Вірші 1980-1983 рр.
* * *
Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
...
на віки-вічні, на-не-на...
— “вандеєю не стань, сум’ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.
* * *
Ковчег твій — це похмурий саркофаг,
якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе — і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти жив, а того — начувався...
Піддайся ж владній магії долонь:
Хай буде неприступна — ця, з подоб
усіх твоїх остання подобизна.
Нехай німа, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.
* * *
І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі.
* * *
Золотокоса
красуня
на милицях.
Зветься Оксана.
Захоплена собою — вражена — зворохоб-
лена гурмом хлопців,
що, ніби в вольєрі,
роздивляються
на її непорочне
голе каліцтво.
Не дивіться. Заради Бога.
Не дивіться.
Ні про що не питайте.
Не звертайтеся.
Стійте, мальовані стовпи,
ані кроку назустріч.
Тримайте своє співчуття,
як дулю в кишені,
не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди — ляпаси
від них зацвіли
мої лиця змарнілі
від вашої уваги
я вся на голках.
Дайте пройти спокійно.
Забавляйтеся —
ні ви до мене ні я до вас
чужі перехожі
зовсім чужі —
ви мені найрідніші.
Невже ви не розумієте
золотокосої красуні,
що йде від брами
нескінченно-довгою стежкою
під нестерпним сонцем
перевірити хорі легені?
Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,
щоб гамувати сльозу,
дихати киснем
і не чути тлустої тіні,
що, як пес,
у кожен ступає слід.