиренно

хилити долу страдницьке чоло.

Уклін його на поцілунок схожий.

Естетика страждання. Німота.

О без’язикий і безмозкий біль!

Як селезінка хорої лошиці

чи калатайло мертвого вола!

Під панцирем терпіння ти холонеш

земною магмою, пекельний Марку.

Ти далека, як світ,

як весна, як утрачена радість.

Тільки вийду опівночі,

свіжим повітрям дихну —

бовваніють тополі, як карані вісники правди,

я на них позирну і тебе спом’яну.

Мамо, рідна моя, як ти там

притулила голівку?

Що насниться тобі в довгій-

довгій, як гони, пітьмі?

Зариваюсь у горе. По горло.

Глибоко-глибоко,

і пробач, що застряг. І прости,

що зарано втомивсь.

Не винуй, коли пам’ять про тебе —

в провалах

або так: гріх на хвилю про тебе забуть.

Ти висока і жальна, тополею біля

причалу

зупинилась і кропиш сльозами

синівську ганьбу.

Що забув, що не їде, що навіть листом

не озветься,

що далеко поплив, та зупинений

на мілині.

Скільки скроплено снів.

Скільки мрій до світання снується.

Перед твоїми очима

літепленими, ніби вода погідна.

Перед твоїми висхлими

руками, як сухарі,

перед твоїм старечим

виснаженим, гарним

і молодим обличчям

забуваються всі словеса красиві

і здушеним горлом пнеться

єдине: мамо моя!

Мамо!

Простягни свою шерхлу руку.

Хай я хвильку побудуся.

Отак! Погладь, як малого.

Мені не соромно (хай колись

я й стидався цієї ніжності).

Мені не соромно. І ти погладь,

ти — погладь — мене по голівці.

І — поцілуй (можна ж тебе

попросити одне: поцілуй).

Давай помовчимо:

щоб ти не питала

чого я змарнів, чого

надсилаю листи короткі,

чого я так снюсь недобре...

Не треба слів.

Ні красивих.

Ні журних.

Село криве — горбате і круте,

немов каріатида — кожна жінка,

дівча ж маленьке вибрало хвилинку

і порох спідничиною мете

між поросят, качок, страшних собак,

поміж калюж і кізяків дорожніх

вона танцює танок свій вельможний,

і нею зачудований, дивак,

я, враз пройнятий болем осіяння,

збагнув, що білий світ — то завжди світ

і завше сонце зноситься в зеніт,

щоб дівчинки малої хвилювання

передавалось весям і містам,

жінкам, горбатим мов каріатиди,

щоб незбагненні радощі та біди

впокоїтися не давали нам.

— Вам подобається Еліот,

запитав він, уплітаючи зайця,

що пищав, настромлений на виделку.

— Це хто — він чи вона,

став уточнювати вихолений джентльмен,

ховаючи вираз бридливості в куточках

уст.

Почий у сні. У вічнім сні почий

робітнику стражденний. Тьмава ніч

навік тебе вспокоїла. Той спочин

даровано за злигодні, за трени

згорьованого часу. Вічним сном

натруджений і зморений, спочинь.

Так незбагненно белькотять тополі,

так хижо сонце свище над Софією,

і віщий вітер Видубичів носить

в твоїх очах ослаблих пам’ять літ.

Кружеляють трамваї,

проїжджають машини,

голуби вилітають

із дощу, з хуртовини.

А Собор, наче віз

історичних реліквій, —

давній мамут

підводить чи то бивні чи ікла.

Бродять люди, запутані

в переглухле сукно,

і ридає тремке

безтелесе вікно,

щось провадять на поверсі,

щось нашіптує радіо,

батареї готелю

підслуховувать раді,

а за шторою нишкне,

хтось ховається в морок,

так і снилось:

біда завітає в вівторок.

Коли б я народився євреєм,

то не стидався б,

що народився на світ.

Ми люди ввічливі,

сказав гросмейстер,

тому перше слово

надаємо жінкам.

— Дайте бабусі місце.

— У нас демократія, —

відповів натоптаний чоловічок,

відвертаючись до вікна.

В Радянському Союзі

живе більш як 130 націй

і народностей. Жи-

вуть у цій сім’ї і коло 3 мільйо-

нів євреїв, живуть щасливо,

спокійно, впевнено — писав

у “Правді“ відомий визискувач

душ Олександр Корнійчук.

І я вперше пошкодував:

чому я не єврей.

Він там лежав — дванадцять тому літ,

а може камінь той лежить і досі,

на ньому погляд мій

і та прощальна осінь,

і той — найперший — побік себе слід

і обіч світу білого. В пітьму

валунного твердого існування.

У те життя, що певне, як тривання,

ввійти, немов піддатися йому,

щоб був великий сон і довгий вік,

і сосон успокоєне гойдання,

вечірній вітер і гірський потік —

оце доволене собою дляння —

оця нагірня проповідь води,

і сонця спах, як ядерні розщепи,

і Бога мертвого забутий шепіт:

живи і жди. І ще: живи, як жди.

Бажання самозречення — як поклик

віддавніх літ. — Ввійти у власну глиб,

пізнавши ввесь утрачений хребет.

Неначе дикий степовий румак,

дорога прагне стати вертикаллю,

а я дерусь по ній.

О глушина!

Як страшно здибилися зірні небеса,

і смерк, оголений і зголоднілий,

ощирив хижу пащу.

Немовлятко

довірливо вглядається в пітьму

і ручкою вимахує привітно.

Оці смереки, що стоять мов трумни

мезолітичних ер, оці берези,

по-справжньому, аж непристойно, чисті,

бо пошукай і віднайдеш у них

сфальшованої крони тихі нашепти,

цей ліс — напередодні дальніх гір —

то все омана, за якою справжній

Ти — схований.

А де? Між сірим небом

і долом, що заграчений дротами

й безперспективністю початих верст.

Снується аристократичний дим —

поволеньки снується — в тихі нашепти

фальшивої березової крони

і високості чорну таємницю,

яку заґрунтували темно-сірою,

з підпалом болю, барвою.

Невже

тут є щось мінене? Щось, що

почавшись,

надумало собі кінець? Щось рідне

для серця, що позбавлене чуття

спорідненості? Щось таке,

що жебоніло в потічку журливім

і упокореному — в палім лісі?

Що то? Лише розмитий образ матері,

що скільки розмивається — то все

стає дорожчим. Ніби порожнеча

матеріалізує наші святощі,

яким нас офіровано до нас.

мов вигорілий терикон земля.

Ступай межи протрухлими ямами

і потерпай, що зрадить кожен камінь

і що ступа в провалля поціля.

А ти ступай, шукаючи людей,

очниць похмурі вилюднілі площі

приховують мерців пожовклі мощі,

а ти ступай і вір — народ гряде

і в тебе відростає за плечима,

немов крило майбутнього твій крик,

і німоти не визнає язик,

він суть свою, вже як прокльон, нестиме.

Матеріалізація душі:

майбутнього уже не проклинаєш,

до себе, як до злиднів, навикаєш,

загиблі душі більше не скликаєш

наказуєш останній: не гріши.

А згодом, повен тратами, гнітиш

новою щедрістю — себе самого

і переадресовуєш до Бога

свої радіння і боління. Лиш

позбутися б останніх статків туги,

аби в покірну неміч перейти

і дружно вмерти в сяєві світів,

що вже шикуються, один за другим.

Скільки віри задарма, нас ошукано: братове,

ані краю, ані мови, ані нас уже нема.

Край небесного царя, мертве царство супокою,

не угнатись за тобою і не дати хабаря,

і не дати відчіпного, подорожніх — не беруть,

заплітається дорога, та, котрою в світ ідуть.

Затихає білий світ, край коханий затихає,

що клене і проклинає, замість слати нам привіт.

Замовкає білий світ.

Полишились матері і дрібненькі з ними діти,

ані туги не подіти, ані збути з серця мук.

Тільки рейок перестук — де жінки й дрібненькі діти?

Ані туги не подіти, ані збути з серця мук.

Поблукаєм до пори, до пори до опівночі,

тільки в огні світять очі, не уникнути мари.

Ніч росте, як партизанка,

по кущах. Вогні на Дарниці

мерехтять, немов заведені.

А у небі — зірка перша,

за туманами за обрійними.

Люди, люди, землі, очі

тільки темінь не проглянуть.

Темінь ту не прозирнуть.

Хто заводить навіженої

на стовпу. Бери у жмені,

забери собі у жмені

очі власні і мовчи.

І не дми. І не колишся.

І не спи. І сном стривоже-

ним мрій заблуклих не тривож.

Ти гори. Гори. Кривавиться шлях.

Ти мовчи. Мовчи. Розкра-

ється шлях.

Од мовчання, од печалі,

перепоєний в полях.

Жита стиглим передзвоном,

підпадьомканням тирличи.

Гострим сміхом і терпким

каменем по ребрах

не розберешся...

На високому почорнілому пні акації —

молоде пожовкле галуззя,

падає листя,

коньячний дух од дубів,

бруком дівчина

перебігла (у неї великий зад

і великі очі).

Трамвай притишив ходу

(далі — прірва?).

Від лівого берега Дніпра

відділився острівець,

схожий на Кубу.

Голий вибілений острівець.

Прип’ято човен.

Незґрабно, як чорногуз,

блукає берегом самотня людина,

від річкового порту —

церковний дзвін.

На високому почорнілому пні акації

гойдаються {підрізьблені} листочки.

Аж на Дарницю,

аж до далекого виселку за Дніпром,

а я хочу уявити старих батьків

там, на Донбасі,

в тихенькому селищі.

Хата вікнами задивилась сюди?

У вікні — мама —

поправляє фіранки зволохатілі,

тато сидить на маленькому стільчику,

у грубці шарудить коцюбою.

Отам, між цього пожовклого

молодого з акацій галуззя

мій дім, моя пам’ять.

Моя зажура вечоровіє

над Дніпром.

Будуйте власну державу,

аби доживати вік

у власному домі. Вічність —

живе нами.

Будуйте власну державу

з власних власних тіл.

Вивласнюйте себе.

Вивласнюйте і вивласнюйтесь.

Будуйте власну державу

з власних душ.

Кожен із нас держава,

парламентована серцем,

затверджена в конституції

вашого тіла

і з незмінним диктатором

президентом — розумом.

Нас 40 мільйонів держав...

Їй-бо, не знаю, чи люблю

ачи ненавиджу — не знаю:

тобою думи попелю,

благословляючи, конаю —

Вітчизно горя і снаги,

вітчизно гіркоти і болю.

Сини — для тебе вороги,

а вороги — пророчать долю

твою посмертну. Серед літ —

серед віків, серед прокльонів

криваво крапиться твій слід,

криваво крапиться...

У цій тюрмі, у цій страшній тюрмі

не висиджу, втечу у божевілля,

в сухий загрузну зашморг, у свавілля

малих рабів, мовчазних і німих...

Відтято голову народові. Язик

скривавлений

востаннє виговоритися хоче...

Кінотеатр стікав проходами,

зал, нахилившись, витікав,

людське поріддя, о народе мій

тебе новий удар спіткав.

Знов чорні тюрми заселилися

і допити, як моціон,

недавні правди помилилися:

рубають віру і закон

ламають, і кати — державцями

готують судний свій синкліт.

Стікають, як баюри, шанцями

і перетворюються в лід...

Вітаю, чесний гладіаторе!

Живцем з арени не зійти.

Вітаю, перемог аматоре.

Убивши, згинеш тільки ти.

Живцем арени не покинути —

встромляють думку, наче ніж

у спину. Руку важко вигнути,

а на помості, як в човні

стоїш — арена загойдалася,

січе, як град, амфітеатр.

Нащо, нащо, навіщо здалася

борня, де ти — не воїн. Кат.

Дивись. не насилити б дротика

на карк, на руку, на сосок...

Удар — і крапає морока та.

Іще — і точиться носок.

Радій, звитяжний гладіаторе.

Убив — і збувся. І радій.

Тягніть же, до такої матері,

піском усипавши рудий

од нього слід. Стриміють голови.

Дві, три, чотири. На якій

із паль твоя, налита оливом,

знайде перепочинок свій.

Литаври б’ють. Несила вигнути

криваву руку. Раптом — сплеск

вогню. Багаттям не остигнути

і не підперезати чресл

тугіше. Пляма пляма плямиться,

заходить на червоний день,

а смерть стоїть і бавиться,

заточується і кривавиться,

ані підходить, ані йде.

Як з того світу, голос матері

пітьмою шерхотить, мов лист:

Покинь, звитяжний гладіаторе,

свій рабський хист.

Віджартувалось. Відбулось,

а ти й не жартував, не бувся,

самим собою ще не чувся,

отим, що смерком оплелось.

Зарубцювалось. Марно роки

пливли по змитих рівчаках.

Один — піднісся — зависокий,

і зависока і гидка

од нього тінь. Снується далі

за місяців грудневий край,

і ні розради, ні печалі —

жий, ненавидь, твори, кохай

у зненависті і люби

в добірній люті...

Котли закидано вугіллям. Важко

мов пилорама стогне вентилятор

і з�