Вірші 60-х років

Г.С.

Спить долина, ніжним сяйвом

Оповита. Млосно місяць

Хилить личко блідувате,

Зазираючи у вічі.

Срібні тіні монотонні

Заколисують діброву,

І в беззвучності глибокій

Мріє лілія струнка.

Гей, мандрівниче, спинися

І по втомі вечоровій

Подивись, як денні думи

Перехвилює ріка.

На єдвабній оболоні

Хай гарячі стигнуть скроні,

В сповиточку голубім.

Навкруги — ані шелесне...

Помовчи, як серце чесне...

Опочинь. Нехай воскресне

Віра в сяйві всеблагім.

Гей, мандрівниче, спинися

І по втомі вечоровій

Пий із келиха міцного,

Життєдайну силу пий.

Не зазнавши повертання,

Хвиль непроханих вагання,

Пий до раннього світання

Лип медвянистий напій.

Втома. Ніч. У самотині

На безлюдді бродять тіні,

На безлюдді тіні бродять,

Сосни стомлено скриплять.

Спить долина. Ледь світає

(Обрій в далеч утікає) —

Перші проблиски холодні

Вже на сході миготять.

Замріяно дорога майорить

І манить око і за обрій вабить,

Де силует видніє. Звідти, мабуть,

Хтось до села, у Ковраї спішить.

Сковорода! Забувши давні чвари,

Він знову поспішає до Тамари.

Ось і село. У задумі ранковій

Схилились верби. Півнів пізній крик

Лунає гостро. Мить — і як потік,

Прорвавши греблю, лине очманіло,—

Село, збудившись, враз загомоніло.

Тамарин двір уже піднявсь на ноги,

Підвівшись, сквапно сон жене з очей,

Ще позіхає. Став біля порогу

Сковорода й спинився. До дверей

Не доступитись. Навіть до воріт —

Це псарня панський береже живіт.

(Ти червоно ніколи не горіла,

О пізня кульбабо! Голівка посивіла

Хитається дрімотно у півсні —

Краси останній слід. Так само навесні

Ти піднімалася, в замріянні зростала,

Ти красувалася в пишноті молодій...)

Тремтить нитками порваних надій

Прозоре павутиння... Хвиле, стій!

Їй-богу, добрий вітер!

Весна пливе у гомінких струмках,

Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.

Усе всміхається, підноситься, радіє...

Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Читати мудрості скрижалі по складах.

В. Ст-к

Мистецтва він не знав. Він знав життя єдине,

Глибокий, вдумливий, і мрійник і мудрець.

Ні — більше мрійник! А чому ж кінець

Ти чув, передчував і кликав: най він зрине!

Ти гнівний в горі був. У горі був безмовним,

Немов титан, що по гарячих днях

Струсив прокляття, виборовши страх

В своїм важезнім подвигу жертовнім.

Ти кликав, звав: Любіть. Та серед рідних піль,

Що стигнуть, гаснучи — їх сповиває біль,

Їх сповиває крик — ти сам налився гнівом

Мудрець чи мрійниче? Юначе, зупинись,

Поглянь у добрі очі і замрійсь,

І перед ним схились, як перед дивом.

Устає і волає

До ранку, до сонця, до світла.

Пливуть над рікою

Розгойдані зшуми нічні.

Немовби примари,

Як дзвони важкі вечорові,

Холодні і довгі.

Мов тіні, хвилини сумні

Стоять біля мене,

І томиться серце студене,

Шипить і диміє,

Мов грозами спалений дуб.

Жадане — наближся,

Утрачене — знов озовися!

Хоч спомином-згадкою

Ледь доторкнися

До мого чола,

До обличчя,

До губ.

В коротких зойках стишеного болю,

В снах одержимого — в них має голубінь —

Нам не розкрить незнаність одкровінь,

Нам не спинить незнаності сваволю.

Хай і відринувши утому резигнацій,

Нам не побачить обрій на очах.

Невже і справді ж бо — утримує нас страх

Од розбуялих дійств і акцій.

Чи ми — не ми? Чи нас і не було?

Ні — ми були і є, і навіть будем — дітьми,

Що пнуться пучками, стенаючись од пітьми,

Як папороті цвіт — цвіло чи й не цвіло.

Зарання скептики — їх рання немощ мучить

Вже розувірені (о бузувірства чар!),

Ми розпачем руйнуємо олтар

Й самим собою буть нам скоро надокучить.

Поміж народами ми лиш каріатиди.

Котрому предкові подяку воздаю?

Я невідомості себе передаю —

Нічого не втаю — я весь горю од встиду.

Нам Посейдонів жезл тримати не дано,

Й нащадкам не з руки важка його трійчатка,

За днями губиться остання віра-гадка,

А згадка, загадка затягує на дно.

Ні, ми не пещені в своїй земній юдолі,

Зазнавши од віків достоту зла й добра,

Коли ж збереться наша агора,

Скликаючи на прю, скликаючи до волі?

Невже для нас — одне-єдине пригасання

І ані ропоту, ні розпачу, ні мсти.

Невже останні спалено мости

До навіть горем дорогого повертання?

Проходьте в хату, гості випадкові,

Несіть мороз і пар з вологих уст,

І так, вдивляючись в обличчя незнайоме,

Ми таїнства людських щедрот пізнаєм.

Ти віднайди в тривозі строгих ліній

Чола і вилиць, рота теплий струм,

Що ось іде між нашими серцями,

Виповнюючи серце, ніби дзбан.

Заходь до хати! Сядеш біля столу,

За чарою вина погомонім.

Хай грають шиби в золотім промінні,

Хай серцю стане радісно і тоскно.

Спроквола цідим тишу сизувату,

Немов вино, терпке, трунке вино.

Та в тиші нам дано було пізнати

У розгалуженнях розмріяння одно.

Заходьте в хату, добрі, чесні, щирі,

Заходьте в хату, смуток добрий свій

Проносячи повагом у кімнати,

Де по кутках ховається чекання.

Поглянь з вікна — в розмріянні ефірнім

Нам вид свій каже сонм каріатид.

Ілило[?], бо в чеканні голубому

На радощі лягає їхня тінь.

24.2.60 р.

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Вимріяна і близька донині,

Незнайома, але й знана теж,

Заховавшись в довгій самотині,

Вже мене не кличеш, не зовеш.

Спогадами не повернеш хвилі,

В сумі сновидіння не відкинь,

Не скорись непам'яті в знесиллі

І фантазувати не покинь.

Не зрони кохання в теплім гніві —

Ти мені дорогу перейшла,

Опустивши очі мовчазливі,

Лиш на серці легкий сплеск весла.

Може, ти нічого не забула,

Може, ти і досі зберегла

Серце, розтривожене і чуле, —

Тільки все припорошила мла.

Заради мук і сухозлотних марень

Ти відцурався в цій самотині

Живого щастя.

Ми їдемо на схід крізь білопіння гречок,

Незнаним видиться нам плетиво доріг,

Берези в мороці і сонний оберіг,

Отари в куряві розблуканих овечок.

Ми їдемо на схід, врізаючись в поля,

В його розгойдані і непокірні хвилі,

В скорботнім забутті тополі посивілі

Нам клонять вітами привіт земний здаля.

Ми їдемо на схід, ми їдемо на схід.

Багаття згасло. В тебе сон пройшов.

Тікає ніч. Самими нас лишає.

— Я так бажаю...

— Завше ти бажаєш, — відповіла, —

І все не знати що.

7.12.62 р.

О, ні! Не марно твій буяє гнів!

В глухім прокльоні затремтіли губи,

Бо той, хто звів тебе до тяжкої загуби,

І не кохав тебе і не любив.

Нас у Дубинку вивели дороги

На перепуття розуму й чуття,

І блисками палали пречуття

У погляді твоїм, заледве строгім.

І ти, покірна покликові долі,

Дубову гілку простягла мені,

Коли, на мить лишившися одні,

Ми раптом вчули бодрощі сваволі.

І вже підвладні голосу природи,

Вже віддані стривоженим чуттям,

Незвіданим сповиті забуттям,

Забулись, не ждучи винагороди.

Хай гнів буя! Напевно так належить.

Його тремтливо-пристрасні вогні

Тобі окреслять молодечі дні

І мить, що губить, зраджує й бентежить.

І все побачити, і все забути,

Поміж вечірніх тіней пронести,

Мов смолоскип, душі горіння пізнє —

У ньому є і мирри дим і чад.

Останні спогади на вогнищі спалити,

Щоб знову поставати на дозвіллі

І чути радість, що тебе по вінця

Виповнює — і вранці чути дзвони,

Що за спиною в грізному безладді

Звучать в могутнім тоні, уявляти

Себе поміж героїв чи страждальців,

Все, як дитині хочеться в дитинстві.

Так! Все пізнать, зневіритись, забутись,

Бо що за тим, що ми в путі зібрали,

Бо що в стражданні, ще не перечутім,

Що в радості, котрої не пізнав?

І все побачити, і знову все забути!

Так! Бути катом, плоттю, дивним духом,

Котрий, знемігшись, поринає в хмари,

Котрий по втомі знову п'є холодну

Вологу з життєдайного джерела.

О, тільки бути юним і змужнілим,

Щоб в тисячних розпуттях віднайти

Звучанням серця — радісну дорогу,

Змужнілість хай нам каже гідну путь.

Що в тих чуттях, котрі ведуть на плаху,

Де радість в голубому винограї,

Котрий міняє кольори й тони

В овальнім діонісійськім початку?

Що в тій подовжній мовчазливій тузі,

Що скращує печаль і мінить радість?

Що в тій розметаній і нестійкій гонитві

За даллю, що тікає і зника.

За кожним колом інше коло зродить,

А ти спішиш намарне, щоб себе —

Вже не її — зустріти і відчути,

І потім мовити: Мета неутоленна

Мене покинула на грізнім перепутті.

Я так стремів за нею, а натомість

Розраду в резиґнації знайшов.

І все б побачити, і все б збагнути,

І все б зустріть, згубити, віднайти,

І спопелить минулого мости,

Щоб крізь тривогу дня свій голос серця вчути.

Ти приснилась мені у мовчанні густому, як сон.

Ти мені увижалась далекою свічкою з пітьми.

Ти оточена щастям —

Чоловіком щасливим і дітьми.

Все як треба — любов, теплий обрис, неспокій, півтон.

Старезним рам'ям весь обмотаний,

Кричав на площі ідіот:

Свободу дайте — божеволіти,

Хай божеволіє народ.

І так подумалося потім:

Невже свободу — ідіотам?

Рухливі тіні на воді —

мов пасма туги —

хай буть біді — не буть біді —

не мовлю вдруге:

Це чорне озеро німе

в блакитнім ореолі

мої вітрила хай надме

і вкаже шлях до волі.

Завмерли тіні на воді,

немов перед грозою.

Ні, ми уже не молоді,

раз кроплені сльозою

рухливі тіні на воді,

мов привиди сновиддя...

Хай буть біді — оце тоді,

коли пригасне на воді

золочене обіддя.

Хай в пасма осені руді

вплететься промінь ярий.

Люблю мигтіння на воді

відтінених пожарів.

4.9.61 року.

Біля Місяжу

Я заздрю вам, замурзані коханці,

Що стоїте в спецівках робітничих —

Про щось воркують, ніби голуб'ята,

І тільки квітнуть лиця спаленілі.

У нього чуб звисає непокірний,

Блищать лиш очі й зуби, а вона

Таке собі худеньке й соромливе

Дівча — цвіте од радості, од щастя.

Я заздрю вам — по-людськи, чесно заздрю

І вашій вірі в долю незрадливій,

І сміху вашому, що вас ріднить і близить,

Тому, що вам так дружньо шлють вітання

Друзяки ваші з лісів робітничих —

Усі, усі радіють разом з вами,

Я заздрю вам за ці несмілі рухи

Юначих серць, за погляди несмілі,

За ці несмілі потиски долонь —

Тож хай над Вами квітне веселкове

Любов, котрої ви ще не напились.

Ви бачте, навіть райдуга для Вас

Любові пишне коло скресала.

Тож бережіть довірливе стискання

Робочих добрих мозолястих рук

Своїх.

17.12.61 р.

Ні на що не нарікай з печаллю.

Рідне і кохане — все мине.

Все прийми — буттєве й неземне.

Те, що заховалося за даллю,

Не поверне більше, не верне

Ні на шепіт стишеного болю,

Ні на крик розгойданої мсти —

Полюби неспокій самоти

З запахом міцного каніфолю.

Та в щедротне дивовижних днях

Голубінь розмріяного поля

Нам доносить розбуяла воля

В часових і тембрах і тонах.

Це не рань юнця, що вперше губи

Простяга до ще не знаних губ.

Збережися од нової згуби,

Як постали тіні давніх згуб.

І тобі я не скажу ніколи,

Хоч не раз раніше говорив:

"Сине небо це високочоле

Задля нас Всевишній сотворив".

Знаю — ти не віриш в доброчесність.

Є негідник. Решта — більш чи менш.

Хто знайде в цих думах суперечність,

Тільки що ж ти цнотою зовеш?

Ти говориш, що в вечірню повінь,

Коли туга серце напува,

Проступила раптом невідомінь

В надвечір'я і в чужі слова.

Місяць мовчки виказав про згоду,

Яро тліли зорі золоті...

Я тебе любив за грішну вроду,

Ти мене — за терни у житті!

Я тебе не відлюбив, не випив,

Ти сказала навіть — недопив.

...Вересневий вечір десь захлипав

І фіранки чорні опустив...

Ти — єдина в самоті розрада,

Просвіток осінньої пори...

Не кажи — тебе чекає зрада

І любов чека — не говори.

Ні, нема ні зради, ні любові,

Як немає вічного огня.

Перебувши, я віддав швартові

І відчалив геть якогось дня.

Понесуся в життьовому вирі,

Навіть не простившись, відпливу

І віддамся мандрівничій вірі:

Тиху пристань стрінути нову.

Тільки не кажи, що до старого

Нам не буде більше вороття —

Там в сузір'ї сивім Козерога

Висне сум за втраченим життям,

Ні, не рань юнця, що вперше губи

Простяга до ще не знаних губ.

Ні, твоєї я не прагну згуби —

Досить смутку од минулих згуб.

Душа із жезлом судії

прийде і стане раптом в дверях,

і — вщухни, гомін! Вщухни, шерех!

Мовчи. Останній суд — її.

Діяння, помисли і спроби —

все викладай і не втаї

і зневіряння, і хвороби,

жалі і радощі свої.

І скаже суд: запам'ятай:

пали себе вогнем пекельним,

хоча й не будеш несмертельним,

та що віддати — те віддай.

Скажи, що прологом ночі

Буває вечір тремтливий,

І день пригаса. Додам я:

Хай буде це наша ніч.

Полтавщино! Я пізнаю твій голос,

Коли кують немовкні зозулі

І в колос пророста пташиний щебет,

Що будять тишу і дають відчути

Її глуху, аж сизу, глибину.

Полтавщино! Ті ж обріїв півтони

Сповиті сиззю голубих димів,

І тиша благодатна, і мрійливість,

І втома, і окраса цього краю.

Полтавщино! Де ніжний спокій висне

І до сих пір блука Сковорода,

Йдучи на плеса нив, на тихий шум діброви

І бусраків давню таїну.

Коли б не ці дроти, не літаки, не гуркіт

І чорний дим із чорних чагарів,

Де паровози обрій рвуть на шмаття —

Мені б здалось видіння добрим сном,

Котрий нелунко рветься... а по тому,

Коли ти накликаєш добрих духів,

Щоб крізь уяву вихопити дійсність —

Ніяк не можна пов'язати разом

І обриси, і тони, й ностальгію.

Цей тихий жаль, і теплий сплін і сум,

І лиш по цьому пізнаєш кордони

Між дійсністю і вимріяним сном.

Квітень 1960 р.

Це небо, де блакить дзвінка

Провалюється в соснах,

Блакить, що глибшає снігами сизуватими,

Іскрінням снігопаду голубого,

Це зеленаво-неприступне небо

Таке холодне, як кохані очі —

Ти їм даруєш усмішки уклінно,

Вони ж тебе байдуже проводжають.

Ти зупиняєшся і віриш — що мине

Лише єдина мить — і зразу серце,

Розкуте першим променем, всміхнеться

І обігріє стиглий лоб і очі.

Та небо бавиться заобрійними хмарами

І все земне не бачить, не сприйма.

І зорі тихо падають на воду —

В'юнкі маленькі риби золоті,

Що плещуться в вечірній самоті.

Пильнує місяць їх цнотливу вроду.

Білі плями хмар в вечірнім озері —

Пітьми лісової світлячки,

Мерехтливі тіні очерету,

Темна синь далеких берегів;

Острів затихаючих пожарів —

Зустрічей, звірянь і зневірянь —

З забуття проясненим постань

В добрім сплеску весельних ударів.

І повір, що білі плями хмар —

Мов подяка страднику, мов дар

За хвилини розпачу похмурі.

Хай буяє осені пожар.

Горе, хто увільнений од чар

Потім потрапля в обійми бурі.

1. 11. 1961 р.

озеро Кисегач

В небі голубім — бордові хмари,

Сине озеро і зеленавий ліс,

Жовтий берег, жовтий очерет,

Острів забуття, тужливо-сонний.

І слідкує змріяний поет,

Як встає з води туман фантомний.

1.11.І961 р.

Вже вересень згубив останні пелюстки,

Останнє листя по степах розвіяв,

Ледь-ледь пройдеться берегом ріки,

Додолу опустивши довгі вії,

Кохана осінь. Вірна, ніби смерть,

Печальна, ніби тінь повечорова, —

І в холоді зітха сумна діброва,

І невпізнанна бродить круговерть.

Моя пораднице на життьовім розпутті,

Остання хмарка з літньої грози,

Берізки, в жовті чобітки узуті,

Згубили чар своєї бірюзи.

Ставок затих, і бродять довгі тіні —

Густі тумани чорних чагарів.

І на воді гусиний крик. Години

Дождати годі. Ти також згорів.

12.10.1961 р.

озеро Кисегач

В хаосі зглиблених світів,

Де вічна круговерть,

Нема неплинного в житті,

Неплинна тільки смерть.

В хаосі зглиблених світів,

Де вічність — тільки тінь,

Котру уздрівши, ти хотів

Життя пізнать глибінь.,

В хаосі зглиблених світів

Ти тільки метеор,

Що в хвилі зринувсь і згорів

В суворій тайні зорь.

І що в тій таїні — пізнать

Заказано тобі,

Дано нести важку печать

І зринути в ганьбі.

Тобі не чути одкровінь,

Коли у віщий час

Загомонить прадавня тлінь

І зрине порух, зрине рінь.

Я вивчений вимірювать глибінь —

чи неба, чи людських грудей. Я вмію

пізнати непізнанне. Тільки як

уберегти од скону землю рідну,

уберегтись од смерти, од вітрів,

сховати голови, дотепи сипать

і чути, як видзвонює життя

по людських черепах, од часу зжовклих.

(Мов чотки, людські черепи пожовклі)

Холодне в вечоровій тишині

Переді мною ніжною габою

В тонах злотавих поле пролягло.

І добрий обрій висне над рікою,

І, виморене денною ходою,

Торкнулось сонце щедрої землі...

Вже відлітаючий ховається в імлі,

Схиливши плечі, вечір миготливий,

Тамуючи тривогу на чолі.

Забудьмося! Хай сплять єдвабні ниви —

Їх ярий промінь пестить-золотить

(Ти бачиш, як на врунах ледь тремтить

Проміння спізнене). Забудьмо про печалі.

Хай в темний саван загорнулись далі,

Але кохання... Ні, нехай іскрить,

Немов вечірня зірка непогасна.

Любові хай звучить мелодія дочасна...

Не забуваймося.

Надворі сніг. Зима. Побіля тину

Прохожі ранні стежку утоптали.

Угору дим снується. А чого ж

Дерева простягли стрімучі віття —

Кричать, кричать, здається, молитовно

Згорнувши руки? Спокій і жура.

Надворі стоголоса дітвора

Залила вулиці веселим криком,

Веселим шумом. Радість і жура.

Дивлюсь в вікно. Читаю письмена —

Ще нерозгадані, невивчені, незнані...

Кому повім свої тривоги ранні?

І крик, і оклик... Окрик і луна...

Мов грізний привид, осені туман

Ляга на воду, на шляхи, на доли,

І в чорні колії доріг вгрузає поле,

Навкруг — вітрів сполоханий капкан.

Переді мною — сірий океан

І крапель незліченні міріади —

Це розпачу розбурхані каскади

Беруть тебе у свій могутній бран.

Іду по чорних коліях доріг,

Загублений в холодному тумані,

І видається шлях тобі останнім,

І тільки вітер грає в чорний ріг.

І тільки гордість виміряє крок,

І тільки думка надає ще сили:

"Тебе не всі дощі в путі зросили,

Простуй же далі з вірою удвох!".

Верстай свій путь і мовчки добреди

До батьківського рідного порогу,

Але дерзання не згуби тривогу —

До гробу мітить нам свої сліди.

І не скажи, що путь важку верстав ти,

І не скажи — то був даремний шлях,

Бо скоро-скоро знов по трудних днях

На мандрівну дорогу навертати.

Брунькуються акації,

Що скоро в білім полум'ї

Займуться і розбудять дух

Розмлілої весни.

О, жить би в тім наметі нам,

Горіть би в цьому полум'ї

І білі-білі бачити

Під зорним небом сни.

Так, Сталін був тиран. Але шкодую —

Чом він не знищив вас, своїх співців —

Отих, котрі тягнули алілуя

За іродом в кривавому вінці.

Чом ви тоді у гріб не відійшли,

Ви, що колись його лизали стопи.

Ви б трохи вбереглися б од хули,

Бо чесність є і в вірності холопів.

Чом ви тоді не вмерли, лицемірні,

Чом ви тоді у гріб не відійшли —

Ви б трохи збереглися од хули —

Нехай холопи, та холопи вірні!

Чи вам не сором проклинать вождя,

Чи вам не сором зраджувати двічі,

Не соромно дивитись людям в вічі

І знов хвалить, і знов потиху ждать?

Щодень я чую твій спізнілий крик

І сам кричу, шаліючи од злості:

"Вернися, Сталін, завітай хоч в гості

І вирви з горла чорний їх язик".

26.11.62 р.

Осінь крилами в груди б'є.

О Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?!

Даремно, друже, мудрувати рано:

Бо ж мудрим не зносити голови..

Хай бідна муза Бєдного Дем'яна

Нас приневолить і благословить.

Ти гостро крикнула. І все. І стихло.

І лиш червоний вечір за плечима

У чорно-димних кісниках нічних

Напіврозпущених —

скуйовджених і зім'ятих.

А гострий зойк підошвами розтоптано.

Так, ніби квітку, що зійшла весною

І згасла під важкими чобітьми.

Палахкотіє тіло. Очі кличуть.

Вони зовуть. Обурюються. Мовкнуть.

Вони горять з вогню. Горять вогнем.

Виболюються болем. І не можуть

Ніяк в сльозі згорьованій розтати.

Покинена! Облишена! Прощай.

Минула ніч у синьому розкриллі!

Зійди, спливи ярами і розрай

Мені — в рятунок, між отерплі хвилі.

Це був останній крик. Загасне гомін,

Загусне крик і згаснуть ліхтарі.

Ти ошукав мене! Ти одурив!

І дикий місяць набряка, розповнений

Розпукою. Вже стукає у шиби

Бузок розквітлий. Сутінки.

Виходь.

Вже час. Іди на вулицю. Не гайся.

Душа — ніби дзвін. І слова

Важкі, мов вечірні бджоли.

Вони пролетять — випивай

Медвяне повітря. Слухай.

Хай тиша розкрилить слова.

Тужавій, тише.

Рідну мову мою

Ти мені пробачала, немов дивацтво...

Ти, напевно, мене любила,

Бо тільки морщилась,

Коли я говорив про любов,

Яку мої предки назвали коханням.

А я вірив —

Серцю не треба слів,

Серце ж саме

Навчає нас розмовляти...

Так, ти, напевне, любила мене,

Коли якось промовила:

— Навіть мову твою,

Здається, змогла б полюбити...

Усім подобалось,

Коли ти доплітала вкраїнський гумор,

Жертвеннице!

... А потім

Ти сказала, що жертви були

Зовсім даремні.

Я ж не бачив, сліпий, доброти

І не бачив пожертви твоєї.

Ти пробачиш мені сліпоту?

Мені важко за неї, важко.

Я не можу забути про неї.

Хоч ти

мені вже

пробач.

Зійшла на мене година...

Так, ніби голуб сів на плече...

А голуб тяжіє, тяжить,

І чую —

Пече вже зір голубиний,

Пече.

І ніч проповзає крізь віти дерев

Холодним туманом в вітрі...

Сто разів до світання помреш,

Сконаєш між літер.

Випростаєш крик на світанні,

Станеш згасати, очі відкривши,

І привиди вдавані прийдуть задавнені,

Вже давлені віщим поранком зловтішним.

Вітер свище,

І туга крізь хвищі

Спинається вгору й вище

(В схлипах руки розіпнеш).

Дрижить напнуте скорботою небо —

Любов'ю ти гребував?

Щастям гребував?

Поглянь — над тобою з лихою бідою

Кружляє червоний птах.

Сідає на плечі. Сідає на голову

(Птах — оголений?

Ні — оперений.)

В сні

Чую — вмочує в серце пазури

І ллється у душу розплавленим оловом

Слово по слову.

Не заздріть мені. Не заздріть.

І проростаєш бідою,

Криком тягучим.

Довгим, як промінь,

І ярим, як промінь,

Правдою мучимий.

Світ гострий, як зорі,

Як сонце, важкий.

Скалками чорними

На віки.

І кожна із скалок

Весталка.

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

Моя Україна тривожиться,

Бунтує, буя.

На чорнім рабованім торжищі

Вкраїна моя.

Її догоряє майбутнє

І тужить, ридає,

І в передвечірній сутіні

Лиш руки ламає.

І дивиться в небо — о, де вони

Надії і голуби?

Лиш демони, демони, демони

Старої ганьби.

Злітаються — ніби на здобич,

Злітаються спроквола

На роздоріжжя розтоптані,

Розіп'яті край села.

Мене вела ти в ніжні ранки

Ізмалку, хлопчиком дрібним.

Вставати вчила до світанку —

Будь неспокійним і міцним,

Росою вранішньою вмитий...

І я вставав, і я спішив,

І я зростав. Учився жити

Під кроною старих дубів.

Було нас троє. Але брата

Вже вкрила часу пелена.

Хлопчачих років рання втрата

Була звичайно не одна.

Удвох з сестрою ми зростали

В шахтарськім селищі малім,

Город копали і сапали,

І звозили картоплю в дім.

А мати нам пісень співала —

Їх більше, мабуть, не почуть,

Як хлопця дівчина кохала,

Котру той хлопець встиг забуть,

Або тієї, що пізніше

Я прочитав у "Кобзарі",

Що батько синові миліший,

Ніж мати, що не говори,

І повідала ти малому

Свої скорботи життьові,

Бо в тебе — ні рідні, ні дому,

Тепер на чужині живи.

Мені ж приносила калину,

До узголів'я кладучи,

"Іди ти, сину, на Україну,

Нас кленучи".

І я зростав, і раптом виріс,

Неначе риба із води.

О добра материнська щирість!

Мене землею проведи,

Ти матернім відчуєш серцем

Людську і ласку, і тепло,

Мене ти в горі порятуєш

І другу й ворогу назло.

Ні, я не пещеної долі

Просив би в тебе. Зовсім ні.

Дай буйногривої сваволі

На довгу путь, на довгі дні.

Червонорукими вождів малюйте.

Відкрийте пару тюбиків.

Пишіть.

Відкиньте напівтони. Восхваліть

Життя вождеве, гомінливо-суєтне.

Він вождь — служитель. Він

Зростає швидко в бороду.

Він наче кінь, запряжений у віз.

Йому народи в дружбі присягались.

Бо заприсягся він народу.

Над ним тяжіє небо, і віки

Над ним провисли чорним гайворонням,

Він наче гирло шумної ріки,

Котре нащадки приймуть без іроній.

Червонорукими вождів малюйте,

Так, як богів, як воїв, як катів.

Невже вождя ти змалювать захтів?

Ні, не малюйте. Ви суддею будьте.

Виростає сосна зсередини,

Коле вітами в спину, в груди...

Коле в скроні —

Напевно, буде

Вирувати душа розметана.

Віти зелені засніжені

Од дум гойдаються,

Хвилі обвисли — хоч вижми:

Недобре мається.

А ніч протаранить тишу

Зойком чи схлипом

І думи кошлаті вишикує,

Обхлюпа й одхлине...

О божевілля, живлене

Сонцем! Снігом!

Міцне, молоде, двожилаве,

З причинним сміхом,

Захлине і перебродить

Між чорториїв.

Порятуйте мене, добродії,

Від ультрамаринових мрій.

Посмішка виповза принишкло,

Поміж бровами грає,

Докіль відшукаю і вишикую

Радіння — зграю,

А впораюсь — раптом вирветься

Червоним осонням,

Червоною стрічкою мітяться

Кола агоній.

Стікає гнилиця

Сльозами жовтими,

Спадають на лиця

торішні жолуді.

Щось в'юниться в розпачі

Між стволами дерев,

І клякнуть очі

Од сивих мрев.

Загойдалась сосна —

Впала, плазує,

Нещасна і в снах

Загин свій чує.

На руках підведеться,

Бородою бурю вітає

І сміється, і страшно сміється,

І регоче й ридає.

І ліс, і ліс заворожений

Нахилився до неї —

Не можна, ніяк не можна

Порятувать й однієї.

Однієї, єдиної

Сосни кривавої,

Опадають, мов крила, вії,

А небо давить.

Іще, іще натужся!

Іще раз, сосно.

А небо звужується

і скиглить тоскно,

а небо гойднулося

й пішло шкереберть,

і радо спинюся я,

вижидаючи смерть.

Рідній не треба крові

В бою прокурених слів,

Рідній не треба мові

Звитяжних тонів.

Є в нас свої кордони —

Межи імперії,

Значи затихаючі тони

Вкраїнських прерій.

Дивись не назад, а далі,

Не навкруги, а вперед,

Забудь про жалі й печалі,

Коли ти справжній поет.

Умій заплющувать очі

І в ночі бачити день.

Живі в нас не мають збочень,

А мертві де ж?

Рідній не треба мові

Печальних слів,

Давній сум ковилів

Забуть ми готові.

Ми не знаємо лих,

Не маємо горя,

Хлюпай, картковий сміх,

В картковім морі.

В літературі — як на цвинтарі:

Одні лежать, а тим іще копають,

Не плач, сльотавий, сльози витри,

Ти бачив, як живих ховають?

Копають ями їм по черзі, по рідні,

Спочатку дуже близькі, потім дальні,

Потому вже чужі. І йдуть печальні

Живі і лічать, мов удари, дні.

Не вирішено ще — кому те знать,

Кому відкинуть перший заступ.

Та головне — спочатку докопать,

А потім бачити, як очі гаснуть.

В літературі — як на цвинтарі,

На цвинтарі — як на базарі,

А на базарі — кожен хитрий

І хлібосол і кашу зварить.

Тому — безодні треба і не менш.

Тому — маленьку ямку зовсім,

Та все, що виконано досі,

Зарите так, що й не збагнеш.

В літературі — як на цвинтарі

У глупу ніч. В пітьмі розбийся.

Лиш бачиш фосфоричні літери.

Ступай по них. Ступай. Надійся.

День раптом випав сірою порошею

На стежки, на дерева, на вікно,

Поля, немов надії, часом скошено

І оповито сизуватим сном.

Я не чекав. Напевно, має бути,

Щоб день змінився і загусла ніч,

І з мороку тривожних протиріч

Ти поставав, стражданнями розкутий.

Я жив для тебе і тебе чекав,

Як дар, як сон, як забуття, як мрію

Оберігав тебе, немов надію,

Як свічку серед ночі, зберігав.

Гітара — друг і побратим.

Гітари звуки срібнодзвонні

Лишають сум за дорогим,

Чим і душа і думи повні!

Коли чудесні терези

Гойдають шалі ваговиті,

Гітари звуки сумовиті

Стезю навернуть до стезі.

Гітара — ворог. І акорди

Останнє павутиння рвуть,

Коли на серці каламуть,

І стомлений, ти в горі гордий.

Хай друг, хай недруг. Та завжди

Я забував старі сліди

Старого щастя і недолі

І поспішав відчути знов

У світлім образі любов,

Що нам іскрить на видноколі.

Хай радість крил не розпросторила,

за обрієм товчеться ніч.

Високі тіні, мрії, пориви

мережать вечір у вікні.

Літа! Між вас

не раз я вивірюсь.

А вивірюсь — вже й вириваюсь я.

Боюся ваших уз, бо вивітрюсь

чіпкою ручкою кісся,

напівнеправдою. З незайманою

і з завороженою в ніч

душею, глибоко потайною,—

в западини ступаю снів.

Йду поетичною просікою.

Регоче місяць. Та дивись

під ноги, від віків навиклий:

тут дві твої стежі зійшлись.

Стежа крута. Стежа прокручена

через горби. Через любов.

Через нечемність і падучу

дарів, поборів і побоїв,

через світання орифлами,

через пітьму, хлипку і пугачну,

через червоно-бурі плями

болиголова у степу —

в блідавий приворотень дня,

в отруйний спів шорсткої дудки,

в іржання хижого коня,

туди, звідкіль не буде й чутки...

І друга стежка — голуба,

де ходить митра мироносна,

де юність — як тавро раба

твоя ганьба непереносна —

набридла молодість. Униз

дивись. Ступай собі на горло.

Окруж — лиш коридорна сизь

та вартового постать чорна.

Тут кожен крок свій вивіряй,

і мовчки проривайся з дула...

Цілику вірний — поціляй,

аби любов, як клейтух, стухла.

Аби зненавистю набух.

Твоя душа — на барикадах

без кунтуша — по древніх правдах,

по нових правдах — серця стук

і кулі свист, і рота зашморг.

Бо бруствер пересохлих слів —

поверх сердець, поверх голів,

поверхи днів твоїх пропащих,

А день твій. День. А дні твої

ледь голубі підводять роги.

І літ розстеблені гаї,

твої розстеблені — під ноги.

Твої мороки. Жах твій. Жаль.

затисни між ребер — собою.

Мій ловелас, мій час, мій жадібний,

пожежний мій, запраглий оргій,

диктаторе словес і рим,

диктаторе ума і серця!

За те, що в молодій порі

ми ріками пливем — ти сердишся?

Ми ж повінню — поверх цензур.

Ми хвилею — повище дамби,

ми тугою — поверх зажур,

до радості, що серце вабить.

Цвинтарній тишині казарм,

камінним мурам — непідвладний

мій вік. Мій час. Червонобарвне

в нас б'ється серце нерозгадане.

Так дні пливуть. Немов медуз

присос пекучий — тіло жалять

і душу жалять. Обірвусь

і не вдержусь в диму іржавім.

І в день. І в ніч. У скалки вір

багряним серцем наколюся.

Поверх цензур. Поверхи мурів

циновим паводком проллюся.

І964

Протон. Протуберанці. Торба.

І шлях. І костур. І рука

старого діда-жебрака.

Мов круча, спина круто горбиться.

А ув очах нуртує зненависть.

Вони не молять, а кленуть.

І в погляд запада, мов в невід,

передосіння каламуть.

Передосіннє шерхле листя,

і ластівки, і голуби

тріпочуть у твоїй ганьбі,

нанизані, немов на вістря,

на зір старечий. Анікого —

ані очей, ні рук, ні слів!

Кому до нього? Людські погляди

в сонця задивлені до сліз.

До самозабуття. До тьмяності.

Протон і космос — на устах.

О благородство сьогочасності!

О людська чесність, в серце вставлена!

Любов людська — мов залицяння!

Мов зобов'язання любить.

Мов зобов'язання добі

народженням і існування!

О совісті людської садна!

О лицемірство душ людських!

Серця, підлотою окрадені,

каліки ниці, жебраки!

Нема в вас подання? Ходіть —

я буду кидати — прокльони!

Ловіть — обриджені, уклонені,

мою жебрацьку лють ловіть!

1963

О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і важка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —

шлях справедливості — над людськістю наруга.

Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.

Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.

О краю мій! Наруго революцій,

потворне посміховисько катів!

І рай, і пекло — все тут під'яремне,

тут навіть мертвих сором спопелив би,

якби раніше кат не спопелив.

Ти фарисеїв царство. Суддукеїв

страшне багно, мій краю огняний!

Ти вічність катував, катуєш землю.

Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.

Чи ти не чуєш, як вони зовуть,

зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.

Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,

і їхній біль поб'є тебе колись.

О краю мій, великий, як Сибір,

хай шир твоя не для Сибіру — вірю,

та поки кожен шлях цей не проміряє —

не запанує у Вітчизні мир.

Хай покоління прокричать, проорять

і продзвенять на струнах з людських жил

твоє минуле зганьблене, прийдешнє

твоє спаплюжене минулим. Гірко

з сльозами на очах радіть нащадкам,

які колись очистяться од скверни

і злочинів, у світі найстрашніших:

вбивати правду — правдою.

Сонце пада, як дощ,

Сонце пада, як злива,

Сонце плавиться

І стікає ринвами хмар.

Пий

Крізь соломинку променя

Літа

Червоне вино!

1962

Многолітую вістителів

паш високих, як епох,

і віншую ненасиття

в грудні грабілих тополь.

Многолітую захланне

майоріння кумача,

многолітую коханих,

многолітую печаль.

І печери. І провалля,

многолітую світи,

ті, що далями навальні,

що не можу осягти

ані серцем, ані оком,

ані горлом, ні грудьми,

славлю вроздріб, славлю оптом

і горілку і кумир.

Многолітую бровами, многолітую пером:

як — ярами — хай ярами. Як горбом — нехай горбом!

Боюсь спливе рядок сльозою,

Кладу перо і шепочу:

Вернись, вернись, бо за тобою

На крилах крику прилечу.

Я так тебе чекав учора,

Чекав сьогодні. А тебе

Усе нема. Сльозою чорною

Загус рядок, немов рубець.

Ущерть сподіваний, заждалий,

Зову. Та поверта луна...

Так, ніби лист нерозпечатаний

Верта безжальний адресат.

Немов передгрозова чайка,

Шугає, мечеться, кричить

Печаль. Рушаю за печаллю...

Та як прощення заслужить?

Не заслужив іще. І ждатиму,

В надії руки простягну.

Клени. Та тільки не мовчанням.

Виповідай мою вину.

Бо я вже сам не знаю — де ти,

Де я — не знаю. Хто із нас

Отут щеза. Чия сльоза

На сонці провесни згоряє.

1963

І в лісі гноми пружать ніч зухвало

Бадьорим стрекотом, забувши про утому,

Неначе скрашене півтонами буття

Нам повертає спогади колишні...

Ласкаве й струджене по зморенні поденнім,

Воно притишило свій денний добрий ритм,

Та ще звучить мінорною струною

Над звершеннями, мріями і часом.

1960

Забуте — розіскрись!

...Така ж, як і колись:

Хода, і очі, і коса на плечі.

У добрім сні

Згадались ви мені.

Я вас чекав. Сочивсь

Між віття вечір.

Багато бачачи,

Ми мало пізнаєм,

А часом — тратимо,

І вже до цього зжились.

Я не кажу — любив

(Було ж бо це колись?),

А нині

Ви мені наснились.

Я вас чекав. Крізь сум

Ловив я дальній шум,

І враз, сліпий, відчув

Знайомі кроки...

Я не кажу — любив.

Любить — це кожну мить

Віддати на життя,

Тривогою високе.

І вечір з нами брів,

Аж поки не згубивсь

Поміж дерев... Давно...

О, як давно було це...

А зараз — все забув.

А зараз — все згубив...

І никнуть спогади,

Мов маки. Рік по році.

Слова? Нащо слова?

Печаль, як удова

Спинилась при вікні

І тужить за тобою...

Я нині вами снив,

Неначе знову стрівсь

З важкою

Кароокою бідою.

Утрачене — вернись!

Така ж, як і колись:

Хода, і очі, і коса на плечі.

Ти в радості одна,

І в горі ти одна.

Від тебе —

Ні рятунку. Ні утечі.

1959

Камінна брила,

що рине в безвість —

кавалок болю.

Плането! Земле!

За жарти маю

свою недолю.

Оце кружляння

між днем і ніччю,

межи смертями

зоветься горем, зоветься щастям,

а ми — хортами

Господніх вловів.

Ми вовкодави

чиїх агоній?

Чийого сказу?

Двох — замало.

Вигадуємо двох.

Комбінацій замало,

та спробуй второпати,

що й до чого.

Зубами рвемо власне серце,

Прометей і орел — водночас.

І дуже шкодуємо,

що

кожному — своє,

кожному — своє,

кожному — своє.

А своє — тільки

тінь тіні тіні

та й ще раз тіні,

і ще раз.

Найстрашніше —

вже й не протовпитись

до власного єства.

в'язниця — а не в'яжуть,

тюрма — а не беруть

Страшні твої нурти печерні,

страшніші виходів у світ,

із перельотами (химерні

ті перельоти) недоліт —

то вмерзла зірка в ранню кригу,

що стогне. Стугною гуде.

Бодай би чорт узяв хурдигу,

подів би, розтрощив би день.

Палій-Господь розклав багаття

і на антоновім вогні

іспитуватиме завзяття —

на опір, на вагу, на гніт.

Страшні твої нурти печерні,

в пекельнім казані варись,

та ненадовго, не барись,

устигнеш проламати двері

і сто нещасть, на сто себе

помножених [нрзб.] у кут,

і стріль у небо голубе,

нехай доба доб'є тебе,

а ти складай велику дулю,

свій біль у ній занурюй.

О благісний, о клятий край,

порай, як бути бідоласі.

Як скласти голову на пласі —

тобі — помстись, тоді порай.

О благісний, о клятий край,

я раб твій дугами надбрів'я,

іще лютує переджнив'я,

ти ж на обжинки поспішай,

поки облітаний, оспалий,

облітувавши дар, як біль,

як зек, набудеш причандали,

вік виношені на горбі,

і скажеш — Господи, простися

мені мій гріх, мій дар, мій день.

Ми по мордовськім бродим лісі,

а доля по недолі йде.

І скажеш — Господи, допоки

вік вікуватиму — кажу,

не перейду оту межу,

де з головешок б'ють опоки.

Впаду в пирій — ридати буду,

зелом колючим обжалюсь

о витишених трав облуду,

ще мить — сльозами обіллюсь.

Так гірко й гамірно у світі,

так сухо б'ється вужа хвіст

епілептичний, бо в поліття

є свій нагорній чистий зміст,

як свист пташок, як колихання

добірних колосків, як хмар

удар об скло небес. Зарання

зайшло на дощ. І враз — удар,

і дощ — заряботів — об душу —

порожню амфору — об дзвін

відлуння (Боже, хто нас душить?)

і об відлуння — той же. Він.

Заглох. Застиг. Сховався в форму,

полива більмами кричить.

Лиш серце — передсмертно зоре,

як гальма авт, лише лящить.

Так високо — до піднебесся

тим криком зійдеш і проллєш

любов без меж. Але ж імпресій

своїх і криком не проймеш.

Світ учорашній обганяє

того, хто віруючи міг

подовжуватися за гаєм,

схиляючись на оборіг

далеких піль, де клекіт орлій

і свист надсадний бугая.

Здешевлених фантасмагорій

лишилось п'ять.

По-перше, погляду боліло,

що там, за ніччю, в передсвіт

прийдешнього, чого зшаліло

душа витворювала міф.

По-друге, вуха обпухали

од клекотів. Варивсь куліш,

і кажанове опахало

підвісив над ріллю леміш.

По-третє, гірко щастя пахло,

і небо солодко пливло,

аж сонцю простору забракло,

ропою крилося зело.

Мигтів великий сатисфактор,

твій час, втікаючи од літ,

неолітичний нісся трактор,

душа витворювала міф.

Доба апокрифів і схизм,

доба, коли кортить спочатку

придбати хоч маленьку хатку

і збудувати комунізм,

аби не гибіти в недолі,

аби роздольніше прожить

і знову вчуть несамовить

своєї карної сваволі.

Любов як самозречення легка,

і самовтрата — це принада світу.

Чого ж тебе, чужу і гордовиту,

відчув я щедрим серцем кріпака.

Припав очима до твоїх очей,

устами — уст шукав — та задаремно!

О, як твоє обридження пече,

о, як гнітить, аж у зіницях темно.

А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,

що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.

Крутоберега в'юниться Борзна,

і образ твій лежить в її потіччі.

Він гордовитий і чужий. Він мій

(а я себе за тим видінням бачу).

Надії трачу, сподівання трачу,

вже обрій ледь тріпнувся голубий —

лечу за ним. Лечу за ним — твої

видіння, сни невиспані, розлука.

Розлучена ріка стріляє з лука,

бо серпня відридали солов'ї.

Потомлене тіло потоплене місто гойдає.

Потомлені думи потоплені дні розтроюдили.

Потомлене тіло потопленим містом спішить.

Для тебе завеликий білий світ.

І не бери надсилу.

Ранній березень

іще лютує, хугою мете,

і деренчить ще непритомна бляха,

вітрами шарпана. Іще вікно,

неначе склеп, морозом замуроване

Народжуючи, нам відкривають жили.

Мами клопочуться коло дітей —

(прагнуть зарятувати),

батьки, вірять, що й безнадійно хворі

нащадки проклигають десятки літ,

а ми, ілюструючи безсмертя

отця і матері,

чуємо, як з-під наших ніг виповзає земля.

Вона обертається, як гулка велетенська

куля, обчовгуючи кожного з нас, як

ножі на точилі.

Кінь прагнув скинути вершника,

що зродився з його біги.

Вершник пробив йому черепну коробку,

висмоктав мозок, виїв очі,

потім ізгриз голову. Коня виставало

надовго: ноги так само поживні, як

круп і шия. Зголоднілий вершник

сидить на гулкому серці, але вгризти

його не може. Натерпіле серце

розбухає, як квітка Апокаліпсису.

Розпукла, вона обранює сутінь

душ і відкриває жили.

Безшкіра земля, безшкірі верш-

ники.

Коли Холодний свині пас

і пах від смороду і поту,

цей поетичний ловелас

вкраїнську оббрехав Голготу.

Сміявся з мук (прокрустів глузд?).

Хто глузував з святого німбу,

коли провадили на дибу,

на смертний німб позводив кпини.

Він в геніальності загруз,

топився в крові України,

а світ не той і ти не той,

блукає українська муза,

зубило взявши й долото,

політкатівнями Союзу.

її покажуть з-під поли,

а заховають аж за ґрати.

Вона вже звична до хули,

прокльони в узголів'я брати.

Найгеніальніший хробак

(обпатрані лопочуть крила?).

Ім'я поета — боротьба,

ім'я поета — Україна.

Поетів доля — то ганьба

до скону літ, до крику крові,

але імення "боротьба"

і досі личить козакові.

Дорогу криком докричу,

оббризкаю своєю кров'ю,

своєю дикою любов'ю

свій крик останній оплачу.

Дорога важчає і важчає,

і в серці віддається даль,

моє одне, лишень побачене,

десь розкололось між проваль.

Іще учора з запальничкою

зріднився ранок у вікні,

утіхою от невеличкою

було оскарження мені,

Твоє оскарження. Над тугою,

над голубим над чорним днем

встає непам'ять із наругою,

встає непам'ять і жене.

І вже не знаєш, хто і звідки ти,

і звідки твій шершавий зойк,

хтось місяць межи сосни викотив,

хтось впав, ридаючи, в пісок,

хтось перетне останні шерхоти,

слова останні розгубив,

орлиних крил вологі клекоти

ти перечув біля ганьби.

Стидайся, буряний і грізний.

Ти бур і гроз

Поменшала людина на очах

в страшну добу страшного цезаризму,

колючим дротом обплели Вітчизну,

і вже епоху обганяє жах.

Космічний жах, бо ріжуть на ножах,

сховали в морзі душу комунізму.

Вже кагебісти влаштували тризну

в оглохлих отетерілих степах

моєї України. Сходить він,

людською кров'ю вже й надія сходить.

Над цілий світ очмана верховодить,

він чоботом придушує язик

останнього сміливця. І в очах

читає жалюгідний трепет-жах.

Залоскотані сосни до смерті

злегка хмари лоскочуть вгорі.

А четвертий вже рік? А четвертий,

хоч кругом — пустирі й пустирі.

Я спустошений. Зламами долі

ніби впряжений віл у ярмо

позираю на поле схололо,

звідки ми майбуття беремо.

Сам-один, як міська телевежа,

тільки скрип, тільки схлип, тільки сон.

Я до друзів богів не належав,

а під карний потрапив закон.

Що боліло мені, тим і плачу,

не здивуюсь, коли через день

скаже чорт: викладай, небораче,

все, як є. Приховаєш — найде.

Забирай мою душу, забродо,

ту, що в силі від мене забрать,

і сльотава тюремна погода

десь прийма конвоїрів парад.

Цей білий світ, біліший божевіль

колись іще підпалиться червоним.

Задуже[?] піють українські гони

і потечуть колись по ринвах рілль.

Село

посеред тиш,

ти — мов на хвилях човен.

Ти мрієш,

множишся,

збігаєш по воді.

Тоді

було насниш,

а сниться загадкове,

а щастя віриться,

і вічно ждеш біди.

Біг вересень

уздовж

доріг, крильми лопоче,

лататтям, вітами

і тінню крижака.

Така швидка

ця осінь. Та не хоче

переминути. День

і вечір, і метка

над озером стоїть тінь молодої пряжі,

тут йшли колгоспниці, босоніж по росі.

Ти попросив піднести їхні клажі,

й вилась край берега тужлива волосінь,

не виспівана.

Колись мене ти, Київ, визубриш

на ребрах прибережних круч,

від рук, в конвульсії покручених,

і до очей, для смерті визрілих.

І все простиш мені, приблудному,

і мовиш, пружачись в горбах.

Я стільки кров'ю перепах,

що стільки ж дивно, скільки й чудно.

Я жив між сосон без прописки,

та ліс не сердився. Лише

сварилися сороки звисока,

іще немало вас, іще

нажалять сосни і натре

пошерхле сонце бородою,

і хвиля вив'ялить водою,

мовляв,— живи! Просить не треба.

А що мені просить? Хіба

аби мене не помічали,

не проводжали, не стрічали,

Я жив отут. Серед комах.

І спину вилежав на хмизі.

Прийшов без пропусків, без візій,

захочу — то й піду отак.

Усе, здавалося б, тобі —

і сам на сам — рости по горло,

блукай дзвінкими коридорами,

живи і їж, дивись і пий.

Здасться, все отут. Усе.

Куди не глянь. Усе. І слова

ти не знайдеш собі нового,

щоб довершити це поселення.

Пітьма тайгова — як Елізіум,

модринна глиця — ніби сліз

окалини. В мошкарнім лісі

в кошмарнім краї — всі зійшлись

твої трускі стезі. Віднині

спроваджуй тьмяних днів разок

і в надра, як в слова глибинні,

спускайся, кайся і пісок

пересипай, перелопачуй,

переливай, перемивай

своєю кров'ю. Не достачиш —

на ту покуту. Так і знай,

що не достачиш. Чорні тіні

стоять, мов склякле вороння,

вітри завіяли осінні,

а голова — немов горня,

допіру витягнуте з печі.

Дарма! Не заховаєш в плечі.

У мене тіло з мармуру.

І в горлі

спинився крик:

несила продихнуть.

У мене очі

згасли, ніби зорі,

а руки рвуть ланцюг,

котрий не розірвати.

І є гірка відрада в тім,

що мармур

научений мовчати од віків.

Хай мовкне горе

і німіє біль,

одягнені у камінь,

мов у панцир.

Тож уподоб мене,

бажаний сон,

допоки день не вихопиться з дзвоном,

узявши сонце віще, мов ліхтар.

А покищо — не руште:

тихни, ніч,

змовкай, печаль,

в важкому заборолі.

Стань гордою в мовчанні

і лічи

хвилини, дні, роки а чи століття,

допоки не прорвешся раптом криком

пожарищного степового дня!

Ревіло радіо. Пташкам не набридало

співать відрання про одне і те ж.

Ти набігала, хвилями віддалена.

А я мовчав. Я думав. Я не щез.

Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте

собі казав, що встану і піду,

аби ти більше душу не висотувала,

аби ти тільки не спиняла дух,

аби ти знову не сказала — знов я.

Радіогоробці. Радіосолов'ї

Цілий день. Цілий день

Цвірінькають в'їдливо.

Радіо — цілий світ. Радіо — всесвіт.

Радіоголосів сеймова сесія.

Мов порожній капелюх на ставку. Воронам.

Боже мій, скільки злюк. Головешок чорних.

Б'ються так навіжені — в стовбур головою.

Скарані на горло жевжики — сіпають бровою,

Головою світ лякають — бійся, світе!

Ненаситтю зустрічають. Проводжають ненаситно.

Світ у горлі увесь. Правда — в хрипі.

На залізних зашморгах і вночі порипують,

А вночі, мов сичі, влаштовують обструкцію.

Уночі — не кричи і не лай інструкцію,

Як ходити, як стояти, як сидіти — першому.

Горе бути, чорний брате, отакому впертому.

Помовчи — хоч-не-хоч — та закрию пельку,

Людям сну не мороч раєм-пеклом.

Стільки правд і порад — кольорову райдугу,

Якби можна дотягнутись, обірвали б радо.

Обірвали б, ніби струни, — на одній спробуй

Перегратись, перебратись, переколобродить.

Радіогоробці радо в очі цвікають,

Головою і руками, попереком, ліктями,

Мов перекупки на торзі — давнім кроком.

Не дивись, що старе, поки вкрасти

І на світ донести — ось воно й постаріє,

Не торгуйся, забирай з тричортами в парі.

Мене народ стражданням потомив,

і я поплив рікою сліз. Рікою...

І ноги збив за ярою підковою.

Мене народ у горі потопив.

Я горем став. Совицею посивілою.

Я звик до нього. Горесвітом став,

і кляв я радість, і веселість кляв,

і кляв життя — надсадно і надсило.

Я світу утікав. Втікав од себе.

Втікав у себе. В нетрі. У ліси.

А що я сіяв? Я лиш попіл сіяв

на ваші голови. Простіть мене. Простіть.

Я недоріка без'язика. Досі

я людську душу жалем затруїв.

Трисвіте мій. Тригоре. Триголосся!

Я в тебе увійшов і заблудивсь.

За мною всюди сльози. Наді мною

немало хмар спливло. Немало кар.

І карий край — блакитною маною

за роком рік — втікає і втіка.

Сині складено стоси.

Червоні шапки

порозкидано густо

по замкненій площі

вже поетові зашморг

на шию накинуто

п'яне юрмисько взяло

зв'язало волочить.

Дотягнули, ведуть,

юрмо звіром реве

потім стихло. Лиш чути —

подзвонюють пута.

Б'ють у бубон. Солдатські

багнети навхрест

і впиваються кров'ю

промови-шпіцрутени.

Екзекуція куца,

та треба пройти

і не впасти. І голову

не опустити.

Багровіючим оком

оглянуть святу

землю ту

що тобою несита.

Чи тобі вдивину

це позорище? Ніж?

Чи тобі вдивину,

еполети жандармів!

Чи тобі вдивину,

що торгують підніжки

вже й тобою, ганьбою

мовчазною карані.

Край насилу мовчить.

Край насилу не крикне

та тьмяніють вже очі

шалені і гнівні

вже заходить на бурю —

гримітиме грім

на твої роковини

в твоїй Україні.

Вивершував і вивіршував,

бо вирішив, що біда

буває в житті і гіршою,

а от на папері — вдавана.

Сльоза не в'ялить і не палить.

Дивіться чужу сльозу,

котру дарують на пам'ять

першої ж зустрічі.

Дивіться цей сміх покривлений,

та не зазирайте в рот.

Дивіться цей сміх — споріднений,

близький до ваших чеснот.

Не можна у горе грати,

не крем'яхи ж... То не грай.

Бо є у сибірських квадратах

радісний небокрай.

Де сосни колючим сміхом

лоскочуть чиюсь утіху.

І стишують горе віхоли

сухого, як промінь, снігу.

Де небо таке велике,

така маленька Земля.

Де серцю єдині ліки —

що кедри — і ті налякані.

Що всьому на світі край є,

що є і життю межа,

бо радість — і та карає.

І та — чужа.

Раз Бетховен зайшов у гості.

Буду вдома. Куди іще б?

Стіни стали круті і гострі,

ніби скелі. А це плачем

визирає гроза, мов гаддя,

і приручені блискавки

з ним обручені — на багаття

для холодних світань. Київ

ліхтарями світив спросоння,

світло шастало у вікні,

місто сліпнути стало. Сніг

промережувався в косопис,

оркестрові стихали півні,

увертюрна влягалась тиша,

і похмуро пливли вогні,

жовтороті од вітру й хвищі.

А Бетховен уже вперед

нахиляє голову туром,

і ламається поперек

непокірним лячним ноктюрном.

Морок сплеснув, неначе птах,

серце бубоном б'ється в грудях.

Хай бубнявіє. Не питай,

буде буря, а чи не буде.

Рами вікон, мов чорні ноти,

на підлоги лягають — грати!

І волосся його розпатлане

повилося музичним простором.

Він мовчить. Але я мовчу,

але я розірвусь од злості.

Цідять морок непевні гості

оркестранти. Чоло печуть.

Зачекай. Він, шалений бог,

Архілохом кривим і воєм

наступає на очі напористе

епілептика грім-бровою.

Київ — де ти? Горить земля,

чорна нота долівку спалить,

чорна нота одвіку бавиться

і змією все б'ється зляканою.

Маестро. Зажди. В ніч.

Не пали. Бо поллється з горла,

вирветься враз прогіркла

радість, плоскоступа і змокла.

Вхопився обома руками

За хвилю: винеси мене!

Вже, безпорадному, важка мені

Душа, бо й зігнута, не гнеться.

Вже далі спине, бо тепер

Мені одна лиш смерть — за друга,

Бо вже ні друга, ані крука,

Бо ані ворога тепер.

Тягни мене, бо упаду.

Замало, альпініст, замало

Назнав біду, і хист замало

Мене провадить по сліду.

Вхопився обома руками

За хвилю: хвиленько, неси,

Мене поволеньки неси

На гострий прибережний камінь.

Ліс заіскрів у сотні горл

зозуль, і горобців, і горлиць,

їх сонцем оповитий хор

про власний зиск і власну користь

пускає стріли в солов'їв.

(З дощу такі вологи стріли).

Більшовицькі кури

бігають під зорями,

а комуністичний

рак спішить вперед.

Древні перелоги

душі геть проорані.

У тітки клопоту цілий день.

До колгоспу не ходить. Стара вже.

А свиням кинути бур'яну —

Бо роздеруть обору.

Нагодувала собачку

І пішла з драбиною у садок.

Нарвала повну торбу вишень,

Шию змуляла поворозка.

Постелила ряднинку —

висипала.

Стільки назліталося мух,

що сердитий собака

зубами ляскає, ляскає,

мало не лопне.

Забрала полотно.

Намочила в ковбані

і, розстеливши по землі,

почала гнилички збирати.

Ціленькі — в одне відро,

побиті, миршаві — в друге.

Одні — свині похрумають,

інші — й на сушку можна.

Скоро прийде чоловік з кузні,

треба готувати вечеряти,

он же й сонечко ген-ген

скоро й зайде.

А ще треба відлучити овець,

подоїти, у хлів загнати,

Хвору ногу попарити —

а там — і спати.

Здалося, я живу в країні мертвих.

Христос з зорею жовтня на сорочці

спішить до комендантської години

позамітати всю міську панель.

Єврею! Любий, добрий мій!

Несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий,

мій вижарений у віках.

З вітчизни, з вір сам Бог судив

тобі на Африку, на шлях,

і Гібралтар тебе ковтав,

а ти підводив горло вгору.

Отак жирафи по воді,

отак жирафи із вогню

із плям гарячих шиї пнуть:

не дотягнутися до неба.

Тріпочуть ніздрі — пломінь п'ють,

вогненні хвилі в груди б'ють.

Забубняніла водна путь —

у бульбашках кривавих — гребінь.

Дна не викопитиш.

Дна не викотиш.

Увігнались іклами. Вечори.

Так вовки — на лошиці

тінню-цівкою крівця,

перетерта арапником

перерізана шия.

За що ти судиш цілий світ,

діставшись берега, коли

ти в світі місця не знайдеш,

як вікове багаття душить.

І знов в вогонь, у воду йди,

весь вік жахаючись біди.

Кому, Єгово, догодить,

щоби пролізти в голки вушко?

За що ти судиш цілий світ?

Чому ти місця не знайдеш?

Тебе покинув рідний край

блукати, як Марко у пеклі.

Тебе людський запеклий люд

в багно засмоктує до вух,

щоб ти осліп, щоб ти оглух,

неспинний досі і утеклий.

Кого тікаєш ти? Чого

тобі знайти не довелось?

Замало спало ще снігів

на ту нещасну головоньку.

Карає сонце, а не гріє,

земля погорбилась тобі

від заворожених волось

на голові — до рук, до ніг,

До горя, що в тобі жаріє,

щоб ти стражданням виростав,

щоб ти сльозою попелів,

щоб ти негодою чорнів,

щоб ти прозорішав од горя?

І знов шумлять тобі світи,

і знов шугає Гібралтар,

шукай Хоривів — нових кар

скрижалі полишай для моря.

Мій час — не час. Мій рік — не рік.

Людове! Люде! Людськосте! Волаю,

Кричу і головешкою горю,

Чи я Отчизни рідної не маю?

Чи я лише ману боготворю,

Чи я намарне горлом прориваюсь,

Рвучи, як обручі, за пругом пруг.

Чи я — у горі — звернений добру,

В галюцинаціях Вітчизну проглядаю.

Мій час — не час. Є тільки грубий карб.

Мій вік — не вік, але дістався досить.

Ярмом дістався — і не зрадь довіку.

Не заворожиш світ очима.

Не заворожиш світ нічим.

Негарний, як стилет, хлопчина

намарне доброти учивсь.

Не вивчився. — Важка наука!

Міцна, немов граніт Карарри.

Його наука йде до бука,

(все навпаки!) — іде до кари.

Довготелесий, вугруватий,

як сонях вибитий лице.

З таким не брати — віддавати.

Не вчитись мови, а акцент,

а тільки приголосні чути,

а тільки розголосий біль.

Мізерні зерна — то й отрутні.

А круглі зерна — не тобі

ронити в землю. Посівальник —

не ти. У півдуги — посів

пісень весільних і печальних,

пісень потворства і краси.

І станеш голосом без тіла,

і станеш горлом — без грудей.

Тобі рільничим бути хтілося

даремно. Не в'орався в день.

Тепер тобі — лиш дим — без спалаху,

залитий у печі вогонь.

На смертному одрі, як змалку, пізнати порожнечу скронь,

голодну круглістю, як хлібом. Голодну світом, як

вітчизною, від краю віри, серця зліва, лівіше сну — і

рано й пізно побутися. Лівіше мрій. Лівіше найлівіших

ребер відчути добру сатану, що уподобилась до тебе.

29.8.65.

Забере і обранить.

Романтичне твоє забороло

Упаде і розсипле

В сиві очі свій дзенькіт сухий.

Ти один, ніби палець.

Ти один (не в любові народжений,

у розлуці народжений).

І один, як байстря...

Білий світ — мов коробка,

Дзвінкий, металевий і скальний.

Денним сколотий сміхом.

Байдужістю вдячних очей.

Ти один, ніби палець

(не в любові. У горі народжений).

І тобі — самота тепер.

Світу білому — самота.

Заглибляйся у пустку.

Захлинайся. В минуле вертайся.

День як день.

Коли ти десь. Коли ти щось. Коли ти

загасла, як маяк у тумані,

нахвиливши на душу тихе літепло

отих студентських молодечих днів,

що і в сімнадцять пахнуть молоком,

парним, туманним, доєним допіру.

Коли ти десь спливла, як терикон

спливав у день, пускаючись на віру

твоїх очей. Твоїх монгольськи-зляканих,

сливових, довгуватих, як мигдаль.

Від краю серця — зорана рілля,

від краю — чорна, посивіла — далі.

Коли ти десь за віхолою пам'яті,

за кучугурним сніговим горбом

ввірвешся в ніч із пахощами м'яти,

із памороки збитим молоком.

Коли ти тут. Бо я вже ніч прождав,

щоб ти із-за плечей моїх неслася.

Неслась — і висла. Опускалась — гасла,

склепивши стигле око, як мигдаль.

І цілила у лоб. Не поціляла

і поціляла. Покотьоло іскр

розмотувалось в очі. Цілувала?

Так — цілувала? Од розлук — незвикле?

А нині ждеш — кого? Кленеш — кого?

Кому оповідаєш, як кигиче

дитя під серцем в тебе? Не накличуть

його волання спитого мого,

забутого за віхолою пам'яті,

за кучугурним сніговим горбом

із зашпорами серця. Запах м'яти

такий, як снігу запах, їй же богу.

Холодна, синяво-полискова,

кучерява од дружніх співів

підвелась на туманах весна.

В шиби дзьобом ударила —

і день зайнявся!

І зразу — Кіндрашівка,

яруги, ченцями ночі —

(Скелі, любові Шипки)

і гіркотою серця

губи запахли.

Виривається, проривається

з невидублених кожухів,

виривається з коміра,

відмахується від роїного реготу

і падає сизо-червоне

пір'я. На диких кронах

ранок видивлений.

Так кінь переходить з клусу

в галоп. В перебіжні трави.

Так радість мою нсзгорнсну

прогнилі спиняють пні.

О, ще — замало.

Замало. Вірте — безкраїше!

Замало. Пружніше вірте

в дикий дзенькіт копит.

Вірте у що завгодно,

вірте в дороги жайворонів,

вірте, що жайвори легенькі,

як жайворовий спів.

Мільйонновольний — як мільйонноволий

мільйонне виллюся, мільйонне наберусь,

переберу, переколишусь полем,

перелопачусь і пересміюсь.

Я круторогий, я пожежновиїй,

зміїно вогневіє жовтий хвіст,

ідіть до мене з висохлими вим'ями.

На ваші вим'я мій вогненний хист

мільйоннохистий з хитрістю мільйонною

мільйонновирлий покидьок доби.

Ідіть. З подякою — з німою мовою,

сухокопитий згадуючи біг,

мільйонноногий і мільйонностегний.

Щоб мільйоново запліднити вас,

я прострілю вас палицею-стеком.

Ставай же в чергу, злякана братва

Америки, Австралії і Африки,

блудливі азіатчини гетери

чи Антарктиди чи тобі Атлантики,

ставайте по одній до мене в чергу.

Вагітний світ впаде мені до ніг,

запліднений моєю пліттю-злістю,

а потім Землю одружу на Місяці,

а потім всесвіт одружу понівечений.

Тридцять сьомий — неначе жарт.

Як кавалок у горлі.

Від країв набіга пожар

У тюремному коридорі.

З варти, з камер, із ключарів

Утікаючи поодинці,

Той, хто вихопився — й згорів.

А згорів — то і в воду кінці.

Кретинічно-прямий, до болю

У колінах, крижах, в очах

Наростає грибом над епохою,

Нагасакі й гетто початком.

Тридцять сьомий — неначе жертв

Тридцять сім головешок гордих,

Тридцять сьомий — неначе жерл

Зголоднілі провалля чорні.

Тридцять сьомий — прямий, як стек,

Вузлуватий, як бучок з дуба.

Пересохлий ковтає степ

Пігулки жалкі душогуба.

Ніби сам песиміст-вусань

(зашморг шию суху не вхопить)

перетрушує небеса,

яре сонце у крові топить.

Ворожбит з голови до ніг,

Кат від ніг до зубів — він знає:

Він сидітиме на коні:

Під копитами ж світ конає.

Дуби, дуби, де ваша слава,

де ваша витримка, дуби?

З доби кривого Ярослава,

з руїни, з москалів доби

ви тільки й живете, щоб жити

мовчазно. В горі голос зглух.

Від ваших хворостей, недуг

лиш колоски напнулись житні,

і день минув для вас одним

проривом з-за гори, з-за флангу,

і вітер вас схопив під пахви

і править з вас собі данин.

Яких данин? За що й навіщо?

За це житейське ремесло,

що в світ коріння проросло,

не знищене дощенту в хвищу

колишніх слав, купівль, продаж,

в годину визрілого лиха,

коли вас обсідала пиха,

як обсідають круки вранці

козацькі трупи? Ні, не ви,

не з вами вийду я на битву,

коли зберуться на ловитву

звірів затятих. І ковил

Під вишнею щасливий у траві

бездомний кіт так солодко розлігся,

поклавши сонну морду межи лап.

Упала шишка із сосни.

Вже шоста вечора.

Гримлять трамваї.

А все — на кий біс?

Складаний ніж —

то ціла філософія.

Але про те

не думай.

Страшно!

День врівноважений,

як куля чавуну.

Поступово перетворюєшся на власний архів,

дорогий, як померлий родич.

Нічний ставок межи соснами,

книги, самота —

більше не зворохоблюють.

Життя обернулось міріадом мет:

забаганки — всі здійсненні...

Простягни руку поперед себе:

схололими пальцями

відчуєш своє життя.

Лежу на дні, і випрозорів світ, і я збагнув, що раб і раб

і раб ти, котрому замість ребер — тільки ґрати.

Отут, край зеленого моря, де стелиться дим пелехатий,

де гони горять тамбережні і колеться дня малахіт,

чекаю своєї утечі, відваги, немов самострати,

округлим бовваном замрівся упень заворожений світ.

Це втома. Це спокій. Це вічність, котрих помінити не можна

на добре прокурені ночі, на кострища чорних мотузь.

Вельможне моє безголів'я. Моя безнадіє вельможна,

тепер я ваш бранець одвічний. Я ваш. І навіки. Клянусь.

Звабливо жита іще грають спижево-зеленим охвиллям.

Тужавій, бо час! Бо планета вкривається золотом піль

троюдо, розрадо непевна, моє вікодавнє тройзілля —

тебе недопити. Прощай же й ти, осиротілий мій біль!

Ти освідчувалась очима,

ти освідчувалась плечима,

ти освідчувалась устами

і мовчала.

Ти мовчала, як ніч зав'южна,

ти мовчала, як піч, натужно,

ти мовчала, як м'яч, безпам'ятне,

ти кричала,

ти кричала — і сосни сохли,

і зволожені горла грілись,

ти кричала — світи струміли

кучеряво-сполохано,

і гойдалося сонце в небі,

на землі дерева гойдались,

ти безстидницею услід мені

завстидалась.

Ти звіряєшся — я не вірю,

проклинаєш — а я мовчу.

Бо під серцем тебе я вивірив,

бо грудьми я тебе відчув.

В оцім безхліб'ї і бездоллі,

в покорі віковій оцій

пропасниця трускими коліями

згинає й горе у ковіньку.

Країна марно супить брови,

вганяє проміж зморшок грім

намарне. Гробовою охрою

наш скіфський порох закурів.

У цім мовчанні гробовому,

в покорі віковій оцій

уже ні доброму, ні злому

ти не підвладний, гніве мій.

В твоєму задубілім горлі

заледве чутна хрипота,

і сукровита ув аортах,

як у астматика крута.

У цьому забутті страшному

світ застують криваворуч,

і вже ні доброму, ні злому

доба не справить пишних учт.

Твоя обшарпана керея

пропахла на вітрах століть,

а вже керею на ліврею

міняє вічна ненасить.

Кому — жити, а кому — не жити.

Тільки серце брудити своє.

Обирай дорогу, посполитий.

Є кормига, коли шия є.

Кожна п'ятирічка — крові річка,

доки ноги витягнеш — копай.

А помреш — і втіха невеличка,

що ти — пекло будував чи рай.

Ой же й рай — скидається на пекло,

жили витягаючи, будуй

за стражданням — все життя полегле.

Безпашпортний і закріпачений,

сліпий, колгоспний мій народ!

Катований, але не страчений,

рабований, але не втрачений.

Тебе знайшов я на добро,

а чи на горе. Я не знаю,

не хочу знати. Ти бо є,

і я до тебе утікаю,

і я минуле проклинаю

твоє, народе мій, боєць,

твоє минуле. Де ти був,

і де ти жив, і де ти взявся,

і де ти стільки лих намався

як ліз покірно під обух.

Під сонцем наших конституцій

Земля щаслива сухо тріскає,

Грозовим духом революцій

Уже запахло зовсім близько.

Село! Колгоспна вітчина

знедоленої України

ще спить. Воно не йде до нас,

а тільки шле за сином сина

від золотих пшеничних піль,

від трудоднів і від кріпацтва.

Вже п'є той син гіркий напій

свободи, рівенства і братства,

бо все у місті. Тут живи,

працюй, конай, перевиконуй,

глевкими куснями давись

щасливих сталінських законів.

Так древній орють переліг.

За скибою лягає скиба

і все ховається в ріллі —

і наша мста, і давня диба,

усе ховається. Кріпак —

безпашпортний — вже тридцять років

солона слава, як ропа,

карбує переможні кроки

з соціалізму — в комунізм

(з старого рабства — до нового).

Нові ж раби — в країни скрізь.

Зате ж нові. І — слава богу.

І слава богу, бо іде

нова доба, нова надія,

і сонце ленінських ідей

на людство благотворно діє.

Право — то слово дрібне.

От обов'язок — слово!

М. Рильський.

Ясне кільце, в якому жити трьом,

встромивши в нього голови по шиї.

Лишень кільце вивершує надії

чотириста п'ятдесяти шістьом.

Хто не завісився, з досади цідить бром,

завішені, конаючи, радіють:

з усіх людей вони лиш жити вміють,

зробивши власну смерть своїм добром.

Конаючи, вмирають ще живі,

зате живих за мертвих уважають.

Що мертве, що живе — не розрізняють,

бо ходить білий світ на голові.

27.5.70

Вийдеш у самоту:

в ліс,

до ставка,

в натовпі вулиці —

вірші навколо тебе

гудуть, мов джмелі,

тільки немає змоги

зупинитися і

бодай одного впіймати.

Тепер шукай — між недругом і другом,

де друг, де ворог. Поки не збагнеш,

що ворог — друг, а друг — найбільший ворог,

допоки не збагнеш — що є в тобі

нищитель твій. Такий самонищитель,

що убиває, творячи добро,

що материнський дар земного лона

сповитий димом смерти, що небес

сягнув безмежний визволення дим,

попереду котрого невідомість,

в якій він тратить свій непевний вид.

— Хто тебе жде удома?

жартує старий,

попихкуючи цигаркою.

Справді,

хто тебе жде удома?

Стіл?

Самотній стілець

проти вікна із сосною?

Дружина,

схилена над дитиною?

Вічність,

зраджувана щомиті?

Хто тебе жде удома?

Хто?

Хто тебе вдома жде?

3.8.70 р.

Снить любов'ю любов, а Вітчизна — вітчизною,

а дорога — дорогою, а метою — мета.

Снить притлумлена злість моя злістю залізною,

і самотністю марить моя самота.

Двійником я живу у подвійному світі,

не збагнути, де я, а де світ, а де тінь,

що ти — щастя пізнав чи своє лихоліття?

Височінь це небесна? Чи пекла глибінь?

Сню собою, мов сном, або матір'ю марю.

Україна — по лицях, акцентах, стовпах.

Наслухаючи трудного серця удари,

що небавом ударить — оберне на прах.

На історичному етапі, йдучи в комуністичний світ,

шукаю по великій мапі, де б віднайти гарячий лід.

І так я вірю в лід гарячий, як в сорок вірую святих,

і сподіваюся, неначе мене врятує він од лих,

неначе віднайду країну, де люди схожі на людей,

де мавпи не зовуть людину навчатися своїх ідей,

де синє небо — справді синє, де справжня вруниться трава,

де друг мій, мов дитя невинне, збагнув, навіщо голова,

де кожен має парасолю, неначе небо угорі,

і каже: вас я не неволю переступати мій поріг,

де сонце устає на сході і йде на захід спочивать,

де людської душі насподі панує мир і благодать.

На історичному етапі, йдучи в комуністичний світ,

усе відшукую на мапі, де б віднайти гарячий лід.

Господи, прости! Пішов я на страсті,

купив свічечку за копієчку, понюхав,

а вона медом пахне.

Я взяв її, та з'їв.

Опівночі, о дванадцятій годині,

коли вилюднілі вулиці

стогнуть, як порожні керамічні труби,

до пам'ятника, що проти Бесарабки,

з'їжджаються мовчазні машини,

вигашують світло

і на ходу засинають.

Мовчазні люди

мовчки виставляють обмежувальні щити,

мовчки переставляють годинники на 8 годин уперед

і починають мовчки шмарувати вождя.

Глухо працюють помпи

(душ розраховано на 2 години),

брудні патьоки води —

єдині сліди часу —

течуть асфальтом, сходами

і навіть Хрещатицькою долиною,

де ось уже майже 200 років

не родить ні капуста, ні помідори, ні огірки.

Мовчазні люди,

викупавши вождя,

витирають його вишиваними рушниками,

на яких мезозойські півники

ось уже 250 тисяч років

дзьобають мезозойський виноград.

Старанно витертий вождь,

чорний і лискучий, як мурин із Гани,

мовчки дякує,

мовчки вибачає святотатство,

мовчки сподівається,

що ранок,

переведений служниками на 8 годин уперед,

таки прийде —

коли не тепер,

то вісьмома годинами пізніше,

чи вісьмома годинами ще пізніше,

чи вісьмома годинами ще пізніше,

бо які б не провадили службові

переміщення білого дня,

які б не покладалися на нього

позаурочні обов'язки,

але він таки несподівано для всіх виринає,

і покищо — навіть щодоби,

хоча й невідомо,

о котрій годині саме.

7.9.70 р.

Затихло. Смеркло. А по хаті

птахи літають пелехаті,

птахи літають пелехаті

і зимну кришать самоту,

останній згарок дня потух,

а ти не піддавайся втраті

себе, принишклого у хаті.

Птахи літають пелехаті

і зимну кришать самоту.

Електролампа спить. Пітьма

розсипалася по підлозі,

сядь на диван і вимий нозі,

нікого наокруг нема,

лиш ти. Як перст. Бовван в кімнаті,

і сновигай з кутка в куток,

звільняючись усіх морок,

та зупиняють тихий крок

птахи. Літають пелехаті

і викликають сонм морок.

Більмо полуди облетить,

в великій мисці затремтить

вода, що хлюпає об нозі.

На дріжджах самота росте,

а ти проказуєш — пусте,

ба й вивільнишся, як на те

надійде час. І не про вас

птахи, світлішаю в тривозі.

Десь пізній півень тре сірник,

і зразу ж холодно. Літник

накинути б на утлі плечі

та рухатися — не до речі

звільнитись бажань самовтечі,

то понад силу і не звик,

і не волію. Краще так —

немов на кухні — кавардак

в душі. І вітер загогоче

у комині, і вже руде

шаліє полум'я. Не хоче

діткнутись уст. І невідь-де

прохопиться, сяйне і блякне,

сяйне і блякне, і мовчить,

і знову слів тобі забракне,

збагнуть забракне — що за мить

уроча носиться по хаті,

немов квадратний корабель,

птахи літають пелехаті —

то ти спогадуєш себе.

7.9.70 р.

Десь тут, на великій мапі республіки,

вловлюються обриси людського тіла.

Уявити, що голова повна води

і людина висить догори ногами, —

досить моторошно.

Отож, навпаки: людина стоїть у воді,

її немога витягти ноги.

Але справа не в тому: ось тут, вдвоє чи втроє,

де голуба артерія погрубшала,

має бути сіра, насичена киснем сировина.

її треба вибирати щороку —

такі в нас санаційні обов'язки.

10.9 70 р.

І клекотіли хвилі... Чорна ніч,

прогнута мегатонними зірками,

хилилася до теміні морської

і пахла водоростями й вином.

Уводноголову — ні рук, ні ніг —

тримався я на видовженій шиї,

іхтіозавр двадцятого століття,

і сонця-світу з пітьми виглядав

запаленим од вічного безсоння

і збожеволілої вкрай стихії

розкритим оком. Ось воно, життя,

де помінилися і твердь і небо,

діяння й сон, надія і печаль,

де цілий світ пішов до себе в сховок,

ось ти, надіє спраглої душі.

Агов — кричу, а видає — німую,

людове, люде, людськосте — агов.

І хвилі шамотять, і никне небо,

і раптом — небо Бог продер мечем.

Удар. Удар. Іще один. Удар —

ховай, нахарапуджений огромом,

заждалу шию в плечі. Заховай

багатогорлий крик в морській безодні.

Те, що вода йшла плавом,

він розумів.

Погоджувався,

що у воді можуть бути

ганчір'я, тріски, штахетини, будинки,

старі підошви й посвідчення

ударника комуністичної праці,

й ще нерозгаслі коров'ячі кізяки.

Але до чого тут ще й солома? —

обурювався він, аж до трясці:

терпець і йому урвався.

Сидячи на вирваній із корінням вербі,

він складав човником долоні,

виловлював соломинки

і нищівно шматував їх

на тирсу:

хай і паводок — але не без ладу!

Іще допіру

мізки сушили тисячі клопотів —

думи про друзів,

дисертацію і любов

обступали мене, рвучи на часточки.

Вічна ворожнеча

калюж і зір,

ворогування чистоти й бруду,

дитинства й надламленої змужнілості,

поезії і гросбуху.

А потім — в гуртожитку

одержав з дому листа,

прочитав —

і облетіли

всі маруди.

Все — відійшло,

ніби сховалось у тінь,

і стали

тільки мама і тато,

і сестра,

і донецька домівка.

Пише тато

незвиклою до письма рукою,

що

Ти десь блукаєш досі, босоніжко,

По ранніх травах. В лузі. По росі.

Ти кульбаба. Ти повнишся в красі,

Довірливу ховаючи усмішку.

Ти заспіваєш ранок. Стихне луг —

Йому б напитись пісні молодої,

Джерельною упитися водою,

Поки віддатись до косарських рук...

А доки коси клеплять — заспівай,

Засій свій жаль і заплети кісничку,

І кинь вінок у журкотливу річку,

І заким він не зникне — не змовкай.

Джерельну воду в пригоршнях червоних

Тобі до уст моїх не донести...

І за розлуку. Й за любов прости,

І за печаль, що тоскно в соснах тоне.

Оці жовті будинки

оці вікна

з захованими в глибині душами

оці душі

заховані між ребер

оці очі

закриті, як вікна, шторами —

Це все незглибиме

Все — неминуще

Це все — коли б тільки тобі захотілося —

може стати твоїм.

О, ці жовті будинки

Ці жовтіючі листя на деревах

Цей пожовклий, але по-старечому прозорий Київ

Цей жовтий світ —

ніби паска, щиро вимащена золотим яєчком

Цей жовтий світ —

він добрий, як бджолиний віск

він пахучий, як казка

Біля цих жовтих будинків

Блукаючи наодинці — один між всіх —

один блукаючи і розтаючи між зустрічних —

Я марив тим,

що знайду пристойну роботу,

житиму в Києві

щодня зустрічатимуся з Дніпром.

І от — несподівано —

Раптово, немов світання,

виринув інший світ,

домашній, млиново-духий

і збережений пам'яттю натюрморт —

татом зроблений стіл,

кривий на одну ніжку,

а на столі чотири руки —

мамині й тата.

Чотири руки,

Важкі і гулкі, як плуги.

Чотири руки

Вибродилі на добрі на вітрі,

вимоклі на дощах,

випечені на сонці,

висушені на вітрі —

різьблені й перерізьблені.

Чотири батьківські руки на столі

і висвітлені стінами лиця —

літеплені материнські очі,

насуплені добрі батьківські очі

і зморшки — шорсткі й карбовані —

над столом. Стікають.

Жовті будинки!

Я не лишуся біля вас.

Чуєте — я не лишусь.

Я не шукатиму роботи,

щодня не зустрічатимуся з Дніпром.

Краще поклавши свої долоні —

на старий, збитий батьківський стіл,

дивитися на домашній натюрморт,

тихе життя неговірких долоней.

Жовті будинки!

Я не лишуся біля вас.

Ваші вікна

Зашторені і оглохлі,

Запнуті фіранками до підборідь —

Як старі жінки ховаються, ніби равлик у сутінь.

Ваші вікна

мені нагадали край

і рідну хату

і старенький батьківський стіл,

і чотири сумні руки.

Ніби кожна — одна, самотня,

Ніби кожна — така самотня,

от як мої старенькі

мама і тато.

Ми берегли Вітчизни рубежі,

сховавшись за уральськими хребтами,

після получки самогон хрьобтали,

п'яніли, цілувались і божились,

що дружба є. Що є любов. І є

людська підступність і коханих зрада,

що кожен з нас — озброєний боєць

з руками вкраденими.

А небо добре позира згори,

розстріляне не раз на полігоні.

І тільки глухо хлюпотіла річка,

придушена, мов зашморгом, понтонами.

Ми пили до отьмарення. Тепер —

казарма. Старшина. І гауптвахта.

А там до ґрат припнеться добрий вересень

і вже почне тужить і плакати.

Немов старці, бредуть сліпі дощі,

і задиміли осені багаття,

а тут як слід од зброї одпочинеш

і з арештантською переговориш братією.

Приймаємо присягу. Всі ложки

попереламані, поперебиті,

а б'ються так, що аж дубіє шкіра...

Та не просив у хлопців пити.

А потім вечір. Перевірка. Сон

бере тебе із нарами додому...

... У річці мати вибирає льон,

немов рушниці, між стіжками довгими

в козли складає снопики. Сестра

в вікні над п'яльцями схиля голівку,

заторготить од вітру синя шибка,

а їй здається: повернувся брат.

Іще зарано, рідна. Ще пожди,

за пару зим я повернусь до хати.

І не журись. Уральські злі дощі,

неначе хмари, осінню розплатані,

перегородять сон. І вже нема

ні хати рідної, ані тобі казарми...

Чорніє під дощем моя тюрма

і чорні сосни із тюрмою в парі.

Світ перейду — і упаду

десь на чужій стерні.

Вже свого краю не знайду,

не попрощаюсь. Ні.

Світ перейду — металу дзвін,

як млість, мене хмелить.

(А скільки літ, а скільки днів

тобі лишилось жить?)

Світ перейду — поля і меч

тополь. Поля і меч.

І обрію пругке лассо

торка краями плеч.

Світ перейду — услід тополь

(як герметична ніч —

тополя кожна!). Чорних доль

услід. (Якій — навстріч?)

Світ перейду — і упаду

десь на чужій стерні,

немов заброда. Перейду

життям — по стороні.

З крихкого краю. По ребру

Адамовім. І знов

ітиму — казематним сном,

не зрадивши добру.

Світ перейду — і упаду

живе чи й не живе

той край? З біди — в нову біду,

із пекла — у нове

незвичне пекло? бо не звик

ти до незвичних лих?

Повік ти натерпався їх

та й досі — не утік

(незвичних лих? А як ти зміг

ловить крізь ґрати дні,

писать рядки, де кров'ю стік

твій захалявний гнів?).

...А строга варта з-за плечей,

(Кругластий біль ребер!).

Розбавив дьогтем ніч і чез

багнет. Як в прірву — вепр.

Світ перейду — і западусь

десь на чужій стерні.

Бо свого краю не знайду.

Не попрощаюсь. Ні.

Ви не народжені безхребетними,

З вас мали бути люди.

З людськими прикметами,

З радощами й печалями,

Теж людськими.

А ви,

Навчені плазувати

Перед людьми, вітрами,

Бурею і грозою.

Ви

Навчились стежки звірячі

Відшукувати —

Й по них

Гаддю повзти, черевом обважнілим,

Землю безчестячи.

Хай там що не говорять,

А скажу:

Нехай ти родився людиною —

Тільки прагни!

О, тільки прагни!

Старанність винагороджує:

Зможеш змією витягтись,

Зможеш втратити крила.

Чи, може,

Голову під крило

Часом ховати.

Прагни! О, тільки прагни!

Ти свого доможешся,

Ти зможеш

З усього на світі

Кокон, неначе зашморг,

Сплести для себе.

Рятуйте мене, хто навколо.

Згоряю!

Диміють вже скроні,

Горю!

Даруйте,

Як яро

Мов золотом брязну об площу,

Сполощу

Юнацькою кров'ю зорю!

Сто сонць почорніло в очах!

Сто лиць, мов вуглин, почорніли.

Душа, мов черінь,

Од вогню очамріла,

Пожежно важка

Голова-головешка.

Рятуйте — пожар!

Поспішіть. Бо Земля згорить

В хижому полум'ї.

Заримую червоне і чорне.

Заримую вітчизну й тюрму,

вождя з бригадиром колгоспу

і піду — з козопасом Макаром

цілину піднімати.

Лешку, Лесь Шалвовичу!

Пам'ять прізвище видзвонить.

Ти бажав слухати

Друже, Лесю, Олександре,

Лесику Шалвович.

Де ті гори, де Карпати,

Татри де твоєї сповіді,

мудрий погляд вороновий

так раптово загубивсь.

Ятаганні гарні брови

за порогом загубились.

Гір твоїх, Кури твоєї

мова горда і гірка.

Отаке твоє поріддя

і рідня твоя така.

На привалі — Цінандалі,

і на тактиці — як сван,

порятуєш, генацвале,

чи Абрам, ачи Іван.

Високі думи відійшли, як грози,

Поезія, як віра, відійшла.

І навертається рядок до прози

Змайстрованого прадідом стола.

Де хліб і сіль. І сала жовтий шмат.

Де чорні руки, але світлі душі

Моїх батьків. Де сльози, ніби груші

Старого саду, падають, мов град.

Вони самі — старі пенсіонери,

Сивенький тато — слюсар заводський,

З парокотельні слухає гудки

І, певно, вже не жде нової ери.

Бо сплинув вік. І мариться село,

Де руки діда, схрещені в могилі.

Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля.

Все забуттям, мов терням, поросло.

Бо сплинув вік. По Таврії, по наймах,

По вежах Закавказзя. По роках.

І вижовк світ по всіх материках.

Лишився цей. Малий. В вікні. У рамах.

Оце твій світ. Нехай малий, та свій.

Незрадний. Твій. Довірений і вірний.

Хай пам'ять бродить і гуде, як рій.

Це — твій. Пенсіонерний і вечірній.

Усе пройшло. Надії, боротьба

За крихту щастя і за крихту хліба.

За крихту віри. Але син раба,

На гребні літ ти власне рабство здибав.

Мовчи, глуха. Або мовчи та диш.

Або: роби грудьми — людьми не будем.

Революційних спалахів та хвищ

Вогонь бадьорий й вітерець остудить.

Що, коли може статись так:

тобі забракне краю,

як крику, що в віки прославсь,

прорвавсь — і не вертає.

Ані луни. Лише поріг

та дим з глухого комина.

Твій світ, не ставши на порі,

справляє власні поминки.

Він і не живши, обважнів,

аж грузнуть в горі груди.

І — повели. І — повелись

твої літа-маруди.

Що, коли може статись так:

ти сам. Ти пустка в пустці.

І тільки мати пресвята

в картатій грубій хустці

з туману дивиться: давись

довіку чорним хлібом,

але не зрадь. Не схибій.

І впасти в ноги не дано,

і не дано повідать,

що все одно. Що все одно

тут зроду не розвидніє,

що так палитиме тебе

її сльоза довіку.

І як тоді? І як тепер?

І як до цього звикнеш?

І як тобі оцей поріг.

зачовганий, як шлях,

до сміху свій, близький, як гріх.

до бісиків в очах?

Ти що казав? Зараза — що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла

Ти обіцяв — навіки зав'язав

Біль-білий день, то й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи — в болота сибірські.

Людські кістки — на добриво візьмеш.

Ти що казав — ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог — так. На полум'ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я — ворог твій — тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці

Закручений, як равлик, в ревматизм.

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій некомунізм.

Що час? То мереживо мрій,

Мереживо вір зголоднілих.

Тобі — двадцять сім.

Народжений

Тридцять восьмого року,

Ти з нього проріс

До своїх

Двадцяти семи.

Рік тридцять восьмий!

Тридцять дев'ятий рік!

Спочатку він був

Тільки садом; листя вологе,

бабусині завше вологі очі,

На підведеній призьбі —

Сонце вологе твоє.

За дорогою став,

І кудлатий собака

Злякав тебе якось.

Вишіптували переляк.

То був тридцять восьмий рік.

Збігає в минуле

Струмком, що біжить назад.

Дитинство твоє.

Збігає, як берег,

Котрого нога лиш торкнулась.

До школи тебе не пускали —

Малий те. Зарано.

Хай старші ідуть —

Бо тобі тридцять восьмий рік.

Ласкаво-хвора пісні суть,

ласкаво-хвора — добрість.

Нехай! І хвору пронесу,

і хвору! — наче совість.

Як світ — не вколо нас, а в нас

Так ми живі — не в ньому,

а з ним.

Закружляли вітри в деревах:

від коріння до крон

вороніє пограбіла тиша.

Від коріння до крон

напина вона жил крижаних

мертвий морок морозний.

Охрипли вітри

і сороки

скрипучими криками

сколюють віття сухе.

Закружляли нічні дерева.

І від крон до коріння,

від коріння до крон

надимається поніч глуха.

Будуть падати зорі.

Всює ніч опадатиме небо.

І ростиме земля

До зірок, до небес, до світань.

Закружляли вітри.

1965

Ближні — ворони, а сосни — дальні.

Ближній — смерк, а друзі — віддалі.

Ближні — сни і словеса печальні,

що пливуть грудьми, як по ріллі.

А далекий — день порфироносний,

і далеке — лопотіння щасть,

лопотіння щасть — непереносне,

бо воздасть тоді лиш, як продасть.

5.10.65

Від себе не сховаєшся між лиць

байдужих перехожих, між будинків,

які в постійності відчули силу;

межи дерев, простертих до небес,

що мовчки марять зорями нічними.

Від себе не сховаєшся. Ти сам —

і не губи останньої підтримки —

гіркого горя власного; гірких

своїх думок; бездонності гіркої —

це та основа, що тебе не зрадить.

А ти утік, чужих забагши рук,

тонких, як голосінь колючі трени,

і соромно тобі і дуже соромно,

і жаль тебе гризе.

Подонок! Розпачу у гардероб

не віддаси. Це твій. Найвласний розпач.

А ти підставив руки — і чекаєш,

коли дзвінкий обрушиться струмок.

Жіночі плечі — прихисток нічний.

Жіночі ноги — шастають, як змії.

Жіночі брови — бризкають добром.

Тебе ж ніщо не здатне оживити.

Подонок! Марно! Вглиблюйся у глиб!

Допоки не утратиш повертання

останньої надії — далі йди,

об безнадію обіпрись, безсилий.

Рушай же далі. Рвуться ланцюги

старого спокою. Твій водолазний

скафандр продерто нижче твого горла,

і серце — ніби риба, на гачок

заловлене. І плямиться вода

червоними накрапами форелі.

А ти заглиблюйся. І не шукай

для себе — ні розради, ні підтримки.

17.12.65.

П'ятдесятлітній рай — омана.

Про благотворний вплив імперій

даремно партія кохана

провадить, причинивши дворі.

Освідчуйтесь собі в коханні.

Хваліть тиранів — задаремно.

Ви — узурпатори останні,

ми — політичні під'яремні.

Не згадай мене осудним словом,

наріканням, рідна, не згадай.

День сплива, сплива, сплива оливом,

голубом тріпоче білий май.

Ластівки ласкаві, ластів'ята,

і дитячі дзвоники навкруг,

водять коло голубі дівчата,

не даються парубкам до рук.

А між ними — ти. Між ними — павою,

як легке вітрило по воді.

Заступили світ тобі неславою

добрі друзі й воріженьки злі.

Що мені ті друзі, або то мені,

коли я один помежи них.

(А тобою ж! А любов'ю ж доланий!).

Душу ж давить твій гіркавий сміх.

О дикунська! О любов негнуздана!

Загнуздали обрій — й загубивсь...

Між облич, між лиць, жорстоких уст твоїх

В справедливий і даремний біль

утікав: тонув, аби не зринути.

Виринав, підводився, топивсь,

а не міг, не міг ніяк прозріти:

де мені покутний мій судивсь

шлях. Згубивсь — незгойно. Не з тобою

клав у лісі голубий вогонь.

Як ріка гірська, снігами повнена,

ти втікала, каючись, погоні.

Вже мене, затятого прокляттям

вір і дум, врятує за обох,

як впаде розплата, як розп'яття,

і — дикунська — спопелить любов.

То сонце усміхається,

то дівчина вродлива.

Душа не помиляється:

в дорозі перша злива.

Лисніють брості зрошені,

блищить на сонці став,

і, березнем знеможений,

ти — в радості протав.

На вишнях каріє кора,

струмки — як підголоски.

І чути радісне "пора"

у раннім розголоссі.

Дорога в'юниться жгутом,

і небо — рівчаками.

І дні насумрені гуртом

гримлять, ревуть ярами.

І ти, віддавшись їх жазі,

бриниш і наростаєш.

Вируй, прогірклий березіль:

весна, весна вертає!

То сонце усміхається,

то дівчина вродлива.

Душа не помиляється,

і незабаром злива

весняна. Снігу маячня

і малярія вулиць.

Пішло — і марно зупинять:

весь світ гуде, як вулик.

На вишнях каріє кора,

струмки, як підголоски,

і чути радісне "пора"

у раннім розголоссі.

Бруньки — як нашорошені

пташки. Як дьоготь став.

І, березнем знеможений,

ти ніби костоправ,

старі обмацуєш тини,

вправляєш ноги хвіртці:

ждеш молоткової луни,

як дарчої відкритки.

А мій сусіда-неборак,

в багно впустивши каску,

кричить у двір: получка, брат,

я вже набравсь, будь ласка!

І хвацько падає в багно,

що сяє антрацитом.

"Таки міцне, кажу, вино:

і дешево, й сердито!".

І серце топиться, як дзвін,

аж дихать заважає.

Вируй, прогірклий березіль,

весна, весна вертає.

Стенались блискавки над нами

і обрій дзьобили. Ревів

у полі див. І за громами

я в очі глянуть не посмів.

А ти світліла біля мене

вся сполотніла, як стіна.

І кожен з нас не був упевнений,

що нас не водить сатана.

............................................

Стіни й двері зачинені. Чемно

посміхається міліціонер.

Сосни в вікнах хустками почезли.

Що надалі? І що тепер?

Як ти живеш мов невагомий,

і сиплеться мороз за комір,

і в очі сиплються вогні.

Сухі, як жовч. Важкі, як більма.

Гіркі, як жовч. І тільки тінь

за ґратами, неначе відьма,

значить поранки золоті.

Сухотний кашель. Замка скрипіння. Квадрат провалля

нічного. Небо вікно зашторило, немов печаллю.

У тиші — регіт, і божевільний. І сон, як круча

і Божа благість: Не хочеш жити? Давай-но тручу.

підсип вугілля про запас і двері прочини, і виглядай

— заходить сказ слугою сатани. В бляшану банку влий

води, поклади в вогонь — і визирай її, біди, — як

паморозь — до скронь. Відкрита навстіж, гоготить

слухняна топка — гоготить — і низько схилений мовчить,

Господь твій Бог — мовчить. Як цятка болю — межи

тьми, де сопух і тугий вогонь — мама!

Боже, порятуй від сліз. І — оборонь! Від..., — оборонь.

Ой не жаль мені

ані того, що стеряв,

тай не жаль мені,

що позбувся навіки,

тільки жаль мені,

що прожив, ніби крав,

невідомо нащо і звідки.

Ой не жаль мені, що замало жив,

тільки жаль мені — що залишу...

Сердяться всі й мовчать,

хоч гукаю невпинно:

Вороже, добрий день!

Добрий день, друже!

Марно пробую навпаки:

Добрий день, друже мій!

Вороже, добрий!

Друже — вороже! ну бодай —

вороже — друже! —

ну бодай хоч слово скажи!

Обидвоє шаліють.

День поганий збуває друг,

а мій ворог — щасливий.

Тільки в мене — одне і те ж:

тут і сонце, і хмара,

тут і сніг, і гроза, і град,

тут і залива й спека.

Шкода: ящірки довга тінь

геть стікає в шпарину.

Він наступав мені на п'яти — чоловік з голим черепом,

до якого де-не-де поприлипало цвіле волоссячко, з

порожніми очницями і голими щелепами, що показували

величезні зуби з ледь утримуваним корінням, білів його

кирпатий ніс, і тільки щічні кості, відполіровані цвинтар-

ним злегким піском, додавали йому виразу належної

елегантності.

Я вийшов у самоту — думав спуститися вниз

Львівською вулицею, обігнути ресторан "Верховина" і,

перейшовши греблю, віднайти в лісі безлюдний куток, а

він наступав мені на п'яти і, усміхаючись, шепотів: куди

це ти йдеш, куди? Чого і за чим?

— Шукаю самотності, — проказував я про себе, але

цього було досить, щоб спровокувати його на нові питання.

— Думаєш, що заховався од світу, пройшовши п'ять

хвилин витоптаною дорогою? Лишайся вже вдома, напни

ковдру на голову і, живий, думай про воскресіння з

мертвих.

Я вийшов у самоту, а він мені наступав на п'яти, і

мені хотілося подумати — і я боявся подумати, щоб він

не відповідав мені. Чого він не хоче йти поруч, а тільки

позаду, а тільки поза...

Все душите, душителі кохані?

Все вірите (ачей повірю й я):

колись сподобиться душа моя

ачи помилування, чи благання.

Не діждете, прокляті. Задарма.

Дарунок наш — плоскінний, ніби зашморг.

Нехай і рукавички наші з замші —

ви всі кати. І весь ваш рай — тюрма.

Душіть, душіть. Але душіть як слід,

бо не задушите — на власний клопіт

залишите. На іспит і на допит

і на вогонь розпечених заліз.

І на прокльон. І на хрипкий прокльон.

А то — дасть Біг — на грудкувату помсту,

дасть Біг — віддячу. І прорвусь, як постріл,

бо, вчаділий, таким набухну злом,

що почорніє слово, як в стволі

чорніє куля. І хоча б востаннє,

хоча б на смертному одрі колись —

за все віддячу вам, мої кохані!

А ви знаєте, то коли людина не

хуліганить, то вона хвора?

Га? ви того не знаєте?

то дивуйтесь:

як тільки людина нікого не б'є, по пиці,

як тільки людина не вилається уголос,

як тільки людина не жбурне каменюкою в

голову свого ближнього,

то я не заздрив би — ні тій людині,

ні тому ближньому.

Це нема гірше — можна підірватися від

злості.

Однак пика буде набита, а лайка про

себе — завжди страшніша, а каменюка,

зразу некинена, каменючиться так, як

поросяться свині, яких водять на с/г виставку.

То кому від того краще, якщо людина не

хуліганить, коли їй схочеться?

Удаю, ніби не помічаю: серед білого дня, як

сновиди, блукають знайомі, вливаються в вечора чорний,

як повінь, потік, і там, за греблею ночі, прокинувшись,

ждуть існування. Бачу, як з мішком перебігає

колгоспник (життя!), як чорне авто розлютовано

світить очицями (то служба, і це зрозуміти неважко),

як гуси плавають у чорному ставку ночі, витягаючи з

чорного, як повінь, потоку забрезклу ряску червону,

немов розточене шашіллю сонце.

І тільки соняшники, що обертають голови слідом

за місяцем, тільки вони й не дають мені спокою вдень.

Уже! — запінилися сосни,

донецький терикон між пін

терпкаво прозирає — здрастуй,

блакить, ласкаво-попеляста,

копри кремезні, здрастуй, місто,

і — здрастуй, матінко стара.

І сестро — здрастуй. Батьку — здрастуй.

Простіть мені, що я з порогу

пішов на давню вітчину,

простіть мені, мій грішний Київ,

і обмілілий мій Дніпро —

простіть. Я хтів би безневинно,

як син — до ваших впасти ніг.

Провинний, винний, безневинний —

я там залишився. А вам

прийшов лише як син-дитинний,

приніс оскаржені слова.

(Ні, не оскаржені, бо скарги

не вам, оскарження — на себе),

що, наче віл, волік попарні

напасті. Треба чи не треба —

а ти ішов, минувши сина,

минувши вас, минувши нас —

не зміг вернути безневинно

у тишу вашого вікна,

в чотири завузенькі шиби,

у простір чотирьох очей —

батьківських, матерніх. Не схибив.

Але й не схибивши, почез

у тужнім зорі їх? У тужній

надії? В тужній стужі вір

батьківських? Звуки осоружні

нехатніх, мов відьомських гір

у простір гнали? За около,

відкрите раптом з-під крила

легкого лайнера? Ніколи

тебе покора не могла

здолати? А долав покору?

Пенсіонерний сум — долав?

І вірив — уперед і вгору

з несамовитістю крила

легкого лайнера? Даруйте.

Не осудіть і не простіть.

Життя було — важке і суєтне.

Зате — і не занапастіть

згорьованим прокльоном, груддям

пекучих і безсльозих сліз,

і не кляніть: добра я людям

бажав, як стрімголов униз

летів, коли земля кружляла,

як відкривала шкереберть

нові, ледь-ледь відчутні жала,

в які вмальовувалась смерть.

Розгойдано, гортанно, хлипко

сп'янивши обрій — за грудей

тугим воринням, то й не видко,

де твій, завизубрений день.

Хтось водить мами. Два чи три їздці,

що становий хребет тобі ламають,

а ти пручаєшся? Їй-бо, дарма.

Відкрийся їм. Корися їм. Піддайся

собі самому, як своїм їздцям,

котрі загнали вкрай охлялу клячу —

їх ворогами поверни до них.

Пусте! Хай водять нами (хто є ми?).

Хай нами водять (що то є — водити?).

Хай водять нами (але хто ж — вони?).

Хай груди пригадають: "бовваніти"

(і, чувши, начуваються пітьми?).

24.2.1971

Химери оступають нас, химер,

а вигоріле у вікні минуле —

будучина, що тліє в небутті

за товщею, сліпою, наче вічність —

то дуги вольтові. Чадіє дим

неначе сивий скам'янілий мармур

охлялої біжучої душі.

Розпадистий, укопаний сторчма

у землю перевернуту, очима

у темінь. Навіть голка не проткне

того, що заховавшись многошаро,

згодовує цікавість. От і вже.

А ти бовван. Розпадистий бовван.

Бовван розпадистий, кому відкрилось

життя, чуже, як власна самосмерть.

Що є життя? І що є смерть, бовване?

Химери оступають нас, химер.

24.2.1971.

Ще й до жнив не дожив,

в полі жита не жав.

Досі — не долюбив,

і не жив, і не жаль.

Що життя — то хіба

твоя сутня межа?

Смерть заріже раба,

і нехай — без ножа.

Але жити — замало.

Боротись — умій,

щоб нащадок твій змалку

бува не знімів.

Не знімів на уста

і на вуха не зглух.

Хай помреш!

Та за на-

ми оста-

неться рух.

Згинем — хай!

Хай — ославлені.

Хай — не біда,

вікова чортопхайка

наближує даль.

По роках, по кістках,

по обмерзлих гробах

витрамбовує повінь

для річища шлях.

А до жнив не дожив,

в полі жита не жав,

і замало любив —

то, їй-богу, не жаль.

5.10.1965

Над яром-яругою гуде явір з Яремою. Явір — вуса в

капелюсі, а Ярема, хоч безвусий, та як загуде, та як

загупає, тато Йван вуса розправляє, а тьотя Льоля кидає

бараболю і так уже наслухає, а мама Надійка така

радійка: о, мій Ярема спижовий голос має — як дзвін

гуде-виграває, всю нашу родину звеселяє, а бабуся

справжня радюся: ото вже з Яремою посміюся.

Тай мама Надійка теж радійка: пише писаночки при

свічці, а сама, як зозулька на гілці.

Горкові Люльці подражаніє,

а Яремі Св. — посв'ященіє.

Видиме лиш тобі — до суходолу.

Ти — вкотре вже зневірений — побіч.

Громадились тороси криги, поніч

голодними світилася очима...

І кулі свист, і рота зашморг.

Бо бруствер пересохлих слів —

поверх сердець, поверх голів,

поверхи днів твоїх пропащих.

А день твій. День. А дні твої

ледь голубі підводять роги.

І літ розстеблені гаї,

твої розстеблені — під ноги.

Твої мороки. Жах твій. Жаль

затисни між ребер — собою.

Мій ловелас, мій час, мій жадібний,

пожежний мій, запраглий оргій,

диктаторе словес і рим,

диктаторе ума і серця!

За те, що в молодій порі

ми ріками пливем — ти сердишся?

Ми ж повінню — поверх цензур.

Ми ж хвилею — повище дамби,

ми тугою — поверх зажур

до радості, що серце вабить.

Цвинтарній тишині казарм,

камінним мурам — непідвладний

мій вік. Мій час. Червонобарвне

в нас б'ється серце нерозгадане.

Так дні пливуть. Немов медуз

присос пекучий — тіло жалять.

І душу жалять. Обірвусь

і не вдержусь в диму іржавім.

І в день. І в ніч. У скалки вір

багряним серцем наколюся.

Поверх цензур. Поверхи мір

циновим паводком проллюся.

І що тобі у славі цій?

плавець — ти кулею у ціль

мудрець — ти розумом в віки

обличчям — в ворога обличчя

а ворогів а ворогів

бо друзів нищать до ноги

нових наставлено богів

Замало правд, коли замало дії,

замало дії, коли серця мало,

замало серця, коли молодий,

а серце під підошвами задавлене.

І повне горло зашморгом задавлене.

Я це пізнав. З дитинства. Ще малим.

Я був великим грішником, їй-богу.

Бо що шукав невибиту дорогу,

то гудити відмала почали.

А так хотілось нагрішить. І так

хотілось покаратись будь на чому,

аж до химериків: сказать на біле чорне

і проливати воду з решета,

і йти під дощ, і спати у степу,

а в голод гризти молоду суріпку.

"Сиди будь. На вулицю не рипайся,

бо так наб'ю, що, як мандарин, спухнеш"

А я ходив. Хоч трошки согрішить —

побитися, полаятись, погратись.

Когось у дурні залюбки пошити,

ачи й самому в дурники побратись.

А все-таки — святому нудно жить.

Прямим — до кретинічності — не хочу,

і вже в п'ятнадцять хлопчиком волочусь,

і вже в 17 надоїло жить...

Усе накручується:

твій голос; посмішка...

Спогади завертілись...

А пні..

Вологогорлі солов'ї

світанок дрібно пантрували

з туману верби випливали

В важкому сонці м'яко вихрились

Ріллею утікала ніч

Ріллею річка пролилася

і все знесла і в світ прорвалася

крізь греблю промінням розріджену

Спішили люди на базар

Спішили коні — йшли мов грали

і гриви градом прогортали

і сухоребрі й імпозантні

суглоби шкуру нап'яли

Мішки мов діти виглядали

з-за голови, і пахло славою

плакатом пахло од боліт

Перепечалюсь я. Перепечалюсь.

Тугою тугою і тишею тугою,

а там — прорвуся на світанні гордістю

і все забуду. І тоді — прощай.

Я виріс на непевності. Я зріс

на тій знедолі, що рікою хвилиться

і що рукою вкаже — не помилиться —

в своїй святенницькій недобрій грі.

Що вкаже на пожертву — пожалій.

Пожалуй того лиха, як утіхи.

Хай утіка, [нерозб. ] своєї стріхи

і збожеволіть, Боже, не волій

мені добра зазнати. Не волай,

коли я того відсахнусь звичаю,

і в пекло зрину, і перепечалю

весільний невеселий каравай.

І каравани перейдуть, мов гуси,

по стежці до ковбані. Мов разок —

відколи в школу я пішов — посохли

лозини й волосини русі.

У тому полі, де блукає смерк —

ніяк не може втрапити дороги —

почулися мені знайомі кроки.

Це був товариш. Той, що був помер

ще за життя. На чистий на четвер.

Три людожери — три надії.

Три чорні, наче галич, віри.

Кому ж віддатися? Кому

Ще недовірено довіритись?

Є все. Є навіть більше. Є

Чого й не треба — є безмірність

Моєї сили, пожиєм

І випростаємось. І звіримось.

Я вірю в віру. Вірю в долю.

І вірю в рок, як в рев гармат.

Я ріс — і триста літ назад

Був і дратливий, і безволений.

Є жовта пляма — десь углиб

Не закурись. А стань — надалі.

Є горді і круті печалі,

Є дзвони днів і дзвони шиб,

Довгоголосся діатриб

І требні витребені трати.

Є галаморено-густа,

Повстала з псованих повстань

Печаль, заставлена за ґрати

Для вивірянь. І остигань.

І стегон. І стегнастих жил.

І навіть вір.

Та ось Вона: за синьою горою

гірського кришталю — іще пряміша,

стрункіша за струну.

— Куди ти, Аль?

Мовчить і осміхається. І щедрий

благословенний усміх, наче зайчик,

їй так пречисте на уста наліг.

— Я в вічності. За синьою горою

гірського кришталю, за самородком,

що у темниці темній сонця праг.

Ось — приклад прагнення. Уже, потойбік

бажань. Отут мені не застує

самозатемнень невситуща хмара

ні сонця, геть стуленого, ні зір.

— Коли б могла я знову повернути,

коли б воліла того — почала б

усе інакше: забирає очі

земля, темниця зору. Скалок неба

для кожного призначено — дивись

і поспішай на нього надивитись.

А я лише — межи світами — йшла.

І не торкнувшись — ні землі, ні неба —

так моторошно, збувшися тяжіння,

надсило навертати до землі

і відчувати, як вона відтручує

твої найвищі скарги до небес.

Не винести життя, що за плечима,

немов тягар...

Низька батьківська призьба, де звільгла темнота,

як радо я приніс би туди свої уста,

котрі по тиші спрагли, по матірній руці.

Стремлю напереваги з сльозою на щоці туди, де

на вгороді схололе сонце спить, де здавна серце бродить

— тужно так щемить, бо завелике небо над головою в

нас, де більше аніж треба у Господа прикрас; де тато

клепле косу, де хатній чорногуз, старий, простоволосий,

по дзьоба в землю вгруз...

Розвиднілось на білому папері.

На цілий аркуш видовжився день.

І дні, подовжені, замиготіли

в моєму відривнім календарі.

Зустрілося раптово,

раптово й відійшло.

Не обронивши й слова.

Однаково: було

чи ні. Чи все наснилось?

Ще не відголосила

пропаща голова?

27.7.70.

Поніч. Будики сокочуть,

наче кури. Хлюпа хвиля

і бажане божевілля

напливло — не зупинить.

Все. Радій. Ніхто не чує

І не стежить і не бачить,

як життя тебе партачить.

З того щастя — хоч німій.

Самоти — на двадцять вісім

кубометрів або й більше.

Приспішай і сміливіше

трудне серце зупинить.

Потім — досвіток без тебе,

потім — рік і вік без тебе,

і не буде і не треба.

Боже! як набридло жить!

20.7.70.

Цю жінку я зустрів, ідучи Червоноармійською вулицею

від площі Толстого до книгарні письменників,

де саме з'явилася книга Мертона.

Вона йшла в натовпі — типова статуетка,

які виготовляли в Єгипті другого тисячоліття

і так негарно стилізують сьогодні,

ніби витесана з ебенового дерева.

Коли я наблизився до неї,

вона вклякла і стала, мов кам'яна.

Придивившись до її вмерлої краси,

я впевнився, що вона нежива.

Голова її (ГОСТ-1956-18-54, він

досі вже застарів, і міністерство заготівель

людських ресурсів давно вже розробляє новий)

трималась на неприродній шиї так неприродньо,

що я не втримався, аби не наблизитися до неї

майже впритул.

Зблизька вона здавалася майже мумією,

і щоб переконатися в тому остаточно,

я дав їй по носі щигля.

Пролунав лункий повний відзвук

як од порожнього, добре всохлого дерева.

Втім, до цього мені не звикати:

я завжди помилявся в жінках.

Людям,

рокованим на смерть,

видали рушниці

(вволили їхнє останнє бажання).

І вони стали розстрілювати

інших, рокованих на смерть,

аби примиритися

із власною загибеллю.

4.1.71 р.

Дівчина

довгошия, мов сарна,

несла яйця

у червоному фартушку.

І заворожені

збентеженою

цнотливістю,

світліли

похмурі

люди,

даючи їй

дорогу.

17.2.71 р.

З білої ночі потойбічності

виринуло чорне сонце.

25.2. |7І] р.

Вміння бути циніком

дасться і без зусиль.

Бути людиною —

дертися по вертикальній стіні.

Сізіфова робота.

Звичайне глупство. Кому то вдавалось —

дертися по вертикальній стіні.

25.2. [71] р.

Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!).

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він походжав вулицею,

над головою його

висів білий димок,

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому

дорогу.

25.2.71 р.

Три скелети сидять за кавою

і провадять про філософію Ніцше,

до них підсідає рудава бестія

і починає з одного кпити,

що той недоладно грає справжню

людину.

25.2. [70.]

Подолай себе, грішнику,

правили вихователі,

шмагаючи йому спину

канчуками,

і бідолашний не витримав:

добре натужився

і посунувся з себе,

поминаючи грішну плоть.

Відбігши на кількадесят метрів,

іще чуючи ляскання батогів,

він украй розгубився:

куди йому бігти —

вперед чи назад?

Повертатися йому

зовсім не кортіло,

але залишатися без шкіри

не вабило теж.

Можеш бігати навколо

своєї шкіри,

як дикун коло забитого,

і справляти ритуальний танок

своєї подоланості.

Нещасний був у захваті:

йому таки

дозволили існувати в собі,

хоч і на відстані.

А я був хворий. Був тобою хворий.

І жоден з лікарів мені не міг

зарадити. Бо лікувати нас

було даремно. А присталі тіні,

які ми волочили з давніх літ,

не підіймаються під літнім сонцем.

Бо тіням непотрібні пігулки.

Любов? Що є любов? Коли до краю

то тільки край, що гранями всіма,

обмацаними, грубими, колькими,

ввіходить в груди і пройти не може

у передсердя. І тріпоче лоскотно

між ребрами шершавим плавником.

Що є любов до краю? Це від літ,

започаткованих бідою дії,

тінь моторошна, де усе схибнеться,

окрім округлості твого лиця.

Коли тобі приходить Україна —

то без калин, без соняхів, без сліз.

Без радості, без горя. Ніби тітка,

приходить Україна в день погідний.

А що? — уже навчився, без'язикий,

селянській мові? Та без трудоднів,

без мозолів? Без клуночків базарних?

Без африканських спопелілих гін

своєї ланки? Вже навчився — плакати,

радіти научаєшся? Нівроку.

Люби і плач. Радій і плач. Навчайся — жити

в етнографічно зручних постолах.

То я був хворий. А Земля — без денця —

немов супутник — кружеляє в небі

етнографічному. Живи і диш.

Мовчи і диш. А решта — прикладеться.

Злий дар говорити в риму —

Успадкований, як інстинкт.

У прадіда римувались кроки,

його рекрутський строк —

двадцять п'ять років —

возведений у квадрат омонім

анімістичних рим.

Дід Дем'ян, добрий боднар, кадовби

римував. З обручем обруч.

Хату — з корчмою.

Жінку — з долею розпроклятою.

Радість алітерувалася з квартою

(коли брано в борг).

А віддавен —

римувались шаблі,

ступні, ранки і ріллі,

римувалися шарварки,

смерті й народини,

поминки й весілля.

До тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року

не лишилось жодної свіжої рими.

І довелося — говорити пошепки.

Без свят не можна. Хочеться душі

Полоскотати небо зайчиком.

Коли відлопотять сухі дощі

По репаних дорогах чи асфальтами,

Тоді — хай буде свято. Хай висять

Високі крона молодого парку,

І люди щедро добрий грім стрясають

З сердець, проходячи під райдужними арками.

І творять молитовно вір своїх

Золочені будинки. І чекають,

Що буде вдома і коньяк, і кава,

І жінки пересиченої сміх.

І будуть діти гратись у війну,

І вечір випливе в екрані телевізора,

Та дві душі, мов сорочки порізнені,

Висять на жерді і за вітром пнуться.

Одна — про свято. В будень — ця пройде.

І завтра зранку знову за роботу,

І згадувати пиятику, рвоти

І демонстрацію. І вуличні оденки.

Біжить по стежці листя голосне,

мов зграйка горобців золотоперих,

кривий їх лет і однокрилий лет

значить тебе тривожно-миготливо.

Рябіє ув очах — од сонця блисків.

Рябіє ув очах — од листя й споминів,

Рябіє ув очах — од проминулих

юначих однокрилих синіх днів.

Важкі, як дзвони, нелині-дуби

отаборилися, неначе запорожці,

і листя зачерпни, немов вогню,

і обпечи вогнем долоні й душу.

Не бійся — тамуватиме жагу

в глухім яру струмка гортанний журкіт.

Хвилин 15-20 — і дарма.

І ні листів, ні сліз уже не треба.

Поділене навпіл зійшлося небо,

хоч ні зірок, ні місяця нема

у тому небі. Ні тобі хмарини —

порожнє й чорне. Грайся, коли хочеш,

байдуже зазирай в порожні очі,

наздогад дожидаючи годин,

коли забудеться "прощай" з листа,

жагучі віри, жовчні недовіри...

І тлітиме в віднайденому мирі

Любов, така байдужа і пуста,

що раптом схочеться завити вовком,

бо небозвід для тебе замалий,

щоб виповнити ним голодне око,

щоб загубитися у ньому ненароком,

забувши профіль, різьблений і злий.

Вивласнюєм серця —

нащадкам офіруємо

і байдуже кінця

чекаємо марудно

вивласнюєм думки

вивласнюємо руки

вивласнюємо київські

притишені яруги

вивласнюєм себе

космічна невагомість!

вивласнюємо бережно

свій гріх і власну совість

вивласнюєм світи

вивласнюєм планети

і вивласнені тішаться

затуркані поети

вивласнюєм життя

вивласнюєм майбутнє

і гаснем без пуття

і сатанієм суєтне

А що, як все це може

упасти нам на шию

В ста очах, ста краях, ста ночах

я шукатиму очі твої,

і заплакані губи твої,

і заламані руки твої.

Від лірики до епосу — немов

від юних літ до юного змужніння.

Від радощів, від раю — до обмов,

до дикого нічного сатаніння,

як до збереження. Як до тремкої віри —

що тільки так. І тільки так. І щиро.

Ну, що ж бо все: середня школа, час

найпершого кохання. Інститутські

пустельні аудиторії. (З плеча

рубай, от тільки помилитись — дзуськи!).

Далекий рідний край. І гайворонням —

біблейським воїнством — ти од задух боронений.

Велика клуня, ще сніпками вшита.

Замок великий. Школа. Кілька парт

розкидані подвір'ям. Далі — жито,

ще далі — ранні картоплі копають.

Струмує дим межи дерев. Межи

старого плоту — зеленіє кілля

вербове. Тут живи. І тут служи.

І тут — дружи. Бо тут — тобі довілля

сільської тиші, бронзових стіжків,

горілки в свято і горілки в будні.

Роби тут трудодні — глевкі і трудні,

патріархальним спокоєм покинь

замріюватись. День — як день. І ночі

тут глибші і чистіші. Ніби тло

донецького кіноекрану. Льотчик

вряди-годи гулке докине слово

до призьби, де зібралася родина

(маленька дочка "дядьом" зве мене

і йде на руки). І пливе година,

як глей весною скапує. Конем

проїхав голова колгоспу. Кури

під патлачками всілися. Ідуть

Від українських веремій

В тайгу, в Мордовію, за ґрати.

Кого питати, друже мій,

Тебе роковано до страти?

Немає зрад. Є радість, ніби зрада

найперша. Це — володарка падінь.

А решта — падчериці. Ніби тінь,

стоїть єдина і важка завада

до тебе. Ти — одна. І я — один.

А решта — вся брехня і вся неправда

минулого. І замала розрада —

непам'ять: не боронить од біди.

Твоя присутність і відсутність. Разом.

Ти є. І — водночас — тебе нема.

Ти добровільна і страшна тюрма,

ти — сором мій, мій біль, моя образа,

котра ніколи не перемине.

Прости ж мене. Чи проклени мене!

Голубіє, рябіє, хмурніє, розлистився спокій,

Як в оголене дерево, в ребра пиряють вітри.

Говори! Говори!

Поспіши тільки виговоритись

І гордись, ти замало був гордим

І задуже був гордий.

Тепер — опростися, дивись.

Краю, каро моя! Кароока Земля.

Горде тіло моє нецензурне!

Що мені з тобою робити?

Куди податися?

Як узаконити тебе?

Щоб, узвичаєне предками,

круглим моїм дитинством,

гострою молодістю моєю,

назвати своїм!

Тіло моє!

Четвертоване ерою.

Заборонене, та моє,

що мені з тобою робити?

Відпадають руки мої.

Відпадають ноги мої,

голова моя відпадає.

Як багряний кавалок —

моє серце диміюче.

Горде тіло моє нецензурне!

Я тебе, як молитву, беріг,

а ти якесь дивне:

не пристосоване до життя,

не пристосоване до

переходового періоду

між соціалізмом і комунізмом.

І тебе четвертують,

вибираючи очі,

вибираючи язик,

і порожні очниці мої

багровіють, як серце моє здичавіле.

Дай руку, мамо, і ходім назад / повз мури літ і

забуття і темінь далекої минувшини ходімо / туди, де

пам'ять сонця миготить / і видається — тільки мить —

і згасне /. Провалля чорні вікових розлук / нас не

страшать — переступили й далі / повз магазини, черги,

бур'яни / маленького городу, повз цехи / заводу, на

якому виробляють / дитячі іграшки, снаряди й вибухівку,

/ повз трудодні колгоспної неволі ходімо далі, мамо. Ось

зупин.

Хто б збагнув

оці дороги — без кінця і краю —

мов стріли надвивищень?

самоподовжені? І хто б прорік;

що вертикаль таких самоподовжень

у Вавілонську вежу перейде,

стійку, як вічність?

Штурмувати небо,

бодай і вкрадене?

Та між двома смертями

ми разом пробиваймось до життя.

Сніг збили люди кроками іскристими

ще відучора. Сонячні стежки

утоптані. Упугавшись, малеча

з кожушків вистромлює носи

засоплені. Ведмедиками бродять

і топчуть далі сніг. Вже синій полиск

скрижанілих стежок прохопився,

як урочиста тиша снігопаду,

подзьобана людськими чобітьми.

Не жди, не сподівайся: марно.

Бо порожнеча сподівань

відкриє раптом, незугарна,

лице теперішніх страждань.

І станеш тугою одною,

що більше нудить, ніж пече.

А то нарине самотою

і самотою утече.

Коли в мій сон заходить Україна —

то без калин, без соняхів, без сонць,

а в сутінках. Як удова, з оклунком

заходить Україна в рідний дім:

напитися, спитати про здоров'я

і сісти скраю лавки. Відпочити

і чорний, як чорнозем, піт з чола

рукою стерти

Коли ти облетиш, як дух кульбабин,

і станеш, як колода на дровітні,

тоді спізнаєш правди гострий крик

під синім лезом. Як колун улипне

в обапола по вуха. Отоді

збагнеш, нарешті, непотрібну ціну

надій колишніх. Хрусне вір хребет,

до печі вкинений, пізнаєш, блазню,

комедії кінець. Пізнаєш вічність

нищівного багаття. Вторував

усеблагий дорогу до могили

одну. Під три чорти... (Перо лукаве,

даруй мій крик і розпач мій даруй).

Коня попереду жене

лихий жокей. Насунув кепі,

і чорна тінь від козирка

западини очей ховає,

і так врізається земля.

Ані багнети — віти кедрів,

ні приярки, ані ярки —

ніщо вже шлях не заступає.

Упав. Перевернувся кінь,

і цілить копитом у пах,

і з диким вереском упав,

запавшись, перший, другий, третій,

по трупах збочує доба,

від багровіючих ковбань

зелена жевріє габа.

Даремно. То хіба ганьба —

могили, зголоднілі смерті.

І зойк повис серед дерев,

упав об кручу і — в проваль

холодну звілглість — у проваль

розхитану многоголосість.

Та світ лаштується в каре.

Пролопотів з гармат навальний

прямий вогонь важкої сталі

у сон, у сивину, у совість,

котрий не затихає й досі.

Коли я ще був малим, мама купила дзеркало. З нього

на мене вперше глянули мої очі, мій рот, мої губи.

Дзеркало нагадувало покійника, і той, хто стояв у ньому,

висолопивши язика,— теж нагадував покійника. Коли

крізь нього пройде 1000 василів — я помру. Спочатку

почну полишати на ньому свої губи. Якось я відійду від

дзеркала уже без вух, хоч, глянувши на свій відбиток,

того і не помічу.

Я став боятися дзеркала. Воно переінакшувало мене

щоразу, старанно приховуючи при цьому втрати. Що

залишиться від мене з роками,— думав я.

Круто круча росла,

піднімалась до самого неба.

Глухо бився об берег

і ремствував древній Дніпро.

І оралися хмари об кручу

і падали неводом

в чорну воду — в негоду —

прибиті обважненим громом.

Дуби, кремезні, наче запорожці,

Ще непідвладні осені, стоять,

Схиливши круто голову, мов тури,

їм важко вистоять проти вітрів осінніх.

Та вперто силяться — іде коньячний дух.

Обози виставте, дуби, обози!

І станьте спинами і бийте в ціль.

Заходить осінь — хай іде. А ви

Сами собі призначите прощання,

Сами осипете пожовкле листя,

Сами, вже після того, віддасте

Незрадну зброю, як колись Петро

Віддав по битвах долю на поталу

Завзятим московитам. Ні, не ви.

Я сам відчув поразку. Сам — поразка.

Покора — весь. А ви — чи не одно,

Всі ваші лиха з зрадою одною.

Три людожери обступили край.

Лапата блідла лобода,

Прорізувався дрібно верес,

А нам з тобою не біда,

Коли життя — навхрест і через.

Коли життя — як зов вождя,

Коли життя — як поклик плоті

Від мезозойських ер жадань,

Коли несила заваджать

На час, на завсіди, на потім

Від круглих мезозойських зір

І до колючих зір сьогодні.

Але гнеться імперія (нрзб)

Тюрма переповнена.

Імперія гнеться!

Вище ж голову, друже, вище!

Ти ще вагаєшся, а вона

тріщить!

Ми порівнялись у правах, у звичках,

у мові, в горі й радості, в печалях,

у пайках, у однаковості, в тому,

що нас ріднить і зближує. Ми всі

уніфіковані, немов солдати,

іще б знайти для людства уніформу.

Для зросту, для облич і для очей

і стати одночленними — тоді

розв'яжеться проблема вікова.

Ми — уніформи носії, ми всі

уніфіковані. Ми всі — однакі.

Ми всі здали одвічну зброю

людських змагань. Ми не солдати,

бо ми беззбройні і безброві ми.

Однаковість нас зблизила і нам

перепиняє шлях — однаковий довіку.

Нам буть однаковими, нам забуть

про все, що в світі. І про себе теж.

Та тільки дуже важко, дуже важко

долати неоднаковість свою.

Коли настає апатія

і прикрутить, як кажуть, до сліз.

Пиши: хай живе партія!

Хай живе комунізм!

Звісно, від серця треба.

А то: візьмуть в оборот:

потовчуть тобі ребра,

закриють рот.

Та й якої тобі хороби ще?

Не босий і не голодний.

Колгоспники хліб вирощують?

Жереш — скільки завгодна?

Одягнутися, взутись маєш?

Гроші — є?

Доба комунізму, папаша,

настає.

А те, що десь у колгоспі

пашпорта не дають.

А Господи!

Живуть же люди

І хліб, як Ленін казав, жують.

Та й, між нами, якого їм пашпорта?

Розбіжаться, як руді миші,

Кажуть, у місті є все

(хоч дещо й по карточках).

А ми що — гірші?

Дай-но їм тільки волю —

Наберешся, як май, груш.

Як треба, партія вирішить їхню долю,

А ти вже краще — не руш.

Пенсію дали. Ні, давай іще.

Мужик, він зажерливий. Мало не лусне,

так що, папашо, вивчай політграмоту,

а про них не хвилюйся.

Я б вас, поетів,— та на густеньке решето.

Лубенські пам'ятаєш зозулі? Здасться, з-перед світу гомоніли.

Пливли тумани сизі над Сулою, і сизо даленіли

зозулі. За яром приярок і знову яр, а далі

стром і урвище, і річка, і тиша, по западинах промерзла,

гуде і огорта Засулля крик. Там сто дверей, печаток і

замків, і дротом огороджений периметр, і серце, огород-

жене печаллю, і дума, огороджена півсном. А там, де

дума, в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця

заблуклої казкової несучки. Зеров і Вишня, і Сковорода.

Чим пахла глина там? А сподіванням, очікуванням, чистим

од розлуки, і спогадом, прозорим од невіри, й важким

безсонням, згусклим, як смола.

Ось-ось і сонце виб'ється з-за лісу — натрапить на

стежину і дорогу, а виб'ється на путівець — і гайда, і

виб'ється, і гайда, і радій.

мама на руки насотує прядиво,

в ночвах сестра дитину полоще,

ані просвітку,

ані — тобі розради.

Йде дощ.

Йде, монотонний, худий, як з оточення

залишки фронту, змарнілі і чорні.

Йде і, сльотавий, сльозою доточує

воду в баюрах, туманом огорнену.

Йде — іще здалеку хмари насунули,

йде — іще шиби, як очі, стікають,

а по кутках з [нрзб] сутінки,

і посірів межи горами камінь.

Шастають, корчаться, набрякають.

Дощ — і в вікно, крізь шибки, аж папір мій

зашерхотів на столі привіконному,

дихає холодно, лізе в обійми,

в груди заходить і пішо, й комонно.

Дощ листопадний — вже скоро не зрадить

звичці: іти і упину не відати,

йде крізь віки — і ніхто йому ради

дати не може. Бо може набриднути

О руки матерні — сухі кореневища!

О очі матерні — олітнені ставки!

О сльози матерні — і знані, і незвичні...

Ти вся — прощання. Зустріч і прощання.

Сухенька туга, сива з самоти.

Я дуже завинив перед тобою, мамо,

І ти — прости мене. А краще — не прости.

Лебідко рідна, ну ж, не треба плакати,

Я б зараз сам заплакав, коли б міг.

По довгих роках я добивсь до хати

Від всякої такої Колими.

І забував про тебе. Гірко, мамо...

О, гірко так, що й не переказать.

Ти ж, як гіллячка, хижим вітром зламана,

Ти, як одна нездержана сльоза.

Блукав я досить. По світах далеких

Тебе я навіть призабути встиг...

Прости мені. Прости мені, рідненька,

А коли можеш — краще не прости.

Мені наснилась мати у сльозах,

Сестра наснилась. Батько став на хаті,

Підрісши на жіночім голосінні,

Не може слова мовити. Пливе

Крізь шиби день. І ширшає кімната,

І ширшає тугий холодний плач.

І я зайшов. Одвірок заступив.

У кілька голосів скрипіли двері.

У груди вдарило, мов груддя, голосіння,

Перехопило дух.

Великі очі мамині од печі

На мене йшли. Прип'ятий, я не міг

Уберегтися і ввірвався, впав,

Підвівся, обхопив її рамена.

Світліли очі і мене тримали...

Мені сьогодні снився сніг

і чахлі дерева мордовські.

Тайга. І кволі підголоски

зі схронів, ніби гробовищ.

Богдан, малесенький Богдан,

як дрібка болю молодого,

раніше знаного, задовго

до чорних судіїв своїх.

Він дивиться. Він ніби спить.

Він жде. І кожним днем вікує,

вслухається, але не чує,

вдивляється, але мовчить.

Він думає. А небо дме

і небо тисне — аж на скронях

його попечені долоні,

які вже й вітер не пойме.

Ми ані дня не звідали такого,

щоб чистий простір перед нами став,

і квітнув луг. Нам завжди на заваді

є світ, щоб бачити одне. Ніде пречисте

і неозоре, дихають яким

і відають про все, окрім бажань.

Дитину, що забудеться в цій тиші,

вона сколошкає. Або й мерця,

що тим стає. Бо смерті вже не бачить,

хто при смерті.

Коли б закохані не застували світу

собі самим, відчули б теє диво,

що кожному розкрилося, як квітка,

але за іншим... Жоден подолати

себе не в силі, має тільки світ...

До всесвіту обернені обличчям,

ми бачимо відбиток далини,

що нами й тінена. Або ж і звіра,

котрий німотно дивиться крізь нас.

Ми переситились життям —

Коханням, вірою і криком

Спорожнилися. І тихнемо

І пригасаєм без пуття.

Бо що народ? Народ порадить,

Народ дарує і зника,

Народу доля нелегка,

І що, коли він раптом зрадить

Вкраїну, золоті степи,

І заповідані могили,

Й тополь потоптану похилість

І прагне з джерела допить,

І прагне зразу перепить

Чужинцям долю і недолю.

І переп'є себе між болями

І забуттям. І знову жить,

І знову ниву недожату

Плекати мовчки. Ворожить,

А доки буде ще служить

Мені од прадіда лопата

і заступ батьків, і печаль

моєї матері, і сльози

моїх дідів, і крик сестер,

і в схлипах дні. І серця біль,

І все, що є у серці? Хто зна.

Та я живу поки тепер,

Не переб'юся, то сконаю.

Шампанське в шклянці,

В кварту хоч налий,

Та піниться вино. І пий до ранку

За щастя, за прем'єрів, за коханку

За завтра. За сьогодні. Все одно.

Замість ялинки — сосни у вікні

У передноворічному ошатті,

Святенницький жахтить на вітах сніг.

На віях сльози. Новий рік. Прокляття.

Святковий Київ вироста в цю мить

На півфужера. Рветься, ніби корок,

Новою гордістю, новою непокорою,

Новою грою виноградних рік.

Так ждуть мене печальники!

Так ждуть.

А я не жду печальників,

не жду.

Печальники,

Я вже й без вас печальний.

Самотники,

Розрайники — ребром

Я побожусь. Задавненим добром

Я помолюсь. І перестиглим оком

Я позирну. Іще ж мені, нівроку,

ви не набридли.

Ледарі мої.

Самотники

печальники

самотники

розрайники

І кари

нема на вас.

Від самовтеч доби і самовтеч / душі найвласнішої утечу

в природу мов до самого себе. Через став / висвітлюється

лісу чорнота / ген-ген на оболоні чорногуз / між чагарів

поважно походжає. / Спів жаб'ячий. У березі качки /

хлюпочуться під божевільним небом, рибалка спить,

схилившись у човні —

і все то те — немов дари Господні.

Присядь до пня розкушеного. Сядь і

жди. Настрашливою тінню

на паздір'я дубів сумний літак

наляже — у метал закута хмара,

то й вся одміна. Віку не збавляй —

Сумирно жди. За видноколом сизим

надгроззя кущиться. А піде дощ —

ми з книжкою додому подамося,

йому підставмо голову гарячу

На пів на дев'яту — спішу на роботу,

на пів на десяту — вертаю домів,

півночі працюю до чорного поту.

півдня виглядаю розгублених сліп.

Нерадо мені, он нерадо, нерадо,

ой, дуже нерадо, нерадо мені.

Відколи цей світ мені став на заваді

Де ж дні молоді? Аж і дні молоді?

Ну що то, моя поліцейська вітчизно,

колгоспний мій краю, безпашпортний, що,

ні, чим завинила моя материзна?

о рідна моя поліцейська державо,

і всі твої НКВД, ГПУ —

мені не даєш ти єдиного права —

Над головою — матюки,

вгорі — аероплан.

І день тобі — такий гіркий,

хоч ти й сам собі пан.

Гасає півень за курми —

цибатий і кривий.

Гармидер — наокруг. Гарми-

дер — у душі.

Прорви

руками — оболонку літ,

вспокоєння — прорви.

Пізнав, як свіжо пахне світ?

Над вечором, над злагодою тиш,

над пізнім вереснем, над неба прогляданням,

як місяць, підбивався милий вірш —

це таємниче кола замикання

від роздумів — до розпачу і до

впокорення, до лагідного болю

(о, так боюся, чи не суєсловлю,

о, так боюся молодих жадоб

за правдою, підрізаною впень,

Найвища воля — воля раба.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо знищиш, а не вб'єш раба,

Бо тільки раб падінь не знає,

Бо він, немов прекрасний Йосип,

На дні колодязя лежить.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо що вона? Утрат не знати

(не знає втрат могильний склеп).

Отак: рабованому бути

Усе з тобою. Все твоє —

Розкрадене і нерозкрадене.

Найвища воля — рабська воля.

Найвища віра — оптимізм

Раба. Не зробиш ані кроку

Назад. Припертий до стіни,

Ти йдеш вперед, вперед — до скопу.

Найкраща доля — рабська доля.

Вона, як горб, до верху йде.

Падінь нема, але не йди -

Намарне. Вирватись із рабства —

Дарма. Утратиш рабську долю

І волю крадену раба.

Кайданну звільненість раба.

Налипли хмари на похилий дах,

Крізь стелю ранній морок просочився,

І волохаті далі заточилися,

Захекана до хати йде біда.

Сиди і жди, коли вона хоч словом

До тебе озоветься. Жди — і край.

З тобою горе, ой невтішне горе:

Не зглянешся, коли накоїш злого.

Наприклад, так: зсукаєш мотузка

І спробуєш вчепити до плафона.

Завісишся — і бог не охоронить,

Як зашморг — добрий, а біда — важка.

Налипнуть хмари на похилий дах,

Налипне на щоку сльоза остання,

Спливе сльоза — і відійде вагання,

Та наміру, як зуб, не хилитай.

Не хилитай. Надумався — і вже.

Налипли хмари. Скапує із стелі

Тягучий морок. Думи невеселі

Вже ходять за тобою із ножем.

Сотай себе. Від горла до кінцівок.

Упав стілець.

Вогонь, що стиглих уст запричастився,

ще ріс — устами,— і прозорий плач

трипільських голосільниць тонкоруких

весь світ засяг перед сп'янілим зором.

Він плив, неначе стрічка фіолету,

і довго тверднув, мов здимілий мармур.

І темрява глибока залягла.

Хай живу я,

оскільки мені хочеться жити,

а той, що не дає мені й дихнути —

хай здохне.

Обов'язково,

тільки-но відлунають звуки курантів,

тільки-но чокнуться фужерами із шампанським,

тільки-но перейде на новий рік —

хай здихає.

Хай здихає.

Хай здихає

отой, що не дає мені і дихнути.

Не насушить ніхто сухарів,

не майне материнська хустина...

Двійко зламаних острахом брів

і — медична машина.

Чом боїшся, товаришу Кат!

Не лякайся — не вдарю у морду.

Жаль, коли допомога швидка

зцілить душу і дуже прегорду.

Мертві більма осінніх калюж.

Мертве сонце загрузло в тумані.

Ти один. І один собі — муж,

що не звик до брехні чи благання.

Та земна хилитається вісь,

прогинається шлях, наче магма.

Пригадав. То бувало колись:

брат, сестричка, і тато, і мама.

Не пригадуй. Чого захотів?

Прожени її, лірику вражу!

Обік тебе — обличчя катів,

дуже чемні і дуже уважні.

Це — як совість твоя. (Прегірка,

престрашна вона, совість мундирна!)

Пре у допр допомога швидка —

вся зашторена — тихо і мирно.

Фраз уривки. І усмішки лиць

перехожих влітають у шпару.

На Голгофі і дурні були,

чесний хліб несучи, як покару.

Подивися на суддів своїх —

де в них очі, де брови, де губи?

Людське слово чи людяний сміх?

Гріх казати: любов тебе губить.

Гріх казати! Людина завжди

мусить бути людиною. Чесно

запізнай, коли треба, біди,

а омріяні весни, як весла,

тебе винесуть з виру. Вони ж

пронесуть повз гіркі нарікання.

Інструмент справедливості — ніж.

Мого ж злочину зброя — кохання.

Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль мене, високий крик.

Чи не дарма навчився чоловік

Благословенної людської мови?

Чи не дарма священну лють свою

Вливати іншим в уші, як отруту,

Що власну душу спопелить, боюсь,

Останками чуттів і словобрухту.

Так само, як і душу перечуту,

І душу, тої люті вже начуту.

Чи не дарма? Чи не дарма? Чи не.

Намарне слово, коли дій забракне,

Як слово рук мине, борінь мине,

Лише тваринного не проминувши страху.

Недобре жив. Зазле — любив,

тому й недобре спалось.

Порятувався од ганьби —

чого ж здіймати галас?

Чого триндичити всякчас:

"душа простоголосить"

нещастя. Кожного із нас

долає і підносить.

Та бійся знесеному буть:

Ікарове окрилля

вік навертатиме на путь

досадного знесилля.

Ніч підійшла і стала за плечима.

А потім — через плечі, через дах

і п'ятиповерхові заборони

на губи і на очі пролилась.

Заторготіла ринва. У вікно

упало кілька синюватих крапель

невпійманих, як ртуть. Брели роки,

рвучи штани по древніх перелазах,

стара Секлета полошила кур,

і ставили добу на капітальний

ремонт. Супутники пускали в космос,

а мій товариш, бог в колгоспних фермах,

на молодих теличок слав бика.

Ніч підійшла. І сходились до хати

старі колгоспники, Петро вертався з клубу,

зальотник визнаний, ганяв цигарку

кутками свого всміхненого рота,

виспівував Марину, наче гімн.

Хазяйська дочка з школи поверталась,

перемивала посуд по вечері,

постіль стелила змореним батькам

і жартувала голосно з Петром.

Заходила електрика у хату

годині о десятій. Репродуктор

стару бабусю часто забавляв,

варили чай, перекидались в карти,

давали відігратись дуракам.

Бог зоотехніки, нагримавши на сторожа,

вертався і провадив про телиць

і про Лисенка, про наступний пленум,

і так заходила в кімнату ніч.

Було так радісно — у затіні села,

забувши клопоти, понад ставком блукати,

качок лякати посеред ставка,

жбурнувши грудкою на тихі плеса.

Було так радісно — ходить на вечорниці

і хизуватись молодістю, часом

полохати закоханих в садку,

полохатись самому — по городах.

Отак спливали роки. Місяці

йшли, як негнуздані лякливі коні,

і кожному настарчиш — і оброть,

і вв'яжеш кожного біля воріт, при плоті.

Одні — спішили, інші йшли ледь-ледь,

а так нагоди хмуритись не мав я.

І от — прислали вчительку в село.

Аж з Києва. Була така красуня,

така фігурна і така лиха,

що не один, на ній зламавши зуби,

подалі до вдовичок утікав.

І от — ми стрілися. Вона — любила річку.

А я любив — її. Звичайно, мовчки.

Вона була незайманою. То

довідався я потім. І не вміла

любитися. І гірко дарувала

свою гірку любов. Але, пізнавши

себе, навчилась скоро все як слід,

і ми любилися, забувши і про річку,

і про обов'язки, узяті на весь рік.

Опускаюсь — ніби піднімаюсь.

Ріжуть крила — ніби зносять в вись.

Караний, обкарнаний, не каюсь —

геть — набридло (каявся — колись).

А тепер — блаженна рабська доля,

воля рабська. На усе — вона!

Серед закріпаченого поля

запалала свічка вогняна.

Люде мій! О кріпаки комуни!

В майбуття втелющені цвяхи!

Вам усім несуть дубові труни —

тільки б до могили дожили!

Кріпаки замучені, нужденні!

Націє безпашпортна моя!

Чуття вагітності — жіноче.

Та радісно, хоч трохи й соромно

(хлоп'яча пиха не чужа

іще тобі), коли відчуєш

це почуття: на горло тиснуть

пругкі слова, важкі і круглі,

хай покищо вони й сліпі.

Та в грудях, наче в підземеллі,

стоїть округлий гам. Поміж

змалілих ребер, плавниками

вже б'ється вірш. Не згірш линя.

Скидається і горла прагне,

свідомий волі, як біди,

з грудей обрушених, із магми

твоєї горбленої мсти,

не потураючи меті,

на білому папері тахне.

Спинилась породільна мить,

земля кружляти перестала,

і тільки ув очах кружала

червоні і душа кипить.

І сходить добра упокора

не помсти — жалю. Не меча —

ласкавих слів. Ласкаво-хвора

Поетів і жінок душа.

Повернений до себе всім єством —

усім єством повернений до себе,

Я шепочу синочкові: не треба,

горобчику. У мене за столом

так тихо буде, добре, так ласкаво

примеркле світло кутатиме в сон,

із моїх уст ані один прокльон

на вимовклу голівку золотаву

не упаде. Ні мати, ані син

їй-богу ж, ані-ні не завинили.

А тільки так: опав раптовий сплін,

і зарипіли омертвілі сили.

І стало думатись отак: пощо

я, вирісши приблудою, новому

приблуді приберіг ледачу втому,

щоб так мовчати і кричати щоб.

Сідай, малий, посидимо удвох,

а то покличемо до себе й маму,

і вже утрьох розробимо програму,

якої вистачить на багатьох.

Сідай, малий, посидимо удвох

і в неї влізем, як у темний льох.

Сідай, малий, не потурай, коли

я плакатиму. То за мене плаче

неначе я помер, а хтось неначе

із пересердя люльку запалив

і каже: відбрикало одоробло,

йому кола на голові теши,

а він своєї.

Бо наді мною ні зірок, ні неба,

а пустки вистачає багатьом.

Отут народжений, отут колись і щезну,

отут колись на той світ одійду.

Як недомучений всім серцем змерзну,

в надіях розгубивши тяжкий дар.

Поверни мені [прзб], горличко,

Заціловану солов'ями,

Щоб мовчали дуби,

Щоб зорі мовчали,

І мовчали жаріючі перса твої.

Поверни мені ніч,

Хай і крадену — нашу,

Поверни мені губ

Полинову п'янку гіркоту,

Заверни у сувій

Час, що сплив проміж нас,

Як не щільно

Ми з тобою ховались од нього,

Як не добре

Не пускали до себе той час.

Бачиш — сутінь пливе,

Як туманна хистка лебедиця,

В шиби стукає дзьобом

Сухуватий і гамірний дощ.

Поверни мені, горличко,

Свій голос печальний,

Як легке ластів'їне крило

І свої тугогруді обійми.

Як віщо віє леготом блакить,

як вись небесна віщо прозирає,

як плинуть хмари здумано, морозом

обсновані. Як котяться в віки

сувої часу, білих голосінь

овечки пелехаті, трумни днів,

жалоб високі вежі.

Прив'язаного руками до прикладів рушниць

мене проводили під лісом палиць

штатні добродії попускали погляди ниць

Збагни: твій світ — тільки ти, один, як палець

Штатні добродії ахкали і охкали,

що ковані чоботи потоптали ненароком траву,

та їх не чули: по спині палиці гахкали

вибиваючи з мене душу живу.

Продерте небо — до зірок

Кривою райдугою тіл

Хребет горбатить Нагасакі

а видно як!

Немовби враз

Немовби спалах сів як птах

Еклезіастів — сів на плечі

Довбає мозок.

Продерте небо — гоготить

Летить — до краю край

Стіна несеться до стіни

як радіоактивна маса

помалу зближується. Час

принишк. І небо гоготить

і зближується алебард

Братерство поперед порталами.

Продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо.

Просто дев'ятисот автоматичних цівок

височіло сто жертв. Ці сто були гнилими

інтелігентами. Вони чіплялись за високий держак.

Стріляй крайнього — вигукував перший секретар,

і крайній падав

(окрім іншого, він утруднював таблицю множення).

Тепер клади кожного одинадцятого —

вигукував перший секретар.

Кожен обирав одинадцятого як умів,

Незмінне називаючи жертву одинадцятим.

Мало лишитися тільки дев'ять. Постріляно було всіх.

Хто вбив останнього? — заволав перший секретар.—

Поспускаю шкуру з усіх — відшукайте вбивцю останнього.

(...була весна...) Була весна,

(...збігали дні...) Брели дороги,

(...топилось сонце...) Горобці

в калюжах витеплених бовтались.

(...була весна...) Стежки підтряхлі

знімали в нас відбитки ніг

так безневинно і ласкаво,

що й не відстрашували нас

Удруге бігти.

Робітниче —

пропахле селище — в сосні,

в остружках, в самані, у вальках

нагадувало драбинчастий

іще порожній віз. Збігали

шахтарські, заводські будинки

до вибалку. Текла вода,

руда, підземна, глеювата,

чорнів оглохлий очерет,

багульник червонів, кульбаба

яріла кругло. Круглий день

ярів. І в потічку ярів

круглавий день — дуплавим оком.

Була весна.

Ісус Христос

був опортуністом.

Тому, що серед дев'яти його учнів

був Іуда.

Коли зорі

після тисячі пасажирських літ

досягають землі удень,—

я їм не заздрю.

Світло — то час.

Тільки нам важко думати про велике.

Якщо болить серце —

тобі, друже, поталанило.

Людські очі

нас завше точать.

Але ж ми про те забуваємо?

Вітальні листи

Завжди приймаються одностайно.

Земля — добра і недобра.

Одночасно.

Яким же мені

Бути накажете?

Бідний плащ!

Що він думає,

Висячи на кілочку?

Народжуючи,

Нас не питають.

А жаль...

За всі рішення партії —

принаймні років на 50 уперед

голосую обома руками.

Нескромно кричати

про невмирущість предків.

Відомо ж,

що б вони робили

без нас.

Коли у людства розвинеться

всепланетний патріотизм,

шовінізму більше не буде?

Зорі існують на те,

щоб утверджувати людське безсмертя.

сьогодні бачиш неолітичні зорі.

А зірка бачитиме тебе

в комунізмі?

Обачні!

Золота середина —

найнебезпечніша.

Ви ж бо подвійні вороги!

В епоху розгорнутого

будівництва комунізму

на нас дивляться

мезозойські зорі.

Кожен єврей — пророк.

Навіть без бороди.

Обійти самого себе —

від потилиці аж до пальців —

важче, ніж Київський

ботанічний сад.

Тітці закортіло цілинної романтики,

а в сільраді паспорта не дали.

Коли люди писатимуть книги

принаймні ще кілька століть,

що робитимуть наші нащадки?

Гострити ніж

Людей научили зойки.

Будинки — філософи!

Наймудріші філософи.

Бо мовчать.

Вугілля — це чорне золото.

Коли не зважати

на запилення

і радикуліт.

Кожен кат

любить червоне вино,

нагріте до 36°.

В армії

я збагнув,

що таке

Вітчизна.

Годинник!

Моя пекельна машинко!

Ти так страшно мовчиш!

Ти небезпечно слухняний!

І коли мені радісно,

ти як старий Горі о

візит наносиш!

Я розграбований

До самих ребер

Навіть дивно,

Що у мене лишились губи.

Німі — багаті.

Коли ж вони

Ще й не бачать —

То наче Крези.

О, як він силився — мовчати!

Він од натуги аж лиснів.

О, як він силився — кричати

у пару рук, у пару див.

Двох рук — дитиняче-дівочих —

як двох печалей молодих.

До днів, радіннями доточених,

весною за живе задітих!

Запрагле сонце над роялем...

Роями — карі промінці...

Широкогрудим синьокраєм

сухі, аж дзвонні, камінці —

у моря викрадена рінь,

геть вицілувана до краю.

Стрясаю з серця добрий грім.

Над травнем — іскроперим раєм -

провис розіп'ятою тінню,

морським. Рибальським. Громовим.

І усміхається усім

світам. Освідчуюся гнівом

трсмтливо-радісним, тугим,

мов горизонт, нап'ятий вповні

грудним риданням весно-повені,

та гасне гомін гострим гіллям.

Освідчуюсь губами хвиль,

своїми шерхлими губами,

освідчуюся барабанами

бруньок, розтріслих од зусиль.

Сміється сонце на воді,

і морс — як натужне рвіння...

Весна — на кручі. Породіллею.

І пара рук, од сонця синіх,

вишневим гіллям — сизуватим,

аж карокорим —

струн торкне

і світ прорветься білоцвітом,

до болю стислим...

Світ міниться — з блакитного на чорний.

Світ міниться — і проростає слово.

А де діла? А де твої простори?

А де твій меч? — Не знати. Невідомо.

Не знати. Невідомо. Білий світ

Опав, осипавсь і зійшов за рінню

Посеред правд і кривд. Серед корид

Шизофренії морок душу гріє.

І ти підносишся, гінкий, як слово-біль,

Гінкий, несамовитий, як стожало,

Жалів відьомських, досі ж бо тобі —

Твоє життя нічого не сказало.

Керманичу! Тобі мій щирий спів,

В тобі моя і віра, і порада,

Моя ти совість і моя ти влада,

Мій жаль, моє обурення, мій гнів.

З тобою я здіймався і мужнів

І знов — важка в путі чуттєва знада...

Але ніяка не страшна завада,

Коли ти нас крізь чорториї вів.

Люблю й ненавиджу, і мовчки паленію,

Крутий розмах відважного керма

Пильную марне — уловить не вмію

І зупинить не вмію, та дарма,

Бо вірую, що юності дороги

Не ті, котрі вказали добрі боги.

Ти приходиш в тугу мою,

Ти приходиш в радість мою —

Тугий і зосереджений,

І розповнюєш кімнату,

Щоб я не забув:

Є горда пекельна віра

І перемога вистраждана...

Щоб я не вдавився на самоті

Набубнявілим серцем.

Ти приносиш до мене грім,

Густий,

Нерозплесканий, передбурний...

Ти приносиш бурю,

Холодну і нерозвітрену.

Аж поки

Блискавка

Фіолетово-сиза

Сльозами радості не проллється.

Ти приходиш, як ранок, —

З солов'їною гіркотою.

Приходиш як день, —

Палахкотіючим соняшником.

Що горить і тужавіє,

Дозріваючи в бронзі...

Ти ввіходиш в тишу мою

Тугогрудою піснею,

Печальною, як ластів'їне крило,

І тільки в леті

Горда твоя надія,

Ти ж сам —

І суд, і оскарження,

Ти сам —

Мірило...

А коли ти відходиш

Сердито-мовчки,

Навіть не попрощавшись,

Я знаю — ти знову повернешся,

Хай лиш хмара надійде.

Гармонії нема. Є тільки радість

Осягнутого раптом, мов прозріння,

Передчуття, що ти собі не зрадиш,

А так безіскорно і догориш.

Усе твоє — твої ліси і ріки,

Твої вітри, степи твої і втоми

Урвалося. Терпець, неначе мотуз

над прірвою повис. Зринай до дна.

Одне бажання і мета одна —

востаннє — геть крізь груди — наколотись

на низ. На гострий. На спасенний. На

благий кінець. На нсзвсрнсш угору.

Обрушилось на груди синє море,

а в морі — мрія і сльоза одна.

Як страшно бути тільки злим,

Як страшно бути тільки добрим,

Прямим тюремним коридором,

До кретинічності прямим.

Як важко простувати лезом,

Як важко все життя по лезу

Іти. Попробуй — призабудь,

Як забуття спиняє путь,

Одною прямотою чесне.

Усе забувається.

Усе зникає.

Окрім матері.

Мати. Дитинство. Світ.

Перший рожевий, як пальчики немовляти,

тихий — як колискова пісня,

і лагідний — як перше на голові волоссячко.

Розтали роки. Час розтав. Лишилось.

Дитинство, як розколотий горіх.

Літній сад.

(а ще весною тягне од ставка.)

І пелехата зелень,

і гуде

згори червоне сонце.

Вдома —

анікогісінько.

Батьки у полі,

і сестра, і брат

кузки збирають

школою-колгоспом.

Ти сам — напризволяще лишений.

Дивись

і видивляй увесь органний світ,

серед курей, собак, малечі,

друзів

знайди собі і так собі живи.

А ввечері вертаються із ночі

і прямо в двері — мати, брат, сестра,

і ти біжиш у материнські руки,

пропахлі гіркотою,

що мені

від зайця хліба принесли із поля.

У мами — світ в руках,

У мами — хата,

У мами — очі втомлених ягнят.

У неї — вся земля.

А землю слухай.

І слухай матір,

Й словом не переч.

То злочин — помирати рано

і світ залишити, і в світі

не долюбить, не доклясти,

а, упокореному, гордість

зломити власну. Небеса

осиротити. Ліс і поле,

скавчання пса, кухонний кухоль

і усміх милої гіркий.

Важкий то злочин — повертання

назад. Це чорна зрада предків,

які підносили тебе

на вибухлих руках — з боліт

енеоліту, з мезозою

страшної хуги, з пащ звірів

тебе підносили, як сонце,

на в вірі здовжених руках.

Бо незнищенний ти. Бо вік —

стократ помножений на тебе,

земля помножена на тебе,

помножений на землю — ти.

Страшні кайдани — предковічний

твій гріх. Але почни спочатку:

то не провина — мати гріх,

ще успадкований од мавпи.

Гріх — не боротися за себе

і не випростувать себе.

Гріх — ошукати неба синь,

і золото зірок високе,

і голубливу цноту трав,

церковний запах повечір'я,

і поночі грудний хорал.

Оце — твій гріх. Оце — твій злочин.

Оце — твій ворог. Це — твій друг

по боротьбі. Висока добрість

простертого до неба світу,

ласкава лагідність очей,

жіночих рук терпкавий дотик,

калин суцвіття, добрість зір,

самозбереження людських

душі розрядів — запорука

і порятунок всеблагий.

Мільйони сонць, мільйони серць —

мільйони вір — нам служать твердо.

На ній же — рід людський росте.

Чужий мені мій рідний край.

Не вітчина, а чужаниця.

А я у ньому чорна птиця,

та хай святиться темний гай.

Мій гай. Мій гамір вороний.

Ронили гуси біле пір'я

над ним. І золоте сузір'я

виводив місяць молодий.

І ніч горіла, аж пекла,

текла вода, і повнозвучно

яріли хмари. Гамір. Гучно

моя ріка в мені текла.

Я зник. І тільки переплеск

лунав густою німотою

(Хто охрестив тебе святою?

Над всім над світом — білий хрест).

Як ніж у грудях. Скільки вас —

очниць замислені провалля

уперше стрілись тут,

отак підведних печаллю?

Не добереш — чи зойк чи сказ?

І я пливу. Колише пліт

вода. І голову колише.

Тримайсь як слід. Держи повище

вогненну голову. Як слід.

Ось гай. Ось гамір твій. Ось він.

Ось очі втраченого друга.

Така нас пойняла недуга,

давно вже домовина струхла,

припала до сухих колін.

Це гай. Це гамір мій. Рони

себе самого. Зо дві сталки

очіпок вкрадено в весталки,

бо в неї бахурі-сини.

Спи, розпачу.

Я весь неначе виболілий лист,

Так стисло, тонко так пізнав утрати

Далеких літ. Вся жовтизна моя

Вся спогадна. Отруту п'ю земну.

Гіркий туман і непогідь гірка,

Прогіркла паморозь так визубрена тілом,

Що ні тобі лиця, ні тобі дум,

Лиш тихі шерхоти і синя німота.

Я весь неначе виболілий сон.

Це кружеляння — спадне провисання

Від безвісти до вистражданих снів,

Від снів — до тужних знесень над собою.

Погас мій обрій, ніби парашут,

Погас мій день — сльозоточиве око,

Погас мій розум — пасмо попелища,

Погас мій час — як свічка перед сном.

Я весь неначе виболілий крик,

Ні сили, ні надії, ні розради.

(А тямиш лет свій? Крони аж гудуть,

Реве юрма, і жайворон у небі,

І сонце падає і міддю чезне світ,

І вітер рине — ринвою по листу.

О упаду! О зрину! О знімусь!

Знімую вік і вгрузну кожним зубом

Зазубриною кожною у хмиз.

1 підросте земля — на піввершечка,

На напівправди грунт здійметься геть.

Набридло. Не питайся. Не гукай.

Твій вік — все був та був. А не єси.

І не існуй. Приємне відмирання —

Самонародження від'ємний знак.

Я прокинувся.

П'ятиповерховий будинок,

що закриває від нашого вікна

ранкове сонце,

увесь в жовтневому темнуватому тумані.

Що то буде сьогодні?

Адже день новий?

І ти — новий?

Ти ще — вчорашній,

А вже — й сьогоднішній.

Може, напишу найкращого вірша?

Може, зроблю гарний переклад

монологу великого грішника з

життя Галілея.

Може, проходячи вулицею,

побачу таке-собі миршаве дитинча,

що радісно посміхнеться до мене.

І я відповім йому так само.

Попереду — цілий день.

Цілий день — попереду.

А ти — поки — іще вчорашній.

А вже — й сьогоднішній.

Часом, лягаючи спати, я думаю, що

Не встиг зробити якоїсь дрібниці,

Не сходив до перукаря,

Не вніс за квартиру гроші,

або не залатав сорочки,

що розлізлася під пахвою,

і кожного разу нагадую собі,

і кожного — забуваю.

Попереду — цілий день.

А тобі то — як добра знахідка.

Міг же тебе задушити автомобіль,

могла нежить напасти,

чи розболілася б голова,

чи задеренчало серце

після чергової цигарки.

А ти — здоровий.

Над тобою — водогінна труба,

потім дах, а над ним — неба.

Клопоти, спогади, сподівання.

Під тобою —

твої незнайомі товариші

кібернетики, математики,

біологи, хіміки й мовознавці.

Під тобою — вчорашній день —

геть аж до першого поверху,

аж до підмурку.

А все-таки ми — посередині.

Сюди — завтра.

Туди — учора.

Ти посередині.

І солодко потягаючись,

радієш:

бо ти живеш.

Хвилі вигойдуються, об берег б'ють, берег вигойдується

— хлюпає в хвилю. А люди — зібгані в кульки, як

ртуть. Оці тобі всі життьові фиглі-миглі.

Так, як народжені стіною, моляться за стіни. І щасливі,

коли звідти вряди-годи щось перелетить — цеглинка,

шмат хліба абощо

Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.

І перетягну горло, мов жгутом,

Затисненим в кулак промінням місячним.

Затихни. Все одно поганий друг —

твій крик самотній.

В вікні пливе подвоєна ріка

Мого прощання. Синь стає густою,

Аж фіолетовою. І рушають зорі —

Черлено-ярі п'яні близнюки.

Помру — дорання. Вліво заплива

Моя кімната. Коситься вікно,

І так, як місяць утіка з-за хмари,

З-під брів моїх важкі втікають очі.

Уже моє загоготіло небо,

У пару пневматичних молотків

Ударило. Спливають сосон крони,

Мов однокрилі ворони — в пітьму.

І залоскоче серце язичок —

Маленькою блакитинкою. Раптом

Набухле серце підійде під груди.

Ти — між землею і його биттям

Затиснений і вдаришся, мов птаха,

Заломиш груддям рятівне крило.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрів. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

Так ніби кратер залива грозою.

Востаннє перехлюпнулась ріка

Мого прощання.

Втікаєм в парії, в суспільство,

втікаємо у профспілки,

втікаємо у секс, у твісти —

собою бути — не з руки.

Негоже власне тіло чути

і власної душі вантаж,

негоже жить, негоже бути

собою. Господи, закаж,

замов, заціп, запросторікуй,

заворожи мій чесний гріб;

заполони святешнім криком

мій чорний несвятенний німб.

І віру чорну, і літа

прочорнені, і чорний погляд,

що рве із темі мі оглохлої

поновлену межу

і мста

за (ними) видиться за димом

тонких гойдливих голосінь,

за поворотом, як за дивом,

блищить змаячсна глибінь.

Там ти — розкутий і розщедрений

по проскурах, і по шматках

до маківки у себе внедрений;

себе, як самоту, спіткалий.

Себе, як дивну самоту.

Де ти і самота — навпроти.

А поміж нас темнява бродить,

відсвічуючи за версту

самотність виглиблення.

За дорогою — теж.

Дорогою — і теж

за метою

за прокльоном

за крику

високим як сонце горбом

ти раптово

зустрівся

із матір'ю

батьком

сестрою

всі були біля мене

та нам

бракувало обох.

Батько матір сестра.

Ти і матір і батько

і сестрин

половіючий погляд

і батько і матір і ти

і єдина на трьох-

чотирьох

неподілена доля

і такі ж

неподілені

обрію чорні хрести.

І земля неподілена

хліб неподілений

небо

неподілене

пісня

дарована для чотирьох

і ділити не треба

і долі питатись — не треба!

Є твій степ

Є твій край

Є любов...

На пагорбі панують будяки

рожеві? червонясті? будякові?

У вересневій тлумляться онові,

стоять, як горб стоїть. Стоять віки.

Б'ють лапами ялини. Так

Руками в поли б'ють

Жінки — у вдовиних хатах —

їм плакать не дають

Маленькі сироти. Мале!

Мій немовлятку-біль!

І батьку — зле. І дітям зле

І зле глухій добі.

Ялини схожі до тополь,

Нагострені, як ніж,

Натомлені, потоплені

(Як герметична ніч).

Як ніж, підноситься до зір

Краї зорі різьбить.

В моїй ганьбі — шляхи усі,

Дороги всі — ганьби.

Берег — наш обціловано-грішний.

Шамотять голубі комиші.

Допливемо — собою натішимось.

Не затримуй. Пливімо. Спішім.

Сміх твій хвилю лоскоче. Ляскає

По воді, мов полудня спека.

Оповий мене туго ласкою...

Гарноброва: близька й далека.

Ось і берег. Горять долоні.

Хвилі глухо по серцю б'ють.

Закушпель в молодечій повені,

Закушпель незачату лють.

Білі голуби — в білястім небі.

І сухе проміння, як пісок.

Ще б годину зачекати треба.

І кінець. І в тебе. І — мовчок.

Не погребуй, що у нашім небі

Плавають для тебе голуби.

Губи гублять слово. А тобі

Видасться — виникли знічев'я.

І знічев'я пропадуть. І що ж?

Слово — тільки слово. Більш нічого.

Сільце. І приманка. І гачок.

Голуб'ятня, чужаками зчовгана.

Та в білястім небі голуби

Припливуть і виснуть над тобою.

Ми тебе шукаємо. Добий

Друга нашого, що подруживсь з ганьбою.

Тільки нас не зачіпай. Бери

Друга нашого. А ми побачим,

Що ти, зголоднілий, нам настачив.

Хай і важко вгледіти згори.

А підростеш — і схочеться літати!

І не літати схочеться — в руках

відчути біль. Рудиментарний птах,

ти прагнеш висоти, як самострати,

і голову задерши у блакить,

очима пестиш небо напівсонне —

те небо, що в очах твоїх холоне,

воно тобою тільки і не спить.

Автостради гудуть...

Грунтові закуріли дороги.

Вже диспетчер мені підписав

шляхового листа,

І дорожні щити миготять

на крутім повороті

Від заводу — до шахти.

Від поста до поста.

Автостради гудуть.

Як прочитаний лист — автостради.

Пасажири стрічають. Пробач,

не спинюсь, пасажир.

Автостради гудуть. Як недавніх картин

кінокадри

І машина бере все нові і нові рубежі.

Експедиція дальня. Мелькають і зіли, і мази.

Від стовпа до стовпа пробігають підрослі сади.

Україно моя! Україно. Ти слухана казка,

Недослухана казка, сповита у зустрічний дим.

Час бузкового цвіту

в плинному небі

цяткою світла птаство звисало

небо стояло

за верх клунь тримаючись

і німувало в сутіні

Всього себе — тобі у посаг.

У борг. У радощі. В оброн.

Всього себе — в гарячу постіль.

Вже проміж нас — останній крок.

Зроби — і увійдеш в верцадло,

Зроби — і станеш двійником,

Зроби — і потім падай, падай

Ти безгріховно-невагомий.

Ти так. Ти просто жив і ждав.

Попереджали шлях дороги,

А ти проніс даремні кроки

На Запоріжжя, на Кодак.

Вельмиповажаний начальник над поетами

Мене прийняв і кілька слів сказав

В своєму поетичнім кабінеті,

Ввіпхавши в крісло поетичний зад.

Він говорив і коротко, і просто,

Хвалив, як гудив, гудив, як хвалив.

Я марно зрозуміти вірші хтів,

А вірш тікав у Робінзонів острів.

А де життя? Де злоба добова?

Там трударі стараються на вахті,

Як вам, даруйте, як не сором вам

Блудитися в топографічній карті?

Весною хочеться багато.

Людина кожна — ніби дзбан,

водою виповнений. Пінний

від прохолоди — пухирці

по склу. Прозорий дзбан — Прозорі

весною люди. Перший клас

закінчувався на футболі

на ганчір'яному. У нас

з товаришем — червоні гроші,

то ж буде м'яч, коли до міста

поїхати. І на базарі

купити пуп'янок тугий

із гуми. Пішки — не біда.

Сім кілометрів — не завада.

Весною хочеться багато.

І що тут скажеш?

Купили м'яч. Раділи і —

бороли втому вечорову.

Бо радість круглилась туга,

в руках тепліла. Почергово

в його — і у моїх руках.

Купили м'яч. Ішли додому.

А бруком бігли шевролети

і студебеккери, й малі

полуторки — і всі — як злодій —

на наш пантрують м'яч малий,

котрий купили ми.

А вдома — лайка. Мама добре

мене прибрала (і держись двора,

і з хати ні на крок, і завше

питай, куди ідеш, та їж

бо зголоднів же, сухоребрий).

А я, радіючи, мовчав,

а там, добравшися до ліжка,

снив грудочкою (наопіл

розділена — червоно-синя

вона спадала до ноги).

Снив шевролетами і студо —

казав той, — бекерами. Ріс

веселий грюкіт. Припорошений

вставав у сутіні барак.

Ото ми й дома. Вдома — лайка.

Весь людський розум — у людській сміливості.

Справді бо:

Кому до того, що пізнав ти, друже мій?

Кому до того, коли ти глухою

Стезею, наче тать, несеш дарунки,

Украдені в людей, у часу вкрадені,

Кому до того що?

Увесь твій розум — у твоїй сміливості.

Оце і правда вся. Оце — вона.

Бо ти людина. Тобто: будь людиною.

Це твій обов'язок і найсвятіше право

І правда — в праві всіх ребер 13,

І правда — в баритоновім звучанні.

Баритональні крики — відмети.

Баритональні зойки — поневаж.

Баритональні сльози — не про тебе.

Ти — баритон. І баритональним будь,

Щоб неоскарженою виростала гордість,

Баритональна гордість — виростала

Як правда — всіх 1З ребер

І людська правда голосного серця.

Весь людський розум — у людській сміливості.

Вже тридцять літ — немов карбів на дереві,

немов на тілі шрамів. Тридцять літ —

оце піввіку вже. Найкращих років.

і ні чорта. Життя не починалось.

Хіба що так: Поділля, ранок, сад,

старезна клуня. На межі — петрушка

та благовісні монастирські дзвони

гудуть і холоду до ранку додають.

І я малий. Ні батька, ані матері.

А є бабуся. Ув обід — куліш.

Надвечір — тепла грушка — хтось бабусі

буває подарує, а вона

онуці й принесе. А як достигнуть

червоні яблука (їх циганками звуть),

то стільки маю радості!..

А потім —

громи, осколки, повна хата люду,

джергочуть не по-нашому. Буває,

цукерку подарують. А бабуся

мовчить: цукерки не бери,

бо лаятиме: Не про нас цукерки.

Цукерок я тобі не накуплюсь.

Від березня до вересня — життя.

Шаліє сонце і вода вирує,

І памолодь голубувате вруниться

І рветься в небо — молодо й звитяжно.

Скриплять бори, вантажені вітрами

Шляхи куріють, даленіє степ,

І покоління, мов трава, росте

Полями, оболонями, ярами.

Вона сиділа, як княгиня, і справу стенографувала,

де ошелешена мовчала маленька — душ зо двадцять —

зала,

морочились вовки чотири із перестрашеним ягнятком,

кричали, що не без причини він не шанує паніматки.

Вшрубовувався дим, вшрубовувались сосни в грудневе

небо, у громаддя хмар громадилися чорними торосами

покари до покар.

Ти сам — живеш один. У всьому білім світі. Ані душі,

ні двійка довгих рук, які б тебе оберегли од мук у

райськім вітті. Сліпий ставок. Стоїть сліпа вода. Був дощ

сліпий. І не намок, а змерз ти. Вся кочегарка — чорна,

аж руда. Уже й ломаччя слід було б підвезти. Топлю

котли. У топці гоготить. Реве мотор. Спустити б тільки

шибер і переждати лиховісну мить. І там кінець. Не чути

стуки в шиби. Отак бо й є: вугілля нагребу і, двері

зачинивши на лопату, пущу за вітром болісну журбу.

Хіба ж не час — журбу повідпускати.

Ти бачиш, як у топці пломенить? Ось вибухло —

лягає синім жаром, ось грудку облягає довгим жаром, ось

крутиться на спеці кругла віть.

Та добре думать при яснім вогні. Так благісно жовтавий

жар пригріє. Коли ж тобі нарешті зазоріє? Як зійде білий

світ на стороні.

А ти летиш, не чувши власних крил. А ти летиш —.

і тиша охолола так тисне, мов душа до серця гола,

осліпла од оранжевих таріл.

Стало зникати дерево: почали вименшуватися крони,

і дерево скидалось на підстриженого баранця, потім від

дерева залишився тільки пеньок, але й він став

розмиватися прозорістю, випрозорився грунт під почезлим

деревом, пощезало торішнє листя, стала біліти земля,

раніше затінена. А потім почало рости коріння — кремезні

кількастолітні кореневища-руки стали випростуватись —

аж до найтоншого волоття і, дорісши до голови маленького

хлопчика, стало стелитися по стелі.

Коли ж на планету опала сутінь, було видно, як

нишком мерехтить пропала крона, лякаючись досвітку.

День завжди непевний, зате ніч — незрадна, як могила,

на яку можна завжди і будь-коли покластись.

Що таке білий світ?

Коли б не стало людського зору,

коли б не стало людей —

він остався б без кольору і без звуку,

безсмачний, як вичовганий валун.

А коли так,

коли світ цей людськість витворює,

то що таке людськість?

Хіба це не ти і я?

Хіба це не таємниче ми

(завжди більше за нас обох,

це ж бо колодязь вічності)?

А коли так,

коли людськість — це величезне ми,

то що тоді я в цім світі?

Хіба це не земля,

не зорі, не далекі галактики,

хіба це не мій народ,

не рідне моє Поділля,

не коханий Донбас,

не старі пенсіонери-батьки

і не писклива лялька малесенької племіннички?

Хіба це не величезний,

постійно розширюваний обшир,

якому болять сотні одвічних ран,

успадкованих разом з зорями мезоліту?

Бо ж хіба я щедро не роздарований

поміж галактиками і сонцями,

материками і країнами,

між батьками, сестрою, подругами і друзями,

між власними забаганками

і диктаторськими сльозами сестриної дочки?

А коли так,