Вірші періоду 1973-1979 рр., що не ввійшли до збірки «Палімпсести»

В Сибір летимо. Я і пару Кирил.

Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.

За нами наш тин із порубаних крил,

під нами земля як затертий підручник.

Гай, гай, колись в пору зелену весни,

як серце іскріло і рвалось на волю,

нам снились про славу нестерпнії сни

і навіть симптоми космічного болю.

Ми рвались, угледівши в сонці ножі,

і кидали з викликом клекоти сині.

Шукали у Гете своєї душі

і навіть знаходили — в блудному сині.

Літав наш Пегас. Але й ми не осли,

за безцінь та спродали зрубані крила,

а потім у збиту дорогу вросли

і зрештою хату та й спину прикрили.

І ось летимо. Смішно — що там зима.

Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.

Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,

коли навіть з власною смертю змирились.

А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.

А геній? Що геній? — життєвий невдаха.

А люди? Що люди? — в театрі ляльки.

А мозок скувало тенетами жаху.

Весни колимська парость мов ридання,

сумує верболіз межи снігів —

криваво-синій острах сподівання

на радощі коротких літніх днів.

Неначе в’язень 2-літній

в пекельно-чорній штольні смерто-літ

завидів шпару — як огні досвітні,

ява чи маячня? Чи кров і піт?

І сльози, сльози, зсілі кришталями,

збудили з себе сяєво смертей.

О верболози, голими жалями

ви ув облогу серце берете.

І паростків душа не попустила,

і серце не відтерпло з холоднеч.

За ста дверми вітчизна ворожила,

котрих синів обрати за предтеч.

Циганська хустка, спущена на очі,

стара спідниця, шита в шість пілок.

Спрацьовані долоні, темні ночі

і надовкруж — як смерті холодок

мовчання, темінь, тиша незглибима

містичний струм і долі таїна.

Непевні подими, циклони

довкола мене гоготять

болючі відпуски, полони,

і щовб, і просторінь, і падь.

А пругкокрилі гоготять,

обважнені моїм бажанням,

незнані птиці — злетом, длянням

і начуванням долі. Злять

мене — одлетного. Провалля

дотичних мет, тороси туг

заобрійних, коли за даллю

за пругом застрибає пруг

дознань, допевнень і досягнень

того, що трапилось тобі

без жодних пошуків і прагнень,

мов радість, явлена в журбі,

що раптом падає під ноги,

підстрибуючи, наче пруг.

Оце, життя, твої дороги

самовивищень, як наруг.

Обридла діалектика душі

падінь і злетів (але завжди — спадів),

дух звомплений всієї прагне п’яді,

останню п’ядь, живу ще, полиши.

Ця колотнеча віри і зневір,

пропасниця даремного зухвальства,

як тичка псів біжить од тебе паства

докучливих таємних голосів.

Обридла діалектика біди,

чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,

хоч почорніла од волань десниця,

що шле клятьбу на весі й городи.

Набридла діалектика гризот

і небо незворушне теж набридло,

а ти стоїш страпатий, як страшидло,

а проти тебе зоряний комплот.

Страшну крамолу замишляє виш,

а вісь земна гойдається на місці —

лиш криволети дальніх ауспіцій

знакують смерть, що од життя миліш.

Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків

спогадування-дні. Кульбабами бажань

сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків

аж товпилась земля. Була пора світань.

Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,

дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.

Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,

чарівнішим від свят: і риттю грався маг.

І ти біліла вся, неначе кість слонова,

точена й молода — господньої роси

троїста барва барв. І мовив Бог: готово.

Прийми цей дар. І вже нічого не проси.

Овали — мигдалі очей — була то мати,

так ясно нам булось у літеплі притуг.

О думи-спогади, о віри перелети

за небокрай чекань, де зорі снами снять.

І жодних роздумів, і жодної прикмети

про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.

Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,

без труду, без гризот — запричащусь я дива.

І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,

немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.

Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.

Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.

О земле предодня, я лиш тобою славен,

пусти мене в свою потьмарену глибінь.

І мева з химород сподіяння постала,

і тиша уляглась вздовж молитовних кред.

Вовтузились сонця, мов голубі кружала

полянських золотих з узорами пісень.

Зарінок зеленів, затон синьоберегий

в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.

І віддавався я чуттям без обереги

від намірів палких і спалахів жахких.

О земле радісна, щаслива породілля,

за трудні родива Господь тобі воздасть.

Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,

і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.

А кордубатий ліс густу шорошив вовну

потвори темряви розповнювали зик.

І не передаси притугу невимовну,

котрою обболів стражденний чоловік.

Так трембітало — синню, садом, тугою,

рожевих руж красою колихкою,

і голоси здіймались над округою.

Був голос і мені — лише новою

розлукою, далеким зойком радості,

коли нараз крізь крики дроту й шпари

заради обереги і ощадності

глухих болінь прогонисті удари

спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,

так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,

котрась із душ із янгольських утрапила

у мій тяготний слід — і так неспроста

знялась під сонцем липня кушпела

поспогаду — від Моршина до яру

Протасового: подивуй покару,

що в стільки німбів б’ється вкруг чола.

Дерева посліпли од сяйва калюж

довкруг капотінь, капотінь, капотіння.

Земля — мов Господня гучна благостиня.

Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.

Мов богорожденні — соснові ліси,

немов ошелешені, струнчаться в простір.

Спросоння скидаються пижмо і жостір,

і падолу чути хлипкі голоси.

Замурзана, чорна, дебела весна

береться крутим, мов крило, косогором.

Насталене серце скипає мажором,

і пісня скипає — весело-сумна.

І ніч ночей, і стогін паровозів,

і вороновий стрепіхатий крик.

О як я звик, зібгавши в горлі сльози,

вас наслухати, наслухати звик.

Залізна путь, відьомська путь, катівська,

веде туди, де знявши до зорі

окляклі руки, б’ють поклони низько

тонкоголосі скрушні матері.

А мертвокрилі стугонять стимфали,

напевну провіщаючи біду,

що ослонила біле опахало

і по моєму нишпорить сліду.

І ніч ночей, і стогін паровозів,

котрим грудний мій передує крик.

О як ти звик, ввігнавши в очі сльози,

на рідний навертатися поріг.

Грудних бентег — ані передихнути,

зажеврів жаль моїх старих батьків.

Дай, Боже, сили — віддаль перебути,

об мури не оббивши кулаків.

Ця ніч ночей, як паровоз зітхає,

ані в одному оці сну нема.

Маліє світ, планета сновигає,

і бродить Мефістофель крадькома.

Дніпра жовтозелена грива

розкошлана по всіх вітрах

і грайвороння сиротливо

пірнає, схрипле, по ярах.

Цей круглий шурхіт серед поля —

мов березневий сирівець.

Земля чорніє, наче доля,

а край кострубиться, як мрець.

Ти загубився в горі — не знайтись

у чорноводді змовклого волання,

в ропі чекань і самопоминання

і гуку, що доносить благовість.

Б’є млість. І не сягнути горових

зажурених повік: усесвіт плаче,

і свічка смерку скапує, неначе

бринить сльоза в сузір’ях молодих.

На тій сліпучій висоті,

де тільки сніг і сніг і сяйво

небес осліплих. Там, де небо

не попускається на діл,

а все живе росте горою

і прагне вийти понад край

душі, те все, що прагне висі,

життя цураючись, умить

мені запало в душу. Світ

легенько деренчить розбитим

блакитним дзбаном порцеляну.

Як сяйво болісно щемить!

Все вужчає благенька смужка літ

і білогруді хвилі наповзають

на простір сподівання. Почезають

шляхи прийдешнього. І білий світ

подаленів, як загадковий острів,

немов прощальна любої рука.

А дні пливуть, немов крижини гострі.

І проглядає вічність нешвидка.

І всесвіт проглядає неозорий

і в ньому ти — мов цяточка мала,

що скоро скресне — од тужінь і змори,

і тінь висока стане край стола.

Коли ти нишком в мій скрадешся сон

і станеш коло мого узголов’я,

не жур мене, що більше вже з тобою

я не зійдуся разом. Оборон

Господніх нам не відати. Прощай,

рокований на смерть, по бездоріжжю

я вирушив од тебе. Чорна хижа

ото любов, і спочив мій, і край.

Коли життя струміння нешвидке

пойме колючі тіні вечорові,

і ти збагнеш: чекання полохке

ось-ось пойметься ярим гудом крові,

коли вільготне озеро чекань

враз затріпоче птицями зневіри,

прошепочи: пробудуть щирі й щирі

ті, розіп’яті на хресті розстань.

У день твого народження дивам

дозволено являтись.

Отже слухай:

в саду я зріжу кращу із троянд

на гілочці, де два чи три листочки

нагадують про те, що радість стисла.

Ти ж може, подивована до краю,

розгублено всміхнешся

і ледь-ледь примружиш очі.

То ти й є властиво.

Зашепотів весняний сніг,

забелькотав, задзюрив,

навергав геть забутих снів

до дна всю душу збурив.

Пронозисто чалап-талап

ясними калюжами

на кладці із козою цап

побуцькався рогами.

З паперу човник на воді

біліє між латаття

і дочекався я тоді

високого багаття.

Понад землею висів дим,

неначе кущ бузковий.

І став я поруч, став я ним,

навік позбувшись мови.

І сонце бігло в калюжах,

мов молоде лошатко,

і син мій любий — в любих снах —

мені шепоче: татку.

І пам’яті розмиті береги

і ти вертаєш в себе — надовкола

нічого не впізнати: дивний просвіт

тягкий, як протяг, ув оздобу сну.

(Вона ж і оберега): рідне місто,

кохане місто, рідне і чуже.

Туге сплетіння залізничних колій,

що кубляться в проваллі, ліхтарі

підбожеволілого хлорофілу,

що світить землю і вершить кінець,

лякаючи поконом. А дроти —

не добереш — жалкі чи електричні,

і гадиною потічок повзе,

і чад над ним — чи спогаду чи суму,

і переляк — як близько до дороги

і забиває дух — так близько стежка

твого вертання, зустрічей і втеч.

Аж лісом коні і тонелем коні,

тонелем — крик, ця рвань охриплих нот

про вбогу сивку — і з бездонь агоній

жіночий голос — гомоном предтеч.

Він настає, накочується, лине

і пругко звиснув д’горі, мов батіг,

і вже ти сон бажанням переміг,

бо раною відкрилась Україна

Були мої моління всує —

Бог не почув і не простив

і вже її душа прямує

в наднеба синь. І лине спів

і благість янгольська висока

її спроваджує у путь.

На ній почиє Боже око

і хори бронзою гудуть,

і пахне воском, пахне ярим,

і ладаном, і сіллю сліз.

Тебе ми, Боже, благодарим

за цей останній перевіз,

яким замкнулася дорога,

бо вже ні смерків, ні світань.

Десь під сузір’ям Козерога

горять, мов біль, чертоги Бога.

Постань, душе, бідо, постань.

Та очі склеплені навіки,

навіки склеплені вуста

немає звістки ані звідки

в рахманнім сні — земля свята

тебе сподобила. Молюся.

Мій Боже, пане мій, почуй

аж я сльозою обіллюся

карай мене, її почуй.

А човен плине, човен плине

скриплять, як скрипка, кочети

світ починається, як гине,

а гинучи, почався й ти.

Між зір гойдається колиска

іскряться срібні вервечки

в космічних родивах, у блисках

тобі являються віки.

А губи склеплено, а очі

обтяжила вселенська ніч

і темінь врочить, темінь врочить

і тільки сонце довсібіч.

Молився я, та не дійшла

моя молитва аж до Бога,

тобі прокрилася дорога,

а ти водою попливла.

Лиш спомини лишилися од мене

і шерехи обжурених листів

і дещиця трудів моїх і днів

і скрики тягучких осінніх кленів.

Ти кроками ворушиш мій неспокій,

хрустить досада, мов сухий пісок,

обстукав душу торопкий твій крок,

що ліг на вірші, подуми і роки.

Стенає, мов глухонімий, Бетховен,

мов полиски викрешує з небес.

Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,

але не знаю, хто він нині й що він.

Бідо, не застуй білий світ, не застуй,

хай понімує стіксовий затон.

Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.

Свій вид з цвинтарних появи ослон.

Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.

Чи хто це в мене в узголів’ї став?

Скрипить мороз самотності. Світає.

І глипнув оком без'язикий став.

Нарешті розвидняється, світає,

вогненного солопить язика

настурція, що всі намови знає

на всі намови — в кого де яка.

Там стільки туг тугий таночок водять

і стільки тих чекань палахкотить.

Лиш сподівання як сновиди бродять,

коли неначе мертвий всесвіт спить.

Дереворити місячної ночі,

пороша кружеляє з-над узвиш,

і заряхтіли голоси диточі

посеред гробових цвинтарних тиш.

Над приверхами гоготить вогонь,

і сяєво світання пролилося,

і тужно закучерилось волосся

над перемовами гінких долонь.

Як круглі рури їм жалі ростуть

і світяться і мерехтять вогнями,

а там, за велетенськими горбами,

ще побивається за нами путь.

Вслухаюся, вдивляюсь, накликаю,

ліг зазимком різдвяний щедрий спів.

Бровою, оком, серцем накликаю,

і памороззю світ замерехтів.

Мій сокóле, на кого ти мене полишив

проти ранку німого, проти жальних вогнів,

проти злої притуги при дрібних діточках

ані брата ні друга, тільки морок і жах.

Лиш синок, розметавши рученята вві сні,

нам нагадує наші давні ночі і дні

і дорогу в дорозі і журбу по журбі.

Буде подзвін в тривозі — по мені й по тобі.

Богородице-Діво, на правіки віки

будь пречиста, щаслива, і прости нам гріхи.

Вже сніг пускається в вікні

понад дроти і огорожу.

Німіє серце, повне дрожу,

невже повік не переможу

цей вік, цей час, цей вид, ці дні.

На білій, ніби мрець, стіні

ще світло сіється ліхтарне

і вітер подимає марне.

Яке ж, мій Боже, незугарне

життя в тюремній маячні

на чужаниці чужині.

Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання — чуєш? Прагне суходолу

(коли довкола пусто все і голо)

душа твоя. Прорватись горлом рік

і в ньому закінчити свій кінець,

свій біль убгати в озеро тужаве,

бо ж задля щастя жив — не задля слави,

не задля мсти — колючий твій вінець.

І ти — вже не живий, а ще й не мрець,

напівдорозі став і виглядаєш,

лиш ту, котрої зразу не пізнаєш,

свою страшну почвару — хай їй грець.

Оце самонародження твоє

то голос смерти: пристарайся брате,

бо вже заходить час твій вирушати,

пора і дописати житіє.

Тихо тихо далеч даленіє,

даленіє далеч — степ мій спить.

Всюди пітьма, але в серці дніє,

але в грудях — ранок майорить.

Що мені до тоскного тужіння

до видіння, скніння — що мені?

Чути чайки жалібне квиління,

чути, вже життя моє в огні.

Стій і стій. І стій і стій. Несила

зупинитись, впасти і пряміть.

Вся душа стражданням обболіла.

Даленіє далеч. Степ мій — спить.

Водно кохана і її прамати,

днедавня туга — сняться ніч у ніч,

і голий сором мій і голий сором

натроє ділить ту малу кімнату,

де дух зведеш — і не уникнеш ока

сумного, сторожкого, як бджола,

остання з медоносиць. Ніч у ніч

я сновигаю в пам’яті, а пам’ять

в мені блукає, поки аж не втрапить

загублену стежу. І вже розкоші

мізерних воль свої сувої стелять,

мережані дрібними квіточками.

І я вганяюсь зопалу в той розпач,

що Бог мені справіку знакував,

і вічні кваплення, боріння вічні,

і синій стогін мурів перетерплих

солює в тій пітьмі, котра обсіла

геть душу, обіцяючи полон

рятунку смерти. Добре, хижа пам’яте,

що досі ти у сні мені їжачишся

і забираєш добрі сновидіння

і насилаєш рій передчуттів.

І довго достигало власне око

між дріботінням надсвіту, повільно

воно росло, круглішало, допоки

відчуло радісне туге кільце

утрати, звільнення, протистояння

на рівні безміру. А перший безмір

лишився як грудний рожевий сон.

Там крила птаства рясно миготіли,

мережилася зелень дивновзором,

а душу вже поймав самодоходжень

зухвалий холод і зухвалий жах.

Як розіллялася вода — ні броду переброду,

бозна-куди, але гайда, шикуймось до походу.

Мене ж ця повінь голосна спіткала самотою

і світить вічність осяйна над віщою водою.

На узбережжі німоти стою один єдиний,

питаю: ти це чи не ти на всій недолі винний.

На узбережжі німоти з пораннього тирличу

наводжу спалені мости — зову, стенаю, кличу.

Як позав’язувано світ — немов під бинду крепу

зійшлося сто днедавніх бід і диких духів степу.

І калиново сніг запах, конвалією хуга,

по загородах, по снігах, де владить зла зав’юга.

І де лиш погляду не скинь — ні броду переброду,

довгаста вартового тінь лягла на загороду.

І сніг запах калиною, калиною червоною,

зірчасто крівця капала і мерзла по ярах.

Ти ще була дитиною, уся надії повною

сміялась, а не плакала, губами бгала страх.

Чотири хлопці довкруги — усе вродливі до ноги,

все чорновусі — не губіть мене напризволяще.

І губи спинені з біги ронили сльози в мить жаги

і збожеволіли боги, світів продерті хащі.

І позбігалися світи і ти в лещатах самоти

запрагла долу з висоти аж в очу тьмяно стало.

Та обрій хилиться хиткий і стовбур крутиться виткий

загупотіли молотки, життя губами бгала.

Я ще був там. Біда ходила слідом,

за мною назирала в сто шпарин,

а грудень догоряв ясним болідом,

він не корився і не крився він.

Я ще був там. Пречистими снігами

земля стелилась, вільна од чекань.

А за твоїми, земле, берегами

затріпотіли сполохи смеркань.

Я ще був там. Та вже моя дорога

повернення ховалася в імлі,

молилася зоря золоторога,

і я молився, впавши до ріллі.

Тополя самітна поклони била,

молилася смерека голуба,

а стежка бігла і себе губила

там, де чигала по кущах журба.

Про що ти думав, повен сподівання

про те, що, слава Богу, час біжить,

мов кров тобі із рани цебенить

за кілька кроків бігло начування.

Та брало погляд сяйне чудування

морозом помережаних суцвіть.

Сиджу надвечір — при багатті,

бандура тужить у руках.

Бредуть тумани пелехаті —

ординський накривати шлях.

Кінь биту землю копирсає,

вітри у дубі шелестять,

нічна зірниця догоряє,

татари за горою сплять.

Куди ж податися самому,

коли ні душки довкруги?

Десь мертвого у папілому

мене загорнуть вороги.

Тож пий із кварти оковиту

добудь із дека дикий гук!

Долину, кровію политу,

пантрує невсипущий крук.

Та є ще люлька і шаблюка,

ще є пістоль і довгий спис.

Дарма, що світ, немов гадюка,

наліг на груди й горло стис.

Наснилась, мов сонце — жовтава і біла

і душу купав твій, як літепло, сміх,

і все гомоніла про щось, гомоніла,

руками закривши розпуття доріг.

Грайливо обнявши погруддя різьблене,

ти світ обернула на давні літа,

аж серце, збудившись, забилось шалено

і стиглі додолу хилились жита.

Додолу, додолу, в це золото літа,

в родючий чорнозем, на колос тугий.

Жовтава і біла — мов сонцем залита,

аж сон увірвався мені дорогий.

Нам відпустила доля зла,

окраєць крику відпустила,

аби душа не так боліла,

що світ затявся дубала.

І проростень, і бугила,

і жалом жалощів тріпоче

доба і не пустити хоче

стежина, терням поросла.

Зоря вечірня ізійшла,

над нас зросла зоря вечірня,

і рветься проповідь нагірня

над дальнім вигоном села.

І то: іще душа жива

і виривайся із печалі.

Ходімо далі, далі й далі

докіль збіліє голова.

І знову те ж: дешева сухозлоть

ізблякла. Більше не сліпить мій погляд

полудою. Окреслилися межі

і цейсвіт вільно входить в потойсвіт

(як давні друзі? Ні, неначе хвиля

гамує хвилю, входячи в її

таке пругке довикінчене тіло

ані без гребня піни). Знову те ж:

тепер, на приослаблому бажанні

задосить цього: знимочка — і ти

і син і кволі вигини край уст

з однаковим повтором. Що ти, синку,

задумався? Не в силі увійти

в дорослу думу? Задарма не ремствуй.

Цей світ — без зморшок, наче дійшлий шпик.

Ти дивишся, гамуючи свій натерп

довгождання. І спомин, що мене

до тебе в’яже ретязем страшнішим

за цей, що в узголів’ї. Знов те саме:

дешева приблякає сухозлоть.

Так тоскно ти вглядаєшся у мене

і в тебе я вглядаюся. Мовчи.

І відвернись. Занадто порожнечі

навергалось між нами. Там і ти

ослабла в тузі, там і я, ослаблий

од всеждання. Стули свій погляд. Спи.

І сниться сто твоїх подоб,

геть пам’яттю розмитих,

недоля зимний студить лоб,

зажурою поритий.

Усе, що є, перетрясло,

лишилося на споді

щасливе і страсне число,

Господь промовив: годі.

Стою один посеред бур,

посеред начування:

допіру спекався тортур —

іде нове наслання,

а ти в пітьмі — одна стоїш,

як свічка опівнічна,

то або хмуриш то світлиш

мене і кличеш зично.

Під ноги тулиться моріг,

дорога струменіє,

і чадний висивілий сніг

як безум мій чадіє.

Цей тлум надій і молодих смертей

за розпач вищих, ця хистка дорога,

де порив обганяє переляк,

а страх волочиться, немов кайдани

за скорими ногами — все зайшло

за зазубень. Спізнало свого краю.

І кожен вийшов у надмірний світ

і сонце нам скололося на скалки

по дрібці, мов по проскурі, бери

його розбитим. Досить того світла,

що в пам’яті. А більшого нема.

Позаду нас опав недавній мур.

І жодної надії довкруги

і жодної надії на рятунок

нам самовтеча і отруйний трунок,

вам — розшуки живого, вороги.

І спогади мов відумерлий прах

ховають нашу душу перетлілу,

коли чеканням серце обболіло,

коли слова німують на устах.

Не хочу клику ревного, мовчи

і накликання ревного не хочу,

лише вві сні життя стоїть ув очу

як тільки не волай і не кричи.

Мені твій голос пролунав,

якого я не розпізнав

у добре знаному саду,

куди я з сином вдвох іду.

О як він бився, як тремтів,

мене обжалити хотів.

Так ластівки перед дощем

розносять свій високий щем.

Та все здавалося мені,

що я в чужині чужині,

і лиш твій голос приблукав,

якого я не розпізнав.

А що біліло навмання —

чи біль, чи дощ, чи бризки дня?

Веселки гнулися гучні,

озера дужились бучні,

росли ліси і вечір гас

як сонний джміль чи контрабас.

Спи. І не думай. Склепи свої очі. І спи.

Навіть як сон не заходить — склепи свої очі.

В снінні спізнаєш натхнення години урочі.

Ну, а не можеш спізнати — лежи і терпи.

Світ збожеволів і рве посторонки румак.

Нагло розскочився обрій. І ніч безберега

ламле рамена гінкі. Йде по шерезі шерега,

бачиш життя твоє суєтне рушило вспак.

Яблука стиглі так порожньо б’ються об землю,

гупають глухо об землю тверді зеленці.

Вистелив Бог предковічний суницями стелю,

яро ягоди ярі, як сльози, течуть по щоці.

Сльози чи кров? Чи безсоння? Ачи маячнею

біла збіліла ява: немає тобі

ані на небі ні в пеклі дороги, щоб нею

стати і жити і сіяти час на горбі.

Те безбереге небо степове,

пропахле полином і чебрецями,

і маків червінню й суріпок медом,

і ковилевим шурхотом століть,

мене малого вчило. Понад тим

безкраїм небом слалася стежина

моїх дитячих років. Там було

мені мій день і необачний вечір.

Тьмяніла ніч. І я крутим узвозом

угору брався місячною стежкою

і кожен крок свій пожадано пив.

Тьмяніла ніч. І щедро вкриті тьмою,

вовтузились яруги невпокоєні,

і наді мною щиро простелявся

сумного неба золотий сувій.

І кущилися чагарі обабіч,

обабіч гусла темінь сизопера,

скидаючись вві сні. І жовті зорі,

немов курчата, бігли в небесах.

Довкола зайченяти — дрібен-світ,

дрібна вода і луг і дрібен дощик.

Гриби дрібненькі і дрібненький кошик,

дрібне обличчя й брів дрібний розліт.

Дрібнішає в узвишші святовит,

утіх дитячих птаство перелітне,

і тільки сонця око ненаситне

за смертю задивляється в зеніт.

Дні щирі, нелукаві, озер ясна габа,

на молодій мураві горіла кульбабá.

І горобці купались в калюжі по дощі,

і діти осміхались, як росяні кущі,

і струменіли води, і сонця білий спах

урочив, колобродив по чорних чагарях.

Я, земле, твій єдиний, я син єдиний твій

всміхалися хмарини із-під пухнастих вій.

На них я задивлявся і чудувався з них,

а травень длявся, длявся, заки потоком збіг.

І сліпота сліпила, голубила серця

синь — біла, біла, біла без краю і кінця.

І стовп вогню котився, як голуб кружеляв,

мов довгий сон наснився, мов душу рай опав.

А син — мале телятко — тулилося в плече

і промовляло: татку, а де той світ тече?

Ти десь там сниш. І бачиш милі сни,

котрі течуть з-під білої вуалі,

а я тебе пускаюсь — далі й далі,

мов берегів своєї вітчини.

Ти десь там спиш. І тепла охра стін

оберігає од снігів і вітру,

а я сную цю думу, цю нехитру

фантазію зимових холодин.

Ти десь там є. Напевно ж, десь там є,

та, що в моєму мареві блукає,

і спів, неначе нитку, засиляє

в моє німе й оглухле житіє.

Ти десь там є. Десь неодмінно є

ота, що призведе до божевілля,

до себе кличе на своє весілля

і ніби приском душу обдає.

Не утекти і не наблизитись, ні собі місця не знайти

ані жахатися, ні зизитись, ні зупинитись, ні пройти.

О те моє відьомське вариво, та колотнеча стасвітів,

о те чадне жагуче марево вгорнуло горло і до брів

сягнуло, поповзло, розбіглося, заквітло на сумнім чолі

те, що вродилося і стиглося і знов згнивало у ріллі,

і жальну прорість попускало знов і брало темінню зело,

іспитувало невиразно усе що буде й що було.

Заспокоїлось минуле,

кожен вид за вітражами

кружеляє день за днями

і твоє кохане й чуле

заніміло серце геть.

Надимається дорога

від диявола до бога,

вслід ступає всетривога

і спинилась біла смерть.

І герметичну виснив я труну,

що стала і дорогою і полем,

моїм минулим і прийдешнім болем,

надійно заступаючи від сну.

І снився Кар — зажурений такий,

немов отетерілий од докуки,

допоки мати заламає руки

наш гріх відпустить Бог усеблагий.

Я уникав тих моторошних снінь,

втікав і навертався, і проходив

уздовж, як світ пролеглої погорди,

і в тій погорді поглядом блудив.

Невже ти научаєш порожнеч

і спекатися совісті навчаєш.

Наближуєшся ти — і проминаєш

і в невідь запроторюєш предтеч.

Така на серці тоскна тягота

і віра, і впокорення тягучі,

і люта лють нас трусить, як падуча,

і як падуча, близиться мета.

Душа переболіла — ні жалю, ні страху,

у Бога на духу прозоре сяє тіло.

В терновому вінці — останні рви причали,

сказилися начала і звомпились кінці.

Між двох твоїх надсад палає свічка жовта,

але себе оговтуй — і піде все на лад.

Доріже без ножа розпроклятуща доля —

така мені недоля, така мені чужа.

І неба вороння у головах кружляє,

і світ тобі змеркає, бо й світить навмання.

Заціп німі уста. Згадайте нас, братове,

без краю і без мови і віщого хреста.

Заціп німі уста навіки, товариство,

іде вертепне дійство — без чорта і хреста.

Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть —

і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть.

Додолу голову нагни — нагни і не питай

про чужаницю чужини ані про рідний край.

Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже,

коли од висохлих очей і Бог не вбереже.

Ліг горілиць — і подивляю зорі,

а за плечима в мене вся земля.

Отак лежу в покірній непокорі,

і Бог мені шепоче іздаля:

мій гноме, рабе власної гордині,

ти макова зернинка в цих світах,

явись мені в промінному одінні

рукою прогорнувши сонця спах.

Лежу під сонцем вересня, укрившись

незграбним пойменованим бушлатом,

і чую: спалахнули сірниками

мої одвиклі од пера пучки.

Лежу під сонцем вересня. З тополі

об загороду дзвонить падолист,

мов щур поводить шиєю, недремний,

дбайливий друг мій, видершись на вежу,

а охра смутку, вплетена в траву,

нагадує мені часи колишні.

Так човен, лігши набік на воді,

вглядається безоко в чорну невідь,

востаннє потерпаючи збагнути,

де вивід твій, рятунок чи кінець.

Та хоре серце вересня тріпоче

метеликом осіннім. Поміж листям,

оброненим, зблудилася бджола.

Коли гулкі німують лабіринти,

втішаючись своєю походою,

йде косогором вереснева смерть

всі переплутавши початки і кінці

(мережачи ясну свою дорогу

ще й манівці мережить обережно).

Як світлячки, що миготять із ночі

трухою сподівань, палких і в смерті,

ми світимо обаберегу темінь:

сигнали в порожнечу й німоту.

О як нестерпно хочеться подовжень

і невигасного самопалання!

Але не може скам’яніти спалах,

бо не в сльозі прозориться кришталь.

Тоненька пройма світла — ген тамсвітнього

щоразу то спахне, а то загасне,

і ти від вертикальної надії,

здається, відмежований ножем.

Це тут. Це тут. Усі кінці й початки,

рятунок твій і смерть — одне ув одне

перейдені — кінці твої й початки

замкнулися, мов вольтова дуга.

За сном не чув я, що мороз надворі пересівся,

і, визволений від погроз, Софіїн град відкрився.

Мов крижаний топився мур — вода заструменіла

і тупітнява рідних юрм від досвіта будила.

Ото веселики гули, джмелі ж які літали,

з тобою, люба, ми були — од гурту відставали,

від колотнечі передмість, бо Київ семигорий

став посилати благовість — з усіх своїх соборів.

Нарешті збір, нарешті збір померлих днів і років

мов ґрати чорних спроневір і ярих життєтоків,

і я подався стрімголов до голосного свята

агов гукав когось, агов — але кого ж гукати?

Отак собі й живу, позбулий часоплину,

і рідну Україну не кличу не зову.

В невільницьких шляхах відмарилось поволі,

вже не шумлять тополі у мене в головах.

І рідний Київ мій у золото гучливе

не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,

медяні гуки бань стар-княжої Софії

не оживлять надії і чару повертань.

Отак собі й живу, неначе лист опалий,

лиш місяць гострожалий насуплює брову.

Таке твоє життя і просте і нехитре,

кульбабою на вітрі під буряне виття.

Та рідний син біжить — пустився з крутояру

на радість і на кару — аж вся земля дрижить.

Оце ти й є, моя дружина і вітчизна,

і трунок і трутизна, і смертна течія.

Той ранок, мов софіїне крило

залопотів, здригнувся сизоперий,

тож навстяж душі одчиняй як двері

і йди у синь, у жеврінь, у зело.

Здригнулись сосни, ніби од роси,

мідяним стовбуром тече живиця яра,

і повна меду й молока отара

поранніх бджіл. І свистом — голоси

розбіглих променів. У тому хорі

із гуків зіткана колиска. Птах

золотоперий висне у світах

в ультрамарину невимірнім морі.

Свята бо є, свята єси, скорбото,

той тихий присмерк гріє білота

долонь твоїх, кохана, шанобливих,

а сновигання зграбної ходи

опоніч звеселяє. Як урочо,

як високо німує німота,

коли тяжкі мідяні канделябри

підсвічують ялинки ліпоту.

Спить горілиций син. Край нього навзнак

ти падаєш, коли утома дня

тебе, нічну, зненацька знемагає

і мовчки бог вдивляється в бенкет

прогінного і пахучкого тіла,

напризволяще кинутого в сон.

Білу-білу льолю подимає жар,

довгі руки голі з-понад чорних мар.

Місячна дорога просто в гострий ліс,

журавлів тривога і відьомський свист.

Лисою горою ген на чолопку

стоїмо обоє, ніби на містку,

але вітер, вітер, теміні вода,

поле млою крите і ярів руда.

Пойняло нас небо над усі віки

і осінні згреби й пекла язики.

Стовбури здушили, крони загули,

душі нас душили, водностале йшли.

Пісня водностале в’ється, мов батіг,

полум’я стожале і мисливський ріг.

Тіло перетліло в полум’ї покар

і лице світило з-понад чорних мар.

О ти як білий білий спалах

мені в опівнічній пітьмі

як білий зойк, як білий плач.

Все, що душа колись кохала —

верни непам’яте настач

ті довгі тягучкі долоні

рамена — білі, аж п’янкі

пітьму народжень і агоній

і губ солодкі пелюстки

повільне в темінь западання

аж зорі бризкають з очей

і настигання, проминання

і знову зустріч — з-за плечей

ти ніби з озера лілея

і чорно вогко гаряче

і тепле літепло спочинку

наближень порухів дерзань

і лотоками струмувань

ти вже пливеш ласкава жінко

у млосний і солодкий чад

самоповернення — утечі

ключиці, щоки, губи, плечі

все йде на тебе невпопад.

Я п’яний тугою твоєю

а потім клус алюр галоп

тебе за власною межею

спіткає. І тоді — потоп.

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не

дивуй мені. Спокійно геть од мене,

таке життя нестримне і шалене,

лиш я холону в цій самотині

і зацвітаю в потойбічні дні,

які повернуть суть мою без мене,

і заквітує дерево зелене

по той бік сонця. В глибу глибині

світів заблуклих. Думи загудуть

і барвами замерехтять співзгуччя,

і явиться нам вічність, як падуча,

і ніби круча прямовисна путь

накаже йти в незнане. Бо грядуть

віки по нас. По наших душах стогнуть.

Криві серця і погуки страстей

аж порскають, коли стає Антей

і вже ось-ось весь небокрай посовгне,

от-от напасник той гіперборей,

як у журбі вся суша одвологне

від раю до пекельних емпірей.

Гряди за мною, зірко світова,

о зірко світова, гряди за мною,

над покриком і сяєвом і тьмою,

гряди, гряди, гряди, заледь жива.

Усе, що думалось, минеться,

морози, острах і Сибір

і цей триклятий бузувір,

що скільки гне, то більше гнеться

під німбом ґрат і гнітом вір,

а все життя йому здається

через дорогу в вічну шир,

яка уяві надається,

як нехрещеному — псалтир.

Який нам батько — точних мір

цю путь життя колись відміряв

він нас не відав і не вірив

ні в гук гармат, ні в виспів лір.

І хто докине цей докір

цей докір рук і уст і плоті,

коли, заблуклий на болоті,

конав, коловся ревом звір.

І не син і не муж і не батько ні брат.

Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат.

І не і шепочи, спантеличений день,

як не можеш — кричи, як несила — мовчи,

що не крок — то і пень, що не пень — то і крок,

це веселий твій день без біди і морок.

Уже — я рідний паділ розпрокляв!

Переселяюсь на нову планету,

бо так судилось кожному поету,

якого світ собою оминав.

Прослалась ніч — розкрита готовальня

з рейсфедером і циркулем зірок.

Найтяжче зважитись на перший крок,

бо тільки перший — то непроминальний.

Душе, ти вже затвердла кораблем?

Відваго, ти накреслила маршрути?

Галактико, ти як ялинка шута,

під нею, отже, рік новий почнем.

Блаженне переселення душі —

і смерти, і народження, і втрати.

Проте ламаю застарілі ґрати,

лиш, пам’яте, думок не воруши.

На старт, на старт, рушаємо за мить,

а перевір-но, що ти взяв з собою?

Недуже серце, обігріте кров’ю

прапрадідів, за правдою щемить.

Зумій же народитися, коли

раптова смерть тебе нараз обляже

і пуповину, що з землею в’яже,

присипле антисептиком золи.

Ще гуркотінням заткано твій слух,

ще видяться до болю рідні лиця,

і світиться планета і святиться,

та вже колише душу вічний рух.

Народжуйся на старість. Півжиття

вже збавлено довіку. Пів — для тебе,

то навіть забагато. І не треба

ні згадок, ні жалю, ні вороття.

Стули губами цю розкриту рану

і накажи повірити собі,

що подумом ти відданий добі,

що вмреш за неї, що тобі кохана.

І два світи постали обіруч,

розмежувавши тьмяну душу навпіл.

Отож, спинися, вижди і збагни

котра з них ближча — та, що ген на белебні

барвистим покотьолом сновидінь

летить, летить, заноситься в провалля

округлим спалахом чи ця, постала

ізвомпленими корчами бажань,

геть темрявою критих, безголосих,

надсадних, надокучливих, тяжких,

голодних світлом, голосом і хлібом

і віковим страшним передчуттям.

І ось вона, оця глуха душа,

вовтузиться, займається, шукає

собі глухого закута — протятись

світанно-шарим мерехтом, прониже

її худе рентгенівське проміння

і зобов’яже. Вижди і збагни.

Заліг, мов пес, незнаний шарий обрій,

острішком лісу визирає з сутіні,

разком вогнів полискує уздовж

колючої горожі. Стань і вижди,

і розпізнай за голосом бажань

себе самого. Обіруч постали

оба світи — по праву руку — цей

в торосах настовбурчений, колючий,

мов дикий кремінь вікових терпінь,

котрого тільки й можна причаститися,

аби не вмерти. Вижди і збагни.

По ліву руку — древній, аж до ер

самопостання, гоном безберегим,

щовбом смертельним, що наліг на серце

і наслухає втомлене буття —

той древній світ — і радісний і тужний —

непам’яті. О смерте, промежуй

оці життєві кола, відокрем

біду од щастя. Доброму і злому

кажи межу і позначи шляхи

для самовтечі. Висотані жили

за мною тягнуться, мов вервечки.

Ти чуєш голоси? Не спи — кричить усе єство,

лише поріг переступи — і ночі торжество.

Кавалок місяця, кристал палеозойських зір,

провадить нас високий шал вікам наперекір.

Лежать у келії мерці, пропахлі небуттям,

острішок жаху на лиці — що сталося з життям?

Ошмаття масок обвиса — на споді рана ран

і долі втрачена краса і згублений талан.

Ти тут гори і тут і тлій, хай попіл попелищ

крізь сто смертей провадить твій дух причастивши вищ

до падолу навиклих бід. Але життя твоє

простує ріками убрід і бродом постає.

Ти тут, ти тут, ти тільки тут — чистопис і архів

і вільна воля пут і скрут і скручених голів.

І безголів’я чорних доль, сподіяння хрести

знакують путь неволь і воль, значать межу мети.

Дарма, ти чуєш голоси? Мовляє Пан-Господь:

не жди поразки, ні яси, сам душу з світу зводь.

І розпізнай межи страждань і дух і плоть і рвань,

глаголом Господа постань — мудрот, щедрот, карань.

Ходім, допоки сонце ще за хмару

не встигло заховатися, допоки

ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода

моїх сумних цілунків, поки ще

гуде бджола над головою в тебе,

допоки тихі переплески хвиль

доносять моря виглухле гудіння,

допоки ще триває білий світ

і не звістують нам кінець дороги

надузбережні кручі.

Пелерина

так полохко тріпоче на плечі,

твоя долоня в’ється вколо шиї,

засмаглої на сонці. Син забіг

далеко наперед і назбиравши

камінчиків, пускає по воді,

зрізаючи покірні мудрі хвилі.

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище залягають води

п’янкого забуття. А вище горл

шаліють зорі, товчені на скалки.

І непомітно спекуємось стерпу

на безгомінні сподівань і воль.

Так спогади значаться часом,

допіру пам’яті туман

скресає в забутті. Різьбиться

в огранці пагорб, мов кришталь.

Снується дим ріки. Зійшла

тяжка роса на стиглі луки

і пахла гіркота розлуки,

блідавість любого чола.

І дві скидалося руки

і шамотіли-шамотіли.

Щось тихе губи шелестіли

і гримотіли лотоки

порожніх серць. Вода дзюрчала

у гострому, як ніж, яру.

І я збагнув: отут і вмру,

кінці утративши й начала.

І оступила душу ніч безмежна.

Борня із нею марна, а втекти

у сон — несила. Тож рятує спогад,

четвертувати прагнучи мій дух.

З усіх кутків він переходить в наступ

і пімсти прагне і кричить: тепер

ти не відбудешся, лиш серце здерте

на стожалінь палючих шпичаках.

Аж ти заходиш — і бліда, і гнівна

і деспотичні сіючи підбори,

затягуєш круг мене смертний зашморг

любові, начування і жалю.

І ось — воно! Неначе стовп пекельний

. . .

у сто дверей зарипав. І вітри

мою полощать душу. Страх як тяжко

удруге розминутися мені,

аби вже не стрічатися. А надто

смертельно так зустрітися і вже

повік не розминутися. Даруй.

Затягнулося ряскою й мулом

і туманним як сон забуттям

обгорнуло тебе огорнуло,

ані спогадів більше ні тям.

Десь там сосни голосять високі

десь кряжисті ще стогнуть дуби.

Заступай же зомлілого кроку

тільки паді і прірви й горби.

Гей те озеро сховане в лісі

переспраглі б зросити уста

і рамена твої рознялися

і зверескнула біль-білота.

Обрав ти для багаття темну ніч,

щоб полум’я бухало тьмавим богом,

і жодних свідків і за жодним рогом

і жодного від дорогих облич.

Це самопал-спалахування-спа-

сенне вік автодафе дороги,

обламуються тіні в сині логи,

куди нас припроваджує ступа.

Погрій же руки на дивнім огні,

коли конає серце обпашіле,

бо стогне дух, ще довше стогне тіло —

лишайся з стогоном наоднині.

Не заговорить ніч — ти добре знав,

відколи сквапним кроком перше рушив,

а море гнало хвилю геть до суші,

там де вогонь над ранок затухав.

Мій янголе, моя любове,

моя незбутня туго, ти

сполохані піднесла брови

в мої потьмарені світи.

Лети в німотному жаданні

крізь туги займища страшні

невже я чую на світанні

ті перелети голосні

і лячні доли наслухають

твій замашний німотний лет

нас тільки зорі ще й єднають

огнем подаленілих мет

а ти збавляй віка в чеканні

визбируй сльози по щоках.

Коли б знаття то б увостаннє

пішла б шукати по зірках.

О ти моя незбутня муко

тонкоголоса туго, ти

сполохані піднесла руки

в мої потьмарені світи.

Щоднини ставши до світсонця

ти молиш, Господе благий,

скажи, де ділась люба донця,

де син подівся дорогий.

Мовчить Господь, насупив брови

соромлений ховає вид

і наскрізь видуті діброви

гудуть з полями вперебрід.

Укрила сива заволока

недобрий обрій. Осінь. Дощ.

Трамваї, гроші і серця,

комоди й долі

спливають плавом без кінця

брудні і голі.

Дерева, авта, журавлі,

яри і мрії

підносять на однім крилі

зморенні виї.

Крамниці щастя і міста,

паркани й мури —

усе несе вселенська мста

в однім алюрі.

Все прагне заплисти за край,

щоб того світу

почути пісню диких зграй

несамовиту.

І увостаннє пригубить

отрути чару,

як сонце злякано спішить

зайти за хмару.

І ти — піддайся течії,

що дух поймає

і в’ється контуром, гаї

і дні ковтає.

Ця калабаня, ця іржа і гниль,

цей сморід болю, горя, спроневіри,

наверненої мсти і легкодухих

надій на справедливість, ця труха

пригадувань про давні окрутенства

і підлий цей чотириногий замір,

що підповзає нишком і тебе ж

рабуючи, мов на огні антоновім,

геть спопеляє — вирва душ і мрій

тобі нестерпна є, тобі нестерпна.

Цей мертвий чорний пересліплий став

бажань і зичень, ця віків западина,

ця гойданина душ і калабаня

щонайсвятішого чуття душі

мені нестерпна, о мені нестерпна.

Коли ти сниш і видиш, як життя

навзаводи ступає, то минуле

вганяючи в майбутнє, то нараз

майбутнє провістуючи минулим —

просвітлої годиночки не дасть.

Коли ти бачиш, як нам непереливки

отак кудись нестися, щоб за мить

проклявши проминуле, од знесилень

нам битися об дошку гробову,

даремне прорікаючи спасіння

у німоті, у чорній німоті.

Коли живеш ти, мрійнику, і все

омріяним караєшся і мариш,

пізнавши край окраденого завтра

і все-таки лишатися живим.

Я нині встав спередодня — допіру ледве дніло,

новий рік вийшов навмання, стежки його зблудили.

Під зірним небом він пройшов і місяця окраєць

значив узвишшям неба шовк і пахло рідним краєм,

бо струмувала течія нічного сновидіння,

дружина снилася моя, мов сиза лебединя.

Синочок ніжками ступав і лагідно вганявся

в поймисте царство тихих справ — на них він добре знався.

На них він лагідно підріс, до радості піднеслий,

а рік старий мов крига крес і лопотіли весла.

На тихім озері нічнім, де ряска й жабуриння,

небесний янгол, милий мім і стужене радіння.

І полиново пахнув степ, євшаном пахнув обрій,

здалося — з пам’яті росте, окляклий і недобрий.

Світанок стиг на сході, неначе мертвий птах,

і очі зводив подив по вишкових горбах.

Межею знакувалось тобі твоє життя,

жилось, немов прощалось, пройшло без вороття,

потрапивши в тенета, обранив душу в смерть,

а каламутна Лета зібгала шкереберть.

Спішу до тебе навмання —

дасть Біг — і стріти вдасться,

білоголове зайченя,

цупкий клубочку щастя.

Повз кучугури снігові,

дроти і загороди,

де плещуть тугою живі

гаї, озера, броди.

Ти зрідка в мій заходиш сон

уже напівзабутий,

а ледь ослонишся з ослон —

і ані відітхнути.

Такий дрібний став білий світ,

і все дрібне у ньому,

і я здрібнілий шлю привіт

синочкові дрібному.

Три дороги довкруги,

надовкола три дороги,

а четверту, слава Богу,

оступили за борги.

Де подітися — нема,

де податися — не знаю,

і на п’яту навертаю,

але п’ятої — чортма.

Світе, завеликий ти,

і пробудь як завеликий,

але ґвалти, але крики,

смолоскипи німоти.

І немає стерпу нам,

щоб удвох сусідувати.

Ти мій отче, ти мій брате,

роздаруйся — всім куткам.

Оберего оберег —

ти мені ланцюг смертельний,

світе ясний, світе зельний

зачарованих шерег.

Зелена ряска на жовтавих лапах

розважливих качок із калабані,

що коноплями тхне, поміж дерев

листопадом похмурим розколиханих —

зелена ряска на твоєму чоботі

обачний знак забутої весни.

Дорого дороги, дорого мети

ані не наблизитись, ані втекти.

Рушають окремі, тверді як дуби,

в високому щемі старої ганьби.

Тут путь наша вічна, тут вічний наш шлях

сокира двосічна тне по головах.

Над подимом долі, над сяєвом тьми

проходим поволі, мов тіні самі.

Обачно, обачно виважуй свій крок,

а млосно, а лячно, а скільки морок.

Посовгнувся крок твій — безодня і край.

Урвалися крокви — мій світе, прощай.

Донизу, донизу, де пітьма і смерть,

геть бгаючи кризу свою шкереберть.

Ногою за край не заступиш — твоє,

а Бог починає нове житіє.

Між галичі й сорок калини кущ поник,

і обірветься крок, і пролунає крик.

І схарапуджені сопуть вітри тяжкі,

і крокви кружані — сталевий сміх підків,

і стократ дужані стають на герць віки,

і стократ долані стенаються сини,

а думи зволані — кущами сивини,

і небо збавлене гудьбою молитов.

Нам інше — вставлене залізним долотом.

Не обжидай його в своїх химерних снах,

бо до незнаного іще куріє шлях.

Бо ще дорогою не перейшли полки,

а за тривогою ніч — хоч збирай голки.

Та вже веселкою оперезало край —

лети лелекою і в безвість почезай.

О як він прагнув, як він прагнув, неначе болю, білоти,

геть поцуратися як багнув і благодаті й ліпоти

тієї сяйної дороги, котра Голготою росла,

Дніпрові щирились пороги за байдаками — без числа.

Прогінною довкола тіла сорочка виліпляла торс,

хапливо і душа зболіла і крізь сорочку так біліла,

бо геть небес душив контрфорс і оніміла пісня пахла,

і полином і чебрецем ти став своїм передкінцем,

коли стежина, ледь підтахла, осліпла оливом-свинцем,

ти д’горі йшов і так лицем скидався на Господні лики

і був просвітно-без’язикий перед останнім рішенцем.

Архистратиг над головою тримав списа немов весло,

а рвінням поривом бровою дерзання між небес росло.

Ця вицілувана земля

губами моря-немовляти,

для кого жити — цілувати

і надбігати звіддаля

на власний край, де ліг жагою

таємних прагнень невідь-світ,

міцний, як кремінь, як граніт

понад Дніпровою сагою,

занурений сторч головою.

А тіло б’ється, мов живе,

а це мовчання гробове,

росте, мов скеля над пітьмою

іще непізнаних світів.

Душа колотиться у тілі,

і опадає у знесиллі

дух, що добою обболів.

Будуй корабель, бо усохла ріка,

будуй корабель рятівничий,

будуй корабель, бо кохана рука

вимахує, вабить і кличе.

Далека-далека весела земля,

раїнна твоя Україна,

з’являється в снах, визирає здаля

затятого блудного сина.

Будуй корабель і додому гайда,

як витихла — дома без тебе.

То все не біда, то все не біда

і бідкатись марно не треба.

Мій навіжений Боже,

та ж змилуйся над нами

молюся нині й присно,

бо западеться світ,

де жити стало тісно

із щедрими серцями,

а понад небесами

заказано політ.

Як праг я стати скраю —

земля не рознялася,

а далі подалася

за жовті куширі.

О краю мій, окрасо,

тобою Бог карає,

хто вмер, а хто конає,

скорившися журі.

Тобі, квадратний світе,

моє квадратне слово

квадратної розлуки

квадратні молитви.

Кущисті супить брови

мій біль несамовитий,

заламуючи руки

поверхи голови.

Ото Господь настачив

мені лиху годину,

і стільки зненавиди

цей вітер доль жене,

що я тебе й не бачив,

далека батьківщино,

що я тебе й не видів,

мій оглашенний дне.

Розводи і погрози,

етапи, крики, ґрати

і ватрища колючі,

як погар диких душ.

Надію май у Бозі

на ввесь свій вік страпатий

і сльози лий горючі,

а дар життя — не руш.

Тобі молюся, Боже,

щоднини і щочасно,

бо хто ж нам допоможе

по чорній цій біді,

коли радіє кожен

як смерть іде дочасна.

О доленько нещасна,

про віщо я тобі?

Ти, Отче, недоріко,

пощо були пророки?

Не знав би я мороки,

не збавив би літа.

Проллялись крові ріки —

історії отроки?

Несли у безвість кроки,

хода була хибка.

Вертається дорога

на знавіснілі кола.

Яка ще осторога?

Було задосить мук.

Розкішна і убога,

вельможна, але гола

ідеш крізь час спроквола,

а попасає крук.

Земля — хитлива і плавка — вседорога і всепрощальна —

здоліла стати, щоб благальна помічена була рука.

Хустина — голуба і синя — між золотих, як степ, пожеж,

твоя жалоба тане в тінях — і ти по тінях танеш теж.

Розцвів тюльпан і душу втішив,

брунатний і цупкий пиляк,

всі шість пелюсток порозпростав

одлегло і розлого так.

Розцвів тюльпан — я в нього в гостях,

до пригощання він мастак,

лилове листя подовгасте,

стебло м’язисте — гнеться зчаста

на ошелешених вітрах.

Довкола нього лиш братки,

вже при землі — цвітуть химерно,

просторять листя нагідки,

і амарант, як ненажерний,

зискує з Божої руки.

Та понад ними лиш тюльпан

князює, звеселяє лан.

Стовбури сосон — як стогони білі

в стрілку пустились — з коріння увись.

О безголосі, майтесь на силі

крони ж бо з хмарами переплелись,

снігом приструнчені — горнуться ввись.

О ці розбурхані розпачем крони —

тяжко їм, тяжко їм од висоти.

Здвиги й полони. Здвиги й полони.

Вирви і урвища. Мари й хрести.

Скільки вас, скільки вас тут споночіло,

в цій безнадії смертельних снігів,

білеє тіло, козацькеє тіло,

світ збожеволів, збожеволів.

Та постають перед вами прогінні

думи-передуми — в небо ростуть,

за поколіннями йдуть покоління,

ось вона, ось вона, визвольна путь.

Край визволений волі запрагне,

горбиться світ тяготою волань,

в пломінь пекельний кожного тягне,

тож заступай заповідану грань.

Врочило. Досить. Відваги чи люті

ачи безпросвітку пружиться крок,

рвуться померлі й Богом забуті

в сяйво цвинтарних зелених зірок.

Біль наче дим понад світом валує

і кумельгом, кумельгом, кумельгом

хмара, осонням прошита, звістує

сонце у груди йде напролом.

Виросте ліс і міцних і завзятих

виросте й рушить, немов Ельсінор.

Час бо собою світ заселяти,

з себе скидаючи шати покор.

Забудься. Стань. І зачекай мене

на самоті в такому велелюдді,

де спогади стовбичать, наче судді,

і пам’ять чвалом праліта жене.

Забудься. Стань. Я надійду. Нехай

ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,

там ти стоїш у білому одінні,

рожевлячи собою небокрай.

Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ

і вирину із тьми правікової,

де синій глід осіннього достою

пильнує тишу мовчазних воріт.

Не доторкай мене. Забудься. Стань.

Коли б ти знав, як тяжко не згнівити

оцих небес і смертний трунок пити

на безголоссі й німоті розстань.

Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.

Коли б знаття — як тяжко прогортати

цей присмерк літ! Лише не смій питати,

бо заламає горло мить вагань.

Вологі зорі дивляться згори,

загорнені у морок опівночі,

нашіптують про щось уста пророчі

довкола стільки злої поторочі,

що краще і не тужся, краще вмри.

Йдуть за тобою слідом явори,

і панський пес, годований, як злидень,

і голос довгих пащ, що й ніччю виден,

і тіні кострубаті, тіні три.

І поки ноші, як ковчег, пливуть

довкола плетив і жалких мережив.

Та ж ти собі ніколи не належав

ще не ставав на заповітну путь.

Вологі зорі — то чумацький шлях,

натертий, розтроюджений од Криму

сліпою сіллю. Окрай сяє зримо

на ґронах шарлатових, на хрестах.

Поет — мов дзвін, акумулятор тиші,

він гомоном виповнюється плавно,

як крапля меду, гук його державний

спадає благодатно з-під узвиш.

Ширяє лотоками німоти

жадання — безголосе й безтелесе,

допоки крила випростає меса,

щоб випурхнути з теміні в світи.

Неначе дзвін — поезія. Гуде

і самонаростає аж до повні,

жадання улягаються гріховні,

і стеблами молитви обрій жде,

що перейде крізь страстотерпця тіні

пророк, свого цураючись лиця,

в передчуванні віщого кінця

самоофіри й самовоскресіння.

У Святошині весна

води задзюрчали,

грає річка голосна

ніби на цимбали.

Скоро, скоро стане сніг,

запарують ниви,

жде — не діждеться моріг

сонця, грому, зливи.

Задивляйся в пітьму, задивляйся в пітьму

перед тебе нікого й нічого нема

тільки безвість сама — тільки пустка німа,

тож піддайся нагайці, їздцеві й ярму.

Заклекочуть як орли аорти

о не зрадь мене, моя жаго.

Йдуть когорти. Але ждеш кого ти?

Але начуваєшся кого?

Надійшла і стала при одвірку

наскрізь продивилася притьмом.

Що не сподівався, недовірку,

лиха ждав, а не хотів добром.

Потім ще й поріг переступила

сперлась об поренчата й мовчить.

Скільки того духу, того тіла

так стояла і мовчала й кпила

і будила в тілі ненасить.

Надто рано хочем одпочить,

теж мені лицарство недолуге

ну й козак — саме тобі звання

як же міг ти датись до наруги

так слухняно, сліпо, навмання?

Де ж твої поділись побратими?

Може захлинувся ярий гнів,

зразу ж поза мурами страшними

тільки день як стогін забринів.

Я з ними був. Летів за ними вслід.

Ачи вони за мною — острах ока

все ріс як прірва і гулка й глибока,

тріщав над нами неба сизий лід.

Ковзалися, стеналися довкола

бажання, наче тіні полохкі,

і слізьми заливались лотоки

призабуття. І пам’ять несхолола

ще тужилася вберегти тепло

долонь і лиць, щоб усміхи диточі

мені світили ув осліплі очі,

щоб не стихало сну метке живло.

Той сон життя озорено іскрить.

О дотягнись до сніння дорогого,

бо заіржить сполохана дорога

і річкою вітчизна заструмить.

Ми порозходились де хто.

І ані чутки ані гадки,

ані різдвяної колядки,

ані купальських грищ. Мето

моєї звомпленої долі,

ти все так само бовваниш,

так само Господа гнівиш,

усе питаєш вітра в полі,

і наслухаєш душі голі,

просториш гомін тиші тиш.

Та тьмяна келія моя, де нудно пахло начуванням,

старою прілістю, коханням, де жебоніла течія

моїх старих передчувань, що Божі образи прибрали

в сумні шикуючись хорали довкола різних калабань.

Там голе дерево росло у мене за вікном. Тужила

по ньому осінь. Хуга била та підбивалося зело.

Під ним, крислатим і здревілим гіллям, що зводилось увись

так яро пахло сіном прілим. Так світ пропах. Так пахло скрізь.

Душа колюча, мов їжак, де не торкнися жалить

лежить нужденний неборак і сам себе печалить.

Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого

говорить горе-немовля: не обберешся злого.

А ти все надієшся, ждеш? А ти все вижидаєш.

Душа пустилась власних меж мов повінь. Ось і маєш.

То хто кого? Чи ти її ачи вона здолає,

долучить смертній течії, що всіх нас поглинає.

Напевне так заходить сказ. Так, певне, сказ заходить

дух забиває раз у раз і дума колобродить.

Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого

струмує під веслом земля і чезне. Й слава Богу.

Збирай же тілом синяки, неначе полуниці.

Невже на всі на правіки ми тільки горілиці?

Вернися, прошу, вдруге нагодись,

і дай надію — геть імлу ропаву

із себе зняти. Бо не стане стерпу

себе лишати в пам’яті ганьби.

Бо стулиться душа твоя од світла

і не дозволить щедро так приймати

добірного проміння, як бувало

до того часу, коли схибив він.

Вернися, прошу, нагодись удруге.

Болять йому далекі помилки

і трусить гнів, що ту зрадливу шпару

таки знайшли в ньому, аби напросто

зайти в осердя й випити його.

О скорб, о скорб, але ганебо, світ

пади на нього, хай усі тортури

на нього ляжуть, хай обсяде гнів

усенищівний, наче грім нагірній.

А дякуй долі: є тепер дорога

лише одна — щокроку щовперед.

О не цурайся, о вертай мені,

вертай мені на цю високу осінь,

як матірку беруть і мочать плоскінь

і білять білі обруси в багні.

Верни мені, верни мені, верни

з цієї чужаниці чужини

із чужини цієї чужаниці,

хай тішать погляд золоті жар-птиці,

а потім хоч і смерть до віч війни.

Змий з себе скверну проминулих літ,

днедавніх манівців змий з себе скверну,

хай опрощусь я, скоро знов поверну

до рідних гнізд, де примеркає світ

в батьківських вікнах, де зрадливий міт

ще врочить, врочить і дорога долі

до себе навертається поволі,

і знову труться іскри об граніт,

і темрява — оба крила прослала,

і світова зірниця підвелась,

і як дочка, що у старих знайшлась,

довіра до доріг затрембітала.

Зажеврів перестиглий тьмавий жар

і за горою засурмив шафар.

Прозоре дерево осіннє

над падолистом піднеслось

і ніби вирване з корінням

тяжить до неба. Дивен хтось,

чарівної своєї влади

достоту певен, угорі

сам захопився — і у грі

собі відшукує відради.

Дивен хтось

його згори спостерігає,

немов вигадливе життя,

і просто сили набирає,

про вищ не маючи знаття.

Ти творишся, синочку мій, у світ.

Ти творишся і жебониш, як бджілка

на яблуні крислатій, що з причілка

до тебе похиляє пасма віт.

Так тонко пахне яблуневий цвіт!

Отак мені твоє дитинство пахне,

і вже попід ногами стежка тряхне

і ніби дві бабусі, край воріт,

воркують теплі липи. Мій синочку,

мій золотий пшеничний колосочку,

моя відрадо, пом’яни мене

в цій галактичній, в померках, розлуці,

згадай, як татко брав тебе на руці

і нам світило сонечко ясне.

Як гостро сколотий уламок,

що білим болем голубів,

підвівся Ярославів замок

і в серце ніж мені встромив.

Завійно-голуба Софія,

не видзвонена голубим,

до мене бігла, наче мрія,

і виривалася з обійм.

А на Михайловім узгір’ї

на Володимира горі

мені світило надвечір’я,

зорю клечавши до зорі.

О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця,

о серце дерева — співуче, наче жаль.

Пливе Софія — і блакитні птиці

летять по вертикалі — із проваль.

По вертикалі — вгору, вгору, вгору

летять і клякнуть, в мертвий вмерзлі мур.

Пірви свій дух — услід, і душу, завше хору

од марних сподівань і визрілих зажур.

Ні, не впадай у біль — до самонарікання.

О, не впадай у біль — його як меч піднось.

Ятріє ватрою розгніване світання

і грається в громи велешанобний хтось.

Будь мудра, музо. Не кажи, що хрест

тяжкий занадто. Бо судилось бути

йому тяжким. А ти — хіба волів

не через силу? Отже, музо мудра,

значи свій шлях. І за тобою вслід

піду я не хитаючись. Хай часом

відстрашували завеликі біди,

і Гефсиманський сад не рятував.

Будь мудра, музо. Є твій гордий лет

і не зважай, що поросла дорога

колючим терням. Мудра, музо, будь.

Ти в леті вся. Ти в леті вся. Ти в леті.

Роздмухуй іскру, що тебе вразила

в урочу мить. Роздмухуй. Хай вогонь,

хай лютий жар, хай полум’я займеться.

Нехай бухає болем вседуша.

Будь мудра, музо. Є твій гордий лет

і не зважай, що поросла дорога

колючим терням. Мудра, музо, будь.

Ти в леті вся. Ти в пориві. Ступай

через провалля. Заступи ногою

за крутояр. Тобі дано летіти,

а стрімголов чи вгору — то вже нам

не про помівку. Спиту не потрібно,

бо він знесилить, осоружний спит.

Була шипшина — росяна, осіння,

уся в огні, в червоній маячні,

і ти — йдеш навкіс, наче провидіння

мої сумні перебігаєш дні.

І плащ, і вид, і профіль твій — тужливі.

Трикутне сонце котиться згори,

стьмянілі очі, мов осліплі сливи,

од сліз осліплі. Стогнуть явори

довкола нас. А що іще? Неспокій

як гони ліг. Од кочегарки дим.

І торопкі всеначуванні кроки,

то лис блукає — із хвостом рудим.

О порятуй, о порятуй, спасенна,

о заховайся, в погляд не ступай.

Покірно так схиляються рамена,

покірно крився тьмою небокрай.

Покірно йшли благословенні губи,

обачно, як пелюстку, ти зняла

із мене сум. Це нашої загуби

в покірнім небі зірка ізійшла.

Була шипшина — росяна, кривава,

скісне проміння сіялося з хмар,

і кружеляла спроквола галява

передчуття побільшувало чар.

Там все було. Подіялося звільна,

душа розтала — й плавом попливла,

то ти її спостерігала спильна,

і в ній тривала, і по ній жила.

Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли

як лотоки непам’яті. Як сон.

І обрії похмурі даленіли

і рвався місяць поночі в полон.

І мури рушили — й заговорили,

і в маячні озвалась словом слиз,

а трактом гуркотів Чумацький віз

і солі свіжі просипи біліли.

Душа яріла — поглядом на схід,

заждала миті, коли сонце бризне,

як молоко цілюще материзни

і страдницький твій посвітліє вид.

Так необачно ти проґавив час,

щоб захиститись од гостей суворих,

у жили — в ці порожні коридори —

зайшов, як безум, п’яний баляндрас.

І заливав тебе холодний піт,

танцюй, допоки вилізуть на лоба

палючі очі. Ось твоя подоба

подвижництво людське — іспередліт.

Нагідка, обережена подвійно,

щоб не згубити лагідного кола,

мені про тихе свято зацвіла,

стрічаючи. А я, тебе чекавши,

устигла народитися і двічі

померти. Нині — втретє я цвіту,

а все-таки діждала. Слава Богу.

Я голос той почув і стетерів

і гриз себе, що не подбав про зустріч,

котрої був не сподівався навіть,

що квітка ця, малесенька нагідка,

мене так щедро розуму навчить.

Як шипшини листок —

серце твоє

вищербане:

подовгасте

темнаво-зелене

проліноване

замірами-рівчаками,

що обачно течуть

від стебла

і пірнають у біль.

Він вітрів не боїться

він їм опинається.

Геть

жалкий

і задумливий,

в спокій глибокий

пірнулий.

Він увінчує порив

здревілих далеких корінь

незабутніх,

глибоких,

захованих

у підсвідомість.

Він їм голос вертає

той голос од горя

бринить,

упокорений спокоєві

голубому.

Просторить крила падолист

рвучкий і дужий, розплаталий

на обакрай, і світ нездалий,

відшукує востаннє хист,

аби в інакшому одінні,

уже зболілому, ввійти

у мерехкі і жальні тіні

під пасмугами самоти.

Гуде борвій і крони гне,

і тяжко нагинає хмари,

і вже тобі немає пари,

з ким римувати серця вдари,

у грудях зайнялись пожари,

і вже недоля не мине —

вона тобі пристачить кари,

а на розпутті — геть майне.

Ступай сіромо — геть за обрій,

за частоколи тайгові,

останній лік іде недобрий

і тлумить душі, ледь живі.

Остерігаю — рідний гаю мій.

Остерігаю — смерть уже поближча,

опойняла тебе сувора хвища

у силі неподоланій своїй.

Молю — відмолодись ачи здревій.

Молю тебе — ти чуєш — доля кличе,

заходить бо доба, і рятівнича

у невблаганній лютості своїй.

У невблаганній лютості літа

поймуть тебе і за світай-водою,

геть понесуть за даллю голубою,

де вбіглі в колос аж пашать жита.

І в нурті тім вогненнім спопелись

уже тепер чи завтра чи колись.

Якась лежить на нас печаль.

І чим ми Бога прогнівили,

Іване-брате? Скільки сили

втелющили до стопроваль.

А все — здається, ані сліду,

а все — старий страхополох

знакує кращу із епох

і довгославить без набриду.

Де люд, Іваночку, скажи!

Де наші вирослі синове?

Чи буде слід наш? Шкода й мови

й карби даються до їржі.

Якась лежить на нас печаль.

Ми жевріємо шпичаками

забутих доль, що за віками

теж пороснули до проваль.

Ступи на цей поріг високий

і світ пітьмою обнови

вона сягає голови

і луняться, мов краплі, кроки.

Склепіння — кружне і важке,

мов остовпіла завірюха.

Пітьма з кутків шорошить вуха,

а серце — зимне і лунке.

Тут, скраю всіх країв, посеред дня

ущербного, котрому й ночі мало,

щоб цю одвічну кригу одволодати,

ми річкою вузенькою брели.

Ти — берегом, аби не заросити

червоні кеди. Я — водою вчвал.

То ліс, то луг, то рінь, то чагарі,

не з цвіту, але з колючок багаті.

Криве біліє вудлище на плечах

і за плечима — вицвілий рюкзак.

Ти десь за край світу, як птаха моя білогруда,

солодкомолока, два ока — мигдалі сумні.

Сподіюся щастя. Сподіюся дива. Сподіюся чуда

на цій чужинецькій оцій навісній стороні.

Як тяжко ці сопки на серце на хоре лягають

і небо обнизе всідається м’яко на діл,

а наші серця — все чекають, чекають, чекають,

а стерпу не стане — то виб’ються зовсім із сил.

Отам гора піщана і море і байрак,

і ти моя заждана і поруч наш козак.

Чалап-чалап-мережка в дві стьожки на піску,

стирає вітер стежку на плесі й на віку.

Січе — не хуга, а вітри

пронизливі. І пробирає

аж до кісток. І все рівняє

і все жбурляє в стоси три.

Що перший стос — то туга з туг,

що другий стос — то безнадія,

що третій — мати не зуміє

ословити, котра з наруг.

Немає світла у світах,

вельможна тьмяна ніч довкола

рипить, тріщить, гримить стодола,

і темний владарює страх.

І свічка кліпає в кутку,

електропроводи пірвало,

і смутком серце оборало

уже укотре — на віку,

на довгій ниві, де давно

хіба кукіль! — ніщо не родить

і щось нас водить, воловодить,

а в очі сиплеться пшоно.

Співає плоть і тужить плоть. Сніги

і тьмяні сопки, віддані покорі.

Блукає голос у житейськім морі,

ніяк не ввійде в рідні береги.

Так ампутований волає нерв —

не вибитись на визнану дорогу!

Гігантська тать пильнує нас з-за рогу

тяжкими яблуками баядер.

Йду повз — і плющу очі: одійди

оця колимська, ця гріховна звабо.

Як ремствує повстала плоть. Як слабо

шепоче голос глузду: жди біди!

Спішить, смертельна буде

ця на колесах ніч

і сонце вже не буде

тулитися до віч.

За кількома замками

я ворог і вражин

все чую — день за днями

спішить маленький син.

Дружина десь голосить,

зануривши біду

в подушку. Долю просить

скажи: чого я жду?

Десь мати почорніла

десь батько, наче ніч,

а світ — такий мій милий —

жбурнули до узбіч.

Етапи й перегони

солдати, варта, пси

справляй живі покони

під мертві голоси.

Я вже як мертвий — пам’яттю проріс,

немає Василя — є тільки згадка,

їй краще, адже їй нема і вадки,

я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс

стирчить і вже. І серцем перетлів,

бо обболів за весі всі і гради,

хоча й собі не можу дати ради

жарина біла ув огні огнів.

А все ж я є. Хоч і напівживий

та в спогадах є плоть моєї плоті,

так і живу — зі світом у комплоті,

довкола мене — обрій гробовий.

А я живу. Агов, мої брати.

Агов, сестрове! Сни біжать струмками

і кожна дума-думочка — за вами

і кожен із братів твоїх — то ти.

Кричіть, волайте, галасуйте,

а ми спокійно сидимо

і топчем ряст і топчем руту

і це свободою звемо.

Як вільно нам! Серця одкрились,

німі отверзлися уста.

О ні, ми, друзі, не зблудились,

ми дожидаємо хреста.

Ще перебудьмо роки щастя,

ще почекаймо: буде внук,

котрому вимовити вдасться

те, що дозріло з наших мук.

Те, що нас кидало в дорогу,

котрій ні краю ні кінця.

Та є вона! І слава Богу!

Нам світять радісні сонця.

І чебрецевий степ

дихнув із філіжанки,

донецькі теплі ранки

і світовий вертеп.

Як хороше було —

упасти на осонні

за Калкою комоні

іржать. Яке число?

Хіба то бій був? Ні —

в усіх віках — поразки

застрягли, наче дразки,

і скімлять — в чужині.

Та запашний чебрець

і в цій неволі пахне,

ось сопка лиш протряхне

гайну. І хай вам грець

усі мої жалі,

і всі мої досади.

Вже дам собі я ради

як стану на шпилі.

Колимське зілля в мене на столі

уже зелене листя попустило.

То кваплю я весну. То сонця жду,

то вітру з України виглядаю

(сьогодні вранці снився брат Іван.

Вологі вуса і вологий погляд,

і мова його, добра і ясна,

такий розважний брат мій!

Ще коли

у Києві зустрітись доведеться!

Чи дасть Господь?),

то волі пожаданої. Прийди,

о літнє листя й серце одігрій.

Коли узгір’ями трава прорветься

і клаповухий кедрик піднесе

стрільчасті вушка, щоб у розгомінні

просвітлих днин чекати добру вість:

то мушка задзижчала, то комар,

кульбаба, деревій. Попри потоці

мишій, а де не глянеш — іван-чай

і ягоди: брусниця червоніє

в одмолоділім листі — вже й цвіте,

як спогад про покинену кохану,

жалібно й скрадно.

І під ногами колючки,

провалля, сопки і лучки,

і голубиця й іван-чай,

і спогад. Радість і одчай.

Йду самотою по горбах

іще живий і не зачах,

і не зачахну — ані-ні,

от тільки серце ув огні.

Тож і біліє голова,

і скоро вижовкне трава,

і знову сопка спалахне,

як килим, стишеним огнем.

І думав думу я малу:

світ обернеться на золу.

А що лишається по нас —

що в душу заронив Тарас.

На третій поверх — наче в вічність!

Як тиснуть стіни, як гнітять!

Ти чуєш зойки? Чуєш кличні?

Це наші люті, наші січні.

А надокруж — майстри заплічні

стежок — ганебних і величних.

Над головою меч двосічний

чатує душу, наче тать.

Побожеволілі, знечулі

чотири мури, в них як кулі

німотні крики самоти,

і наче келія прозріння

та камера, од смутку синя

і наче біла свічка — ти.

Тут добирає Україна

для себе дочок і синів,

та почалася холодина,

і вже не вернеться година,

коли б ти на Вкраїні жив.

Тож жиймо в ній!

Як кров у жилах

вона гуде бентежна в нас.

Та доки дух не вийде з тіла

ти знатимеш, яке немиле

життя, який нестерпний час.

Пильнуй страсну стезю страждань,

спізнай смертельні чари,

дороги добр і почезань,

свавілля і покари.

Бо ти — це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна.

Бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий твій люд,

його червонокрівці,

не дай рукам лихих заброд

вскубти пера жар-птиці.

Набігає минуле, обминає майбутнє,

а мене ви забули, дні лукаві, окрутні.

Я до вас не належу, я існую собою,

і своя в мене стежа зі своєю добою.

Мої думи свічаду віддають свої пасма,

і душа вже не рада, геть зотліла, нещасна.

Сяде сонце за сопку, скаженіє бичарня,

заховайся в коробку там, де сонце стожарне

порозбризкане світло до кісток пропікає,

ти існуєш під титлом, суть в собі ся ховає,

а колимська дорога свій утинок доносить

аж сюди, де знемога лячно тонкоголосить.

Той сірий запорошений полин

попридорожній — висмаглий, аж чорний,

гіркота жару і сліпий вогонь

притомленого серця полудневого.

Отой ковил, та репана земля,

ті приярки і переліг і взгір’я,

моє дитинство, мій донецький степ,

аж серце тьохнуло — десь я сидів

(вже й підзабув) і поглядом довіри

оцю красу жебрацьку споглядав.

Як обрій спав, на сонці розімлілий,

як ховрашки причаєно снували

і пахнув медом чебрецевий чад.

І глянув я — і ось кінь білий,

і держить лука верхівець,

з сагайдака виймає стріли.

Вже начувайся — це кінець.

І вийшов другий кінь — червоний,

і хто на ньому — при мечі

за ним — і січі і полони

і кров і стогін і плачі.

І глянув я — і вороного

уздрів коня. Цей вершник був

з вагою у руці й надовго

на мене поглядом сягнув.

І глянув я — і ось кінь чалий,

і охляп смерть на нім сидить —

за нею пекло. Прокричала

прелюта звірів ненасить.

Отак живу — з роботи в ліжко,

зі сну в докучний чар полиць.

Там жінка, вишита манішка,

ридає — в небо горілиць.

Грінченко. Рільке. Пастернак.

Гайдеггер. Гете. [І Когелет]

І над усім — мужицький велет.

І все — не так.

Бо блякне видиво в мені

наждався і назвав, накликав.

А що ж вона, сумна каліка?

То каже так, то каже ні.

Калічко, каліч, нагодись

розсунь цих гір і хмар завалля.

Біда пустилася спіраллю

з дерев на нас чигає рись.

Немає сили, спокій нам

не велено іще приймити,

доба вельможні ставить міти,

душа захоче напролам.

Куди піти? Куди — подітись?

Віка збавляю — день при дні,

і сонце встало ув огні,

та коло нього — не зогрітись.

Коли ж ти виростеш, мале?

Попереду каріатиди.

Супроти них — всі наші біди.

Час наближається, але

як жаско! Дивишся на світ

опукло, з острахом, стооко,

бо долі сива заволока

ховає кров і сльози й піт.

О німото старих чинінь!

О теперішні богоборці!

Стара криниця ще при корці,

і коло неї — хижа тінь.

Та незглибима є глибінь.

Дорога западає в мороці.

Хто тільки здужав стати орця —

усіх густа окрила тінь.

Коли ж ти виростеш, мале

і станеш на поріг наруги,

де ми не вперше і не вдруге

конаєм на хресті, але —

щоб криком крикнути округи.

Мій добрий янголе, коли вгорі,

чола повище, — чую як шугаєш,

мене тримаючи ув очі (дбаєш,

аби горів я щедро в добрій грі),

я забуваюся, коли цнота

пречистого пребілого паперу

почне мене, відкривши добру еру

натхнення в тиші, і коли мета

мене в полон імкне, всененажданна.

Коли я позбавляюся од скверни

колимських ям. А Божа благодать,

мене опавши, рухає рукою.

Я знаю: світ іще існує мною,

немов собою. І добра печать

лягає на чоло мені. Твори,

великий світе, мною. Я не проти

перенести обмови і комплоти.

Лиш ти, блаженна матере, утри

з очей скорботу. Най я усміхнусь

як син малий мій — там, біля Десенки,

де дружнім гуртом ми колись оденки

свої справляли. І в собі знайдусь,

живло животворяще.

Осліпла порцеляна

захоплених небес.

Ой рано, мамо, рано

розлуки час — не скрес.

Струмує сопок крига —

туман чи дим чи крик —

така вона, кормига,

ця нива довга й вік.

Світанок дня струмує

крізь кригу забуття,

так ясно нас почує

потойбік живоття.

Ще трохи нахилися,

ще трохи перебудь —

і присмерком світися

торосами огудь.

На чолопочку сяйва

як макова зернина

у Господа питає

просвітлої години.

Лягають тіні синім полум’ям,

де осені спижеве маєво.

Усе пройшло, усе пролинуло,

давно промаяне.

Холоне вітер серед віт дерев,

котрі дощем колючим зрошені.

Нехай вас чорт, печалі, забере,

чом причаїлися непрошені?

Нехай не тане дум холодний дим,

лови з туману променистий біль,

докіль забудеш хлипання біди,

як забувають рідний хліб і сіль.

Хай тіні полум’ям лягають в синяві,

хай в скорбній тиші осінь зринула,

не мовчки борсайся в тривожній піняві

ми не перейдемо, не переминемо.

Трагічна — радість. Радість — ще й трагічніша.

Але — тримайся. А — не осміхнись.

Веде перед над нами доля віща,

з котрою розминувся ти колись.

Ще й досі шкода. Й досі ще тобі

пече під серцем спогад давньолітній,

коли ти підупав у боротьбі

і сипались намови несусвітні.

Трагічна радість. Вистояв, але

тебе не гордість повнить, а гіркота.

Трагічна радість. Але є робота

і жити в світі нам не так і зле.

А скільки мук, а скільки крові й поту.

Там смерті сиві береги,

там виспокоєна долина,

їй очі склеплено — і спить.

А ледь затліє жаровина —

вона останньої снаги

шукає — надбудити сина,

що в неї в головах лежить.

У неї в головах — і син,

затліється душа скипіла,

і стільки журних хуртовин,

тисячоліть мовчазних днин.

Ти, певне, ще кого схотіла?

І серце лопнуло, як вихід із тунелю

народження,

і час відбіг, як пес,

за тридев’ять земель,

потім вертався

обачно, не спускаючи очей

від твого виду.

Надійди — і вмри,

наказую —

і він ступне слухняно

й покірно сяде на кістлявий зад.

Це перша гра

і перше ошуканство.

Ти вів, проваджений,

не знаючи кому

звірятися…

Стіна страждання і плачу

уся у дорогих обличчях,

і кожен криком сходить — кличе,

а я дивлюся — і мовчу.

Знімів, бо бачу ще й не те,

бо в серці серця я зголілий

один як перст. Немає сили,

а хуга казиться й мете.

І ні надії, тільки ви

вглядаєтесь крізь шкло жалоби,

чекаєте нової спроби

своєї збутись голови.

О водограї ваших душ

о мук стотьмяні водограї.

Отож бо й є! Нас Бог карає,

а край оспалий ані руш.

Отой зелено-жовтий суходіл,

зазубрини яруг, що чорно світять

в імлисту безвість, і таріль блакитна,

що зліплена під сонця коловерть,

той віщий пагорб, на котрому горді

гетьманяться дуби — наснився з ночі,

аби розлуку близити мою.

Кохана сестро, не журись

і серця не труди ночами.

Напевне, вже понад тернами

мої дороги повились.

Я не зазнаю більше зла

(куди ж бо більше — зазнавати).

Довкола ґрати, ґрати, ґрати

і деревіє бугила.

Я п’яний тугою твоєю

моя дружино і сестро,

стражденна мати Ніобеє,

вітчизно, матере, маро.

З віків, із пам’яті, із жил

пірву я душу непокірну

у чорну темінь межизірну

в надзір’я вікових могил,

де упокоєний давно

лежить в благословенній смерті

народ твій. А бажання в леті

іще полощуть знамено.

До прапорища прикипи

щокою, розпачем, сльозою.

Хай край святиться. За горою

сторіки чорної ропи.

Гули високі духи — як вітри

опровесни. Гули високі духи,

і начуванне повнилося вухо

мелодією радісної гри.

Гули вітри. Басив сосновий ліс

і совгалась земля, неначе п’яна.

Оце ти й є, оце ти й є, кохана,

цей голос твій, що окрай переріс.

Кого ж він кличе, тіло молоде

згубивши здавна? О, кого ж він кличе?

Сліпа твоя прамати мички миче,

а сонце йде — мов судний день іде.

Як соняшник — уже чорнявий

уже підпалений вогнем,

що, збувшись молодої слави,

за молодим погнався днем.

Як перший потічок весняний

зажебонів між чорних криг,

забравши сяєво духмяне

і терпкувате, як моріг.

Як перший наспів солов’їний

в посоловілому саду,

що не вщухає щохвилини,

де не ступлю, куди не йду.

Так ти мені, мій сину, снишся

чи не щоночі, далебі

і все криївками чаїшся,

бо дуже радісно тобі.

Тебе від мене відірвали —

не запеклася й досі кров,

а пригадаю — і овали

виписуються з болю знов.

Постав гінкий і величавий,

пишаючись одлеглим днем.

Він пахне сонцем і смолою,

а понад ним, як ярий мед,

кружляють зграйкою гучною

веселі бджоли і джмелі,

масною скибою з ріллі,

рахманним подихом землі.

Порожньосердий вибільшився світ,

мов простору запрагло німування —

і усміх твій — немов передконання,

прорвавши знагла обшир існування —

справіку вічний дикий живопліт.

Ходу він напростовує востаннє

на чорний щовб, де в’яне зелен-цвіт.

Вони в гріховності малі

спішать, куди ведуть дороги,

для себе вигадали Бога,

щоб висповідати жалі.

Раби, потугою малі,

у світ вглядаються з порога,

стоїть узвишшями залога,

з узвиш чигають круки злі.

Зайнявся день. Сумний струмок

порання цідиться крізь шпару,

і годі вигадать покару,

і годі свій вгадати крок.

Чотири мури і кілок

пекельного настачить жару,

а від Протасового яру

урозтіч вплав пливе ставок.

Занось же над собою крок,

віддайся молодій звитязі,

і на смичковім перелазі

тяжкий колотиться ставок.

Плати непам’яті оброк,

віддайся навіженій звазі

і, не звіряючись образі,

в тенета попади морок.

І не пора. Бо розтриклятий

край убирається втікати,

край убирається втекти

од порятунку і розплати.

Чекай довіку, пане-брате,

ізвомпленої самоти.

Жаждива наламалась путь

на слово віще і пророче

ніхто сподобитись не хоче,

а роки врочать, врочать, врочать,

уроки віку не збагнуть.

Стоїть зоря і палахкоче

й недовідомі вої йдуть.

Як тіні дерева снують.

То чорні сновигають тіні,

віки в недоброму квилінні

на молодих вітрах гудуть.

Пощо жалі, пощо моління,

як невідомі вої йдуть.

Зі спеки, зі страшної суші, з тверді,

зі спраги, з тиші, з ночі полудневої

враз рятівна пробилася вода

як слово Господа, як знак рятунку,

як напрям твій: напийся і рушай.

Ось край. Ось кручі. Ось твоя дорога.

Ось обрій літ, осклілий од чекань.

Ось молот твій — трощи, ладнай гостинець.

Бо все запрагло в свій убгатись світ.

Безкраї плеса, вкриті жабуринням,

зарухались, якась страшна потвора

з тієї твані морду підвела

і затремтіли зябра. Сон урвався.

З нами тільки ранок і весна

тільки нею душу возвеличим,

ставши край тужливого вікна,

кличем, кличем, накликаєм, кличем.

Відійдіть, видіння літ забутих,

геть ступайте, чари днів земних.

Пан-Господь стоїть в зелених путах,

що собі каплицю сам воздвиг.

Пильнуй свій дух, коли реве літак,

і не схиби на безберегій хвилі.

Розметано світи на видноколі

привільно так і нещадимо так.

Реве літак. Світам немає меж,

і вільно нам — у просторі ширяти,

але кермує порив навертати

до рідної землі. Туди. Авжеж.

Бо там лиш світ. Бо там — усі світи.

Бо там твердіють галактичні добра.

Лиш там душа — нехай і нехоробра —

захоче і себе перемогти.

Реве літак. Він вирвався увись

і там реве — той рев осиротілий

полохає весь обшир обгорілий

і запинає лячний погляд чийсь.

Реве літак. У ньому я і син

маленький мій. Сполохане зайчатко,

він знає — все минеться, коли татко

піднісся з ним до гірніх верховин.

Він вірить, що гаразди не минуть,

хоча до сонця вистелилась путь,

хоча земля — настрашено далека,

мандрівники додолу не падуть.

Реве літак. Він вирвався, як біль,

аби омолодити радість жити,

аби земля зуміла притужити

відраду, звиклу до земних весіль.

Реве літак. Зухвало від землі

відірваний, він крає думні хмари.

Гамуй же, сину, серця свого вдари,

що тріпотять на остраху крилі.

Реве літак. Пильнуй — реве літак.

Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,

мить — тільки мить і мить — рвуться в душі жалі.

Трасо! Очей пунктир. Спогадів нагад-біль.

Може востаннє вір, кругла земна таріль.

Впала з очей мана. Д’горі стремить сосна.

Чорна сама одна туга — не знає дна.

Довгий автомобіль — кругла земна таріль,

синь — бережечок-біль — рветься з своїх зусиль.

Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,

мертвий мій сон летить на молодім крилі.

Кучериться шпориш — і пахне деревій.

Журитися облиш, вглядайся в обрій свій.

Там зірка до зорі говорить щось живе,

там небо угорі — мовчання гробове,

там пісня над селом — туга, немов батіг,

там сниться, мов за шклом, задавненілий гріх.

Пади його, пади, бо він паде і нас,

обсяде городи, мов Єрихонський глас.

І душі переїсть і всесвіт оплете.

Господня благовість над прірвою росте.

Сокочуть кури. Порох. Сіножать,

мов жінка по любовній стомі.

Скалками сонць розтоплених дрижать

спогадування — в білій папіломі.

Лежить долина, вгорнута в туман,

неначе жінка по любовній стомі,

і всі стежки постали невідомі

і ти в солодкий знов утрапив бран.

Ось гирло річки — тьмяне і гучне,

ось острів твій — і твого суходолу.

Хіба ж не так? Життя тебе збороло,

зате ж і подолавши не мине.

Неначе поплавець на вічнім плесі,

котрого буйна хвиля проминає,

не беручи з собою, так і я,

мов волохатий мутлик мерехтливий,

ширяю понад течією літ.

Дивлюсь у бляклі вітражі забуті,

підведені в оранж і надсинь туги,

і так, прип’ятий вудлищем надливим,

спогадувань тримаюсь, мов життя.

А дні біжать і поплавець колишуть,

і тіпають, мов плоскінь, і ворожать

мені провалля пам’яті, котрого

не взолотити радісним зелом.

А що мене тримає? Тільки погляд,

прив’язаний до спогадів, неначе

ланці розлуки на хресті чекання,

аби не дати вмерти, ані жить.

А перед мене — вітражі забуті,

де згадувань зворотня перспектива:

днедавній день причахлим жаром гріє,

а вікодавній — спахом сотень сонць.

Ступаю анфіладами погиб:

на мене мста правікова чигає

і голого, як голку, залишає

Велика Спроневіра лиць і шиб.

Приставлений до щонайвищих диб,

дивлюсь — розбігся всесвіт безберегий

і, ніби палі, товпляться шереги

голодних прагнень, сподівань і діб.

Жовтава низка жалібниць-колиб,

а при межі — калина яроґронна

зайшлась риданням. Це ти, обороно

від предковічних довгих діатриб?

Колодою заліг потомний світ,

розграбаний на смітниках старезних,

і рветься низка часу, рветься й чезне

твоя біда, життя похмурий міт.

Ти снишся мені — і сміється дорога,

і сон, ніби сонях, пішов у танок.

Та як тебе стримати, серця облого,

як м’ятою пахне мені моріжок

тих пам’ятей давніх, що тужать сосново

і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть?

Святошинський присмерк тріпоче святково

і костуром спогад напростує путь.

Ти шара, світанна моя лебедине,

крилом запалила свічадо ставка

і зграбно, грайливо і радісно рине

у безчас, у безвість долоня тонка.

Рожеві пучки твої чую спросоння,

вони сновигають на лицях моїх.

Нічного проміння високе осоння

лоскоче мене, мов муаровий сміх.

Ти снишся мені — і збігаються кола

і віддаль, неначе в термометрі ртуть,

ховається в шпару — і ось воно, поле,

і ось вони — зустрічі — з мертвих встають.

І вже ні знаку не пізнати на щасті,

і рутою-м’ятою стелиться шлях.

Дай Боже — прокинутись більше не вдасться

заради розкошей по чорних ночах.

Цей вулій полишав бджолиний рій,

і в ньому стало моторошно-тихо.

Оце ти, сардонічно-тужна втіхо:

живи — один. На віддалі людській.

А вийде час — то й сам себе облиш,

як плоть тобі до чортиків обридне

і прозвістує “годі!“ серце бідне,

котре у грудях шарудить, як миш.

Тепер ти сам, як вулій цей гулкий,

стаєш уводноряд до цілосвіту,

коли з грудей твоїх несамовитих

усі повийшли зашпори-голки.

Дарма по всіх ударах життьових

ти став прихильний, добрий і покірний,

згубивши силу, твориш світ нагірний

на людський посміх і на власний гріх.

Пощо ждання? Та сама порожнеча,

що і була, і буде — заки й світ

(один — заповідався, як предтеча,

але нестерпний ошукав зеніт).

І серце, неоговтане до смерти,

чекатиме чогось спередодня.

А ну, зізнайся, чи спостиг тепер ти

той шлях — повз себе, в безвість, навмання.

Чия — не знаю — довга тінь журлива

притьмом, настирна, в слід ступає мій.

Об пруття ґрат весняна б’ється злива

мій чорний сон турбує гробовий.

Весняні стугонять вітри,

та бережуть грубезні мури

і од вільготної зажури,

і од вільготної пори.

Тюремний квітень надворі,

паркани, вишки, загорожі,

перетики, наслання Божі,

плафонів жовчні пухирі.

Спиваєш тугу самотинну

і душу, мов малу дитину,

до рання присипляєш: спи.

Не прокидайся спозаранку,

допоки доля невблаганна

не спинить нашої ступи.

Зал ущух — прозорий і гулкий,

тільки німування крижаніє,

і мороз космічну мжичку сіє

з-під Господніх задубілих вій.

Вмерзлі у фотелі три прояви,

три дороги, наче три персти,

ось він щовб ганьби й провалля слави

й головами значені хрести.

І туман стоїть як білий дим,

і несила навіть продихнути,

моторошно пусткою зирнути,

понад німуванням світовим.

За потоком, друже, за потоком,

за водою, за пітьмою літ

перейдеш — і не добачиш ока,

тінь предтечі — тужна і висока.

Кров і піт і сльози. Кров і піт.

Як тебе збагнути, як простити,

як тебе забути, навісна?

Все життя — тобою обболіти,

щоб пізнати — пустка й чужина.

О чужа чужинна чужаниця,

зваднице, напаснице, прости —

що мені здавалася столиця,

ти стовида, шанталава ти.

І не віднайдеш оту єдину,

ту, що заховалась між прояв.

Батьківщину кличу, батьківщину,

викликаю з світових неслав.

Білясте небо під крилом кипить,

блукають хмари, тлумляться з маруди,

у жодному з очей нема полуди,

світ твориться і міниться щомить.

Отак орел кружляє в вишині

і позирає на луги ясні,

де клубляться заблукані курчата.

Котрому з них у лузі не блукати,

а тіло й душу чути угорі,

де зимних зір окляклі чагарі,

а Пан-Господь простер над ними шати.

І що ж? Ти схибив — і чекай

як гріх подвигне знов на гору

високу, знову душу хору

знеможений перемагай.

Перемагай її в борні,

перемагай над тріски й скрики

німих кісток, о без’язикий,

як ти обмовишся мені?

За друге коло знов заходь

призначено за друге коло

знова ступити. Пусто й голо

в тім колі. Серце в нім холодь.

Най буде так: гора гори

доступиться — і їх злютує

бажання справжності, що всує

на жальні рвалося вітри.

Дай, Боже, вітер напрямний,

вітрила дай привільні, Боже,

ставай за коло. Чи ж не гоже

перемагати шлях ясний?

Паду в траву — ридати буду,

сльозами щедрими заллюсь.

Хай квітле серце бурить груди

без окрутенства і облуди

і вмру чи з рутою зіллюсь.

Паду в траву — на цей цвинтарний

кульбабин зойк, кульбабин пух,

на розсип рос і на стожарний

пожежний виквіт довгих скрух.

Я буду мислити — в покої,

в чеканні дня, стрічанні зла,

і не минути долі злої,

котру нам Мойра нарекла.

Хижі модрини, зголілі модрини,

стовбури й жальні пруття-гілля,

душі здубілі без домовини,

землю не їсти — мов кремінь земля.

Штольнею підеш — і заблукаєш,

ось він — твій крес, і твій хрест, і твій креш.

Вже позад себе ся споминаєш,

весь ти скричалий — крицю береш.

Який бо холод довкруги!

Самотності! Ніде нікого.

Одна підтримка — голос Бога

вседорогий, вседорогий.

Ти сам. Ти сам. Ти тільки сам,

один як перст — зростаєш криком,

і ніяк всім зіллятись рікам

і ніяк звіритись очам

котрого з побратимів. Боже,

який бо холод довкруги.

Весь білий світ зіходить — дрожем,

бо всюди, всюди — вороги.

Заходь за себе, що не крок —

за себе йди, хай і безодня

між тебе стане. Бо сього дня

сам чорт платитиме оброк

цій марне помарнілій плоті,

що стала, наче снасть. Масіс,

як риф кораловий, обтис

рухливі груди. Перевіз

смичковий — там ти на роботі.

Заходь за себе, заступай

за царства снінь, і яв, і мрії,

бо вже от-от забагряніє,

зазолотіє небокрай.

І отворами збухлих вен,

витоками зусилля твого

озветься пісня — голос Бога.

Хай буде спів благословен!

Цей плав Хрещатиком — плече в плече Іван.

Потоки, здвиги, тлум, сирен протяглі скрики.

На тому капелюх, на тому плащ реглан,

за телебудкою — сховався недорікий.

І зразу геть пішло усе — і світ застиг,

і тільки ти пливеш в таємнім кінокадрі.

Напевне, в боротьбі допіру переміг

той бог, що заховавсь в космічному скафандрі.

Прозираю тебе, прозираю тебе —

крізь журбу і горби, і дощі, і тумани

чую голос твій тихий, долоні духмяні

(а Харон — сів на весла — щосили гребе).

О наближся, о швидше, о свічко, яво,

не згуби свого полум’я десь по дорозі.

Ти стоїш понад краєм — в високій тривозі,

ненадивлена оком моїм, удово.

Хиже світиться світло — і в тіні взяло

твоє довге прогінне обжурене тіло.

Приглядаюсь — під серцем мені заболіло

і забило, з грудей моїх б’є джерело.

Зупинися мені, зупинися мені —

хоч і там, аж на рідній моїй чужині,

хоч і там, де ні голосу твого не чую,

а синок наш колишеться, ніби гілля,

надбігає, збігає, збігає здаля.

О звістуй же мені, як тобі я звістую.

Цей жар — пійми у руки і тримай,

щоб не спектися — хухай у долоні.

Перекидай жарину — в віщій гоні

тримайся верхи і коня тримай.

Такий бо крик, такий бо гук і гай,

такий бо вереск — де лиш не поткнися,

а все тоте — усе твоє полісся

усім гіллям говорить — прощавай.

Траса — біла-біла. Крижана.

Вища Брест-Литовської дороги.

З безгоміння й зойку осяйна.

Траси — біле-біле полотно,

Київ наче заполярне коло.

Вздовж проспекту — порожньо і голо.

Ні душі — у серці. Все одно.

Ліхтарі молочні як наркоз.

Місяць зойкнув, наче божевільний.

Поспішає слідом шестикрильний

у такий мороз.

Вимерла вітчизна. Десь та хтось

гей-голосить на постелі білій.

Годі. Відлюбилось. Віджилось.

Подушки кусаючи ридає.

І залізна брама нас ковтає.

Решту догуляєм на весіллі.

Дивлюсь і думаю: це ти

мій ясноокий ніжний болю,

котрого я щодня здоровлю

в нічні години самоти.

Десь там тебе приспала мати

в обачних голубих сльозах.

То наша доля — виглядати,

вік позираючи на шлях

глухий, непевний, зловорожий,

де тьмаво хлюпотять чутки,

минають роки і віки,

бо день повернення погожий

допоки дляється. Дивлюсь

і думаю: чи доведеться

зустрітися чи насміється

з нас доля-доленька. Боюсь

повірити, літа збавляти

на сподівання, щоб колись

з журбою сльози обнялись.

Бо наша доля — виглядати.

Поснулим болем — син — наснивсь.

Людина з відчаю, зі зла, з передчуття

близької смерти, з нарікань, з досади,

невольник долі, всі його поради —

тікай, тікай, тікай, тікай життя.

Збавляй віка по роздумах порожніх,

де жодного нам просвітку нема,

а воля за замками сімома

десь розкошує і без нас, вельможна.

Людино за замками сімома

як страшно жити, виголілий світ

із тіла спав, мов радіоантена.

Довкола — німота. Якраз на мене.

І спогад цей і порив цей і піт.

Людино з розпачу, з забарної біди,

із порожнечі пам’яті й утрати,

скажи, як тяжко шляху напитати,

щоб розпізнати згублені сліди.

Пригадуєш і весі й городи,

і обрушає пам’ять простопадна

ту скрушну душу, що єдина владна

спинити нас і наказати: жди.

Чекай світань, коли довкольний світ

став яро-полум’яно вечоріти.

Чекай, чекай, коли несила жити,

чекай життя, як сто пройшов смертей,

коли й померти змоги вже нема,

сховавшись за замками сімома.

З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти

мідяно-срібний дзвін.

То пролунав, Євгене, ти,

як дінь, як дон — і дінь.

До мене никли дерева,

йшли хмари ревучи

і запорошені слова

і врочене: мовчи.

І раптом тихо стало нам

і німо стало нам,

і віддалися ми сльозам

і траченим літам.

Нам не минається дорога,

не дочекатися кінця

над дланню Господа і Бога,

Святого сина і Вітця.

Деруться тіні кострубаті

світ сутеніє залюбки,

і віщі птиці пелехаті

злетіли з отчої руки.

Таке безмежжя велелюдне!

Така дороги сліпота!

І тріпається многотрудне

те серце, випале з хреста.

Біліють яйця на соломі.

У клуні вечір золотий.

Сховайся. І спічни по втомі

і стеж ці чари невідомі,

од дива геть глухонімий.

Високі сновигають крони

лящить, як безум, сон стихій

і щойно спекавшись мороки,

світ став добірний і тугий,

коли постав з-за оболоків

рум’яний досвіт молодий.

Нам не вернутися додому

нас доконає край погиб

назустріч сонцю золотому

нам довго нести власну втому

і власну сіль і власний хліб.

І розпрозориться дорога

імлою витчеться стежа,

що котиться з-за оборогу.

Блажен твій син, що має змогу

збагнути, де була межа.

Котрою мати походила,

котрою батько походив

предвічна рута потужила

і з серця спав, і спав із тіла.

Бо жив — страждав і в горі — жив.

Святим хрестом востаннє осінив

свій плинний дух — і рушив на дорогу,

аби навік сподобитися [нерозб.]

котру значив нам Бог спередвіків.

Так славно він життя своє прожив,

на многотрудну стаючи Голготу,

зустрів належне був страсну суботу,

а вдосвіта, стражденний, опочив.

І подвиг закінчився той. Печаль

зійшла імлою над ординським лісом.

Заповідався богом, стався бісом

в пустелі, що ридає між проваль.

Ту пахне лугом і журбою,

ту пряжить сонце навісне,

а чорний крук над головою

над молодою промайне.

І сниться сон і тихе бдіння

мене колошкає, мов мак,

з небес зіходить благостиня

і креше душу вурдалак.

Відмерехтіло перехвилля

молок, біліших маячні,

росте потомою зусилля,

що бурить, бурить нас вві сні.

Ступаю линвою (моли-но

вітця. Не матір. А — вітця).

Золотокінвою — пади-но,

спади з лиця в глиб-синь-серця.

Цей берег зустрічей — вітчизна

даліє — далі всіх грудей,

нам напростовує залізну

дорогу — плем’я молоде.

І все, що в тебе за плечима,

за частоколом віковим —

то ти. І — нерозлучно з ними.

І там твій гріб. І там твій дім.

Відійди, сатано, відійди,

ані застуй свічі молодої.

Ми ізгої, ізгої, ізгої

вікової страшної біди.

Що і весі твої й городи

моровицею тяжко обсіла,

чистий дух одірвала од тіла

і затерла священні сліди.

О пустеле, о гніте тяжкий!

Таж допоки тобою блукати?

І зорю світову виглядати?

Це і є бо приділ твій гіркий?

Відійди, сатано, відійди

віковою стежею недолі,

порозходились босі і голі

і свої загубили сліди.

Той-я-що-син мовчить і вже ущух.

Я йду, а він — як пес — позаду мене.

Я — незалежний, серце бо студене

згубило давній жар на стобагатті мук.

Я — той, що син, виповідаю: мрець собі,

ти мертвий є, ти тлін, сама-своя-руїна.

Де наш початок є? І де наш є кінець?

То паділ, а то горб — рельєфом Україна.

То паділ, а то горб. І око в око — як

собі заглянути — із глибу давніх років

ачи з будучини? Ото нам є мороки!

Ненависть ув очах, точніше — переляк.

А переліг лежить. І рівноти — гай-гай!

О щем, о скорб, о біль, о страх, о зненавидо!

Я тіло нагострив на чаї та [акридах],

а душу — пошукай. [І] не питай.

Тойящосин не чує вже мене.

Тойящобатько вже не чую сина.

А час мене веде, а час мене жене

і промигцем горить на ранах жар-калина.

Згадав село і луг і лука і вода,

і вересневий кущ горів — туманом пахнув.

І досі не забув. І досі не протряхнув.

І досі ще пече осіння та жада.

Він голову до неба задере

заплющить вічка і що стане сили

клекоче, квохче і дзюркоче вміло

і солов’їні наспіви бере.

Як виріс він — на цих чужих піснях

за все своє життя — як ківш начутий

й самому того співу не збагнути,

що рве його за совість не за страх.

Хто знає, звідки сила ця міцна

це тужне калатало горошини,

що зворушає наші всі глибини

і досягає і не знає дна.

О спів шпачиний — ти як дикий мед,

де пахне лугом, лісом і водою

і зморою і кров’ю і сльозою

і геть усім, що буде наперед

Це він — стенувся ріг, це він — закліпав стовп,

і хто б збагнути міг, це вибух чи потоп.

Молись — з усіх колін — щоптою невпопад,

о течіє хвилин — пливи-но вспак, назад.

Туди, туди, туди — за мить народження,

де губляться сліди, і де погоджене

з твоїм серцебиттям і з поглядом твоїм

все, що було життям, курілося мов дим.

Своєї голови згубивши не знайдеш,

лови, лови, лови — ні, брешеш, не втечеш.

Оце й бо він, твій люд. Оце й бо він, твій край.

Всецарствіє паскуд, в сто горл реве: тримай.

Кричать услід, услід, щоб ти з очей забіг,

оце і є твій рід, оце і є твій гріх.

Четвертий рік все сниться сон

жахливий сон життя,

немов з полону і в полон

іду без вороття.

Пощо оце бажання йти?

Куди? Пощо? Хто зна.

Із дна сягаю висоти,

а з висі прагну дна.

В три рукави ріка твоя

тече — в три рукави.

І кожна з них — немов змія

сховалась між трави.

І кожна з них, немов батіг

періщить і січе.

Як одхилитися не встиг —

зарошене плече.

Четвертий рік все сниться сон.

Сніг ночі. Ночі сніг. Сніг ночі.

Кушпелить завірюха літ,

думки пустились в переліт,

а серце їм услід не хоче.

Все дляє дляє порив свій.

О загорнися з головою.

То все, що маєш — із пітьмою

не раз зустрітися, як стій.

Оскаженілий од морозу,

од вигорбілої землі

котився за Чумацьким Возом

і скавучав, як пес, в імлі.

І тут, у смертній цій долині,

у кучугурах довго стряг

і нишкав і колошкав тіні

і сипав іскри по буграх.

І спалахнуло сяєво мені:

у чорному як морок сновидінні

в мої забуті очужілі дні

явилася в яснім благоволінні

та жінка, що в пречистій наготі

принаджувала тугою і болем.

Так тільки раз буває у житті,

йдучи додому в спиж узятим полем,

аж диво це — як спалах осяйне

на тій дорозі пойняло мене.

І веселково вся душа заграла,

та я збагнув гріховність ліпоти.

в яку не можна владно увійти,

аби вона тобою запалала.

На відстані од себе — я вертав

у перший сон, у спогади цілющі,

у рідний дім,

там, де вода жива, живиця й пуща

і те все — по зернині перебрав.

Ти раптом вирвалася з щирості

із дружби вирвалась на волю,

і наказала серцем вирости,

щоб окошитися любов’ю.

Увесь полонений, рабований,

і підупалий, і піднеслий,

я був, немов на смерть рокований

ачи для радості воскреслий.

Наполовину — Ти і Він. Живи:

півсмерті-півжиття, над пів’явою —

півсну. І думою одною

півсну кошлатиться. І дзень-струною

не йде це дивне диво з голови.

Невже? Невже? Невже? Невже? Невже?

Так є. Так є. Так є. Так є. Так буде!

З очей зірвати б з плівкою полуди

усе, що нишпорками стереже,

чатує, ставши плечі до плечей —

не тінь, але — зведенюки сіамські,

сіреч близнята. Як тобі пече

усе, що глибить спогади забрамські.

І ти тоді малієш. Він росте.

А хто раніше вимовить — пусте?

Заходь за край, душе безмежна.

Заходь за край, заходь — за край!

Не бережи нас, обережна,

а смерті — дай, як сяйва — дай!

Нас нахиляє в божевілля

невідворотна ця доба.

Кричить зоря, як породілля,

з страпатої душі раба.

О вирвись, залишивши вирву

у грудях, і роздмухай грань

моїх самопротистоянь

і дай напитися з потиру.

Аж ось і я: заліз на сьоме небо

і звідси надокола зазираю —

оце Дніпро, це жайвірна — Софія,

а це Ярила вичамрілий яр.

І звідси все мені помітно: люди

мов мурашва, блукає тим пониззям.

А ближче — то розсипані модрини.

А під ногами — вимерзлий струмок.

О краще вбий і не картай мене

і не пої мене Господнім гнівом,

бо ж кожен день даровано як диво

і хто кого — спитай — пережене.

То вбий мене і не картай і не

пої мене Господнім гнівом. Марне,

коли життя судилось незугарне

хай краще кат нам голову зітне.

Тож вбий мене та тільки не карай

і гніву Божого не дай допити.

Навіщо син із мене буде кпити —

за кий шпаркий і довгий малахай.

Немов імла озер ранкових

кучериться туман видінь

так пам’яті снується дим

давно так був я молодим

з пожарищ серця шарлатових

і поглядом — куди не скинь —

пливуть твої журливі брови

над плесами нічних струмінь.

Вона притисла до грудей

вкрай спантеличеного ладо

і мовила — немає ради

як положити між людей.

Біліла тіла білота.

Болила біла нагота,

журба журилась синім жаром,

а хіть аж хвицяла хвостом.

Гули підрубані дерева

і груди жалила груднева

скорбота, ніби від хреста.

Гойдається над головою літ,

то в’ється в шнур, то полохко тріпоче,

то спалахне, то вигаситись хоче

об’яснена остудою свіча

(ховаючи себе між лячних міт).

І все тоте ж. У цьому царстві снів

де клякнуть у каре паркани чорні,

а біля вишки дві сосни страпаті

як увертюра вічності гучать.

Тут — що мені? Довкола мертвий світ

людських досад, і німувань, і довгих

оскаржень долі…

Ти вся така маленька, як мета,

а я до тебе прагну, мов метелик,

що уникаючи доріг веселих

дає журі довілля. Ти не та.

Так, ти не та. Їй-богу ж, ти не та

(навіщо я неправду говоритиму?).

Нехай мені, у спогади сповитому,

промовлять призабуті вже уста.

І пригадалось: як росла гроза,

і єрихонських труб котився гуркіт,

з червоних зір спадає сивий туркіт

чи янголів, чи голубів.

Омиті потойбічною водою

у сяйві тамземних просвітлих весен

отужені і виструнчені в смерті

у білій білоті недосягання

вони стоять в короні сніговій.

І світ великий — за малою тінню

миттєвих розминань — посиротіє

од холоду розлуки і од стужі

і од одвічних незнищенних царств.

Узорені, роздумані, прозорі —

вони — одне високе чудування —

недоторканна є оця зчужілість

і всепрозріння добрих всеочей.

Мені за березневі є дари

оця богорожденна стала святість,

оце світання полохких світань

світів жертовних, що мене запалюють

всенепогасним і ламким як крик

огнем співучих надторосів-криг.